Відпочинок біля Дніпра
Коли не було пляжів
Нині влітку за сонячної погоди тисячі мешканців Києва поспішають до води на численні дніпровські пляжі неподалік від населених кварталів. У такий спосіб городяни, як то кажуть, вириваються з кам’яних пут.
Але відкриті пляжі з’явилися в нашому місті з ініціативи німців, які 1918 року, окупувавши Київ, вперше улаштували таку розвагу на Трухановому острові. Перед тим усе виглядало зовсім не так. Були часи, коли чоловіки, жінки і діти купалися на відлюдному березі Дніпра під Києвом відкрито і зовсім без одягу; лише найбільш сором’язливі ховалися за кущами. Але у другій половині XIX століття на береги річки прийшла цивілізація. Сюди-туди снували пароплави, баржі з вантажем, плоти. Відповідно, любителям купання ставало все складніше усамітнитися. Тоді до їхніх послуг надійшли громадські купальні. Вони являли собою, просто кажучи, обгороджену з усіх боків частину річки. Передбачалися чоловічі й жіночі відділення. Вхідну плату стягували невелику - приблизно стільки ж, скільки коштувало відвідання загальних лазень (за 10-15 копійок можна було плескатися досхочу).
Більш заможна публіка могла скористатися індивідуальними «номерами». Хоча утримання купалень було приватним бізнесом, їх узяла під особливий контроль Міська дума. «Батьки міста» у 1904 році видали щодо цього спеціальну постанову. Один з перших пунктів наголошував: «Купання на відкритих місцях заборонене». Про стіни купалень і перегородки між відділеннями говорилося, що вони «мають бути щільні, без будь-яких отворів». Входи до відділень слід було розміщати таким чином, «аби відвідувачі однієї статі не проходили повз двері, що ведуть до купалень іншої статі». Під час купання заборонялося «виходити й випливати з району чоловічих купалень у напрямку до жіночих і навпаки». До жіночих купалень не допускалися хлопчики, старші за п’ять років. А утримувачі були зобов’язані «споглядати за порядком і благочинністю».
Утім, сексуально стурбовані особи знаходили ті чи інші способи підглядати за купальницями. Свого часу багатьох киян насмішило викриття молодика, який унадився сидіти в жіночій купальні, переодягнувшись дівчиною. Про це докладно повідомили шпальти міської хроніки.
Предметом особливої турботи була гігієна. Купальні належало утримувати «у цілковитій чистоті й охайності». Туди не допускалися п’яні, хворі на інфекційні захворювання, особи в брудному одязі, а також собаки. Не можна було витрушувати або прати одяг і навіть митися з милом, якщо нижче за течією діяла ще одна купальня. Більш того, особливий пункт постанови про купальні забороняв відвідувачам плювати на підлогу або у воду. Для цього передбачалися плювальниці. А ще обов’язковим реквізитом у кожному відділенні були настінні годинники - «щоб ті, хто купається, могли спостерігати за часом»
Дозвілля біля обителі
Коли наприкінці позаминулого століття серед киян середнього статку поширився щорічний відпочинок на приміських дачах (про що ми вже розповідали читачам «Вечірки»), важливою перевагою дачних місцевостей став зручний транспортний зв’язок із міським центром. Одним з надійних засобів транспорту були річкові пароплави. Тож не випадково нижче або вище Києва по річці склалися селища з дачних будиночків.
Одне з них сформувалося у мальовничому передмісті Китаїв, на землях, які належали мешканцям села Пирогів. У ті часи сюди підходила одна з дніпровських заток, що гарантувало приємне купання, риболовлю або катання на човнах. Разом з тим, певною вадою були численні цегельні у Корчуватому, поблизу Китаєва, чий їдучий дим раз у раз дратував відпочиваючих. Через це китаївські дачі обходилися доволі недорого - якихось 15-20 рублів за кімнату на весь літній сезон.
Щоранку пароплав возив бажаючих з Києва до Китаївської пристані, а о четвертій годині пополудні слідував назад. Серед пасажирів можна було зустріти не тільки дачників, а й прочан. Адже неподалік розміщувалася Китаївська Свято-Троїцька пустинь - відома обитель зі старовинними печерами, що перебувала під управлінням Києво-Печерської лаври.
Межигірська Брехалка
Так само прочани й дачники плавали вгору по Дніпру. Тут містилася знаменита старовинна козацька святиня - Межигірський монастир. Від кінця позаминулого століття в цій обителі відновилися богослужіння, перервані за Катерини II. Святість та багата історична пам’ять Межигір’я разом із чудовою природою та ефектними краєвидами сприяла численним відвідуванням. А монастирський готель улітку слугував за дачний пансіон для одинаків і малосімейних.
Чимало киян за помірну плату користувалися тут усіма перевагами Межигір’я - затишком, купальнями на відкритому березі, успішним рибальством. Нікому тоді не спадало на думку обгороджувати Межигір’я стіною заввишки п’ять метрів, сюди вільно приїжджали річкою усі бажаючі. Для їхньої зручності діяла добре обладнана пароплавна пристань.
Неподалік від монастиря, просто біля берега Дніпра, вихідними проводилися ярмарки. А трохи вище, на майданчику понад річкою, утворилося місце, куди місцеві мешканці, прочани та дачники збиралися для проведення часу, спілкувалися, лузали насіння. У місцевому фольклорі цей «клуб просто неба» отримав виразну назву - Брехалка.
Хоч потягом, хоч трамваєм
Налагоджений транспорт зумовлював енергійне життя дачного селища Дарниця на лівобережній околиці міста (до слова, в ті часи території за Дніпром не тільки не входили до складу Києва, але не належали навіть до Київської губернії: то був уже Остерський повіт Чернігівської губернії). Сотня дачних ділянок зосередилася тут завдяки сусідству з населеними хуторами і гарному підвозу продуктів, не кажучи вже про здоровий клімат. Спершу до цих дач їздили переважно залізницею до станції «Дарниця». Дачне містечко знаходилося, щоправда, на неабиякій відстані від Дніпра. Тому було запроваджено спеціальні «купальні» поїзди. Вони за п’ятачок возили всіх бажаючих від Дарниці просто до берега Славутича.
У 1912 році через Дніпро до Дарниці було пущено мототрамвай - своєрідний двовагонний «рейковий автобус». Він користувався значною популярністю серед населення. Тарифи були порівняно доступними. Проїзд від Ланцюгового мосту до Дарниці коштував 15 копійок. Щоправда, проект мав «слабку ланку». Йдеться про переїзд двома мостами - Ланцюговим через Дніпро і Русанівським через однойменну протоку. Обидва вони були початково розраховані на гужовий рух і мали дерев’яне полотно. Тому відомство шляхів сполучення, яке відало мостами, побоювалося аварій унаслідок проїзду нового транспорту. Воно деякий час не дозволяло в’їзд на київські переправи подвійного мототрамвая. Слід було відчіпляти другий вагон і перевозити обидва окремо.
Причіп переміщали за допомогою коня, який «чергував» на переїзді. На короткому Русанівському мості траплялося, що пасажири, не бажаючи чекати запрягання-розпрягання коня, самі перештовхували причіп на інший бік протоки. Зрештою, директор лінії все ж умовив шляхове начальство в Петербурзі дати дозвіл на двовагонний проїзд.
Налагоджене сполучення сприяло подальшому розвитку Дарниці, де виникли парк, літній театр, торговельні й розважальні заклади, постала своя церква. Успіх справи зумовив розширення селища, тож поряд з ним з’явилися дачі сусідньої Нової Дарниці (за часів гітлерівської окупації тутешні дачі переважно були знищені).
Наостанок зазначимо, що Дарниця чомусь вважалася серед киян найбільш легковажним селищем. «Представниці прекрасної статі стверджують, - повідомив журналіст початку минулого століття, - що Дарниці належить перше місце стосовно уловлення наречених». Водночас тут відбувалися численні флірти. Ними живилися фейлетони й гуморески, які починалися з того, що літній чоловік входить до дачного будиночка та застає свою дружину, матрону «бальзаківського віку», в обіймах молодого сусіда... При цьому характерною рисою Дарниці був густий ліс, що її оточував. Іноді вулицями селища пробігали вовки, наводячи страх на дачників. Ось і 1900 року тварини, що з’являлися незрозуміло звідки, буквально тероризували дарничан. Жартівники тоді стверджували, ніби увагу вовків привернули оперні спектаклі в дачному театрі, звідки, мовляв, долинали звуки, що нагадують вовче виття. А газета «Киевское слово» рекомендувала дарницьким донжуанам скористатися панікою для полегшення інтимних побачень із заміжніми коханками.
Пропонувалася така методика: «Якщо ревнивий чоловік наближається до того місця, де сховалися закохані, «він» починає вити диким вовчим голосом, а «вона» йому відповідає таким самим вовчим сопрано. Переляканий чоловік поспішно тікає»
Михайло Кальницький
Нині влітку за сонячної погоди тисячі мешканців Києва поспішають до води на численні дніпровські пляжі неподалік від населених кварталів. У такий спосіб городяни, як то кажуть, вириваються з кам’яних пут.
Але відкриті пляжі з’явилися в нашому місті з ініціативи німців, які 1918 року, окупувавши Київ, вперше улаштували таку розвагу на Трухановому острові. Перед тим усе виглядало зовсім не так. Були часи, коли чоловіки, жінки і діти купалися на відлюдному березі Дніпра під Києвом відкрито і зовсім без одягу; лише найбільш сором’язливі ховалися за кущами. Але у другій половині XIX століття на береги річки прийшла цивілізація. Сюди-туди снували пароплави, баржі з вантажем, плоти. Відповідно, любителям купання ставало все складніше усамітнитися. Тоді до їхніх послуг надійшли громадські купальні. Вони являли собою, просто кажучи, обгороджену з усіх боків частину річки. Передбачалися чоловічі й жіночі відділення. Вхідну плату стягували невелику - приблизно стільки ж, скільки коштувало відвідання загальних лазень (за 10-15 копійок можна було плескатися досхочу).
Більш заможна публіка могла скористатися індивідуальними «номерами». Хоча утримання купалень було приватним бізнесом, їх узяла під особливий контроль Міська дума. «Батьки міста» у 1904 році видали щодо цього спеціальну постанову. Один з перших пунктів наголошував: «Купання на відкритих місцях заборонене». Про стіни купалень і перегородки між відділеннями говорилося, що вони «мають бути щільні, без будь-яких отворів». Входи до відділень слід було розміщати таким чином, «аби відвідувачі однієї статі не проходили повз двері, що ведуть до купалень іншої статі». Під час купання заборонялося «виходити й випливати з району чоловічих купалень у напрямку до жіночих і навпаки». До жіночих купалень не допускалися хлопчики, старші за п’ять років. А утримувачі були зобов’язані «споглядати за порядком і благочинністю».
Утім, сексуально стурбовані особи знаходили ті чи інші способи підглядати за купальницями. Свого часу багатьох киян насмішило викриття молодика, який унадився сидіти в жіночій купальні, переодягнувшись дівчиною. Про це докладно повідомили шпальти міської хроніки.
Предметом особливої турботи була гігієна. Купальні належало утримувати «у цілковитій чистоті й охайності». Туди не допускалися п’яні, хворі на інфекційні захворювання, особи в брудному одязі, а також собаки. Не можна було витрушувати або прати одяг і навіть митися з милом, якщо нижче за течією діяла ще одна купальня. Більш того, особливий пункт постанови про купальні забороняв відвідувачам плювати на підлогу або у воду. Для цього передбачалися плювальниці. А ще обов’язковим реквізитом у кожному відділенні були настінні годинники - «щоб ті, хто купається, могли спостерігати за часом»
Дозвілля біля обителі
Коли наприкінці позаминулого століття серед киян середнього статку поширився щорічний відпочинок на приміських дачах (про що ми вже розповідали читачам «Вечірки»), важливою перевагою дачних місцевостей став зручний транспортний зв’язок із міським центром. Одним з надійних засобів транспорту були річкові пароплави. Тож не випадково нижче або вище Києва по річці склалися селища з дачних будиночків.
Одне з них сформувалося у мальовничому передмісті Китаїв, на землях, які належали мешканцям села Пирогів. У ті часи сюди підходила одна з дніпровських заток, що гарантувало приємне купання, риболовлю або катання на човнах. Разом з тим, певною вадою були численні цегельні у Корчуватому, поблизу Китаєва, чий їдучий дим раз у раз дратував відпочиваючих. Через це китаївські дачі обходилися доволі недорого - якихось 15-20 рублів за кімнату на весь літній сезон.
Щоранку пароплав возив бажаючих з Києва до Китаївської пристані, а о четвертій годині пополудні слідував назад. Серед пасажирів можна було зустріти не тільки дачників, а й прочан. Адже неподалік розміщувалася Китаївська Свято-Троїцька пустинь - відома обитель зі старовинними печерами, що перебувала під управлінням Києво-Печерської лаври.
Межигірська Брехалка
Так само прочани й дачники плавали вгору по Дніпру. Тут містилася знаменита старовинна козацька святиня - Межигірський монастир. Від кінця позаминулого століття в цій обителі відновилися богослужіння, перервані за Катерини II. Святість та багата історична пам’ять Межигір’я разом із чудовою природою та ефектними краєвидами сприяла численним відвідуванням. А монастирський готель улітку слугував за дачний пансіон для одинаків і малосімейних.
Чимало киян за помірну плату користувалися тут усіма перевагами Межигір’я - затишком, купальнями на відкритому березі, успішним рибальством. Нікому тоді не спадало на думку обгороджувати Межигір’я стіною заввишки п’ять метрів, сюди вільно приїжджали річкою усі бажаючі. Для їхньої зручності діяла добре обладнана пароплавна пристань.
Неподалік від монастиря, просто біля берега Дніпра, вихідними проводилися ярмарки. А трохи вище, на майданчику понад річкою, утворилося місце, куди місцеві мешканці, прочани та дачники збиралися для проведення часу, спілкувалися, лузали насіння. У місцевому фольклорі цей «клуб просто неба» отримав виразну назву - Брехалка.
Хоч потягом, хоч трамваєм
Налагоджений транспорт зумовлював енергійне життя дачного селища Дарниця на лівобережній околиці міста (до слова, в ті часи території за Дніпром не тільки не входили до складу Києва, але не належали навіть до Київської губернії: то був уже Остерський повіт Чернігівської губернії). Сотня дачних ділянок зосередилася тут завдяки сусідству з населеними хуторами і гарному підвозу продуктів, не кажучи вже про здоровий клімат. Спершу до цих дач їздили переважно залізницею до станції «Дарниця». Дачне містечко знаходилося, щоправда, на неабиякій відстані від Дніпра. Тому було запроваджено спеціальні «купальні» поїзди. Вони за п’ятачок возили всіх бажаючих від Дарниці просто до берега Славутича.
У 1912 році через Дніпро до Дарниці було пущено мототрамвай - своєрідний двовагонний «рейковий автобус». Він користувався значною популярністю серед населення. Тарифи були порівняно доступними. Проїзд від Ланцюгового мосту до Дарниці коштував 15 копійок. Щоправда, проект мав «слабку ланку». Йдеться про переїзд двома мостами - Ланцюговим через Дніпро і Русанівським через однойменну протоку. Обидва вони були початково розраховані на гужовий рух і мали дерев’яне полотно. Тому відомство шляхів сполучення, яке відало мостами, побоювалося аварій унаслідок проїзду нового транспорту. Воно деякий час не дозволяло в’їзд на київські переправи подвійного мототрамвая. Слід було відчіпляти другий вагон і перевозити обидва окремо.
Причіп переміщали за допомогою коня, який «чергував» на переїзді. На короткому Русанівському мості траплялося, що пасажири, не бажаючи чекати запрягання-розпрягання коня, самі перештовхували причіп на інший бік протоки. Зрештою, директор лінії все ж умовив шляхове начальство в Петербурзі дати дозвіл на двовагонний проїзд.
Налагоджене сполучення сприяло подальшому розвитку Дарниці, де виникли парк, літній театр, торговельні й розважальні заклади, постала своя церква. Успіх справи зумовив розширення селища, тож поряд з ним з’явилися дачі сусідньої Нової Дарниці (за часів гітлерівської окупації тутешні дачі переважно були знищені).
Наостанок зазначимо, що Дарниця чомусь вважалася серед киян найбільш легковажним селищем. «Представниці прекрасної статі стверджують, - повідомив журналіст початку минулого століття, - що Дарниці належить перше місце стосовно уловлення наречених». Водночас тут відбувалися численні флірти. Ними живилися фейлетони й гуморески, які починалися з того, що літній чоловік входить до дачного будиночка та застає свою дружину, матрону «бальзаківського віку», в обіймах молодого сусіда... При цьому характерною рисою Дарниці був густий ліс, що її оточував. Іноді вулицями селища пробігали вовки, наводячи страх на дачників. Ось і 1900 року тварини, що з’являлися незрозуміло звідки, буквально тероризували дарничан. Жартівники тоді стверджували, ніби увагу вовків привернули оперні спектаклі в дачному театрі, звідки, мовляв, долинали звуки, що нагадують вовче виття. А газета «Киевское слово» рекомендувала дарницьким донжуанам скористатися панікою для полегшення інтимних побачень із заміжніми коханками.
Пропонувалася така методика: «Якщо ревнивий чоловік наближається до того місця, де сховалися закохані, «він» починає вити диким вовчим голосом, а «вона» йому відповідає таким самим вовчим сопрано. Переляканий чоловік поспішно тікає»
Михайло Кальницький