Ця ніжність. Цей страх. Ця втома. Ця дорослість.
Ira TsilykМій дуже хороший друг, супер-крутий хірург, один з тих лікарів, що всю попередню ніч оперували десятки людей в "Політравмах", сказав мені сьогодні, що без волонтерів вони б не вигребли (чуєте, волонтери? То вам адресовано)... Сама я вночі поруч з ними, на жаль, не була, але була весь день на лікарняній кухні і ніби прожила в цьому відділенні ціле маленьке життя, повне різних особливих вражень. Всі ці хлопці, переламані, спухлі, фіолетові від синців, вигаслі, які соромляться своїх катетерів і босих ніг, лежать навіть в коридорах, дивляться у стелю і ніяковіють, коли вмовляєш їх бодай щось поїсти... Ці тітоньки, бабусі, дівчаточка, які несуть і несуть до лікарні нескінченним потоком домашню затишну зроблену з такою любов'ю - що аж пульсує! - їжу: всі ці бульйони з фрикадельками, борщі, голубці, пироги, перетерті дієтичні супчики, дбайливо загорнуті в рушники і газету, щоб же ж було неодмінно тепле!.. Ці мовчазні юні волонтерки, що старанно відмивають посеред коридорів каталки від крові... Цей такий загублений і такий незворушний, водночас, москвич посеред двох вуйків (усі троє - побиті-зашиті), які люб'язно, але так незграбно намагаються підтримувати з ним розмову російською... Ці часом надміру скромні лікарі та афганці з ведмежою статурою і добрими очима, що соромляться нормально поїсти, ніби це все не для них також... Цей неймовірно гарний хлопець із заплющеними очима, голий під простинкою, якого провезли повз мене з реанімації... Ці немайданівські жінки в палатах (а ми ж, зрештою, не лише наших годували - їжі було так багато! - з усіма перезнайомилися) зі слізьми на очах і молитвами за Майдан... Ця записка незнайомому адресату, вкладена якоюсь жіночкою до пакунку з пюре і котлетами: "Дорогий сину! Бажаю тобі швидкого одужання. Дякую тобі за твою хоробрість. Приємного тобі апетиту..." Цей безкінечний сюрреалізм. Ця ніжність. Цей страх. Ця втома. Ця дорослість. Щодня ми стаємо старшими, набагато старшими за тих людей, якими ми були ще вчора... Тримаймося.