Игорь Гулык. Про стыд
.
<…> движущей силой очередного восстания станет элементарное человеческое чувство стыда за то, что такие деятели вытворяют со страной. Стыда, который обязательно заставит несогласных не молчать.
Эти действия (Путина- Авт.) можно назвать
"Операция "Тлеющий торфяник"
Андрей Илларионов
Есть явления, которые не поддаются пониманию, есть поступки, которые логически трудно объяснить. Лихорадка по сути военного времени, перманентной настроенности на очередные вызовы агрессора - вообще не лучший контекст для размышлений, она, скорее, провоцирует импульсивные политические решения, а уже потом комментаторы разных мастей пытаются выстроить их в какую-то внятную цепочку. Это, пожалуй, не то, о чем когда-то говорил Уинстон Черчилль, мол, в сердце каждого политика непрестанно «бьются две белки: белка циничной карьеры и белка совести», - последнего «зверя» изъято из миокарда нынешних деятелей. Это, скорее, ослепление перспективой власти и наживы или лихорадочные попытки собственного выживания.
Война продолжается, и нам, очевидно, придется жить на укатанном, выжженном бранью полем, которое когда-то называлось «благословенной Украиной». Это, впрочем, не наша война, но что поделаешь, когда ее развязали люди, к карьерам коих мы причастны непосредственно, те, кого мы собственноручно подвигали на пьедесталы, а теперь постепенно приходим в себя после нескольких неудачных попыток собственного выбора. Тут существует проблема: "В обществе с резким имущественным размежеванием, бедные во время войны воюют за чужие интересы, - пишет Владимир Илькив. - Когда армия де-факто перестает быть народным ополчением, тогда слово Отчизна постепенно начинает терять рациональную составляющую".
Нам бы опереться на кого-то, незапятнанного в этой тотальной бойни, начатой политиками тогда, когда, по словам Амброза Бирса, они не нашли другого способа «решения политического узла, не поддающегося языку», и применили для этого зубы. Нам бы послушать взвешенные, авторитетные советы, но кто их даст среди сотен и сотен задач, которые следовало решать еще позавчера, среди сплошной заангажированности пророков, в конце концов, помеж выстрелов на Востоке? И где гарантия, что внешне искренние, альтруистические поступки на самом деле по сути своей - являються непровокативными, неподлыми и нечестными?
Суть, как всегда, прячется в простенькой формуле: кому это на руку? Кому, к примеру, было выгодно бросить общество зерна надежды, завернутые в яркую бумажку призыва к мирному урегулированию? И кого заинтересованные выбрали для артикуляции этого внешне прекрасного лозунга? Медведчука, получившего «мандат» от террористов и их крестного отца, а своего кума Путлера? И вообще, кто он, когопредставляет этот демонизированный человек с сомнительным гражданством, учитывая крымский адрес проживания? Кто бы и кем не считал Инну Богословскую, но после понедельника найдется немало желающих повторить вслед за ней: "Если Медведчука посадят за стол переговоров як переговорщика, я в тот же день сдам мандат и пойду с людьми, взявшимися за оружие". Будем же откровенными, как Мойсес Наим из El País: "Лидеры и участники этих ложных «неправительственных организаций» есть никто иной, кроме как военными, агентами безопасности и наемниками, которым платят правительства, не желающие в глазах всего мира предстать нарушителями международных конвенций и человеческих прав, те, кто уничтожает оппозицию и в конце концов есть теми, кем действительно есть: жестокими автократиями".
Думаю, ответы на все вопросы еще не найдено. Об этом хорошо сказал Дмитрий Тымчук: "Ситуация, как на большой свадьбе, куда без приглашения приперлись вкусно поесть двое пройдох. Но в определенный момент родственники жениха и невесты начинают выяснять, кто их (Виктора Медведчука и Нестора Шуфрича - Авт.) пригласил".
Понятной пока оказалась настоящая цель главных апологетов «мира любой ценой». Теперь они будут говорить о формировании «оппозиции», но, господа, извините, эта оппозиция будет опереточной, финансируемой снаружи, шансом для реанимации «золотого батона» в другом, «демократическом» формате. И для наших «героев» главное - не общественное мнение о них (общественное мнение, - они так считают, - уже железобетонное, не подлежащее ревизии), для них главное - выжить среди обстоятельств, потешить ощущение собственной значимости, быстренько освоить нишу в новой общественной конфигурации, и ждать дивидендов.
Они будут защищаться от справедливого возмущения тех, кто выстоял Майдан, испытанным и, к сожалению, эффективным способом - диффамацией, обвинениями в заказной критики в их адрес, на крайний случай - обвинят несогласных в нагнетании страстей среди утомленного войной и неопределенностью общества. Хотя сами толком не понимают, что движущей силой очередного восстания станет элементарное человеческое чувство стыда за то, что такие деятели вытворяют со страной. Стыда, который обязательно заставит несогласных не молчать.
Игорь Гулык
Про сором
"Ці дії (Путіна - Авт.) можна назвати
"Операція "Тліюче торфовисько"
Андрєй Ілларіонов
Є явища, які не піддаються розумінню, є вчинки, які логічно важко пояснити. Лихоманка по суті воєнного часу, перманентної налаштованості на чергові виклики агресора - взагалі не найліпший контекст для думання, вона, радше, провокує імпульсивні політичні рішення, а відтак коментатори різного штибу намагаються вишикувати їх у якийсь вирозумілий ланцюжок. Це, далебі, не те, про що колись говорив Вінстон Черчілль, мовляв, у серці кожного політика безперестанно «б’ються дві вивірки: вивірка цинічної кар’єри і вивірка совісті», - останнього «звіра» вилучено із міокарда нинішніх діячів. Це, радше, засліплення перспективою влади і наживи або ж гарячкові спроби власного виживання.
Війна триває, і нам, вочевидь, доведеться перейтися витовченим, випаленим бранню полем, яке колись називалося «благословенною Україною». Це, утім, не наша війна, але що вдіяти, коли її розв’язали особи, до чиїх кар’єр ми причетні безпосередньо, ті, кого ми власноруч подвигали на п’єдестали, а тепер поступово приходимо до тями після кільканадцяти невдалих спроб власного вибору. Тут є проблема: "У суспільстві з різким майновим розшаруванням, бідні під час війни воюють за чужі інтереси, - пише Володимир Ільків. - Коли армія де-факто перестає бути народним ополченням, тоді слово Батьківщина поступово починає втрачати раціональну складову".
Нам би опертися на когось, хто є незаплямленим у цій тотальній бойні, розпочатій політиками тоді, коли, за словами Амброза Бірса, вони не знайшли іншого способу «розв’язання політичного вузла, яке не надається язиком», і застосували для цього зуби. Нам би послухати зваженої, авторитетної поради, але хто її дасть серед сотень і сотень завдань, які варто було вирішувати ще позавчора, серед суцільної заангажованості пророків, зрештою, поміж пострілів на Сході? І де гарантія, що позірно щирі, альтруїстичні вчинки насправді по суті своїй - непровокативні, непідлі і нечесні?
Суть, як завжди, ховається за простенькою формулою: кому це на руку? Кому, до прикладу, було вигідно кинути у спільноту зерно надії, загорнуте у яскравий папірець заклику мирного урегулювання? І кого зацікавлені обрали для артикуляції цього зовні чудового гасла? Медведчука, який отримав «мандат» від терористів та їхнього хресного батька, а свого кума Путлєра? І взагалі, хто він, кого репрезентує ця демонізована особа із сумнівним громадянством, зважаючи на кримську прописку? Хто б якою не вважав Інну Богословську, але після понеділка знайдеться чимало охочих повторити услід за нею: "Якщо Медведчука посадять за стіл переговорів як перемовника, я того ж дня складу мандат і піду з тими людьми, які беруться до зброї". Будьмо відвертими, як Мойсес Наїм з El País: "Лідери та учасники цих облудних «неурядових організацій» є ніким іншим, як військовими, агентами безпеки та найманцями, яким платять уряди, які не хочуть в очах усього світу постати порушниками міжнародних конвенцій та людських прав, котрі нищать опозицію і врешті-решт є тими, ким насправді є: жорстокими автократіями".
Гадаю, відповіді на всі запитання ще не знайдено. Про це добре сказав Дмитро Тимчук: "Ситуація, як на великому весіллі, куди без запрошення приперлися смачно поїсти два пройдисвіти. Але в певний момент родичі молодого і молодої починають з'ясовувати, хто їх (Віктора Медведчука і Нестора Шуфрича - Авт.) запросив".
Наразі дала себе чути лише справжня мета головних апологетів «миру за будь-яку ціну». Тепер вони говоритимуть про формування «опозиції», але, панове, даруйте, ця опозиція буде оперетковою, фінансованою зовні, шансом для реанімації «золотого батона» в іншому, «демократичному» форматі. Та для наших «героїв» головне - не опінія про них (опінія, на їхню думку, вже залізобетонна, така, що не надається ревізії), головне - вижити серед обставин, потішити власну значущість, хутенько освоїти нішу в новій суспільній конфігурації, і чекати дивідендів.
Вони захищатимуться від справедливого обурення тих, хто вистояв Майдан, випробуваним і, на жаль, ефективним способом - дифамацією, звинуваченнями у замовності кривих слів на їхню адресу, на крайній випадок - оскаржать незгодних у нагнітанні пристрастей серед стомленого війною і невизначеністю суспільства. Хоча самі до ладу не тямлять, що рушійною силою чергового повстання стане елементарне людське почуття сорому за те, що такі діячі витворяють із країною. Сорому, який обов’язково змусить незгодних не мовчати.
Ігор Гулик
[Оригинал]Оригинал взят у ihorhulyk в Про сором
<…> движущей силой очередного восстания станет элементарное человеческое чувство стыда за то, что такие деятели вытворяют со страной. Стыда, который обязательно заставит несогласных не молчать.
Эти действия (Путина- Авт.) можно назвать
"Операция "Тлеющий торфяник"
Андрей Илларионов
Есть явления, которые не поддаются пониманию, есть поступки, которые логически трудно объяснить. Лихорадка по сути военного времени, перманентной настроенности на очередные вызовы агрессора - вообще не лучший контекст для размышлений, она, скорее, провоцирует импульсивные политические решения, а уже потом комментаторы разных мастей пытаются выстроить их в какую-то внятную цепочку. Это, пожалуй, не то, о чем когда-то говорил Уинстон Черчилль, мол, в сердце каждого политика непрестанно «бьются две белки: белка циничной карьеры и белка совести», - последнего «зверя» изъято из миокарда нынешних деятелей. Это, скорее, ослепление перспективой власти и наживы или лихорадочные попытки собственного выживания.
Война продолжается, и нам, очевидно, придется жить на укатанном, выжженном бранью полем, которое когда-то называлось «благословенной Украиной». Это, впрочем, не наша война, но что поделаешь, когда ее развязали люди, к карьерам коих мы причастны непосредственно, те, кого мы собственноручно подвигали на пьедесталы, а теперь постепенно приходим в себя после нескольких неудачных попыток собственного выбора. Тут существует проблема: "В обществе с резким имущественным размежеванием, бедные во время войны воюют за чужие интересы, - пишет Владимир Илькив. - Когда армия де-факто перестает быть народным ополчением, тогда слово Отчизна постепенно начинает терять рациональную составляющую".
Нам бы опереться на кого-то, незапятнанного в этой тотальной бойни, начатой политиками тогда, когда, по словам Амброза Бирса, они не нашли другого способа «решения политического узла, не поддающегося языку», и применили для этого зубы. Нам бы послушать взвешенные, авторитетные советы, но кто их даст среди сотен и сотен задач, которые следовало решать еще позавчера, среди сплошной заангажированности пророков, в конце концов, помеж выстрелов на Востоке? И где гарантия, что внешне искренние, альтруистические поступки на самом деле по сути своей - являються непровокативными, неподлыми и нечестными?
Суть, как всегда, прячется в простенькой формуле: кому это на руку? Кому, к примеру, было выгодно бросить общество зерна надежды, завернутые в яркую бумажку призыва к мирному урегулированию? И кого заинтересованные выбрали для артикуляции этого внешне прекрасного лозунга? Медведчука, получившего «мандат» от террористов и их крестного отца, а своего кума Путлера? И вообще, кто он, когопредставляет этот демонизированный человек с сомнительным гражданством, учитывая крымский адрес проживания? Кто бы и кем не считал Инну Богословскую, но после понедельника найдется немало желающих повторить вслед за ней: "Если Медведчука посадят за стол переговоров як переговорщика, я в тот же день сдам мандат и пойду с людьми, взявшимися за оружие". Будем же откровенными, как Мойсес Наим из El País: "Лидеры и участники этих ложных «неправительственных организаций» есть никто иной, кроме как военными, агентами безопасности и наемниками, которым платят правительства, не желающие в глазах всего мира предстать нарушителями международных конвенций и человеческих прав, те, кто уничтожает оппозицию и в конце концов есть теми, кем действительно есть: жестокими автократиями".
Думаю, ответы на все вопросы еще не найдено. Об этом хорошо сказал Дмитрий Тымчук: "Ситуация, как на большой свадьбе, куда без приглашения приперлись вкусно поесть двое пройдох. Но в определенный момент родственники жениха и невесты начинают выяснять, кто их (Виктора Медведчука и Нестора Шуфрича - Авт.) пригласил".
Понятной пока оказалась настоящая цель главных апологетов «мира любой ценой». Теперь они будут говорить о формировании «оппозиции», но, господа, извините, эта оппозиция будет опереточной, финансируемой снаружи, шансом для реанимации «золотого батона» в другом, «демократическом» формате. И для наших «героев» главное - не общественное мнение о них (общественное мнение, - они так считают, - уже железобетонное, не подлежащее ревизии), для них главное - выжить среди обстоятельств, потешить ощущение собственной значимости, быстренько освоить нишу в новой общественной конфигурации, и ждать дивидендов.
Они будут защищаться от справедливого возмущения тех, кто выстоял Майдан, испытанным и, к сожалению, эффективным способом - диффамацией, обвинениями в заказной критики в их адрес, на крайний случай - обвинят несогласных в нагнетании страстей среди утомленного войной и неопределенностью общества. Хотя сами толком не понимают, что движущей силой очередного восстания станет элементарное человеческое чувство стыда за то, что такие деятели вытворяют со страной. Стыда, который обязательно заставит несогласных не молчать.
Игорь Гулык
Про сором
"Ці дії (Путіна - Авт.) можна назвати
"Операція "Тліюче торфовисько"
Андрєй Ілларіонов
Є явища, які не піддаються розумінню, є вчинки, які логічно важко пояснити. Лихоманка по суті воєнного часу, перманентної налаштованості на чергові виклики агресора - взагалі не найліпший контекст для думання, вона, радше, провокує імпульсивні політичні рішення, а відтак коментатори різного штибу намагаються вишикувати їх у якийсь вирозумілий ланцюжок. Це, далебі, не те, про що колись говорив Вінстон Черчілль, мовляв, у серці кожного політика безперестанно «б’ються дві вивірки: вивірка цинічної кар’єри і вивірка совісті», - останнього «звіра» вилучено із міокарда нинішніх діячів. Це, радше, засліплення перспективою влади і наживи або ж гарячкові спроби власного виживання.
Війна триває, і нам, вочевидь, доведеться перейтися витовченим, випаленим бранню полем, яке колись називалося «благословенною Україною». Це, утім, не наша війна, але що вдіяти, коли її розв’язали особи, до чиїх кар’єр ми причетні безпосередньо, ті, кого ми власноруч подвигали на п’єдестали, а тепер поступово приходимо до тями після кільканадцяти невдалих спроб власного вибору. Тут є проблема: "У суспільстві з різким майновим розшаруванням, бідні під час війни воюють за чужі інтереси, - пише Володимир Ільків. - Коли армія де-факто перестає бути народним ополченням, тоді слово Батьківщина поступово починає втрачати раціональну складову".
Нам би опертися на когось, хто є незаплямленим у цій тотальній бойні, розпочатій політиками тоді, коли, за словами Амброза Бірса, вони не знайшли іншого способу «розв’язання політичного вузла, яке не надається язиком», і застосували для цього зуби. Нам би послухати зваженої, авторитетної поради, але хто її дасть серед сотень і сотень завдань, які варто було вирішувати ще позавчора, серед суцільної заангажованості пророків, зрештою, поміж пострілів на Сході? І де гарантія, що позірно щирі, альтруїстичні вчинки насправді по суті своїй - непровокативні, непідлі і нечесні?
Суть, як завжди, ховається за простенькою формулою: кому це на руку? Кому, до прикладу, було вигідно кинути у спільноту зерно надії, загорнуте у яскравий папірець заклику мирного урегулювання? І кого зацікавлені обрали для артикуляції цього зовні чудового гасла? Медведчука, який отримав «мандат» від терористів та їхнього хресного батька, а свого кума Путлєра? І взагалі, хто він, кого репрезентує ця демонізована особа із сумнівним громадянством, зважаючи на кримську прописку? Хто б якою не вважав Інну Богословську, але після понеділка знайдеться чимало охочих повторити услід за нею: "Якщо Медведчука посадять за стіл переговорів як перемовника, я того ж дня складу мандат і піду з тими людьми, які беруться до зброї". Будьмо відвертими, як Мойсес Наїм з El País: "Лідери та учасники цих облудних «неурядових організацій» є ніким іншим, як військовими, агентами безпеки та найманцями, яким платять уряди, які не хочуть в очах усього світу постати порушниками міжнародних конвенцій та людських прав, котрі нищать опозицію і врешті-решт є тими, ким насправді є: жорстокими автократіями".
Гадаю, відповіді на всі запитання ще не знайдено. Про це добре сказав Дмитро Тимчук: "Ситуація, як на великому весіллі, куди без запрошення приперлися смачно поїсти два пройдисвіти. Але в певний момент родичі молодого і молодої починають з'ясовувати, хто їх (Віктора Медведчука і Нестора Шуфрича - Авт.) запросив".
Наразі дала себе чути лише справжня мета головних апологетів «миру за будь-яку ціну». Тепер вони говоритимуть про формування «опозиції», але, панове, даруйте, ця опозиція буде оперетковою, фінансованою зовні, шансом для реанімації «золотого батона» в іншому, «демократичному» форматі. Та для наших «героїв» головне - не опінія про них (опінія, на їхню думку, вже залізобетонна, така, що не надається ревізії), головне - вижити серед обставин, потішити власну значущість, хутенько освоїти нішу в новій суспільній конфігурації, і чекати дивідендів.
Вони захищатимуться від справедливого обурення тих, хто вистояв Майдан, випробуваним і, на жаль, ефективним способом - дифамацією, звинуваченнями у замовності кривих слів на їхню адресу, на крайній випадок - оскаржать незгодних у нагнітанні пристрастей серед стомленого війною і невизначеністю суспільства. Хоча самі до ладу не тямлять, що рушійною силою чергового повстання стане елементарне людське почуття сорому за те, що такі діячі витворяють із країною. Сорому, який обов’язково змусить незгодних не мовчати.
Ігор Гулик
[Оригинал]Оригинал взят у ihorhulyk в Про сором