Шляхи й перепуття франківців
Нещодавно в багатьох країнах відзначили Всесвітній день театру, започаткований 1961-го Міжнародним інститутом театру при ЮНЕСКО. З цієї нагоди ми розповімо читачам «Вечірки» про один з найбільш уславлених сценічних колективів Києва та всієї України - Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка.
Переведений з Харкова
Заснування Театру імені Франка відбулося 28 січня 1920 року у Вінниці. Там на тяжких перепуттях громадянської війни зібралася група молодих талановитих акторів, очолювана 32-річним Гнатом Юрою. Серед них були юна Ольга Рубчаківна, яка стала дружиною Юри, його молодший брат Олександр Юра-Юрський, декілька чудових майстрів сцени з Києва та Львова - Амвросій Бучма, Олексій Ватуля, Мар’ян Крушельницький, Поліна Самійленко й інші. Найпершою виставою новонародженого колективу стала постановка п’єси Володимира Винниченка «Гріх». Певний час трупа франківців була мандрівним театром, вона побувала у багатьох куточках України - від Кам’янця-Подільського до Донбасу. До її репертуару входили твори Карпенка-Карого й Лесі Українки, Гоголя та Горького, Лопе де Веги й Бомарше. 1923 року уряд України вирішив зробити Театр імені Франка столичним державним колективом. Гнат Юра та його актори були запрошені до Харкова.
А між тим у Києві працював ще один новий український драматичний театр «Березіль», яким керував славетний реформатор національної сцени Лесь Курбас. Ще 1917-го Юра разом з Курбасом брав участь у створенні київського Молодого театру, але потім їхні долі розійшлися. Можна сказати, що шляхами модернізації театральної справи «Березіль» просувався рішучіше і впевненіше за Театр імені Франка. Це справило враження на радянське керівництво, тож 1926 року було вирішено «рокірувати» два колективи: «Березіль» перевели до столиці, франківців - на його місце до Києва. Радикальний захід влади можна було сприйняти як акт зневаги до трупи Гната Юри, і надалі, на жаль, їхні взаємини з курбасівцями були зіпсовані...
Для своєї праці Театр імені Франка отримав будівлю, у якій з 1898-го виступала російська трупа театру «Соловцов» (про нього ми вже свого часу розповідали читачам), а згодом, за радянської доби, розміщувався «Березіль». Стояла вона тоді на площі Спартака (нині - площа Івана Франка) і завжди була улюбленим центром культурного життя міста. Саме там 30 вересня 1926 року виставою «Вій» (за Миколою Гоголем у переробці Остапа Вишні) розпочалося київське буття франківців. Вони швидко здобули симпатії тутешніх глядачів, показавши їм чимало цікавих вистав. Приміром, 1928 року було створено ефектну постановку «Пригоди бравого вояка Швейка» за Ярославом Гашеком, де головну роль зіграв Гнат Юра. Театр імені Франка ознайомлював глядачів як із класикою, так і з творами нових українських авторів - Миколи Куліша, Івана Микитенка та інших.
Зразковий радянський театр
Поступово в колективі франківців зміцнилися класичні традиції, підкріплені участю майстрів старого українського театру, таких як Ганна Борисоглібська та Терентій Юра. 1934 року він знову набув столичного статусу - разом з усім Києвом. Тим часом «Березіль»у Харкові зазнав гонінь, Курбаса позбавили його дітища і згодом репресували... Дехто з його колишніх соратників, зокрема Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, Наталія Ужвій, увійшли до складу Театру імені Франка. З інших українських міст сюди перейшли Юрій Шумський, Євген Пономаренко, Віктор Добровольський, Поліна Нятко. Отже, тут фактично було об’єднано провідні театральні сили УРСР. Завжди на високому рівні перебувала й сценографія театру, репрезентована в різні часи такими художниками, як Вадим Меллер, Анатолій Петрицький, Данило Лідер та інші.
Радянські урядовці регулярно спілкувалися з представниками театру, вивчаючи його потреби. На відзнаку 20-річчя заснування 1940 року Українському драматичному театру імені Івана Франка було надане звання академічного, а колектив нагородили орденом Леніна. З 1930-х років упродовж кількох десятиріч основу театрального репертуару становили п’єси офіційного лідера драматургії українського соцреалізму Олександра Корнійчука, зокрема такі, як «Загибель ескадри», «Платон Кречет», «У степах України», «Макар Діброва», «Калиновий гай». Ці твори аж ніяк не завжди вражали глибиною розкриття характерів або правдивим відображенням дійсності, але чудові актори створювали на цьому матеріалі справжні шедеври. Досить згадати дотепний дует Мілютенка та Шумського - Часника й Галушки («У степах України»), або дивовижну за впливом на глядача сцену Амвросія Бучми в ролі Макара Діброви, коли він побачив ватник сина, який загинув на війні.
Постановка «Макара Діброви» відбулася вже в повоєнні роки, після того, як театрові довелося пробути деякий час в евакуації - у Москві, Тамбові, Семипалатинську, Ташкенті. Колишня вулиця Карла Маркса (нині Архітектора Городецького) 1941 року була значною мірою зруйнована вибухами. Проте розташований поряд з нею театральний будинок, на щастя, не надто постраждав. Театр імені Франка успішно провадив далі свою творчу діяльність. У 1950-х роках поряд із Гнатом Юрою знову опинився учасник заснування колективу Мар’ян Крушельницький. Він вразив киян неперевершеним утіленням короля Ліра в однойменній п’єсі Вільяма Шекспіра. Однією з візитівок театру тієї доби була вистава «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка, поставлена незадовго до початку війни.
В оновленій будівлі
Через відчутний брак приміщень у 1956-1959 роках будинок театру було реконструйовано (архітектори Лев Каток і Віктор Колчинський). На жаль, вигляд будівлі зазнав при цьому істотних змін. Над чільним фасадом з’явився новий, спрощений фронтон, який заступив виразні старовинні деталі. Вочевидь, далася взнаки загальна ситуація у вітчизняній архітектурі, де пропагувалася боротьба з «надмірностями». Тоді ж до вестибюля прибудували тамбур з касовими приміщеннями. А в глядацькій залі влаштували нове покриття на металевих фермах і нову акустичну підвісну стелю зі стильними ліпними оздобами.
На франківській сцені тих часів яскраво виявляли себе Володимир Дальський, Аркадій Гашинський, Поліна Куманченко, Ольга Кусенко, Нонна Копержинська, Євген Пономаренко, Юлія Ткаченко та багато інших акторів і актрис. Неабияку популярність у глядачів мав блискучий комік Микола Яковченко. Дотепер у театральному середовищі можна почути про нього анекдоти та апокрифічні розповіді. Вони розкривають дотепну вдачу актора, а також його нестримну пристрасть до міцних напоїв.
Чимало зробив для підтримання високої марки театру Сергій Данченко, головний режисер франківців у 1978-2001 роках. Цей видатний режисер уміло поєднував вимоги сучасної сцени з класичними традиціями. Серед його найвідоміших постановок - сценічне втілення «Майстра та Маргарити» Михайла Булгакова, а також «Тев’є-Тевель» за Шолом Алейхемом з неперевершеним Богданом Ступкою в головній ролі. У жовтні 1994 року Театр імені Франка здобув статус національного.
Славетне надбання франківців примножили нові акторські покоління, представлені Остапом Ступкою, Наталією Сумською, Анатолієм Хостікоєвим та іншими. Яскравий слід в історії Театру імені Франка залишило художнє керування Богдана Ступки у 2001-2012 роках. Уславлений колектив з успіхом вітає глядачів у традиційній залі, а також на розташованій поряд камерній сцені, що має ім’я Сергія Данченка.
Монументальна пам’ять
Кияни не забувають знаменитих франківців. Пам’ять про найкращих майстрів театру вшановано назвами вулиць міста, низкою меморіальних дошок із зображеннями Бучми, Копержинської, Крушельницького, Мілютенка, Ужвій, Шумського, Юри.
Безпосередньо у сквері на площі Івана Франка 2000 року було встановлено пам’ятник Миколі Яковченку (скульптори Володимир та Олексій Чепелики). Знаний артист немовби присів на лавочку у сквері побіля рідного театру, а коло його ніг, узутих у сандалети, сидить його улюблена такса Фанфан.
Ті самі автори 2011 року створили в цьому ж сквері скульптурне зображення Гната Юри в образі бравого вояка Швейка, а 2013-го виконали монумент Сергію Данченку біля входу до камерної сцени.
Мабуть, слід чекати, що згодом поряд із цими постатями з’явиться статуя Богдана Ступки в ролі Тев’є. А наступні покоління, безумовно, побачать на сцені славетного українського театру нових кумирів, також гідних увічнення.
Михайло Кальницький,
Переведений з Харкова
Заснування Театру імені Франка відбулося 28 січня 1920 року у Вінниці. Там на тяжких перепуттях громадянської війни зібралася група молодих талановитих акторів, очолювана 32-річним Гнатом Юрою. Серед них були юна Ольга Рубчаківна, яка стала дружиною Юри, його молодший брат Олександр Юра-Юрський, декілька чудових майстрів сцени з Києва та Львова - Амвросій Бучма, Олексій Ватуля, Мар’ян Крушельницький, Поліна Самійленко й інші. Найпершою виставою новонародженого колективу стала постановка п’єси Володимира Винниченка «Гріх». Певний час трупа франківців була мандрівним театром, вона побувала у багатьох куточках України - від Кам’янця-Подільського до Донбасу. До її репертуару входили твори Карпенка-Карого й Лесі Українки, Гоголя та Горького, Лопе де Веги й Бомарше. 1923 року уряд України вирішив зробити Театр імені Франка столичним державним колективом. Гнат Юра та його актори були запрошені до Харкова.
А між тим у Києві працював ще один новий український драматичний театр «Березіль», яким керував славетний реформатор національної сцени Лесь Курбас. Ще 1917-го Юра разом з Курбасом брав участь у створенні київського Молодого театру, але потім їхні долі розійшлися. Можна сказати, що шляхами модернізації театральної справи «Березіль» просувався рішучіше і впевненіше за Театр імені Франка. Це справило враження на радянське керівництво, тож 1926 року було вирішено «рокірувати» два колективи: «Березіль» перевели до столиці, франківців - на його місце до Києва. Радикальний захід влади можна було сприйняти як акт зневаги до трупи Гната Юри, і надалі, на жаль, їхні взаємини з курбасівцями були зіпсовані...
Для своєї праці Театр імені Франка отримав будівлю, у якій з 1898-го виступала російська трупа театру «Соловцов» (про нього ми вже свого часу розповідали читачам), а згодом, за радянської доби, розміщувався «Березіль». Стояла вона тоді на площі Спартака (нині - площа Івана Франка) і завжди була улюбленим центром культурного життя міста. Саме там 30 вересня 1926 року виставою «Вій» (за Миколою Гоголем у переробці Остапа Вишні) розпочалося київське буття франківців. Вони швидко здобули симпатії тутешніх глядачів, показавши їм чимало цікавих вистав. Приміром, 1928 року було створено ефектну постановку «Пригоди бравого вояка Швейка» за Ярославом Гашеком, де головну роль зіграв Гнат Юра. Театр імені Франка ознайомлював глядачів як із класикою, так і з творами нових українських авторів - Миколи Куліша, Івана Микитенка та інших.
Зразковий радянський театр
Поступово в колективі франківців зміцнилися класичні традиції, підкріплені участю майстрів старого українського театру, таких як Ганна Борисоглібська та Терентій Юра. 1934 року він знову набув столичного статусу - разом з усім Києвом. Тим часом «Березіль»у Харкові зазнав гонінь, Курбаса позбавили його дітища і згодом репресували... Дехто з його колишніх соратників, зокрема Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, Наталія Ужвій, увійшли до складу Театру імені Франка. З інших українських міст сюди перейшли Юрій Шумський, Євген Пономаренко, Віктор Добровольський, Поліна Нятко. Отже, тут фактично було об’єднано провідні театральні сили УРСР. Завжди на високому рівні перебувала й сценографія театру, репрезентована в різні часи такими художниками, як Вадим Меллер, Анатолій Петрицький, Данило Лідер та інші.
Радянські урядовці регулярно спілкувалися з представниками театру, вивчаючи його потреби. На відзнаку 20-річчя заснування 1940 року Українському драматичному театру імені Івана Франка було надане звання академічного, а колектив нагородили орденом Леніна. З 1930-х років упродовж кількох десятиріч основу театрального репертуару становили п’єси офіційного лідера драматургії українського соцреалізму Олександра Корнійчука, зокрема такі, як «Загибель ескадри», «Платон Кречет», «У степах України», «Макар Діброва», «Калиновий гай». Ці твори аж ніяк не завжди вражали глибиною розкриття характерів або правдивим відображенням дійсності, але чудові актори створювали на цьому матеріалі справжні шедеври. Досить згадати дотепний дует Мілютенка та Шумського - Часника й Галушки («У степах України»), або дивовижну за впливом на глядача сцену Амвросія Бучми в ролі Макара Діброви, коли він побачив ватник сина, який загинув на війні.
Постановка «Макара Діброви» відбулася вже в повоєнні роки, після того, як театрові довелося пробути деякий час в евакуації - у Москві, Тамбові, Семипалатинську, Ташкенті. Колишня вулиця Карла Маркса (нині Архітектора Городецького) 1941 року була значною мірою зруйнована вибухами. Проте розташований поряд з нею театральний будинок, на щастя, не надто постраждав. Театр імені Франка успішно провадив далі свою творчу діяльність. У 1950-х роках поряд із Гнатом Юрою знову опинився учасник заснування колективу Мар’ян Крушельницький. Він вразив киян неперевершеним утіленням короля Ліра в однойменній п’єсі Вільяма Шекспіра. Однією з візитівок театру тієї доби була вистава «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка, поставлена незадовго до початку війни.
В оновленій будівлі
Через відчутний брак приміщень у 1956-1959 роках будинок театру було реконструйовано (архітектори Лев Каток і Віктор Колчинський). На жаль, вигляд будівлі зазнав при цьому істотних змін. Над чільним фасадом з’явився новий, спрощений фронтон, який заступив виразні старовинні деталі. Вочевидь, далася взнаки загальна ситуація у вітчизняній архітектурі, де пропагувалася боротьба з «надмірностями». Тоді ж до вестибюля прибудували тамбур з касовими приміщеннями. А в глядацькій залі влаштували нове покриття на металевих фермах і нову акустичну підвісну стелю зі стильними ліпними оздобами.
На франківській сцені тих часів яскраво виявляли себе Володимир Дальський, Аркадій Гашинський, Поліна Куманченко, Ольга Кусенко, Нонна Копержинська, Євген Пономаренко, Юлія Ткаченко та багато інших акторів і актрис. Неабияку популярність у глядачів мав блискучий комік Микола Яковченко. Дотепер у театральному середовищі можна почути про нього анекдоти та апокрифічні розповіді. Вони розкривають дотепну вдачу актора, а також його нестримну пристрасть до міцних напоїв.
Чимало зробив для підтримання високої марки театру Сергій Данченко, головний режисер франківців у 1978-2001 роках. Цей видатний режисер уміло поєднував вимоги сучасної сцени з класичними традиціями. Серед його найвідоміших постановок - сценічне втілення «Майстра та Маргарити» Михайла Булгакова, а також «Тев’є-Тевель» за Шолом Алейхемом з неперевершеним Богданом Ступкою в головній ролі. У жовтні 1994 року Театр імені Франка здобув статус національного.
Славетне надбання франківців примножили нові акторські покоління, представлені Остапом Ступкою, Наталією Сумською, Анатолієм Хостікоєвим та іншими. Яскравий слід в історії Театру імені Франка залишило художнє керування Богдана Ступки у 2001-2012 роках. Уславлений колектив з успіхом вітає глядачів у традиційній залі, а також на розташованій поряд камерній сцені, що має ім’я Сергія Данченка.
Монументальна пам’ять
Кияни не забувають знаменитих франківців. Пам’ять про найкращих майстрів театру вшановано назвами вулиць міста, низкою меморіальних дошок із зображеннями Бучми, Копержинської, Крушельницького, Мілютенка, Ужвій, Шумського, Юри.
Безпосередньо у сквері на площі Івана Франка 2000 року було встановлено пам’ятник Миколі Яковченку (скульптори Володимир та Олексій Чепелики). Знаний артист немовби присів на лавочку у сквері побіля рідного театру, а коло його ніг, узутих у сандалети, сидить його улюблена такса Фанфан.
Ті самі автори 2011 року створили в цьому ж сквері скульптурне зображення Гната Юри в образі бравого вояка Швейка, а 2013-го виконали монумент Сергію Данченку біля входу до камерної сцени.
Мабуть, слід чекати, що згодом поряд із цими постатями з’явиться статуя Богдана Ступки в ролі Тев’є. А наступні покоління, безумовно, побачать на сцені славетного українського театру нових кумирів, також гідних увічнення.
Михайло Кальницький,