Майкл Вінч. «Одноденна держава»
Ніхто не заперечуватиме, що враження від книги значною мірою залежить від того моменту в житті, коли вона була прочитана. Наприклад, до «Записок українського самашедшого» Ліни Костено у мене руки дійшли лише пару років тому, і виявилось, що цей бестселер 10-річної давнини - просто одноденка. От і книга англійського журналіста Майкла Вінча «Одноденна держава»: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України, видана «Темпорою» ще у 2012 році, таки дочекалась своєї черги, простоявши 9 років у мене на полиці. Вінч перебував на Закарпатті з 1 січня до 15 березня 1939 року, він об'їздив майже всі куточки краю - від Ясіні й Рахова до Ужка, спілкувався з різними людьми від високопосадовців Карпатської України до простих селян, цікавився не лише тогочасними подіями, а й культурою і народними промислами. Думки й бачення сторонньої людини, яка опинилась у епіцентрі подій, позбавлені заангажованості, тому є особливо цінними. І треба ж було, щоб ця книжка потрапила мені до рук саме зараз… Якби я прочитала її одразу ж, у 2012, не звернула б увагу на деякі речі, які зараз просто викликали відчуття, так би мовити, «стійкої дежавюхи».
Якщо пригадати історію «одноденної держави»... Коротко. До 1919 року багатонаціональне та багатомовне Закарпаття було частиною Угорщини, потім внаслідок війни перекроїлася карта Європи, розпалася Австро-угорська імперія, і воно стала частиною Чехословаччини. 21 січня 1919 р. на Народних Зборах у Хусті було проголошено злуку Карпатської України з Українською Народною Республікою. Але агресія більшовиків проти УНР не дозволила створити єдину Українську державу.
Святкування Дня Злуки у Хусті. Фото взято із: https://100krokiv.info/2013/01/yak-svyatkuvaly-den-zluky-v-karpatskij-ukrajini-22-sichnya-1939/
Після підписання Мюнхенської угоди чотирьох держав 30 вересня 1938 р. (Чемберлен, Деладьє, Муссоліні та Гітлер) через складне міжнародне становище Празький уряд змушений був визнати автономію Словаччини і Підкарпатської Русі, й у жовтні 1938 року Закарпаття нарешті здобуло довгоочікувану автономію. Було створено уряд, який відразу ж почав реформи. Закарпатці не полишали ідею об'єднання і створення «Великої України», покладаючи надію на іноземну допомогу (Німеччини, тобто Гітлера) у цьому питанні.
Столицею Карпатської України став Хуст. У березні 1939 р. було проведено загальнонародні вибори до парламенту - Сойму. 15 березня 1939, дізнавшись про німецьку окупацію всієї Чехії та проголошення самостійності Словаччини, Сойм проголосував за створення незалежної держави під назвою Карпатська Україна. Президент Августин Волошин відразу ж звернувся телеграмою особисто до Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під охороною Третього Рейху та недопущення її захоплення Королівством Угорщина. Проте, відповіді так і не отримав... А наступного дня Угорщина почала наступ. Найбільший бій військ Карпатської України - Карпатської Січі - з угорськми військами відбувся на Красному полі 16 березня 1939 р. Угорські війська захопили Хуст, і за два дні окупували більшу частину території Карпатської України. Не встигнувши здобути міжнародного визнання, «одноденна держава» припинила своє існування…
А далі - без коментарів, тільки цитати з книги Майкла Вінча...
«Гурка [директор міської школи у Ясіні] пройнявся таким великим ентузіазмом щодо Гітлера та тієї допомоги, яку Гітлер збирався надати Карпатській Україні, що я запитав, чи не думає він, що допомога німців є, певним чином, небезпечна річ,- бо мені завжди здавалося зрозумілим, що не буде Гітлер допомагати, виходячи із чистого альтруїзму а захоче багато чого взамін.
«Звичайно, що він чогось захоче,-сказав сердито Гурка,- і ми готові віддати другові все, чого він захоче».
«Тоді чи не означатиме це заміни однієї форми рабства на іншу?»
«Нічого не може бути гіршого, аніж рабство у чехів, - сказав він,- ми-таки трохи будемо під контролем німців, але це не означатиме такого придушення наших національних почуттів, яке несе в собі наша пов’язаність із чехами. При Гітлері не буде політики денаціоналізації. Він цінує наше бажання возз’єднати українську націю, бо сам є захисником ідеї націоналізму»
Гасло «Геть чехів - будь-якою ціною!», яке я помічав майже у всіх українських колах, видавалося ірраціонально дитячим, оскільки чеські кошти та чеська армія були необхідними для існування Карпатської України-навіть як автономної області. Без чеських коштів не було шансів збалансувати бюджет, а без чеської армії-було мало надії утримати угорців від набігу на область і дати їм можливість отримати спільний кордон з їхнім давнім союзником Польщею, якого вони так прагнули. Українські кола завжди дещо загадково говорили, що Карпатська Україна має «інших друзів», тобто, звичайно ж,-німців. Але конкретна німецька фінансова позика завжди видавалася проблематичною, і було цілковито незрозуміло, як німецькі війська зможуть дістатися до цього регіону, якщо між ними лежала решта території Чехословаччики. Однак подати якусь таку думку означало відразу ж напроситися на холодне і вороже ставлення. Тому розумніше було просто слухати.» (стор. 54-55).
«Після надання автономії, як зазначив Гурка, дві чеські початкові школи і середню було розформовано. Однак початкова школа, що залишилася, мала у штаті двох учителів, а відвідувало її сорок дітей. Більшість із решти дітей, що попередньо ходили до чеської школи, були євреями, хоча було й кілька українців та угорців, що забули про своє походження. Надалі до чеської школи мали ходити лише чехи. Він ще додав, що кількість учителів не змінювалася з тих часів, відколи чехи були повідомлені про звільнення, тож зараз там відчувається серйозна нестача українських учителів.
Природно, що нестача кваліфікованих учителів та інших службовців була однією з найсерйозніших проблем, з якими українцям довелося зіткнутися в процесі реорганізації. Я чув про численні випадки, коли вчителів початкової школи призначали відразу вчителями, а то й директорами в середні школи.» (стор. 57).
«Майже таким самим подразником, як чеська система шкільництва, було неволодіння чеських службовців українською мовою.
Чеським чиновникам українські посадовці дали нещодавно три місяці на вивчення української мови. Наприкінці цього терміну мав бути іспит, і тих, хто його не складе, мали звільнити. Навчатися мали всі, незалежно від виду їхньої діяльності. Одного разу я зустрів Гурку із ще одним українцем, які їхали в гори поштовою машиною, щоб провадити заняття із чеськими лісничими. Вони виглядали дуже гордими: "їхні вороги під їхнім контролем, чехів змусили їсти з їхніх рук і, нарешті, вивчити їхню мову. Хоча мета була зрозуміла, все ж підхід українських посадовців до такого роду навчання видавався мені дещо несправедливим, бо оскільки українці не хотіли нічого більше, як лиш позбутися чехів якомога швидше і звільнити місця для своїх друзів, то малоймовірно було, що вони надто перейматимуться тим, щоб швидко навчити їх української. Але, можливо, це вже не мало великого значення, оскільки багато чехів і так облишило вивчати українську мову. На величезній демонстрації, організованій у зв’язку із призначенням генерала Прхали в український уряд, лунали вигуки: «Геть чехів! Ми хочемо Берлін!». Відтоді почалася жорстка античеська кампанія та гучні розмови, що вже запізно їм вивчати українську і що їм, у будь-якому разі, треба забиратися геть.» (стор. 58).
«Чоловік був низеньким, радше навіть карликом, і мав променисті жваві темні очі, балакав із задоволенням і без кінця усміхався. Впевнено сказав, що є українцем, і охоче розмовляв про перспективи Великої України.
«Усі нації вільні, окрім нашої, - сказав він, - а чому б і нашій не бути теж? Ми маємо вугільні копальні і нафтові свердловини, вдосталь деревини, збіжжя, кукурудзи, корів та свиней. Ми могли би бути дуже багатою країною. Чому ми не вільні? А лише тому, що ми маємо це все на своїй території, - і чехи, поляки, росіяни та румуни не хочуть оце все втратити, Вони всі - як оси. Оса починає із старанного збирання меду з квітів, але коли законне збирання завершується, і вона не може більше нічого знайти, то починає забирати із гнізд інших ос. Ось на кого подібні наші гнобителі.» (стор. 73).
«Шпиталь у Севлюші був державною інституцією. Вік складався із низки побілених споруд з різьбленим гребенем даху що стояли в сирій затіненій деревами обгородженій місцині в передмісті. Чеський спеціаліст із шлункових хвороб, до якого Ч. порекомендували звернутися, виявився гінекологом. Цей факт для початку був не надто втішним. [….]
Після того, як Ч. провів у шпиталі три тижні, українська влада вирішила, що тут працює забагато чехів. Лікарі були змушені звільнити половину прекрасних медсестер - чешок за національністю, а натомість прийняти ненавчених і недосвідчених українських дівчат. Новобраники, - всі, як одна - палкі січовички, вміли досконало кричати «Слава Україні!», але не знали навіть, як правильно одягнути наволочку на подушку, не кажучи вже про те, як виміряти пацієнтові температуру.» (стор. 105-106).
Хуст. Колишній готель "Коруна", Фото 2008 р. Зараз тут якийсь огидний торговельний центр...
У Карпатській Україні завжди прокидаєшся через політику. У готелі в Хусті мене часто вночі будили, як правило, по суботах,- і навіть крізь сон я міг почути з коридору й упізнати знайомий нетверезий діалог:
«Ти українець».
«Ні; я русин».
«Ні, ти українець, -так?!»
«Я русин».
«Облиш, ти українець».
Потім, нарешті, доносився заспаний втомлений голос:
«Добре, я українець».
(стор. 145)
«Увечері по всій Карпатській Україні відбулися останні мітинги з нагоди виборів. По всіх селах палали феєрверки, лунали промови про осяйне полум’я свободи.
Коли стемніло, в Хусті засяяв освітлений вогнями величезний тризуб,- герб України,-встановлений на замковій горі. З промовою з балкона «Коруни» виступив Комаринський, а ми всі стояли й слухали його під мокрим снігом.
Промова розпочалася зі слів, що українців пригноблювали угорці, що після надій на свободу в 1919 році вони потрапили під гніт чехів. Чеське поневолення не було кращим, усього за кілька тижнів до знаменних днів жовтня, чехи зробили ще одну спробу позбавити українців національних рис-через відміну кирилиці. Потім відбулося ухвалення рішень Віденського арбітражу та поділ історичних українських міст. Важкі часи тривали: деякі люди вважали себе росіянами та висловлювали свою прихильність до Росії; інші стверджували, що вони не належать ні до кого, а є просто автохтонними русинами. Але завтра вони покажуть цілому світу, що всі чутки та колишній розбрат не мають жодного значення. Вони покажуть, що є єдиним народом, частиною великої української нації. Кожний, хто не взяв участі у виборах, це зрадник нації. Слава Україні!
Жодного слова про конструктивну політику - лише гітлерівська пишномовність.» (стор. 166-167)
«Багато бачив тут різних правителів, - сказав він пізніше,-але мені байдуже, хто буде наступним. Урешті-решт усі вони однакові; не дуже добрі й не дуже погані.» (стор. 208).
«Місцеві чехи були в стані глибокого занепокоєння. У повітрі витало безліч чуток про їхній завтрашній день. Дві речі були безсумнівними: двом з п’яти тисяч чехів-службовців, які досі ще залишалися в Карпатській Україні, до першого березня мали вручити повідомлення про звільнення, а вибір тих, хто мав виїхати з Ясіні, залишався за Васьком, сільським греко-католицьким священиком, що був членом секретного комітету Волошина. Васько відкрито говорив у кабінетах місцевого уряду в Рахові: «Залишаться ті, кого я хочу залишити, поїдуть ті, кого я не хочу залишати». Цей секретний комітет, що збирався раз на тиждень в Хусті, був найстрашнішою організацією в краї- Його члени, кожен з яких представляв один район, подавали звіти про загальну атмосферу та місцеві події, загострюючи особливу увагу на поведінці чехів та представників інших меншин.
Назагал, становище чехів у ту пору видавалося кращим. З часу виборів ситуація стабілізувалася, оскільки українці почувалися більш упевнено на своїх позиціях, тож не мали потреби в античеській пропаганді, метою якої було вплинути на волевиявлення. Сам Волошин та,- що, напевно, важливіше, німці, здається, були налаштовані на заспокоєння ситуації. За кілька днів перед цим новий німецький консул, що представляв офіційну політику Вільгельмштрассе, сказав знайомій мені в Хусті впливовій людині, що всіх чехів не можна було позбутися нараз. Вони були конче потрібними для належного управління справами в країні, й будуть необхідними ще років зо п’ять або й більше. їх можна витісняти лише поступово, в міру того, як українці будуть підготовані, щоб зайняти їхні місця. Якщо будуть потрібні фахівці, то їх можна буде найняти в Німеччині. Нібито з метою втілення в життя такої політики Волошин заявив у закритому циркулярі для офіційних кіл, що вся античеська агітація має бути припинена, та що всі, хто провокує поширення будь-якої агітації, каратимуться ув’язненням на п’ятдесят днів» (стор. 214-216)
Хуст. Будинок, у якому у 1938-39 рр. мешкав прем'єр-міністр і президент Карпатської України Августин Волошин. Отак скромно...
«Змішаний склад населення і різноманіття мов виразно продемонстрував залізничник, який заскочив до мого таксі, коли одного вечора я від’їжджав від вокзалу в Хусті. Він говорив німецькою,- бо мав батька німця, угорською - бо його мати була угоркою, чеською - тому що жив у Чехословаччині, а тепер ще й українською,- оскільки працював на залізниці!
Після жовтня 1938 року всі німці розкошували, як вареники у сметані. Українці, щойно виборовши свою власну автономію, вважали справою честі надати аналогічні привілеї німецькій громаді. Німці отримали все, що бажали: державного секретаря, уповноваженого у справах німців; дозвіл сформувати організацію націонал-соціалістичної партії, що повністю дотримувалася націонал-соціалістичної ідеології, а також всі допоміжні організації; школи з німецькою мовою навчання, збудовані та утримувані державою; свою власну шкільну інспекцію, що мала бути допоміжним підрозділом партійної організації.» (стор. 222)
«… річ у тім, що чехи твердо переконані, що українці є простодушним та бездіяльним народом, який не відчуває потреби в розвитку та процвітанні, і все ще потребує настанов. Так, вони йдуть працювати,-говорив лісничий,-і працюватимуть, аж поки в їхніх кишенях не заведуться якісь гроші. Потім повертаються додому-й сидять там, поки гроші не закінчаться. Вони не уявляють собі, що таке працювати систематично: щупають роботу лише тоді, коли стає порожньо в їхніх кишенях.» (стор. 230-231)
«Якби римо-католицька церква,- а не ренегатська хитра вигадка під назвою Римська «Чехословацька» церква, яка навряд, чи кого-небудь приваблювала,- була національною, то безумовно, що чехи натомість намагалися би навергати людей в римо-католицизм. І у будь-якому разі, вони були змушені щось робити, щоб відірвати людей від наскрізь просякнутої українством греко-католицької церкви.» (стор. 251)
«Проїжджаючи вулицями від станції у відкритому екіпажі під цокіт копит, я зауважив масу людей із щітками та відрами з фарбою; а багато хто білив свої будинки. З німецькою скрупульозністю інспектор поліції видав указ, що протягом сорока восьми годин кожен будинок у Хусті має бути наново побілений - так, аби найновіша столиця у Європі справила гарне враження на гостей, що прибудуть на інавгурацію сойму Таблички з чеськими написами, включно з двомовними чесько-українськими, були усунені; тож не залишилося ні одного чеського сигова, що могло би намуляти українські очі.» (стор. 265).
«Брат жінки затяв розмову про політичну ситуацію. «Усі тепер говорять про нову свободу Карпатської України та п ро прекрасне майбутнє, що лежить перед нами,- сказав він,- але особисто я нічого не бачу в цьому майбутньому. Роботи я не маю, а хліба в мене зараз менше, ніж було раніше. Ні, усі ці розмови про свободу абсолютно нічого для мене не значать.»» (стор.303)
«Їхні думки були зосереджені на одному - на хлібі. Чеські часи були для них добрими часами. Чудове будівництво, розгорнуте чехами, не викликало в них особливого почуття вдячності, але у них було багато роботи. Коротка пора автономії залишила їх байдужими. Якби цей період тривав довше, то, безсумнівно, під тиском пропаганди, вони всі стали би добрими українцями, але популярність режиму все одно залежала би від спроможності уряду забезпечити їх роботою та хлібом.» (стор. 304)
Меморіал на Красному полі.
«Ці двадцять чотири години ми прожили в трьох різних державах. Прокинулися ми в Чехословацькій Республіці. До вечора Карпатська Україна була вільним краєм. Наступного дня увійшли угорці. Німці, що окупували Прагу рано вранці того дня, як було оголошено, «не були зацікавлені в Карпатській Україні», і таким чином маленька республіка, яку вся Європа вважала зародком Великої України, була задушена при народженні.» (стор. 316)
16 березня 1939 р. Угорські танки на центральній вулиці Хуста.
Сучасне фото майже з того ж ракурурсу: вулиця Карпатської Січі (колишня 25 Жовтня, Корзо) з видом на Замкову гору.