(no subject)
Сердешне
У 2006 в мене стався злом. Злом-облом-втрата ідеалів, як завгодно.
І разом з тим - світ постарішав. Поблекотнішав-повітшав-потупішав - саме коли я приготувався на повну у нього вступити.
Не склалося - тільки я почав відчувати дорослу серйозінсть - і відповідальність за власне життя (та взаєминостосунки з іншими) - одразу напала темрява, самотина, неактуалізована раніше хандра - захотілось назад сховатися у «лялечку», у домашній світ, у літ-кіно-герої і героїчні світі. Але не склалося. Простягнувши назовні мордочку - я не зміг назад повернутися. Минуле лишилося за сірою пеленною безперервно ностальгуючих образів.
Весело. Та ще й музика нова з’явилась у прокаті - яку я невзлюбив, бо вона в мене асоціювалася з «вершковим» бомондом (ух, як я ненавидів…ага, «синдром Шевченка»).
Отже, ситуація виявилась така - що ні до книжки повернутись, ні Володар Кілець пееглянути - все видається вбите та сіре, а страждання Гаррі Поттера у Кубку Вогню - відчуваються стократ болем у сердці, це ж я себе відчуваю покинутим і приреченим на казна-що…нюні-нюні…
Для справедливості слід зазначити, що подібний стан (важкий - але проходимий) був викликаний радше невдачами на особистому фронті (ну, це таке - дурний був)- а також першими крочками на Шляху Сердця (як я це зараз назвав - своє патологічне бажання всім допомагати, хоча б - добрим ставленням, і намагатися виправити їх проблеми - хоча б, на рівні порад…). Я зустрів бабцю - жебрачку, одну із тисячі, якій не зміг зарадити, чию історію я вислухав - але не зміг ні змусити звернутися у відповідні служби, соціальні, юридичні, або знайти хто б нею замість мене зайнявся (цього я спершу і прагнув - тому нічого й не вийшло); ані «просвітити» на рахунок її власного становища - що можна казати, якщо її життя суцільно заполонили бандити - відібрали півквартири, родича «забили» (оці недоуточнені слова - ще більще підтруювали душу), у лікарні - загниває нога і главлікар-басурманин (скоріше за все - індієць) - вже не вперше переписує майно своїх неспівнарозуму паціентів-«доходяг» на лікарню, прикуповуючи вже чи то п’яту-чи третю на рахунку машину (невідомо іще як ці одинокі пацієнти спроваджуються на той світ). І в лікарні - жодного нормального ставлення, всі тільки й вимагають гроші (за перев’язку бинтів - 2 грн.). Це, звісно, зі слів тієї бабусі. Перевірити - знайти цю лікарню - якось не довелось, зате дуже довбався, шукаючи правозахисні сайти та будь-яку «опитну» інформацію на цю тематику (знайшов бозна-скільки телефонів і пенсійних організацій - але кількість їх на той час викликала у мене сумнів - у реальній ефективності). Так склалося, що все життя їй попадалися «бандити» (пізніше, я зрозумів, що це Карма)..
Оскільки я все на той час намагався все доводити до кінця (це був ще не Шлях Сердця - а Шлях Впертості…) - й цю проблему я вважав що є шанс якомога швидше вирішити, на днях, впродовж тижня (пізніше, на цих самих «моментах» я рік «ловився» у хибних сподіваннях на рахунок Пташиного Ринку і Бородянки, видно, нічому я тоді ще не навчився…) - а тому примарна атмосефера Надії ще якийсь час вовтузилася на моєму робочому місці - а потім, зникла, як тільки я поміняв інтерес - дозволив собі розслабитися у звичній «обстановці», відклавши почату робуту (писанину листа, що цікаво, що було б якби листа Президенту я таки написав?) -дивитися «Сімсонів» (це - у часи справжнього Життя!? Знову повернення до «істоків?» ,- щось на зразок могло прогарчати у мене всередині).
Потім - день-два безпутьової біганини - і неначе хтось виніс вирок: ВСЕ. Я ще нічого не встиг зробити, а вже закрався думкою: ВСЕ, так далі їй і мучитись…
І з тих пір сам - довгий тривалий час, почав мучитись, переживати, марити тим «маньячним-жебрачним» життям, неначе затягнувся у чорний вир, видноколо жебраків і маргіналів - осадків суспільства - і почав бачити життя якщо ще не їх очима - так з позиції жорстокого відношення Світу до всіх слабких (слабовольних…) і беззахисних - то вже точно. А тут ще історію почав вчити про Древній Рим, та про Древнє рабство…Короче - попав.
Я ще деякий час намагався щось нарадити, вдумайтеся в ці слова: Н А Д А Т И І Н Ф О Р М А Ц І Ю, куди слід звернутись (Адміністрація АПУ і Звернень громадян - ще не здавались мені такими «безфартовими варіантами» - обов’язково ж,щсь мали вдіяти, вислухати, вказати - куди звернутися кудись-там далі, чи не так? Таким чином, я їй набрид ще більше, ніж запах її прогнивших ніг (не раз була операція) мені врізався у пам'ять - і викликав шалені приступи каяття і спокути щоразу, коли я думав (ой, краще б я не думав!) як все могло скласлтися - припинитися це кошмар - якби я цілеспрямовано допоміг їй - відкинув зовнішні спокуси - зберіг чистоту сердця і помислів (останнє - найважливО! Розумій тоді я, що всі ці реалізації - приїсходять із темних таких вот думок, що місяцями-роками тримають нас у полоні, ведучи на повідку у темному лабіринту, мов засліпленного в’язня - можливо б, все по іншому склалося у мене, як і у всіх інших, «відчаївшихся»…Можливо, такий досвід був потрібен - щоб його пережити - і вижити).
Ось так, називається, почали Сповнене Сил і Успіхів Нове Життя, хи-хи…
Пізніше, не знаю, до чого б це призвело - оце шалене «вовтузіння», але впав перший сніг - я ліг під ніж операції, щось там саме знайшли по часті «лишніх вен» (пізніше, я дізнався, що всі болячки можні лікувати «нетрадиційним» способом - тобто, дешевим, справжнім - і безвідмовним). На той час я вже був готовий піти на все - і не так вже сильно цінував свою Жизть, щоб переживати з приводу наркозу …Айййть! (лікар-хірург казав, що при введенні речовин я матюкався…). А прокинувся я вже в інших умовах - сам «полуінвалід» - долаючи шалені болі, переміщався з швидкістю черепахи на старості. Саме тоді я познайомився з двума старожилами-пацієнтами і, не забуваючи ділитися печивом (від якого вони, звісно, відмовлялися) лишив по собі приємні спогади - і надію на нашу молодьож ;)... Самі собою відпали «мрачні загрозливі проблеми» - я відчув, що мене як одрізало од них, я нічого не можу вдіяти - сижу тут, у лікарні, і вони мені нічого не можуть зробити - я ж прооперований - а значить звільненний, «на отдиху»…Хоч отримав довгожданну відпустку від своїх кошмарних денновидінь…Все ж дивно - хто мене постійно штовхав на сумасбродні - обов’язково «відчайдушні» дії, щоб потім мене внутрішньо принизити - і поглибити і без того депресію?
Перша версія: я сам. Так , у кожного з нас є Темна сутність - Тваринняче начало, так би мовити. У приструненні його спокусливих позивів - і відмежуванні від нав’язливого «радіофону» - легіону думок, і полягає звільнення від внутрішніх оков (драконів, демонів) - і відкриття Свободи, в першу чергу - для творчості Душі…
Друга версія - хтось «підсосався». Але підтвердження цієї версії на рахунок себе я не находжу, тому схиляюсь до прокляття чи самопрокляття, щось типу як у «Нічній Варті»)…
А то вже ладно, як кажуть - діла мінувши. Все, що не вбиває - робить нас сильніше ;) (кривенька-кривенька, у стилі 2006, посмішка).
А потім я, пролежавши тиждень і ще кілька днів (як тільки вщухли болі - стали відчуватися лише вночі різкими хватами - і при необережних рухах удень) - поперся на танці, які через операцію й так пропустив.
І, зберігаючи акуратність, долаючи час від часу «зачепляний біль» (нервово-чутливою стала вся ліва нога, і довго ще «чулась» :) - продовжив улюблене заняття, на яке сам не знаю - чого пішов (а, ну то уже особисте…).
Отже, Люди - будемо браттями, адже нещастя може статися з кожним і з нас! Не впадаймо у депресію, у похмуріі думки - це може бути вигідно усіляким темним сутностям - навіть нам самим, з позиції какодемона - твариняннячого начала. Чистота думок - запорука чистоти помислів - а, відтак, і дії!
________________
Навіть дивно, як стрімко змінився кут зору у 2006 - я ще намагався грати у комп'ютерні ігри (ховався у свій заповідник настрою та живих образів :) - тому, мабуть, й відчував депресію, бо ДУША ПРАГНУЛА ІНШОГО...
Чому так? Мабуть, я нарешті покинув "лялечку" і вирушив у Путь - для повного щастя не вистачало хіба що покинути Дім - але щоб жити самостійно я ще був неготовий (а тому щораз попадав у обтяжуючий полон домашньої гравітації - з надлишком жрачки та зовнішнього комфорту, в той час як у душі панували паморозки...).
А Шлях Серця та Шлях Душі я потім таки знайшов… але про це - вже якось згодом ;-)
У 2006 в мене стався злом. Злом-облом-втрата ідеалів, як завгодно.
І разом з тим - світ постарішав. Поблекотнішав-повітшав-потупішав - саме коли я приготувався на повну у нього вступити.
Не склалося - тільки я почав відчувати дорослу серйозінсть - і відповідальність за власне життя (та взаєминостосунки з іншими) - одразу напала темрява, самотина, неактуалізована раніше хандра - захотілось назад сховатися у «лялечку», у домашній світ, у літ-кіно-герої і героїчні світі. Але не склалося. Простягнувши назовні мордочку - я не зміг назад повернутися. Минуле лишилося за сірою пеленною безперервно ностальгуючих образів.
Весело. Та ще й музика нова з’явилась у прокаті - яку я невзлюбив, бо вона в мене асоціювалася з «вершковим» бомондом (ух, як я ненавидів…ага, «синдром Шевченка»).
Отже, ситуація виявилась така - що ні до книжки повернутись, ні Володар Кілець пееглянути - все видається вбите та сіре, а страждання Гаррі Поттера у Кубку Вогню - відчуваються стократ болем у сердці, це ж я себе відчуваю покинутим і приреченим на казна-що…нюні-нюні…
Для справедливості слід зазначити, що подібний стан (важкий - але проходимий) був викликаний радше невдачами на особистому фронті (ну, це таке - дурний був)- а також першими крочками на Шляху Сердця (як я це зараз назвав - своє патологічне бажання всім допомагати, хоча б - добрим ставленням, і намагатися виправити їх проблеми - хоча б, на рівні порад…). Я зустрів бабцю - жебрачку, одну із тисячі, якій не зміг зарадити, чию історію я вислухав - але не зміг ні змусити звернутися у відповідні служби, соціальні, юридичні, або знайти хто б нею замість мене зайнявся (цього я спершу і прагнув - тому нічого й не вийшло); ані «просвітити» на рахунок її власного становища - що можна казати, якщо її життя суцільно заполонили бандити - відібрали півквартири, родича «забили» (оці недоуточнені слова - ще більще підтруювали душу), у лікарні - загниває нога і главлікар-басурманин (скоріше за все - індієць) - вже не вперше переписує майно своїх неспівнарозуму паціентів-«доходяг» на лікарню, прикуповуючи вже чи то п’яту-чи третю на рахунку машину (невідомо іще як ці одинокі пацієнти спроваджуються на той світ). І в лікарні - жодного нормального ставлення, всі тільки й вимагають гроші (за перев’язку бинтів - 2 грн.). Це, звісно, зі слів тієї бабусі. Перевірити - знайти цю лікарню - якось не довелось, зате дуже довбався, шукаючи правозахисні сайти та будь-яку «опитну» інформацію на цю тематику (знайшов бозна-скільки телефонів і пенсійних організацій - але кількість їх на той час викликала у мене сумнів - у реальній ефективності). Так склалося, що все життя їй попадалися «бандити» (пізніше, я зрозумів, що це Карма)..
Оскільки я все на той час намагався все доводити до кінця (це був ще не Шлях Сердця - а Шлях Впертості…) - й цю проблему я вважав що є шанс якомога швидше вирішити, на днях, впродовж тижня (пізніше, на цих самих «моментах» я рік «ловився» у хибних сподіваннях на рахунок Пташиного Ринку і Бородянки, видно, нічому я тоді ще не навчився…) - а тому примарна атмосефера Надії ще якийсь час вовтузилася на моєму робочому місці - а потім, зникла, як тільки я поміняв інтерес - дозволив собі розслабитися у звичній «обстановці», відклавши почату робуту (писанину листа, що цікаво, що було б якби листа Президенту я таки написав?) -дивитися «Сімсонів» (це - у часи справжнього Життя!? Знову повернення до «істоків?» ,- щось на зразок могло прогарчати у мене всередині).
Потім - день-два безпутьової біганини - і неначе хтось виніс вирок: ВСЕ. Я ще нічого не встиг зробити, а вже закрався думкою: ВСЕ, так далі їй і мучитись…
І з тих пір сам - довгий тривалий час, почав мучитись, переживати, марити тим «маньячним-жебрачним» життям, неначе затягнувся у чорний вир, видноколо жебраків і маргіналів - осадків суспільства - і почав бачити життя якщо ще не їх очима - так з позиції жорстокого відношення Світу до всіх слабких (слабовольних…) і беззахисних - то вже точно. А тут ще історію почав вчити про Древній Рим, та про Древнє рабство…Короче - попав.
Я ще деякий час намагався щось нарадити, вдумайтеся в ці слова: Н А Д А Т И І Н Ф О Р М А Ц І Ю, куди слід звернутись (Адміністрація АПУ і Звернень громадян - ще не здавались мені такими «безфартовими варіантами» - обов’язково ж,щсь мали вдіяти, вислухати, вказати - куди звернутися кудись-там далі, чи не так? Таким чином, я їй набрид ще більше, ніж запах її прогнивших ніг (не раз була операція) мені врізався у пам'ять - і викликав шалені приступи каяття і спокути щоразу, коли я думав (ой, краще б я не думав!) як все могло скласлтися - припинитися це кошмар - якби я цілеспрямовано допоміг їй - відкинув зовнішні спокуси - зберіг чистоту сердця і помислів (останнє - найважливО! Розумій тоді я, що всі ці реалізації - приїсходять із темних таких вот думок, що місяцями-роками тримають нас у полоні, ведучи на повідку у темному лабіринту, мов засліпленного в’язня - можливо б, все по іншому склалося у мене, як і у всіх інших, «відчаївшихся»…Можливо, такий досвід був потрібен - щоб його пережити - і вижити).
Ось так, називається, почали Сповнене Сил і Успіхів Нове Життя, хи-хи…
Пізніше, не знаю, до чого б це призвело - оце шалене «вовтузіння», але впав перший сніг - я ліг під ніж операції, щось там саме знайшли по часті «лишніх вен» (пізніше, я дізнався, що всі болячки можні лікувати «нетрадиційним» способом - тобто, дешевим, справжнім - і безвідмовним). На той час я вже був готовий піти на все - і не так вже сильно цінував свою Жизть, щоб переживати з приводу наркозу …Айййть! (лікар-хірург казав, що при введенні речовин я матюкався…). А прокинувся я вже в інших умовах - сам «полуінвалід» - долаючи шалені болі, переміщався з швидкістю черепахи на старості. Саме тоді я познайомився з двума старожилами-пацієнтами і, не забуваючи ділитися печивом (від якого вони, звісно, відмовлялися) лишив по собі приємні спогади - і надію на нашу молодьож ;)... Самі собою відпали «мрачні загрозливі проблеми» - я відчув, що мене як одрізало од них, я нічого не можу вдіяти - сижу тут, у лікарні, і вони мені нічого не можуть зробити - я ж прооперований - а значить звільненний, «на отдиху»…Хоч отримав довгожданну відпустку від своїх кошмарних денновидінь…Все ж дивно - хто мене постійно штовхав на сумасбродні - обов’язково «відчайдушні» дії, щоб потім мене внутрішньо принизити - і поглибити і без того депресію?
Перша версія: я сам. Так , у кожного з нас є Темна сутність - Тваринняче начало, так би мовити. У приструненні його спокусливих позивів - і відмежуванні від нав’язливого «радіофону» - легіону думок, і полягає звільнення від внутрішніх оков (драконів, демонів) - і відкриття Свободи, в першу чергу - для творчості Душі…
Друга версія - хтось «підсосався». Але підтвердження цієї версії на рахунок себе я не находжу, тому схиляюсь до прокляття чи самопрокляття, щось типу як у «Нічній Варті»)…
А то вже ладно, як кажуть - діла мінувши. Все, що не вбиває - робить нас сильніше ;) (кривенька-кривенька, у стилі 2006, посмішка).
А потім я, пролежавши тиждень і ще кілька днів (як тільки вщухли болі - стали відчуватися лише вночі різкими хватами - і при необережних рухах удень) - поперся на танці, які через операцію й так пропустив.
І, зберігаючи акуратність, долаючи час від часу «зачепляний біль» (нервово-чутливою стала вся ліва нога, і довго ще «чулась» :) - продовжив улюблене заняття, на яке сам не знаю - чого пішов (а, ну то уже особисте…).
Отже, Люди - будемо браттями, адже нещастя може статися з кожним і з нас! Не впадаймо у депресію, у похмуріі думки - це може бути вигідно усіляким темним сутностям - навіть нам самим, з позиції какодемона - твариняннячого начала. Чистота думок - запорука чистоти помислів - а, відтак, і дії!
________________
Навіть дивно, як стрімко змінився кут зору у 2006 - я ще намагався грати у комп'ютерні ігри (ховався у свій заповідник настрою та живих образів :) - тому, мабуть, й відчував депресію, бо ДУША ПРАГНУЛА ІНШОГО...
Чому так? Мабуть, я нарешті покинув "лялечку" і вирушив у Путь - для повного щастя не вистачало хіба що покинути Дім - але щоб жити самостійно я ще був неготовий (а тому щораз попадав у обтяжуючий полон домашньої гравітації - з надлишком жрачки та зовнішнього комфорту, в той час як у душі панували паморозки...).
А Шлях Серця та Шлях Душі я потім таки знайшов… але про це - вже якось згодом ;-)