Ющенко виклав журналістам своє бачення Голодомору
11:28 6 ЛИСТОПАДА 2007
Олександр ЧЕРЕВКО, «Сільські вісті»
Віктор Ющенко: «Під час Голодомору українці постраждали за свої цінності й переконання»
Саме в ці листопадові дні збігаються в часі два ювілеї - річниця «Жовтневої революції» та роковини Голодомору. Взаємопов'язані події, як би хто цього не заперечував. Адже комуністичний маніфест ще в дев'ятнадцятому сторіччі вказував, що «селянство є найреакційнішою силою», яка ніколи не сприйме аргументів класової боротьби. Отже - є ворогом «світового пролетаріату».
Істориками документально доведено, що ніякої посухи у 1932-1933 роках не було. Відтак Великий голод став розплатою саме українського селянства і України як колишньої житниці Російської імперії за перспективу «світової революції». Така велика мета не передбачала врахування такої «дрібниці», як людське життя. У топку нездійсненних амбіцій оті життя наших предків кидали мільйонами.
У п'ятницю Президент України Віктор Ющенко виклав журналістам п'яти газет - «Сільських вістей», «Дзеркала тижня», «України молодої», «Дня» та «Фактів» своє бачення жахливої трагедії нашого народу.
- У резолюції Генеральної конференції ЮНЕСКО Голодомор в Україні визнано трагедією, пам'ять жертв якої мають вшанувати всі держави світу. Водночас там немає ключового поняття, на якому і Ви особисто наполягали, - визнання Голодомору геноцидом українського народу. Яка Ваша реакція?
- Ще не вечір. Ми маємо розуміти, що доведення до цілого людства фактів Великого голоду 1932-1933 років не є факультативом на один календарний рік. Маємо чітко розуміти - це питання носить ще дуже багато викликів, які треба пройти українській нації. А те, що сталося в ЮНЕСКО, є свідченням, що робота, проведена Україною, її політичними силами і дипломатією за останніх два роки, визнана у 193 країнах світу, які одноголосно ухвалили саме таке рішення.
Для мене дуже важливо, що світова спільнота вперше у такому масштабі ухвалила консолідоване рішення відносно визнання Великого голоду 1932-1933 років. Донесення інших, більш специфічних, деталей цієї трагедії - це наша майбутня робота. Якщо у власному суспільстві нам знадобилося 73 роки, щоб мати парламент, який визнає це Голодомором, то який докір ми можемо кинути світові? Ми 73 роки боялися вкласти правду в свої вуста, що Голодомор був, а сьогодні вимагаємо, щоб 193 країни світу водночас зробили те, що довго не наважувалася визнати сама нація. Ми дали аргументи світові, що ця трагедія не є виключно трагедією українського народу. Переконали, що про цю трагедію мають знати в усьому світі.
Знаковим є й те, що Генеральна конференція ЮНЕСКО ухвалила заходи до вшанування 75-их роковин цієї трагедії в усіх 193 країнах. Резолюція ЮНЕСКО рекомендувала країнам-учасникам зробити все, щоб даний курс історії став складовою частиною освітницьких програм усіх націй світу. Для того, щоб глибше пізнати трагічність подій в Україні.
Це ті три тези, якими ми можемо гордитися, бо вони стосуються саме тих установок, які б ми хотіли донести до всього світу.
Щодо нових зусиль, що ми їх робимо сьогодні, проводячи по всьому світові десятки експозицій Інституту національної пам'яті. На основі документальних даних вже відомі події стають зрозумілішими всьому світові. Немає такого парламенту світу, який би не отримав моє послання відносно визнання Голодомору геноцидом. Правда, десь ця тема реалізовується краще, десь - гірше.
Я також хочу засвідчити одне своє переконання: не за горами час, коли трагічну сторінку історії 1932-1933 років, безумовно, визнають у більшості країн світу актом геноциду українського народу.
Але нам як нації треба бути консолідованішими в цьому питанні. Голодомор має стати темою, на базі якої формуються порозуміння і об'єднання, яких вкрай потребує український народ. Адже об'єднання й консолідація не відбуваються на чомусь аморфному. Головне - вони не відбуваються на замовчуванні. Навпаки, нам треба весь вантаж попередніх років, всю наругу над нацією, яка відбувалася, сприйняти як свою власну драму. І в цьому відчути потребу органічного єднання народу.
- Пане Президенте, за законом про Голод 1932-1933 років заперечення факту Великого голоду визнається знущанням над пам'яттю жертв. Але як добитися виконання цього закону від наших політиків? І чи будете Ви наполягати на кримінальній відповідальності за заперечення Голодомору?
- Якщо ви пригадуєте той закон, то знаєте, що друга стаття вимагає саме такого продовження. Якщо ми маємо обставини невизнання факту Голодомору - має відбутися факт відповідальності. Я бачу логіку процесу в тому, що наступний склад парламенту внесе зміни до закону щодо адміністративної та кримінальної відповідальності. Законопроект подібного змісту я вже підписав, але не надіслав його до парламенту, бо хотів би окремо звернутися із спеціальним посланням до українського парламенту по всіх обставинах, що стосуються і поточного, і історичного моментів. І вже в цьому контексті запропонувати прийняти рішення про заходи адміністративного та кримінального реагування за заперечення Голодомору і Голокосту.
Ці дві трагедії для мене дуже близькі, актуальні. Дві найбільші людські трагедії, перша з яких забрала близько десяти мільйонів життів, а друга - п'ять мільйонів, з одного боку, матимуть міжнародне визнання, а з іншого - чіткі рамки відповідальності. Це питання не за горами, і я переконаний, що з цього приводу у мене проблем у парламенті не буде. Ми знайдемо сторони, що мають політичну мораль, непригнічену національну свідомість. Кінець кінцем людей, які зрозуміють, що це крок не проти когось. Що це крок не проти Росії чи російського народу, а крок проти режиму, який тоді був єдиним головним винуватцем цієї трагедії.
На жаль, політичні коментарі й досі є різними. Але й політики мають властивість дорослішати, ставати сумліннішими, коли ми обговорюємо такі чутливі для українського серця питання. Переконаний - ми цю тему в парламенті зрушимо, як і вже зрушили визнання Голодомору геноцидом української нації.
Щоб ні в кого не було запитань - чому геноцид? - прошу звернути увагу на дві статистики: дані перепису 1929 року, який проводився в часи Сталіна, і дані перепису 1979 року, який відбувся вже за Брежнєва. Ми починали обчислення української нації з вісімдесяти одного мільйона громадян, а закінчили сорока двома мільйонами. За п'ятдесят років єдина нація, котра удвічі скоротилася, це українці. Всі інші, як правило, в два-три рази приросли.
Безумовно, в цій статистиці не лише тема Голодомору. Але окремо для політичної еліти я хотів би підкреслити: треба вирости із штанчиків малоросійства, віддано проносячи чутливі навіть для життя мого покоління теми, невизнання яких деформує національну свідомість і пам'ять.
Голодомор для мене - одна з найактуальніших тем сьогоднішнього дня. Тому коли ми хочемо дбати про майбутнє, маємо перш за все подбати про власну історію. Бо майбутнє якраз і твориться з історії. Ми там беремо те, що є сильним, що об'єднує, ідентифікує, робить нас мудрішими, й на цих висновках формує відповідь на питання про власне майбутнє.
Формувати світле майбутнє за чистим столом - це утопія. Кожна нація стукає у минуле, шукає ідентифікацію, лінії, що найбільше демонструють почуття єдності і на базі цього формують свою перспективу.
Іншими словами, людина, яка працює проти української історії, є людиною, що не виношує українського майбутнього.
- Дмитро Донцов якось сказав, що українці мають викохати в собі душу, яка б успішно протиставилася душі російського царя Івана Грозного. Є враження, що в коридорах російського Кремля насправді мало що змінилося з тих часів. А як вважаєте Ви: наскільки Москва вже сприймає Україну як незалежну державу? Чи немає там зворотних процесів?
- Ні, немає. Бо в часи Богдана Хмельницького чи Івана Мазепи утверджувати українство було набагато важче, ніж тепер. Ми знаходимося в іншому часі. Хоча ніхто не може сказати, що він є легким. Це ніколи не було легкою роботою. Але я не думаю, що ці слова втратили актуальність сьогодні. Можливо, хотів би підсилити інший момент: українці завжди люблять плакатися, їм то час не той, то сили не ті. Я переконаний, що ключова концепція формування національної свідомості, відкритого суспільства заключається у нашій власній внутрішній волі. Незалежно від того, хто як думає в яких коридорах Кремля. Насправді важить лише наша власна думка про те, де ми є сьогодні. В українську історію, на жаль, привнесено дуже багато міфів. Вони, оті міфи, не стільки навіть у свідомості, скільки в підсвідомості багатьох поколінь. І тому життя в тих міфах породило таке відчуття чорної нашої історії. Українська правдива історія, безумовно, має бути написана. Бо без неї ми ще довго блукатимемо навіть у подіях сьогоднішнього дня.
Подивіться, наприклад, як ранить чи не ранить українця випадок на могилі Героїв Крутів. Яка ще нація може стерпіти таке гвалтування? Або коли мордується наш національний Гімн, який найвиразніше ідентифікує нас як українців. Чому по ньому б'ють, мастять його? Щоб ще раз і ще раз донести заношений міф: та яка там у вас нація? Яка держава? Та у вас же різні мови, різні церкви. У вас же навіть різне ставлення до своєї історії.
Це не проблема чиєїсь нації чи чиєїсь столиці. Це наша проблема. Якщо ми дозволятимемо так поводитися із своїми національними цінностями, ми ще довго житимемо під відчуттям недосконалості і второсортності. Тому й б'ють по Говерлі, по Крутах, ставлять в Одесі Катерину ІІ.
Я розумію, що це епізоди, ті уроки, після яких нація стає іншою. Про речі, які ми зараз говоримо, у цих стінах ніхто й ніколи саме з такими акцентами не говорив. І це дає мені наснагу, бо це є прогрес.
Та не треба бути ідеалістами. Становлення держави не є легкою темою. Тим паче, коли є багато опонентів, п'яті колони. Проти нас дійсно працюватимуть різні спецслужби, щоб лише довести - ми не відбулися. Але шістнадцять років - це ще не термін для відповіді на таке запитання. Про те, що держава наша встановлена на віки, у мене немає жодного сумніву. Але перед нами так само ще дуже багато викликів, які ми маємо усвідомити. Попереду - не один іспит, нові рани і великі клопоти.
Але питання передусім стосуються самої нації, самого громадянина - наскільки він себе відчуває українцем, громадянином України?
Друга тема - не хочу шукати образливе слово, але, по суті, нам треба сформувати нову породу національних політиків, для яких би тема національного становлення, формування національної пам'яті, національної свідомості, деформованої за багато століть, вихід з історичної депресії, яка нас весь час наздоганяє, навертає сльози і дуже часто роз'єднує, стала домінуючою. Таку еліту нам, безумовно, треба сформувати. Вона вже з'являється. І в українському парламенті, зокрема, багато цікавих людей, з якими корисно вести полеміку, відчувати ті нитки, які нас пов'язують. Це саме та робота, яку українські політики, як авангард суспільства, мають сприйняти і роз'яснювати людям.
На певному етапі частина суспільства, не виключено, таких політиків розуміти не буде.
Але в такий спосіб ми повертаємося до власних сторінок, які набувають небувалого розуміння. Вже сьогодні на кожні роковини Голодомору збираються десятки тисяч людей, ходять не до пам'ятника, а до знака, бо нація не зробила адекватного поступку, який би вшанував долю майже десяти мільйонів полеглих у 1932-1933 роках. Тоді ми загубили більше людей, ніж у роки Другої світової війни. Але з кожним роком ми відчуваємо, як ця правда все більше займає належну їй позицію.
Скажу відверто. У мене є певний гнів на інтелігенцію, на журналістику, яка досить часто показує, що й досі не стала національною, часто використовуючи свою монополію на перо, а отже, й на думку говорити цю правду.
Справді, багато чого в суспільстві ще треба підняти. Але я ніколи не винитиму якусь чужу державу за те, що визнання Голодомору не відбулося в Україні. Це корінне і титульне питання саме нашої нації. Від її амбіцій потім змінить свою думку світ, сусід, різні регіональні чи міжнародні організації. Все починається з України.
- Пане Президенте, якою ви бачите державну політику в галузі національної пам'яті? Йдеться про музеї, виступи засобів масової інформації, туристичні маршрути...
- Думаю, що вона має виглядати політикою декількох кроків. Але вибачте, якщо ми говоритимемо, що це є виключним клопотом держави, багатьох речей ми ніколи не зможемо реалізувати. Це - справа всіх. Передусім - це виклик на питання про те, як мати єдину націю, беззаперечну територіальну цілісність, суверенітет. Адже питання не про державну позицію в цій царині, а в ставленні кожного громадянина саме до таких питань.
Втім, перше, що маємо зробити - зафіксувати історичну правду. Для цього треба зробити великі наукові дослідження, відповідну археологію, провести інвентаризацію всіх документів, які є у наших архівах та в архівах інших країн стосовно усіх сторінок нашої історії. Нам треба знати правду про те, що було в Україні в 1920 році, 1932-1933 роках, у 1937-му, сорокових і п'ятидесятих роках. Тема визвольного руху, його історія - одна з дуже делікатних сторінок для нашого усвідомлення. Нас вчили іншої історії, тому ми специфічно ставимося до зусиль Симона Петлюри, ми майже нічого не знаємо про ті зусилля, які в 1919 році робив у Києві Євген Коновалець. Ми мало знаємо про драматичний конфлікт гетьмана Скоропадського з Винниченком і Петлюрою, про трагедію Арсеналу і Крутів, Богодухівської армії. Маємо складний і болючий вінегрет, який показує, що, як правило, всі наші трагедії відбувалися тоді, коли не існувало порозуміння всередині нації. Цю історію треба донести. Коли ми її пізнаємо і зафіксуємо у книжці, програмі, телефільмові, пам'ятникові, назві вулиці - це стане очищенням нашої свідомості.
Тому на першому плані велика й копітка наукова робота, на базі якої виникне просвітницька і освітянська діяльність, яка послідовно формуватиме національну свідомість.
Тільки люди, які володітимуть всіма знаннями, зможуть дати відповідь на питання про ключові пріоритети нашої держави і наше місце в сучасному світі.
- Вікторе Андрійовичу, Ви згадували про тему відповідальності політичного режиму. Та існує певна часова дистанція. Скажімо, говорити про тему «сталінських репресій» було набагато простіше після ХХ з'їзду КПРС, бо йшлося про зрозумілі ледь не для кожної родини речі. Сьогодні людей, які на собі пережили великий голод 1932-1933 років, залишилося дуже мало. Тому, можливо, ми й маємо той феномен, що 193 країни світу визнають Голодомор принаймні трагедією, а у власній країні навколо цієї теми продовжують точитися дискусії. Разом з цим, тема Голодомору потрапляє в перелік тих проблем, які сьогодні насправді роз'єднують націю.
- Не треба робити вигляд, що дозвіл на визнання Голодомору геноцидом дає парламент своїми 228 голосами чи їх більшою кількістю. Дозвіл дає суспільство. І саме суспільство може знести будь-яку опозицію в цьому питанні, звідки б вона не виходила - з парламенту, уряду чи якоїсь партії. Спочатку переконання про факт Голодомору має поселитися в наших серцях. Я переконаний, що зараз у цій темі ми зробили більше, ніж за всі попередні 72 роки.
Безумовно, самим тяжким наслідком голоду 1933 року стали жертви, і для нас дуже важливо про них знати. Саме визнання того, що ці жертви були, підводить нас до іншого висновку: вони жили, мали свої цінності й погляди, за які й постраждали. Давайте з якоїсь книжки вирвемо 32 і 33 сторінки й скажемо, що їх там не було.
Слово «пам'ять» і «пам'ятник» мають один корінь. Все, що не має пам'яті, вже ніколи не буде історією. Чому нам важливо закріпити це у всякого роду знаках, які б закріпили нашу забуту історію? Я вже оголосив конкурс на кращу книгу у 2008 році про Голодомор, на кращий фільм на тему Великого Голоду. Вони стануть доказами і для нації, і для світу. Сьогодні закінчуються проектні роботи по великому меморіалові пам'яті жертв Голодомору, де буде й музей. Наступного року побачить світ друкований перелік усіх встановлених жертв Голодомору.
А свідчень про Голодомор у нас достатньо. За останній рік Інститутом пам'яті встановлено півтора мільйона осіб - безпосередніх свідків подій. І мова не лише про дітей тих часів, а й про, дякувати Богові, людей, які перенесли страшну трагедію своїх родин і свого народу в свідомому віці. У нас є архіви. Окрім величезних трагедій людських, Голод 1932-1933 років, як на мене, приніс ще одне велике горе - страх. Страх, який живе до сьогоднішнього дня. Після Голодомору логічним наслідком був 1937 рік, репресії, приниження честі й людської гідності.
Великий голод дає відповідь і на питання про те, чому далі наша історія розвивалася саме так, як це сталося.
*
Не хотілось би, щоб у читача склалося враження, що Віктор Ющенко переймається виключно такими гуманітарними проблемами, як Голодомор. Тоді ж у п'ятницю він взяв участь у розширеному засіданні уряду, де йшлося про механізми стримування сьогоднішніх цін. Протягом минулого тижня він також мав низку міжнародних візитів, під час яких вирішував важливі міждержавні питання.
Цей мій відступ стосується тих, хто зневажливо пхикне: ну скільки про той Голодомор можна говорити, коли сьогоднішнє життя тяжке й безпросвітне?
Можна, звісно, жити одним днем. Але в такому разі життя ніколи й не покращиться.
источник http://www.president.gov.ua/news/data/17_20388.html
зеркало http://www.mfa.gov.ua/usa/ua/publication/content/14599.htm
на русском («День») http://www.president.gov.ua/ru/news/data/17_20639.html
на русском ("ФАКТЫ") http://dialogs.org.ua/print.php?part=issue&m_id=11372
Олександр ЧЕРЕВКО, «Сільські вісті»
Віктор Ющенко: «Під час Голодомору українці постраждали за свої цінності й переконання»
Саме в ці листопадові дні збігаються в часі два ювілеї - річниця «Жовтневої революції» та роковини Голодомору. Взаємопов'язані події, як би хто цього не заперечував. Адже комуністичний маніфест ще в дев'ятнадцятому сторіччі вказував, що «селянство є найреакційнішою силою», яка ніколи не сприйме аргументів класової боротьби. Отже - є ворогом «світового пролетаріату».
Істориками документально доведено, що ніякої посухи у 1932-1933 роках не було. Відтак Великий голод став розплатою саме українського селянства і України як колишньої житниці Російської імперії за перспективу «світової революції». Така велика мета не передбачала врахування такої «дрібниці», як людське життя. У топку нездійсненних амбіцій оті життя наших предків кидали мільйонами.
У п'ятницю Президент України Віктор Ющенко виклав журналістам п'яти газет - «Сільських вістей», «Дзеркала тижня», «України молодої», «Дня» та «Фактів» своє бачення жахливої трагедії нашого народу.
- У резолюції Генеральної конференції ЮНЕСКО Голодомор в Україні визнано трагедією, пам'ять жертв якої мають вшанувати всі держави світу. Водночас там немає ключового поняття, на якому і Ви особисто наполягали, - визнання Голодомору геноцидом українського народу. Яка Ваша реакція?
- Ще не вечір. Ми маємо розуміти, що доведення до цілого людства фактів Великого голоду 1932-1933 років не є факультативом на один календарний рік. Маємо чітко розуміти - це питання носить ще дуже багато викликів, які треба пройти українській нації. А те, що сталося в ЮНЕСКО, є свідченням, що робота, проведена Україною, її політичними силами і дипломатією за останніх два роки, визнана у 193 країнах світу, які одноголосно ухвалили саме таке рішення.
Для мене дуже важливо, що світова спільнота вперше у такому масштабі ухвалила консолідоване рішення відносно визнання Великого голоду 1932-1933 років. Донесення інших, більш специфічних, деталей цієї трагедії - це наша майбутня робота. Якщо у власному суспільстві нам знадобилося 73 роки, щоб мати парламент, який визнає це Голодомором, то який докір ми можемо кинути світові? Ми 73 роки боялися вкласти правду в свої вуста, що Голодомор був, а сьогодні вимагаємо, щоб 193 країни світу водночас зробили те, що довго не наважувалася визнати сама нація. Ми дали аргументи світові, що ця трагедія не є виключно трагедією українського народу. Переконали, що про цю трагедію мають знати в усьому світі.
Знаковим є й те, що Генеральна конференція ЮНЕСКО ухвалила заходи до вшанування 75-их роковин цієї трагедії в усіх 193 країнах. Резолюція ЮНЕСКО рекомендувала країнам-учасникам зробити все, щоб даний курс історії став складовою частиною освітницьких програм усіх націй світу. Для того, щоб глибше пізнати трагічність подій в Україні.
Це ті три тези, якими ми можемо гордитися, бо вони стосуються саме тих установок, які б ми хотіли донести до всього світу.
Щодо нових зусиль, що ми їх робимо сьогодні, проводячи по всьому світові десятки експозицій Інституту національної пам'яті. На основі документальних даних вже відомі події стають зрозумілішими всьому світові. Немає такого парламенту світу, який би не отримав моє послання відносно визнання Голодомору геноцидом. Правда, десь ця тема реалізовується краще, десь - гірше.
Я також хочу засвідчити одне своє переконання: не за горами час, коли трагічну сторінку історії 1932-1933 років, безумовно, визнають у більшості країн світу актом геноциду українського народу.
Але нам як нації треба бути консолідованішими в цьому питанні. Голодомор має стати темою, на базі якої формуються порозуміння і об'єднання, яких вкрай потребує український народ. Адже об'єднання й консолідація не відбуваються на чомусь аморфному. Головне - вони не відбуваються на замовчуванні. Навпаки, нам треба весь вантаж попередніх років, всю наругу над нацією, яка відбувалася, сприйняти як свою власну драму. І в цьому відчути потребу органічного єднання народу.
- Пане Президенте, за законом про Голод 1932-1933 років заперечення факту Великого голоду визнається знущанням над пам'яттю жертв. Але як добитися виконання цього закону від наших політиків? І чи будете Ви наполягати на кримінальній відповідальності за заперечення Голодомору?
- Якщо ви пригадуєте той закон, то знаєте, що друга стаття вимагає саме такого продовження. Якщо ми маємо обставини невизнання факту Голодомору - має відбутися факт відповідальності. Я бачу логіку процесу в тому, що наступний склад парламенту внесе зміни до закону щодо адміністративної та кримінальної відповідальності. Законопроект подібного змісту я вже підписав, але не надіслав його до парламенту, бо хотів би окремо звернутися із спеціальним посланням до українського парламенту по всіх обставинах, що стосуються і поточного, і історичного моментів. І вже в цьому контексті запропонувати прийняти рішення про заходи адміністративного та кримінального реагування за заперечення Голодомору і Голокосту.
Ці дві трагедії для мене дуже близькі, актуальні. Дві найбільші людські трагедії, перша з яких забрала близько десяти мільйонів життів, а друга - п'ять мільйонів, з одного боку, матимуть міжнародне визнання, а з іншого - чіткі рамки відповідальності. Це питання не за горами, і я переконаний, що з цього приводу у мене проблем у парламенті не буде. Ми знайдемо сторони, що мають політичну мораль, непригнічену національну свідомість. Кінець кінцем людей, які зрозуміють, що це крок не проти когось. Що це крок не проти Росії чи російського народу, а крок проти режиму, який тоді був єдиним головним винуватцем цієї трагедії.
На жаль, політичні коментарі й досі є різними. Але й політики мають властивість дорослішати, ставати сумліннішими, коли ми обговорюємо такі чутливі для українського серця питання. Переконаний - ми цю тему в парламенті зрушимо, як і вже зрушили визнання Голодомору геноцидом української нації.
Щоб ні в кого не було запитань - чому геноцид? - прошу звернути увагу на дві статистики: дані перепису 1929 року, який проводився в часи Сталіна, і дані перепису 1979 року, який відбувся вже за Брежнєва. Ми починали обчислення української нації з вісімдесяти одного мільйона громадян, а закінчили сорока двома мільйонами. За п'ятдесят років єдина нація, котра удвічі скоротилася, це українці. Всі інші, як правило, в два-три рази приросли.
Безумовно, в цій статистиці не лише тема Голодомору. Але окремо для політичної еліти я хотів би підкреслити: треба вирости із штанчиків малоросійства, віддано проносячи чутливі навіть для життя мого покоління теми, невизнання яких деформує національну свідомість і пам'ять.
Голодомор для мене - одна з найактуальніших тем сьогоднішнього дня. Тому коли ми хочемо дбати про майбутнє, маємо перш за все подбати про власну історію. Бо майбутнє якраз і твориться з історії. Ми там беремо те, що є сильним, що об'єднує, ідентифікує, робить нас мудрішими, й на цих висновках формує відповідь на питання про власне майбутнє.
Формувати світле майбутнє за чистим столом - це утопія. Кожна нація стукає у минуле, шукає ідентифікацію, лінії, що найбільше демонструють почуття єдності і на базі цього формують свою перспективу.
Іншими словами, людина, яка працює проти української історії, є людиною, що не виношує українського майбутнього.
- Дмитро Донцов якось сказав, що українці мають викохати в собі душу, яка б успішно протиставилася душі російського царя Івана Грозного. Є враження, що в коридорах російського Кремля насправді мало що змінилося з тих часів. А як вважаєте Ви: наскільки Москва вже сприймає Україну як незалежну державу? Чи немає там зворотних процесів?
- Ні, немає. Бо в часи Богдана Хмельницького чи Івана Мазепи утверджувати українство було набагато важче, ніж тепер. Ми знаходимося в іншому часі. Хоча ніхто не може сказати, що він є легким. Це ніколи не було легкою роботою. Але я не думаю, що ці слова втратили актуальність сьогодні. Можливо, хотів би підсилити інший момент: українці завжди люблять плакатися, їм то час не той, то сили не ті. Я переконаний, що ключова концепція формування національної свідомості, відкритого суспільства заключається у нашій власній внутрішній волі. Незалежно від того, хто як думає в яких коридорах Кремля. Насправді важить лише наша власна думка про те, де ми є сьогодні. В українську історію, на жаль, привнесено дуже багато міфів. Вони, оті міфи, не стільки навіть у свідомості, скільки в підсвідомості багатьох поколінь. І тому життя в тих міфах породило таке відчуття чорної нашої історії. Українська правдива історія, безумовно, має бути написана. Бо без неї ми ще довго блукатимемо навіть у подіях сьогоднішнього дня.
Подивіться, наприклад, як ранить чи не ранить українця випадок на могилі Героїв Крутів. Яка ще нація може стерпіти таке гвалтування? Або коли мордується наш національний Гімн, який найвиразніше ідентифікує нас як українців. Чому по ньому б'ють, мастять його? Щоб ще раз і ще раз донести заношений міф: та яка там у вас нація? Яка держава? Та у вас же різні мови, різні церкви. У вас же навіть різне ставлення до своєї історії.
Це не проблема чиєїсь нації чи чиєїсь столиці. Це наша проблема. Якщо ми дозволятимемо так поводитися із своїми національними цінностями, ми ще довго житимемо під відчуттям недосконалості і второсортності. Тому й б'ють по Говерлі, по Крутах, ставлять в Одесі Катерину ІІ.
Я розумію, що це епізоди, ті уроки, після яких нація стає іншою. Про речі, які ми зараз говоримо, у цих стінах ніхто й ніколи саме з такими акцентами не говорив. І це дає мені наснагу, бо це є прогрес.
Та не треба бути ідеалістами. Становлення держави не є легкою темою. Тим паче, коли є багато опонентів, п'яті колони. Проти нас дійсно працюватимуть різні спецслужби, щоб лише довести - ми не відбулися. Але шістнадцять років - це ще не термін для відповіді на таке запитання. Про те, що держава наша встановлена на віки, у мене немає жодного сумніву. Але перед нами так само ще дуже багато викликів, які ми маємо усвідомити. Попереду - не один іспит, нові рани і великі клопоти.
Але питання передусім стосуються самої нації, самого громадянина - наскільки він себе відчуває українцем, громадянином України?
Друга тема - не хочу шукати образливе слово, але, по суті, нам треба сформувати нову породу національних політиків, для яких би тема національного становлення, формування національної пам'яті, національної свідомості, деформованої за багато століть, вихід з історичної депресії, яка нас весь час наздоганяє, навертає сльози і дуже часто роз'єднує, стала домінуючою. Таку еліту нам, безумовно, треба сформувати. Вона вже з'являється. І в українському парламенті, зокрема, багато цікавих людей, з якими корисно вести полеміку, відчувати ті нитки, які нас пов'язують. Це саме та робота, яку українські політики, як авангард суспільства, мають сприйняти і роз'яснювати людям.
На певному етапі частина суспільства, не виключено, таких політиків розуміти не буде.
Але в такий спосіб ми повертаємося до власних сторінок, які набувають небувалого розуміння. Вже сьогодні на кожні роковини Голодомору збираються десятки тисяч людей, ходять не до пам'ятника, а до знака, бо нація не зробила адекватного поступку, який би вшанував долю майже десяти мільйонів полеглих у 1932-1933 роках. Тоді ми загубили більше людей, ніж у роки Другої світової війни. Але з кожним роком ми відчуваємо, як ця правда все більше займає належну їй позицію.
Скажу відверто. У мене є певний гнів на інтелігенцію, на журналістику, яка досить часто показує, що й досі не стала національною, часто використовуючи свою монополію на перо, а отже, й на думку говорити цю правду.
Справді, багато чого в суспільстві ще треба підняти. Але я ніколи не винитиму якусь чужу державу за те, що визнання Голодомору не відбулося в Україні. Це корінне і титульне питання саме нашої нації. Від її амбіцій потім змінить свою думку світ, сусід, різні регіональні чи міжнародні організації. Все починається з України.
- Пане Президенте, якою ви бачите державну політику в галузі національної пам'яті? Йдеться про музеї, виступи засобів масової інформації, туристичні маршрути...
- Думаю, що вона має виглядати політикою декількох кроків. Але вибачте, якщо ми говоритимемо, що це є виключним клопотом держави, багатьох речей ми ніколи не зможемо реалізувати. Це - справа всіх. Передусім - це виклик на питання про те, як мати єдину націю, беззаперечну територіальну цілісність, суверенітет. Адже питання не про державну позицію в цій царині, а в ставленні кожного громадянина саме до таких питань.
Втім, перше, що маємо зробити - зафіксувати історичну правду. Для цього треба зробити великі наукові дослідження, відповідну археологію, провести інвентаризацію всіх документів, які є у наших архівах та в архівах інших країн стосовно усіх сторінок нашої історії. Нам треба знати правду про те, що було в Україні в 1920 році, 1932-1933 роках, у 1937-му, сорокових і п'ятидесятих роках. Тема визвольного руху, його історія - одна з дуже делікатних сторінок для нашого усвідомлення. Нас вчили іншої історії, тому ми специфічно ставимося до зусиль Симона Петлюри, ми майже нічого не знаємо про ті зусилля, які в 1919 році робив у Києві Євген Коновалець. Ми мало знаємо про драматичний конфлікт гетьмана Скоропадського з Винниченком і Петлюрою, про трагедію Арсеналу і Крутів, Богодухівської армії. Маємо складний і болючий вінегрет, який показує, що, як правило, всі наші трагедії відбувалися тоді, коли не існувало порозуміння всередині нації. Цю історію треба донести. Коли ми її пізнаємо і зафіксуємо у книжці, програмі, телефільмові, пам'ятникові, назві вулиці - це стане очищенням нашої свідомості.
Тому на першому плані велика й копітка наукова робота, на базі якої виникне просвітницька і освітянська діяльність, яка послідовно формуватиме національну свідомість.
Тільки люди, які володітимуть всіма знаннями, зможуть дати відповідь на питання про ключові пріоритети нашої держави і наше місце в сучасному світі.
- Вікторе Андрійовичу, Ви згадували про тему відповідальності політичного режиму. Та існує певна часова дистанція. Скажімо, говорити про тему «сталінських репресій» було набагато простіше після ХХ з'їзду КПРС, бо йшлося про зрозумілі ледь не для кожної родини речі. Сьогодні людей, які на собі пережили великий голод 1932-1933 років, залишилося дуже мало. Тому, можливо, ми й маємо той феномен, що 193 країни світу визнають Голодомор принаймні трагедією, а у власній країні навколо цієї теми продовжують точитися дискусії. Разом з цим, тема Голодомору потрапляє в перелік тих проблем, які сьогодні насправді роз'єднують націю.
- Не треба робити вигляд, що дозвіл на визнання Голодомору геноцидом дає парламент своїми 228 голосами чи їх більшою кількістю. Дозвіл дає суспільство. І саме суспільство може знести будь-яку опозицію в цьому питанні, звідки б вона не виходила - з парламенту, уряду чи якоїсь партії. Спочатку переконання про факт Голодомору має поселитися в наших серцях. Я переконаний, що зараз у цій темі ми зробили більше, ніж за всі попередні 72 роки.
Безумовно, самим тяжким наслідком голоду 1933 року стали жертви, і для нас дуже важливо про них знати. Саме визнання того, що ці жертви були, підводить нас до іншого висновку: вони жили, мали свої цінності й погляди, за які й постраждали. Давайте з якоїсь книжки вирвемо 32 і 33 сторінки й скажемо, що їх там не було.
Слово «пам'ять» і «пам'ятник» мають один корінь. Все, що не має пам'яті, вже ніколи не буде історією. Чому нам важливо закріпити це у всякого роду знаках, які б закріпили нашу забуту історію? Я вже оголосив конкурс на кращу книгу у 2008 році про Голодомор, на кращий фільм на тему Великого Голоду. Вони стануть доказами і для нації, і для світу. Сьогодні закінчуються проектні роботи по великому меморіалові пам'яті жертв Голодомору, де буде й музей. Наступного року побачить світ друкований перелік усіх встановлених жертв Голодомору.
А свідчень про Голодомор у нас достатньо. За останній рік Інститутом пам'яті встановлено півтора мільйона осіб - безпосередніх свідків подій. І мова не лише про дітей тих часів, а й про, дякувати Богові, людей, які перенесли страшну трагедію своїх родин і свого народу в свідомому віці. У нас є архіви. Окрім величезних трагедій людських, Голод 1932-1933 років, як на мене, приніс ще одне велике горе - страх. Страх, який живе до сьогоднішнього дня. Після Голодомору логічним наслідком був 1937 рік, репресії, приниження честі й людської гідності.
Великий голод дає відповідь і на питання про те, чому далі наша історія розвивалася саме так, як це сталося.
*
Не хотілось би, щоб у читача склалося враження, що Віктор Ющенко переймається виключно такими гуманітарними проблемами, як Голодомор. Тоді ж у п'ятницю він взяв участь у розширеному засіданні уряду, де йшлося про механізми стримування сьогоднішніх цін. Протягом минулого тижня він також мав низку міжнародних візитів, під час яких вирішував важливі міждержавні питання.
Цей мій відступ стосується тих, хто зневажливо пхикне: ну скільки про той Голодомор можна говорити, коли сьогоднішнє життя тяжке й безпросвітне?
Можна, звісно, жити одним днем. Але в такому разі життя ніколи й не покращиться.
источник http://www.president.gov.ua/news/data/17_20388.html
зеркало http://www.mfa.gov.ua/usa/ua/publication/content/14599.htm
на русском («День») http://www.president.gov.ua/ru/news/data/17_20639.html
на русском ("ФАКТЫ") http://dialogs.org.ua/print.php?part=issue&m_id=11372