Топонімічні перейменування в окупованому Києві (1941-1943) ч.1
Топонімічні перейменування в окупованому Києві (1941-1943)
Тетяна Себта, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук
Кожна влада, що утверджувалася у Києві, насамперед у минулому столітті, несла з собою зміну найменувань вулиць та площ, що спотворювало історичну топоніміку міста, водночас творячи його історію. Не була винятком у цьому сенсі й нацистська окупаційна влада, ввівши в офіційний обіг та побут киян низку нових назв: від найменувань органів управління - до назв вулиць. Зробимо спробу висвітлити зміни, що відбулися у назвах вулиць і площ Києва під час окупації нацистами у міста у 1941-1943 роках, встановити ініціаторів та час тих змін, визначивши їх особливості та вплив на післявоєнну топоніміку міста.
Історія перейменувань київських вулиць під час нацистської навали - тема не нова. Вперше до її висвітлення долучився відомий києвознавець Дмитро Малаков у фотоальбомах «Київ 1941-1943» та «Київ 1939-1945», оприлюднивши перелік вулиць міста з новими, німецькими назвами[1]. За винятком кількох, ним наведено майже всі перейменовані вулиці. Публікуючи цей перелік, автор, на нашу думку, припустився неточності лише в їх датуванні, стверджуючи: «Не пізніше 19 листопада 1941 р.», пославшись на недатований план центральної частини міста з позначеними на ньому вулицями, які вже мали нові, німецькі назви[2]. Цей план разом із переліками вулиць за районами було підшито до документа із вищезазначеною датою[3], що й дезорієнтувало автора. Насправді ж, підстав відносити план до цього документа не було, оскільки у жодному списку вулиць, підготовлених на 19 листопада 1941 року по кожному району, німецькі назви не значилися. Диференційований (залежно від типу окупаційної влади - військової або цивільної) процес відповідних перейменувань охопив більший проміжок часу.
Наступними кроками в дослідженні історії перейменувань київських вулиць під час нацистської окупації стали публікації планів центральної частини Києва станом на січень-березень 1943 року[4] та всього міста Києва станом на січень-квітень 1943 року[5]. Обидва плани - одне з основних джерел для встановлення топоніміки міста періоду нацистської окупації 1941-1943 років. З точки зору загальної історії проблеми, слід згадати також нові публікації А. О. Кудрявцева[6] та М. В. Стріхи[7].
В історії численних перейменувань київських вулиць під час нацистської окупації чітко розрізняються три аспекти цього процесу, які нерозривно пов’язані один з одним. Це, по-перше, повернення старих історичних найменувань; по-друге, зміна місцевих назв на німецькі; й, по-третє, надання нових, українських. Детально зупинимось на другому і третьому аспектах проблеми, оскільки у стислому огляді неможливо перелічити всі вулиці, яким під час окупації міста нацисти повернули колишні назви.
Зі вступом 19 вересня 1941 року нацистів до Києва влада у місті перейшла до рук військового управління на чолі з комендантом міста генерал-майором Куртом Ебергардом[8]. У наступні дні 20-21[9] вересня 1941 року утворилася Київська міська управа (далі КМУ) на чолі з професором Олександром Оглоблиним[10]. Оскільки військове управління до передачі влади німецькій цивільній адміністрації позиціонувалося як тимчасове, тож у перші місяці окупації зміни у назвах вулиць і площ Києва ініціювала не так німецька влада, як Київська міська управа. Остання, власне, здійснила, насамперед, ті зміни, що стосувалися повернення колишніх, усталених, добільшовицьких назв, а також надання нових найменувань, пов’язаних із видатними постатями української історії і культури.
Це підтверджує перелік вулиць Києва, підготовлений районними управами міста на 19 листопада 1941 року. На той час КМУ підпорядковувалося 12 райуправ: Богданівська, Володимирська, Дарницька, Залізнична, Київська[11], Куренівська[12], Печерська[13], Подільська, Святошинська, Софіївська, Шевченківська і Ярославська, які було створено за її постановою № 14 від 13 жовтня 1941 року[14].
Повертаючись до списку київських вулиць за станом на 19 листопада 1941 року, зазначимо у ньому не згадується жодної німецької назви[15]. Натомість зустрічаємо ще багато радянських, і подекуди повернутих, за ініціативи районних управ, колишніх найменувань, наприклад: вул. Володимирська, замість Короленка; Микільська, замість Січневого Повстання; Дегтярівська, замість Червоних командирів; Кирилівська, замість Фрунзе і т. д.
При цьому такі довгі вулиці, як сучасні Володимирська, Фрунзе, Саксаганського (колишня Маріїнсько-Благовіщенська) та ін., що пролягали через два райони, могли мати дві назви. В одному районі вже було повернуто стару назву, у іншому ще продовжувала діяти назва радянська. Наприклад, вул. Фрунзе: у Подільському районі вона вже була, за старим звичаєм, Кирилівською, а в Куренівському - ще вулицею Фрунзе[16]. Це - яскраве свідчення того, що перейменування вулиць почалося знизу, з райуправ - найнижчого щабля місцевого врядування у Києві.
Про те, що німецька військова влада також ініціювала перейменування київських вулиць на німецькі, насамперед там, де знаходився її адміністративний центр, - на Печерську, в районі Липок, свідчить той факт, що вже у жовтні 1941 року колишня Левашовська (Шовковична, перед війною - К. Лібкнехта) прибрала назву Горста Весселя[17],[18], а наприкінці листопада того ж року, як зафіксовано в одному з німецьких документів, колишня вул. Рози Люксембург (Липська) називалася Тюрінгерштрас[19]. До перейменованих військовою владою вулиць можна віднести й Липський провулок, що отримав назву Панковервеґ[20].
Які ще вулиці було перейменовано у цей час німецькою владою, за браком документів встановити досить важко. Однак і наведені приклади красномовно свідчать, що німецька військова влада все-таки втручалася у топоніміку міста. Як же співпрацювали у цьому сенсі місцева й окупаційна влади? Чи узгоджувала німецька влада на цьому етапі зміни місцевих топонімів з КМУ? Чи просто вносила зміни одноосібно?
У листопаді 1941 року, приблизно в той самий час, коли німецька військова влада вже встигла надати окремим вулицям на Печерську нові німецькі назви, відділом впорядкування Київської міської управи було розроблено проект перейменування вулиць і майданів міста. Він включав два аспекти змін - повернення старих назв та надання нових - українських і німецьких. Усі пропозиції стосувалися центральної частини міста. Повернути пропонувалося історичні найменування: Андріївський узвіз (колишній - узвіз Лівера), Протасів Яр (колишня - Степана Разіна), вул. Ірининська (колишня - Жореса), Велика Васильківська (Червоноармійська), Львівська (Артема), Володимирська (колишня - Короленка) і т. д.
Крім того, пропонувалося вул. Борохова (Мала Васильківська) перейменувати на В. Антоновича, Повітрофлотське шосе - на шосе Січовиків, вул. Січневого повстання (І. Мазепи) - на І. Вишенського, вул. Комінтерну - на Є. Коновальця, вул. Кірова (М. Грушевського, колишня - Олександрівська) - на І. Мазепи, площу Калініна (Майдан Незалежності) - на Майдан 19 вересня (Визволення України) та ін., а на знак лояльності до нової влади майдан ІІІ Інтернаціоналу (Європейська площа, колишній Царський майдан) пропонувалося перейменувати на майдан А. Гітлера, вул. К. Лібкнехта (Шовковична, колишня - Левашовська) - на Г. Ґерінґа, вул. Р. Люксембург (Липська) - на генерала Райхенау[21] і т. д.[22].
Усього, за проектом нових найменувань вулиць і площ міста Києва, підготовленого на 21 листопада 1941 року відділом впорядкування КМУ, передбачалося повернути старі назви 32-м вулицям, а 45-ти - надати нові українські назви, і лише п’ятьом вулицям та одному майдану з політичних міркувань планувалося надати імена провідних діячів нацистського та фашистських рухів у Європі. Крім вищезазначених, це - імена генерал-фельдмаршала Браухіча[23] (вул. Садова), Беніто Муссоліні (Петровська алея), Анте Павелича[24] (вул. Мечникова, колишня - Кловський бульвар). З цього переліку випадав лише німецький поет і драматург Фрідріх Шіллер, ім’ям якого передбачалося назвати вул. Пугачова (колишню Макарівську)[25].
Як бачимо, у планах КМУ жодним словом не згадувалися німецькі назви, надані окремим вулицям Печерська німецькою військовою владою. Це свідчить лише про те, що військова влада не втручалася у плани КМУ щодо перейменування місцевих назв, однак і не вважала за потрібне повідомляти її про свої наміри щодо зміни місцевих топонімів.
Планам Київської міської управи щодо зміни місцевих назв не судилося здійснитися. З 1 грудня 1941 року влада у Києві повністю перейшла від військового до органів німецького цивільного управління[26], яке взяло під жорсткий контроль діяльність КМУ, у тому числі й у питанні перейменувань. За свідченням Я. Шумелди, керівника відділу скарг і пропозицій КМУ, у 1941 році з приїздом до Києва емісарів райхскомісара України Е. Коха одразу помітним став тиск з боку німців на різні ділянки місцевого врядування[27]. Це означало, що до міста прибули його справжні господарі.
Київ стає осідком трьох цивільних нацистських адміністрацій - міського комісара (штадткомісар), окружного і генерального комісарів (гебітскомісар і генералкомісар). Окружний комісар не мав впливу на життя міста, оскільки опікувався Київською сільською округою, до якої входили Бишівський, Бородянський, Київський та Макарівський райони[28]. Реальною німецькою цивільною владою у Києві був міський комісар[29], діяльність якого, тимчасом, підпорядковувалася генеральному комісару[30], який очолював Київську генеральну округу. Остання з 1 вересня 1942 року охоплювала територію двох колишніх областей - Київської і Полтавської - та мала у своєму складі 25 округ, із них одну - міську - місто Київ[31].
З утвердженням у місті двох німецьких цивільних адміністрацій - генерального і міського комісарів - КМУ не лише втратила відносну свободу дій, якою користувалася за військової адміністрації, а й опинилася між двох вогнів. їй доводилося лавірувати між ними, як Одіссею між Сциллою і Харибдою. Вони вимагали від неї беззастережного виконання їхніх рішень, які досить часто суперечили одне одному. Особливо це давалося взнаки на початку діяльності обох німецьких цивільних адміністрацій, що в січні 1942 року змусило заступника міського голови Ревюка Миколу Петровича (1914-?) звернутися до міського комісара Фрідріха Роґауша з письмовим проханням подавати вже узгодженими з адміністрацією генерального комісара термінові розпорядження[32].
Зміна влади і неузгодженість дій між двома гілками німецької цивільної влади у Києві позначилися, відповідно, й на справі перейменування вулиць і площ у місті. Перейменування у перші місяці діяльності цивільної окупаційної влади не були такими масовими, як можна було очікувати, а, головне - абсолютно не було затверджено зміни у топоніміці міста, здійснені у вересні-листопаді 1941 року не лише КМУ, а й німецькою військовою владою. Вносячи свої зміни у топоніміку міста, німецька цивільна влада відштовхувалася від її довоєнного стану. Тому перші офіційні перейменування вулиць і площ Києва відбулися з початком діяльності органів німецької цивільної влади наприкінці 1941 - на початку 1942 років. їх об’єктом стали, насамперед, ті вулиці, де розміщувалися органи німецького цивільного управління.
Масові ж офіційні перейменування вулиць та площ, пов’язані з поверненням історичних назв, наданням нових німецьких, відбулися у Києві, як і в інших населених пунктах Райхскомісаріату Україна, на нашу думку, у другій половині 1942 року і були ініційовані наказом райхскомісара України Е. Коха від 16 червня 1942 р. щодо перейменування вулиць та площ, оприлюдненим у центральному віснику райхскомісара України. У наказі вимагалося замінювати лише більшовицькі й марксистські назви і заборонялося називати вулиці та площі іменами фюрера, живих нацистських вождів та інших відомих німецьких діячів[33].
Про те, які саме зміни внесла німецька цивільна влада у топоніміку міста, свідчить німецькомовний перелік вулиць Києва, датований 13 жовтня 1942 року[34]. Як зазначено на останній, зворотній сторінці цього списку, його було складено на основі плану Києва (масштаб 1:25) за 1941 рік. До переліку вулиць за цим планом німецька цивільна влада з грудня 1941 до жовтня 1942 року встигла внести свої корективи, не надто зважаючи на перейменування попередньої військової влади, не кажучи вже про напрацювання і побажання Київської міської управи.
Яскравий приклад того - дві німецькі назви колишньої вул. Рози Люксембург (Липська). За німецької військової влади вона називалася Тюрінгерштрасе[35], а за цивільної - Дойчештрасе[36]. Або, наприклад, сучасний Липський провулок: за німецької військової влади - Панковервеґ, а за цивільної - Поліцайвеґ[37].
У цілому німецькомовний перелік вулиць і майданів Києва від 13 жовтня 1942 року містить 11 вулиць з новими німецькими назвами, ідентифікувати які допомогли опубліковані плани Києва за січень-квітень 1943 року[38] та перелік перейменованих вулиць міста, складений Д. Малаковим[39]. Усі вулиці з новими німецькими назвами були центральними і знаходилися, як уже зазначалося, на Липках у Печерському районі.
Проте найбільше у цьому переліку вражає значна перевага радянських назв. На той час збереглися такі найменування, як вул. Леніна (Б. Хмельницького), Менжинського (Дмитрівська), Калініна (Софіївська); здавалося б, неприпустимі, з точки зору нацистської ідеології, - К. Маркса (Городецького), Шолом Алейхема (Костянтинівська)[40]. При цьому багато вулиць, яким 1941 року було повернуто Київською міською управою історичні назви, за списком від 13 жовтня 1942 року носять знову радянські назви. Наприклад: вул. Фрунзе, замість Кирилівської; узвіз Лівера, замість Андріївського узвозу; вул. Короленка, замість Володимирської і т. д. Найменування районів також залишилися радянськими, наприклад, Сталінський район[41] (колишній Деміївський). Цікаво, що без змін залишилася і назва площі ІІІ Інтернаціоналу (Європейська площа), яку 1941 року планувалося перейменувати на майдан А. Гітлера.
У переліку від 13 жовтня 1942 року подекуди зустрічаються й історичні найменування вулиць, які було повернуто. Оскільки їх дуже мало, наведемо їх усі. Це вулиці: Велика Васильківська, Лютеранська, Мала Підвальна, Михайлівська, Московська і Протасів Яр[42].
Підсумовуючи, зазначимо, що цивільна окупаційна влада проігнорувала нововведення і пропозиції КМУ 1941 року щодо повернення колишніх історичних та надання нових назв, а також зміни, проведені німецькою військовою владою. Вона здійснила, головним чином, перейменування лише центральних вулиць на німецькі, задовольняючи власні потреби, амбіції та бажання, створюючи для себе у Києві невеликий куточок Німеччини.
[ Закінчення статті ]
-------------
Себта Т. Топонімічні перейменування в окупованому Києві // Київ і кияни. Матеріали щорічної науково-практичної конференції (Музей історії міста Києва). - К.: Кий, 2010. - Вип. 10. - С. 195-213.
Примітки:
[1] Київ 1941-1943: Фотоальбом / Упор. Д. Малаков. - К., 2000. - С. 168; Київ 1939-1945: Фотоальбом / Упор. Д. Малаков. - К., 2005. - С. 272. ↑
[2] Державний архів Київської області (далі ДАКО), ф. Р-2356, оп. 1. спр. 50, арк. 57. ↑
[3] Там само, арк. 3. ↑
[4] Себта Т. М. Невідомий план Києва 1943 р. // Пам’ятки України. - 2007. - № 1. - С. 105-117. ↑
[5] Київ 1939-1945: Post scriptum / Упор. Д. Малаков. - K.: ВАРТО, 2009. - С. 220-223. ↑
[6] Кудрявцев Л. О. Град над Борисфеном: Ілюстрована історія вулиць і майданів Києва: Наук.-попул. вид. - K., 2007. - 295 с. ↑
[7] Стріха М. Київ: Досі між Мазепою і січневим повстанням // Сучасність. - 2007. - № 11-12. - С. 103-108. ↑
[8] Kurt Eberhard (12.09.1874-8.09.1947) - бригадефюрер СС, генерал-майор, командир польової комендатури № 195 у період з 13 травня 1941 р. по 30 червня 1942 p., яка під час окупації Києва базувалась у місті, військовий комендант Києва (19 вересня 1941 - 30 червня 1942 p.), з липня 1942 р. у відставці (Bundesarchiv Berlin (далі ВАВ). - SSO/SS. - K. Eberhard: 12 вересня 1874: http://wapedia.mobi/de/Babij_Jar). ↑
[9] Члени похідних груп ОУН, які майже одночасно з німцями увійшли в Київ, називають різні дати створення міської управи. 3. Гордиський називає 20 вересня 1941 р., а С. Сулятицький стверджує, що «на третій чи четвертий день після зайняття німцями Києва створена міська Управа» (Гордиський 3. Українська національна рада в Києві // На зов Києва: Український націоналізм у II світовій війні: 36 статей, спогадів і документів. - Торонто; Нью-Йорк, 1985. - С. 162. Сулятицький С. Перші дні в окупованому німцями Києві // Там само). ↑
[10] Професор О. П. Оглоблин (1899-1992) очолював КМУ приблизно півтора місяця. З 29 жовтня 1941 р. його на цій посаді змінив Володимир Пантелеймонович Багазій (1902-1942/1943). Після арешту останнього головою КМУ 6 лютого 1942 р. став Леонтій Іванович Форостівський (?-1974), який залишався на цій посаді до кінця окупації (Винар А. О. П. Оглоблин (1899-1992): Короткий біографічний нарис // Розбудова держави. - 1995. - № 1. - С. 40-45; Кучерук О. Міський голова Володимир Багазій і Міська управа Києва у 1941-1942 рр. // Київ і кияни. - Вип. № 6. - К., 2006. - С. 282-294; ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 208, арк. 3). ↑
[1] Київська райуправа відала довоєнним Київським сільським районом. Приблизно з лютого 1942 р. вона перестала підпорядковуватися КМУ, а перейшла у відання київського гебітскомісара, який опікувався Київською сільською округою (Центральний державний архів вищих органів влади й управління (далі - ЦДАВО) України, ф. 3206, оп. 1, спр. 106, арк. 8). ↑
[12] Куренівську райуправу було створено 24 жовтня 1941 р. шляхом розподілу Подільської райуправи (ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 206, арк. 4). ↑
[13] Печерську райуправу, як і район, було ліквідовано 16 березня 1943 р. (ДАКО, ф. Р-2356, оп. 1, спр. 165, арк. 1). ↑
[14] Українське слово. - 1941. - 19 жовтня. - Ч. 35. - С. 4. ↑
[15] ДАКО, ф. Р-2356, оп. 1, спр. 50, арк. 4-24зв. ↑
[16] Там само, арк. 13, 18. ↑
[17] Wessel, Horst (10.01.1907-23.12.1930) - член НСДАП із 1926 р., керівник штурмового загону СА, розстріляний через внутрішні партійні суперечки. Його смертю скористалися з пропагандистською метою, зробивши з нього політичного мученика нацистського руху. Написана Г. Весселем пісня, що вперше з’явилася 23 вересня 1929 р. у газеті «Ангріфф», отримала після смерті автора назву «Пісня Горста Векселя», ставши партійним гімном нацистів. ↑
[18] ДАКО, ф. Р-2353, оп. 1, спр. 1, арк. б/№ (зворот титульного аркуша справи). ↑
[19] Тюрінгерштрассе згадується у документі від 28 листопада 1941 р. (ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 5, спр. 12, арк. 11). ↑
[20] ДАКО, ф. Р-2354, оп. 1, спр. 40, арк. 139. ↑
[21] Reichenau, Walter von (8.10.1884-17.01.1942) - генерал-фельдмаршал (19.7.1940), командуючий 6-ю армією під час Другої світової війни, війська якої брали Київ, Харків; війська якої брали Київ, Харків; з 30.11.1941 командуючий групою армій «Південь». ↑
[22] ДАКО, ф. Р-2356, оп. 1, спр. 50, арк. 62-65; Там само. - Ф. Р-2412, оп. 2, спр. 29, арк. 96-98. ↑
[23] Brauchitsch, Walther von (4.10.1881-18.10.1948) - генерал-фельдмаршал (19.7.1940), головнокомандувач сухопутних військ (4.02.1938-19.12.1941). ↑
[24] Ante Pavelić (14.07.1889-28.12.1959) - керівник хорватської фашистської організації усташів, голова уряду та міністр іноземних справ маріонеткової «Незалежної хорватської держави», створеної у квітні 1941 р. за підтримки нацистської Німеччини та фашистської Італії. ↑
[25] ДАКО, ф. Р-2412, oп. 2, спр. 29, арк. 96-98. ↑
[26] В останні дні листопада 1941 р. військова влада активно передавала різні об’єкти у розпорядження німецької цивільної влади. Див., наприклад, повідомлення від 29 листопада 1941 р. про передачу відділом пропаганди Вермахта у розпорядження генерального комісара у Києві місцевих кінотеатрів, або домовленість від 30 листопада того ж року про передачу в розпорядження райхскомісара України усіх об'єктів кіновиробництва (ДАКО, ф. Р-2353, оп. 1, спр. 1, арк. 48, 121-121зв.). Киян про початок діяльності німецької цивільної адміністрації офіційно було повідомлено тільки 14 грудня 1941 р. (Нове українське слово. - 1941. - 14 грудня. - Ч. 1. - С. 1). ↑
[27] Шумелда Я. Похід ОУН на Схід // На зов Києва. - С. 83, 88. ↑
[28] ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 1, спр. 106, арк. 8. ↑
[29] Першим міським комісаром був обербургомістр Фрідріха Роґауш (Friedrich Rogausch, 5 жовтня 1886-?). Він прийняв цю посаду наприкінці листопада 1941 р. від в. о. міського комісара Муса і займав її до липня 1942 р. У першій половині липня 1942 р. Ф. Рогауша змінив нахвуксфюрер Берндт (ВАВ. - SSO/SS. - F. Rogausch: 5 жовтня 1886; Нове українське слово. - 1942. - 30 липня. - № 174 (189). - С. 4). ↑
[30] Генеральним комісаром Київської генеральної округи з 11 лютого 1942 р. був Вальдемар Маґунія (Waldemar Magunia, 8.12.1902-1974) - гауамтсляйтер, президент ремісничої палати Східної Пруссії. До нього з грудня 1941 р. цю посаду обіймав в. о. генерального комісара бригадефюрер СА Гельмут Квіцрау (Helmut Quitzrau, 27.09.1899-?) (ЦДАВО України, ф. КМФ-8, оп. 1. - Серія Т-454. - Ролик 94. - Кадр 973; ВАВ. - SA-P. - H. Quitzrau: 27.09.1899; BAB. - PK. - W. Magunia: 8.12.1902; Deutsche Ukraine-Zeitung. - Luzk, den 12. Februar 1942. - S. 3). ↑
[31] ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 1, спр. 76, арк. 1; Там само, спр. 46, арк. 128. ↑
[32] ДАКО, ф. Р-2356, оп. 1, спр. 124, арк. 21-22; Там само, ф. Р-2411, оп. 2, спр. 17, арк. 54. ↑
[33] Zentralblatt des Reichskommissars für die Ukraine. - 1942. - Nr. 8. - Rowno, den 30. Juni. - S. 160; ЦДАВО України, ф. 2077, оп. 1, спр. 10, арк. 42зв. ↑
[34] ДАКО, ф. Р-2411, оп. 1, спр. 19, арк. 1-7, 8зв. ↑
[35] ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 5, спр. 12, арк. 11. ↑
[36] ДАКО, ф. Р-2411, oп. 1, спр. 19, арк. 1. ↑
[37] Київ 1939-1945: Post scriptum / Упор. Д. Малаков. - K., 2009. - С. 221. ↑
[38] Себта Т. М. Вказ. праця; Київ 1939-1945: Post scriptum / Упор. Д. Малаков. - K., 2009. - С. 220-223. ↑
[39] Київ 1939-1945: фотоальбом / Упор. Д. Малаков. - K., 2005. - C. 272. ↑
[40] ДАКО, ф. Р-2411, оп. 1, спр. 19, арк. 2, 4. ↑
[41] Там само, арк. 6. ↑
[42] Там само, арк. 4-7. ↑
http://81412.livejournal.com
Тетяна Себта, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук
Кожна влада, що утверджувалася у Києві, насамперед у минулому столітті, несла з собою зміну найменувань вулиць та площ, що спотворювало історичну топоніміку міста, водночас творячи його історію. Не була винятком у цьому сенсі й нацистська окупаційна влада, ввівши в офіційний обіг та побут киян низку нових назв: від найменувань органів управління - до назв вулиць. Зробимо спробу висвітлити зміни, що відбулися у назвах вулиць і площ Києва під час окупації нацистами у міста у 1941-1943 роках, встановити ініціаторів та час тих змін, визначивши їх особливості та вплив на післявоєнну топоніміку міста.
Історія перейменувань київських вулиць під час нацистської навали - тема не нова. Вперше до її висвітлення долучився відомий києвознавець Дмитро Малаков у фотоальбомах «Київ 1941-1943» та «Київ 1939-1945», оприлюднивши перелік вулиць міста з новими, німецькими назвами[1]. За винятком кількох, ним наведено майже всі перейменовані вулиці. Публікуючи цей перелік, автор, на нашу думку, припустився неточності лише в їх датуванні, стверджуючи: «Не пізніше 19 листопада 1941 р.», пославшись на недатований план центральної частини міста з позначеними на ньому вулицями, які вже мали нові, німецькі назви[2]. Цей план разом із переліками вулиць за районами було підшито до документа із вищезазначеною датою[3], що й дезорієнтувало автора. Насправді ж, підстав відносити план до цього документа не було, оскільки у жодному списку вулиць, підготовлених на 19 листопада 1941 року по кожному району, німецькі назви не значилися. Диференційований (залежно від типу окупаційної влади - військової або цивільної) процес відповідних перейменувань охопив більший проміжок часу.
Наступними кроками в дослідженні історії перейменувань київських вулиць під час нацистської окупації стали публікації планів центральної частини Києва станом на січень-березень 1943 року[4] та всього міста Києва станом на січень-квітень 1943 року[5]. Обидва плани - одне з основних джерел для встановлення топоніміки міста періоду нацистської окупації 1941-1943 років. З точки зору загальної історії проблеми, слід згадати також нові публікації А. О. Кудрявцева[6] та М. В. Стріхи[7].
В історії численних перейменувань київських вулиць під час нацистської окупації чітко розрізняються три аспекти цього процесу, які нерозривно пов’язані один з одним. Це, по-перше, повернення старих історичних найменувань; по-друге, зміна місцевих назв на німецькі; й, по-третє, надання нових, українських. Детально зупинимось на другому і третьому аспектах проблеми, оскільки у стислому огляді неможливо перелічити всі вулиці, яким під час окупації міста нацисти повернули колишні назви.
Зі вступом 19 вересня 1941 року нацистів до Києва влада у місті перейшла до рук військового управління на чолі з комендантом міста генерал-майором Куртом Ебергардом[8]. У наступні дні 20-21[9] вересня 1941 року утворилася Київська міська управа (далі КМУ) на чолі з професором Олександром Оглоблиним[10]. Оскільки військове управління до передачі влади німецькій цивільній адміністрації позиціонувалося як тимчасове, тож у перші місяці окупації зміни у назвах вулиць і площ Києва ініціювала не так німецька влада, як Київська міська управа. Остання, власне, здійснила, насамперед, ті зміни, що стосувалися повернення колишніх, усталених, добільшовицьких назв, а також надання нових найменувань, пов’язаних із видатними постатями української історії і культури.
Це підтверджує перелік вулиць Києва, підготовлений районними управами міста на 19 листопада 1941 року. На той час КМУ підпорядковувалося 12 райуправ: Богданівська, Володимирська, Дарницька, Залізнична, Київська[11], Куренівська[12], Печерська[13], Подільська, Святошинська, Софіївська, Шевченківська і Ярославська, які було створено за її постановою № 14 від 13 жовтня 1941 року[14].
Повертаючись до списку київських вулиць за станом на 19 листопада 1941 року, зазначимо у ньому не згадується жодної німецької назви[15]. Натомість зустрічаємо ще багато радянських, і подекуди повернутих, за ініціативи районних управ, колишніх найменувань, наприклад: вул. Володимирська, замість Короленка; Микільська, замість Січневого Повстання; Дегтярівська, замість Червоних командирів; Кирилівська, замість Фрунзе і т. д.
При цьому такі довгі вулиці, як сучасні Володимирська, Фрунзе, Саксаганського (колишня Маріїнсько-Благовіщенська) та ін., що пролягали через два райони, могли мати дві назви. В одному районі вже було повернуто стару назву, у іншому ще продовжувала діяти назва радянська. Наприклад, вул. Фрунзе: у Подільському районі вона вже була, за старим звичаєм, Кирилівською, а в Куренівському - ще вулицею Фрунзе[16]. Це - яскраве свідчення того, що перейменування вулиць почалося знизу, з райуправ - найнижчого щабля місцевого врядування у Києві.
Про те, що німецька військова влада також ініціювала перейменування київських вулиць на німецькі, насамперед там, де знаходився її адміністративний центр, - на Печерську, в районі Липок, свідчить той факт, що вже у жовтні 1941 року колишня Левашовська (Шовковична, перед війною - К. Лібкнехта) прибрала назву Горста Весселя[17],[18], а наприкінці листопада того ж року, як зафіксовано в одному з німецьких документів, колишня вул. Рози Люксембург (Липська) називалася Тюрінгерштрас[19]. До перейменованих військовою владою вулиць можна віднести й Липський провулок, що отримав назву Панковервеґ[20].
Які ще вулиці було перейменовано у цей час німецькою владою, за браком документів встановити досить важко. Однак і наведені приклади красномовно свідчать, що німецька військова влада все-таки втручалася у топоніміку міста. Як же співпрацювали у цьому сенсі місцева й окупаційна влади? Чи узгоджувала німецька влада на цьому етапі зміни місцевих топонімів з КМУ? Чи просто вносила зміни одноосібно?
У листопаді 1941 року, приблизно в той самий час, коли німецька військова влада вже встигла надати окремим вулицям на Печерську нові німецькі назви, відділом впорядкування Київської міської управи було розроблено проект перейменування вулиць і майданів міста. Він включав два аспекти змін - повернення старих назв та надання нових - українських і німецьких. Усі пропозиції стосувалися центральної частини міста. Повернути пропонувалося історичні найменування: Андріївський узвіз (колишній - узвіз Лівера), Протасів Яр (колишня - Степана Разіна), вул. Ірининська (колишня - Жореса), Велика Васильківська (Червоноармійська), Львівська (Артема), Володимирська (колишня - Короленка) і т. д.
Крім того, пропонувалося вул. Борохова (Мала Васильківська) перейменувати на В. Антоновича, Повітрофлотське шосе - на шосе Січовиків, вул. Січневого повстання (І. Мазепи) - на І. Вишенського, вул. Комінтерну - на Є. Коновальця, вул. Кірова (М. Грушевського, колишня - Олександрівська) - на І. Мазепи, площу Калініна (Майдан Незалежності) - на Майдан 19 вересня (Визволення України) та ін., а на знак лояльності до нової влади майдан ІІІ Інтернаціоналу (Європейська площа, колишній Царський майдан) пропонувалося перейменувати на майдан А. Гітлера, вул. К. Лібкнехта (Шовковична, колишня - Левашовська) - на Г. Ґерінґа, вул. Р. Люксембург (Липська) - на генерала Райхенау[21] і т. д.[22].
Усього, за проектом нових найменувань вулиць і площ міста Києва, підготовленого на 21 листопада 1941 року відділом впорядкування КМУ, передбачалося повернути старі назви 32-м вулицям, а 45-ти - надати нові українські назви, і лише п’ятьом вулицям та одному майдану з політичних міркувань планувалося надати імена провідних діячів нацистського та фашистських рухів у Європі. Крім вищезазначених, це - імена генерал-фельдмаршала Браухіча[23] (вул. Садова), Беніто Муссоліні (Петровська алея), Анте Павелича[24] (вул. Мечникова, колишня - Кловський бульвар). З цього переліку випадав лише німецький поет і драматург Фрідріх Шіллер, ім’ям якого передбачалося назвати вул. Пугачова (колишню Макарівську)[25].
Як бачимо, у планах КМУ жодним словом не згадувалися німецькі назви, надані окремим вулицям Печерська німецькою військовою владою. Це свідчить лише про те, що військова влада не втручалася у плани КМУ щодо перейменування місцевих назв, однак і не вважала за потрібне повідомляти її про свої наміри щодо зміни місцевих топонімів.
Планам Київської міської управи щодо зміни місцевих назв не судилося здійснитися. З 1 грудня 1941 року влада у Києві повністю перейшла від військового до органів німецького цивільного управління[26], яке взяло під жорсткий контроль діяльність КМУ, у тому числі й у питанні перейменувань. За свідченням Я. Шумелди, керівника відділу скарг і пропозицій КМУ, у 1941 році з приїздом до Києва емісарів райхскомісара України Е. Коха одразу помітним став тиск з боку німців на різні ділянки місцевого врядування[27]. Це означало, що до міста прибули його справжні господарі.
Київ стає осідком трьох цивільних нацистських адміністрацій - міського комісара (штадткомісар), окружного і генерального комісарів (гебітскомісар і генералкомісар). Окружний комісар не мав впливу на життя міста, оскільки опікувався Київською сільською округою, до якої входили Бишівський, Бородянський, Київський та Макарівський райони[28]. Реальною німецькою цивільною владою у Києві був міський комісар[29], діяльність якого, тимчасом, підпорядковувалася генеральному комісару[30], який очолював Київську генеральну округу. Остання з 1 вересня 1942 року охоплювала територію двох колишніх областей - Київської і Полтавської - та мала у своєму складі 25 округ, із них одну - міську - місто Київ[31].
З утвердженням у місті двох німецьких цивільних адміністрацій - генерального і міського комісарів - КМУ не лише втратила відносну свободу дій, якою користувалася за військової адміністрації, а й опинилася між двох вогнів. їй доводилося лавірувати між ними, як Одіссею між Сциллою і Харибдою. Вони вимагали від неї беззастережного виконання їхніх рішень, які досить часто суперечили одне одному. Особливо це давалося взнаки на початку діяльності обох німецьких цивільних адміністрацій, що в січні 1942 року змусило заступника міського голови Ревюка Миколу Петровича (1914-?) звернутися до міського комісара Фрідріха Роґауша з письмовим проханням подавати вже узгодженими з адміністрацією генерального комісара термінові розпорядження[32].
Зміна влади і неузгодженість дій між двома гілками німецької цивільної влади у Києві позначилися, відповідно, й на справі перейменування вулиць і площ у місті. Перейменування у перші місяці діяльності цивільної окупаційної влади не були такими масовими, як можна було очікувати, а, головне - абсолютно не було затверджено зміни у топоніміці міста, здійснені у вересні-листопаді 1941 року не лише КМУ, а й німецькою військовою владою. Вносячи свої зміни у топоніміку міста, німецька цивільна влада відштовхувалася від її довоєнного стану. Тому перші офіційні перейменування вулиць і площ Києва відбулися з початком діяльності органів німецької цивільної влади наприкінці 1941 - на початку 1942 років. їх об’єктом стали, насамперед, ті вулиці, де розміщувалися органи німецького цивільного управління.
Масові ж офіційні перейменування вулиць та площ, пов’язані з поверненням історичних назв, наданням нових німецьких, відбулися у Києві, як і в інших населених пунктах Райхскомісаріату Україна, на нашу думку, у другій половині 1942 року і були ініційовані наказом райхскомісара України Е. Коха від 16 червня 1942 р. щодо перейменування вулиць та площ, оприлюдненим у центральному віснику райхскомісара України. У наказі вимагалося замінювати лише більшовицькі й марксистські назви і заборонялося називати вулиці та площі іменами фюрера, живих нацистських вождів та інших відомих німецьких діячів[33].
Про те, які саме зміни внесла німецька цивільна влада у топоніміку міста, свідчить німецькомовний перелік вулиць Києва, датований 13 жовтня 1942 року[34]. Як зазначено на останній, зворотній сторінці цього списку, його було складено на основі плану Києва (масштаб 1:25) за 1941 рік. До переліку вулиць за цим планом німецька цивільна влада з грудня 1941 до жовтня 1942 року встигла внести свої корективи, не надто зважаючи на перейменування попередньої військової влади, не кажучи вже про напрацювання і побажання Київської міської управи.
Яскравий приклад того - дві німецькі назви колишньої вул. Рози Люксембург (Липська). За німецької військової влади вона називалася Тюрінгерштрасе[35], а за цивільної - Дойчештрасе[36]. Або, наприклад, сучасний Липський провулок: за німецької військової влади - Панковервеґ, а за цивільної - Поліцайвеґ[37].
У цілому німецькомовний перелік вулиць і майданів Києва від 13 жовтня 1942 року містить 11 вулиць з новими німецькими назвами, ідентифікувати які допомогли опубліковані плани Києва за січень-квітень 1943 року[38] та перелік перейменованих вулиць міста, складений Д. Малаковим[39]. Усі вулиці з новими німецькими назвами були центральними і знаходилися, як уже зазначалося, на Липках у Печерському районі.
Проте найбільше у цьому переліку вражає значна перевага радянських назв. На той час збереглися такі найменування, як вул. Леніна (Б. Хмельницького), Менжинського (Дмитрівська), Калініна (Софіївська); здавалося б, неприпустимі, з точки зору нацистської ідеології, - К. Маркса (Городецького), Шолом Алейхема (Костянтинівська)[40]. При цьому багато вулиць, яким 1941 року було повернуто Київською міською управою історичні назви, за списком від 13 жовтня 1942 року носять знову радянські назви. Наприклад: вул. Фрунзе, замість Кирилівської; узвіз Лівера, замість Андріївського узвозу; вул. Короленка, замість Володимирської і т. д. Найменування районів також залишилися радянськими, наприклад, Сталінський район[41] (колишній Деміївський). Цікаво, що без змін залишилася і назва площі ІІІ Інтернаціоналу (Європейська площа), яку 1941 року планувалося перейменувати на майдан А. Гітлера.
У переліку від 13 жовтня 1942 року подекуди зустрічаються й історичні найменування вулиць, які було повернуто. Оскільки їх дуже мало, наведемо їх усі. Це вулиці: Велика Васильківська, Лютеранська, Мала Підвальна, Михайлівська, Московська і Протасів Яр[42].
Підсумовуючи, зазначимо, що цивільна окупаційна влада проігнорувала нововведення і пропозиції КМУ 1941 року щодо повернення колишніх історичних та надання нових назв, а також зміни, проведені німецькою військовою владою. Вона здійснила, головним чином, перейменування лише центральних вулиць на німецькі, задовольняючи власні потреби, амбіції та бажання, створюючи для себе у Києві невеликий куточок Німеччини.
[ Закінчення статті ]
-------------
Себта Т. Топонімічні перейменування в окупованому Києві // Київ і кияни. Матеріали щорічної науково-практичної конференції (Музей історії міста Києва). - К.: Кий, 2010. - Вип. 10. - С. 195-213.
Примітки:
[1] Київ 1941-1943: Фотоальбом / Упор. Д. Малаков. - К., 2000. - С. 168; Київ 1939-1945: Фотоальбом / Упор. Д. Малаков. - К., 2005. - С. 272. ↑
[2] Державний архів Київської області (далі ДАКО), ф. Р-2356, оп. 1. спр. 50, арк. 57. ↑
[3] Там само, арк. 3. ↑
[4] Себта Т. М. Невідомий план Києва 1943 р. // Пам’ятки України. - 2007. - № 1. - С. 105-117. ↑
[5] Київ 1939-1945: Post scriptum / Упор. Д. Малаков. - K.: ВАРТО, 2009. - С. 220-223. ↑
[6] Кудрявцев Л. О. Град над Борисфеном: Ілюстрована історія вулиць і майданів Києва: Наук.-попул. вид. - K., 2007. - 295 с. ↑
[7] Стріха М. Київ: Досі між Мазепою і січневим повстанням // Сучасність. - 2007. - № 11-12. - С. 103-108. ↑
[8] Kurt Eberhard (12.09.1874-8.09.1947) - бригадефюрер СС, генерал-майор, командир польової комендатури № 195 у період з 13 травня 1941 р. по 30 червня 1942 p., яка під час окупації Києва базувалась у місті, військовий комендант Києва (19 вересня 1941 - 30 червня 1942 p.), з липня 1942 р. у відставці (Bundesarchiv Berlin (далі ВАВ). - SSO/SS. - K. Eberhard: 12 вересня 1874: http://wapedia.mobi/de/Babij_Jar). ↑
[9] Члени похідних груп ОУН, які майже одночасно з німцями увійшли в Київ, називають різні дати створення міської управи. 3. Гордиський називає 20 вересня 1941 р., а С. Сулятицький стверджує, що «на третій чи четвертий день після зайняття німцями Києва створена міська Управа» (Гордиський 3. Українська національна рада в Києві // На зов Києва: Український націоналізм у II світовій війні: 36 статей, спогадів і документів. - Торонто; Нью-Йорк, 1985. - С. 162. Сулятицький С. Перші дні в окупованому німцями Києві // Там само). ↑
[10] Професор О. П. Оглоблин (1899-1992) очолював КМУ приблизно півтора місяця. З 29 жовтня 1941 р. його на цій посаді змінив Володимир Пантелеймонович Багазій (1902-1942/1943). Після арешту останнього головою КМУ 6 лютого 1942 р. став Леонтій Іванович Форостівський (?-1974), який залишався на цій посаді до кінця окупації (Винар А. О. П. Оглоблин (1899-1992): Короткий біографічний нарис // Розбудова держави. - 1995. - № 1. - С. 40-45; Кучерук О. Міський голова Володимир Багазій і Міська управа Києва у 1941-1942 рр. // Київ і кияни. - Вип. № 6. - К., 2006. - С. 282-294; ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 208, арк. 3). ↑
[1] Київська райуправа відала довоєнним Київським сільським районом. Приблизно з лютого 1942 р. вона перестала підпорядковуватися КМУ, а перейшла у відання київського гебітскомісара, який опікувався Київською сільською округою (Центральний державний архів вищих органів влади й управління (далі - ЦДАВО) України, ф. 3206, оп. 1, спр. 106, арк. 8). ↑
[12] Куренівську райуправу було створено 24 жовтня 1941 р. шляхом розподілу Подільської райуправи (ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 206, арк. 4). ↑
[13] Печерську райуправу, як і район, було ліквідовано 16 березня 1943 р. (ДАКО, ф. Р-2356, оп. 1, спр. 165, арк. 1). ↑
[14] Українське слово. - 1941. - 19 жовтня. - Ч. 35. - С. 4. ↑
[15] ДАКО, ф. Р-2356, оп. 1, спр. 50, арк. 4-24зв. ↑
[16] Там само, арк. 13, 18. ↑
[17] Wessel, Horst (10.01.1907-23.12.1930) - член НСДАП із 1926 р., керівник штурмового загону СА, розстріляний через внутрішні партійні суперечки. Його смертю скористалися з пропагандистською метою, зробивши з нього політичного мученика нацистського руху. Написана Г. Весселем пісня, що вперше з’явилася 23 вересня 1929 р. у газеті «Ангріфф», отримала після смерті автора назву «Пісня Горста Векселя», ставши партійним гімном нацистів. ↑
[18] ДАКО, ф. Р-2353, оп. 1, спр. 1, арк. б/№ (зворот титульного аркуша справи). ↑
[19] Тюрінгерштрассе згадується у документі від 28 листопада 1941 р. (ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 5, спр. 12, арк. 11). ↑
[20] ДАКО, ф. Р-2354, оп. 1, спр. 40, арк. 139. ↑
[21] Reichenau, Walter von (8.10.1884-17.01.1942) - генерал-фельдмаршал (19.7.1940), командуючий 6-ю армією під час Другої світової війни, війська якої брали Київ, Харків; війська якої брали Київ, Харків; з 30.11.1941 командуючий групою армій «Південь». ↑
[22] ДАКО, ф. Р-2356, оп. 1, спр. 50, арк. 62-65; Там само. - Ф. Р-2412, оп. 2, спр. 29, арк. 96-98. ↑
[23] Brauchitsch, Walther von (4.10.1881-18.10.1948) - генерал-фельдмаршал (19.7.1940), головнокомандувач сухопутних військ (4.02.1938-19.12.1941). ↑
[24] Ante Pavelić (14.07.1889-28.12.1959) - керівник хорватської фашистської організації усташів, голова уряду та міністр іноземних справ маріонеткової «Незалежної хорватської держави», створеної у квітні 1941 р. за підтримки нацистської Німеччини та фашистської Італії. ↑
[25] ДАКО, ф. Р-2412, oп. 2, спр. 29, арк. 96-98. ↑
[26] В останні дні листопада 1941 р. військова влада активно передавала різні об’єкти у розпорядження німецької цивільної влади. Див., наприклад, повідомлення від 29 листопада 1941 р. про передачу відділом пропаганди Вермахта у розпорядження генерального комісара у Києві місцевих кінотеатрів, або домовленість від 30 листопада того ж року про передачу в розпорядження райхскомісара України усіх об'єктів кіновиробництва (ДАКО, ф. Р-2353, оп. 1, спр. 1, арк. 48, 121-121зв.). Киян про початок діяльності німецької цивільної адміністрації офіційно було повідомлено тільки 14 грудня 1941 р. (Нове українське слово. - 1941. - 14 грудня. - Ч. 1. - С. 1). ↑
[27] Шумелда Я. Похід ОУН на Схід // На зов Києва. - С. 83, 88. ↑
[28] ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 1, спр. 106, арк. 8. ↑
[29] Першим міським комісаром був обербургомістр Фрідріха Роґауш (Friedrich Rogausch, 5 жовтня 1886-?). Він прийняв цю посаду наприкінці листопада 1941 р. від в. о. міського комісара Муса і займав її до липня 1942 р. У першій половині липня 1942 р. Ф. Рогауша змінив нахвуксфюрер Берндт (ВАВ. - SSO/SS. - F. Rogausch: 5 жовтня 1886; Нове українське слово. - 1942. - 30 липня. - № 174 (189). - С. 4). ↑
[30] Генеральним комісаром Київської генеральної округи з 11 лютого 1942 р. був Вальдемар Маґунія (Waldemar Magunia, 8.12.1902-1974) - гауамтсляйтер, президент ремісничої палати Східної Пруссії. До нього з грудня 1941 р. цю посаду обіймав в. о. генерального комісара бригадефюрер СА Гельмут Квіцрау (Helmut Quitzrau, 27.09.1899-?) (ЦДАВО України, ф. КМФ-8, оп. 1. - Серія Т-454. - Ролик 94. - Кадр 973; ВАВ. - SA-P. - H. Quitzrau: 27.09.1899; BAB. - PK. - W. Magunia: 8.12.1902; Deutsche Ukraine-Zeitung. - Luzk, den 12. Februar 1942. - S. 3). ↑
[31] ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 1, спр. 76, арк. 1; Там само, спр. 46, арк. 128. ↑
[32] ДАКО, ф. Р-2356, оп. 1, спр. 124, арк. 21-22; Там само, ф. Р-2411, оп. 2, спр. 17, арк. 54. ↑
[33] Zentralblatt des Reichskommissars für die Ukraine. - 1942. - Nr. 8. - Rowno, den 30. Juni. - S. 160; ЦДАВО України, ф. 2077, оп. 1, спр. 10, арк. 42зв. ↑
[34] ДАКО, ф. Р-2411, оп. 1, спр. 19, арк. 1-7, 8зв. ↑
[35] ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 5, спр. 12, арк. 11. ↑
[36] ДАКО, ф. Р-2411, oп. 1, спр. 19, арк. 1. ↑
[37] Київ 1939-1945: Post scriptum / Упор. Д. Малаков. - K., 2009. - С. 221. ↑
[38] Себта Т. М. Вказ. праця; Київ 1939-1945: Post scriptum / Упор. Д. Малаков. - K., 2009. - С. 220-223. ↑
[39] Київ 1939-1945: фотоальбом / Упор. Д. Малаков. - K., 2005. - C. 272. ↑
[40] ДАКО, ф. Р-2411, оп. 1, спр. 19, арк. 2, 4. ↑
[41] Там само, арк. 6. ↑
[42] Там само, арк. 4-7. ↑
http://81412.livejournal.com