Паралельні реальності броварської псевдожурналістики
Originally posted by aleechka at Паралельні реальності броварської псевдожурналістики
Останні 10 днів пройшли немовби у двох паралельних реальностях - в одній з них мого колегу по „Прозорому суспільству” та однодумця, який власним прикладом остаточно переконав мене, що для того, щоб змінити цю систему влади, потрібно в першу чергу активно діяти самому, побили біля його власного під’їзду чотири добре підготовлених бійця, а в другій - низка людей, серед яких чимало медійників та навіть активістів блогосфери, які по всіх усюдах кричать, що все це інсценізація та недолуга піар-технологія.
В одній я прибула на місце подій через 15-20 хвилин після того, як було скоєно цей напад, вперше бачила цю сильну та завжди врівноважену людину у шоковому стані, разом з ним та його товаришем, якого також побили нападники, їздила до лікарні швидкої допомоги та з острахом залишала його в цій неприязній та ненадійно захищеній медичній установі, щоб на ранок поскоріше повернутись. А в другій у цей самий ранок у ЗМІ прес-служба обласної міліції почала поширювати інформацію про те, що факт нападу не встановлений, а депутат, якого нібито побили, зник та десь ховається - при цьому у палаті Павла вже сиділи представники міліції, а речник обласної міліції цинічно давав на камеру коментарі прямо у приміщенні лікарні швидкої допомоги.
Вибори почалися - можна бити
У ніч, коли це сталось, у телефонному режимі я без упину розповідала про те, що сталось, своїм друзям та знайомим журналістам, щоб убезпечити постраждалого від можливого подальшого насильства, відповідно на ранок інформація про напад розлетілась по Інтернет-ЗМІ й інформаційним агенціям, однак під вечір під публікаціями почали з’являтись коментарі про „дешевий піар” ,”самопобиття” і „ми вже це проходили”. Вочевидь, сучасному Інтернет-читачу надзвичайно складно визначити, де правда, а де брехня, і він покладається на власний сумний досвід та неодноразово зраджену довіру. Однак така легка віра у погане відкриває широкі можливості для тих, хто звик користуватись насильницькими методами у вирішенні своїх проблем.
Фактично така зневіра громадян розв’язує „злочинцям у владі” руки, адже тепер можна вільно бити та організовувати напади на своїх опонентів, - незалежних журналістів, громадських активістів, політичних діячів, - зводячи власні рахунки із занадто настирними правдошукачами та занадто сміливими борцями за справедливість. Головне вчасно „звинуватити” їх у передвиборчих амбіціях, а відтак бажанні піартитись за будь-яку ціну, зокрема через самопобиття. І тоді навіть журналісти центральних телеканалів будуть уникати сюжетів про будь-які напади та побиття публічних осіб, адже „вибори вже почались”, раптом це інсценізація, а ті, що таки наважаться приїхати до лікарні, у своїх блогах писатимуть, що постраждалий виглядав не таким вже й побитим, та ще й плутався у показах... Так, немовби людина, яку напередодні дуже професійно побили, щоб не залишилось зовнішніх слідів - лише забої внутрішніх органів та гематоми, які дадуть про себе знати лише через кілька днів, має комусь показово демонструвати отримані травми, а ще зі струсом мозку середньої тяжкості на ранок почне все чітко й послідовно згадувати та розказувати.
Наклеп у костюмі Гамлета
Коли б’ють когось іншого, завжди легко філософствувати на тему - били чи не били, напад чи інсценізація. А ще цікавіше корчити з себе Шекспіра на замовлення, як це зробив працівник комунальної газети „Броварська панорама”, завбачливо сховавшись при цьому за псевдонімом. Квінтесенція псевдостатті (порушення етичних засад та стандартів журналістики не дозволяють назвати цей текст терміном стаття) „Петра Григи” по суті викладена у вступі - „як тільки почуєте, що на якогось непоказного кандидатика скоєно „гучний” замах, знайте - цей кандидатик піднімає свій рейтинг”. Крім цієї думки, жодної іншої автор у свій опус не заклав - такого завдання перед ним не стояло.
На момент виходу цієї публікації броварською міліцією вже було порушено кримінальну статтю за фактом побиття, вже були перші висновки лікарів про струс мозку та забої внутрішніх органів, потерпілих по кілька годин опитувала міліція, дружина та батьки майже цілодобово були поряд з найдорожчою для них людиною, а „Петро Грига” пише: „відзначимо повну відсутність травм”, „він взагалі не постраждав”, „ретирується у київську лікарню та ховається там не тільки від міліції, яка хоче його опитати, а й від журналістів”, „на кадрах цієї телекомпанії чудово видно, що ніяких пошкоджень у нього немає, а у крапельниці - звичайний фізрозчин” (це ж треба мати таку „зоркість”, щоб на око визначити, що у крапельниці фізрозчин).
Ну і останє, найцинічніше - у той час, як міліція майже тиждень не може знайти свідків, автор стверджує, що знайшов свідка - пенсіонерку Марію Остапюк. Чи існує така людина насправді, перевірятимуть слідчі правоохоронних органів. А от чи існує „Петро Грига” перевіряти маємо ми - броварські журналісти, щоб відстояти честь професії та журналістську гідність і солідарність. Бо такі „статті” порушують не лише журналістські стандарти й етичні засади професії, а й закон.
Броварські „псевдожурналісти”
Зловмисники, які свідомо та цинічно вводять в оману броварчан, та ще й за кошти цих самих броварчан, адже газета „Броварська панорама” фінансується з міського бюджету, мають бути притягнутими до відповідальності. Від таких наклепів страждає не лише репутація людини, яка наважилась у рамках закону та у рамках своїх депутатських і громадських повноважень розслідувати та зупинити земельні зловживання броварської влади, не лише його честь та гідність, а й довіра та повага броварських читачів до місцевих ЗМІ. Одна справа - виключно хвалити владу та бути її „піар-рупором”, а інша справа - переходити межу закону та відверто брехати.
Також до відповідальності, щонайменше публічної, за паплюження професії журналіста та недотримання професійних стандартів має бути притягнутий і головний редактор „Брами” - Василь Глушко, який допустив вихід такого тексту в друк.
А буквально вчора до цих псевдожурналістів вирішили приєднатись ще й працівники комунальної телестудії „Наше місто” - Світлана Петренко, вже відома своїм брехливим сюжетом про акцію протесту на захист міського парку, і директорка телестудії Ірина Куліш, яка також зробила сюжет про те, що сталось. Та сама Ірина Куліш, яка наступного дня після нападу на Павла Різаненка брала у мене коментар як його офіційного помічника та свідка подій після нападу. Жодної цитати з мого коментаря у сюжеті використано не було, знову лише версія про інсценізацію побиття - і знову ні слова про кримінальну справу, висновки лікарів... І знову за кошти міського бюджету, тобто наші з вами кошти, які ми чесно сплачуємо у вигляді податків з доходів.
Захистити честь професії
Ні, це треба нарешті припинити. І стати на захист суспільно важливої професії журналіста, адже реальностей ні дві і не три, реальність одна. Як і правда. Й істина. І справжні журналісти повинні шукати її, а не виконувати злочинні замовлення „псевдовласників міста”. За таке у цивілізованому світі позбавляють права називатись журналістом назавжди. Бо журналістика - це не поле для битви піар-технологів чи злочинців, це суспільно важлива та відповідальна діяльність, яка ґрунтується на принципах об’єктивності та правдивості, точності та достовірності, збалансованості та неупередженості. Так мене вчили в Інституті журналістики, однак цьому так і не навчились працівники комунальних ЗМІ, порушуючи не лише етичні засади та стандарти професії, а й основоположне право громадянина демократичної держави - право на інформацію. На правду. На реальність. Час відстояти честь своєї професії, колеги-журналісти!
Останні 10 днів пройшли немовби у двох паралельних реальностях - в одній з них мого колегу по „Прозорому суспільству” та однодумця, який власним прикладом остаточно переконав мене, що для того, щоб змінити цю систему влади, потрібно в першу чергу активно діяти самому, побили біля його власного під’їзду чотири добре підготовлених бійця, а в другій - низка людей, серед яких чимало медійників та навіть активістів блогосфери, які по всіх усюдах кричать, що все це інсценізація та недолуга піар-технологія.
В одній я прибула на місце подій через 15-20 хвилин після того, як було скоєно цей напад, вперше бачила цю сильну та завжди врівноважену людину у шоковому стані, разом з ним та його товаришем, якого також побили нападники, їздила до лікарні швидкої допомоги та з острахом залишала його в цій неприязній та ненадійно захищеній медичній установі, щоб на ранок поскоріше повернутись. А в другій у цей самий ранок у ЗМІ прес-служба обласної міліції почала поширювати інформацію про те, що факт нападу не встановлений, а депутат, якого нібито побили, зник та десь ховається - при цьому у палаті Павла вже сиділи представники міліції, а речник обласної міліції цинічно давав на камеру коментарі прямо у приміщенні лікарні швидкої допомоги.
Вибори почалися - можна бити
У ніч, коли це сталось, у телефонному режимі я без упину розповідала про те, що сталось, своїм друзям та знайомим журналістам, щоб убезпечити постраждалого від можливого подальшого насильства, відповідно на ранок інформація про напад розлетілась по Інтернет-ЗМІ й інформаційним агенціям, однак під вечір під публікаціями почали з’являтись коментарі про „дешевий піар” ,”самопобиття” і „ми вже це проходили”. Вочевидь, сучасному Інтернет-читачу надзвичайно складно визначити, де правда, а де брехня, і він покладається на власний сумний досвід та неодноразово зраджену довіру. Однак така легка віра у погане відкриває широкі можливості для тих, хто звик користуватись насильницькими методами у вирішенні своїх проблем.
Фактично така зневіра громадян розв’язує „злочинцям у владі” руки, адже тепер можна вільно бити та організовувати напади на своїх опонентів, - незалежних журналістів, громадських активістів, політичних діячів, - зводячи власні рахунки із занадто настирними правдошукачами та занадто сміливими борцями за справедливість. Головне вчасно „звинуватити” їх у передвиборчих амбіціях, а відтак бажанні піартитись за будь-яку ціну, зокрема через самопобиття. І тоді навіть журналісти центральних телеканалів будуть уникати сюжетів про будь-які напади та побиття публічних осіб, адже „вибори вже почались”, раптом це інсценізація, а ті, що таки наважаться приїхати до лікарні, у своїх блогах писатимуть, що постраждалий виглядав не таким вже й побитим, та ще й плутався у показах... Так, немовби людина, яку напередодні дуже професійно побили, щоб не залишилось зовнішніх слідів - лише забої внутрішніх органів та гематоми, які дадуть про себе знати лише через кілька днів, має комусь показово демонструвати отримані травми, а ще зі струсом мозку середньої тяжкості на ранок почне все чітко й послідовно згадувати та розказувати.
Наклеп у костюмі Гамлета
Коли б’ють когось іншого, завжди легко філософствувати на тему - били чи не били, напад чи інсценізація. А ще цікавіше корчити з себе Шекспіра на замовлення, як це зробив працівник комунальної газети „Броварська панорама”, завбачливо сховавшись при цьому за псевдонімом. Квінтесенція псевдостатті (порушення етичних засад та стандартів журналістики не дозволяють назвати цей текст терміном стаття) „Петра Григи” по суті викладена у вступі - „як тільки почуєте, що на якогось непоказного кандидатика скоєно „гучний” замах, знайте - цей кандидатик піднімає свій рейтинг”. Крім цієї думки, жодної іншої автор у свій опус не заклав - такого завдання перед ним не стояло.
На момент виходу цієї публікації броварською міліцією вже було порушено кримінальну статтю за фактом побиття, вже були перші висновки лікарів про струс мозку та забої внутрішніх органів, потерпілих по кілька годин опитувала міліція, дружина та батьки майже цілодобово були поряд з найдорожчою для них людиною, а „Петро Грига” пише: „відзначимо повну відсутність травм”, „він взагалі не постраждав”, „ретирується у київську лікарню та ховається там не тільки від міліції, яка хоче його опитати, а й від журналістів”, „на кадрах цієї телекомпанії чудово видно, що ніяких пошкоджень у нього немає, а у крапельниці - звичайний фізрозчин” (це ж треба мати таку „зоркість”, щоб на око визначити, що у крапельниці фізрозчин).
Ну і останє, найцинічніше - у той час, як міліція майже тиждень не може знайти свідків, автор стверджує, що знайшов свідка - пенсіонерку Марію Остапюк. Чи існує така людина насправді, перевірятимуть слідчі правоохоронних органів. А от чи існує „Петро Грига” перевіряти маємо ми - броварські журналісти, щоб відстояти честь професії та журналістську гідність і солідарність. Бо такі „статті” порушують не лише журналістські стандарти й етичні засади професії, а й закон.
Броварські „псевдожурналісти”
Зловмисники, які свідомо та цинічно вводять в оману броварчан, та ще й за кошти цих самих броварчан, адже газета „Броварська панорама” фінансується з міського бюджету, мають бути притягнутими до відповідальності. Від таких наклепів страждає не лише репутація людини, яка наважилась у рамках закону та у рамках своїх депутатських і громадських повноважень розслідувати та зупинити земельні зловживання броварської влади, не лише його честь та гідність, а й довіра та повага броварських читачів до місцевих ЗМІ. Одна справа - виключно хвалити владу та бути її „піар-рупором”, а інша справа - переходити межу закону та відверто брехати.
Також до відповідальності, щонайменше публічної, за паплюження професії журналіста та недотримання професійних стандартів має бути притягнутий і головний редактор „Брами” - Василь Глушко, який допустив вихід такого тексту в друк.
А буквально вчора до цих псевдожурналістів вирішили приєднатись ще й працівники комунальної телестудії „Наше місто” - Світлана Петренко, вже відома своїм брехливим сюжетом про акцію протесту на захист міського парку, і директорка телестудії Ірина Куліш, яка також зробила сюжет про те, що сталось. Та сама Ірина Куліш, яка наступного дня після нападу на Павла Різаненка брала у мене коментар як його офіційного помічника та свідка подій після нападу. Жодної цитати з мого коментаря у сюжеті використано не було, знову лише версія про інсценізацію побиття - і знову ні слова про кримінальну справу, висновки лікарів... І знову за кошти міського бюджету, тобто наші з вами кошти, які ми чесно сплачуємо у вигляді податків з доходів.
Захистити честь професії
Ні, це треба нарешті припинити. І стати на захист суспільно важливої професії журналіста, адже реальностей ні дві і не три, реальність одна. Як і правда. Й істина. І справжні журналісти повинні шукати її, а не виконувати злочинні замовлення „псевдовласників міста”. За таке у цивілізованому світі позбавляють права називатись журналістом назавжди. Бо журналістика - це не поле для битви піар-технологів чи злочинців, це суспільно важлива та відповідальна діяльність, яка ґрунтується на принципах об’єктивності та правдивості, точності та достовірності, збалансованості та неупередженості. Так мене вчили в Інституті журналістики, однак цьому так і не навчились працівники комунальних ЗМІ, порушуючи не лише етичні засади та стандарти професії, а й основоположне право громадянина демократичної держави - право на інформацію. На правду. На реальність. Час відстояти честь своєї професії, колеги-журналісти!