На Рівненщині наркоманів лікують вірою | Рівненський інформаційний портал "ОГО". Новини Рівного.
От Вам приклад роботи тих, кого звуть "сектантами"
"
На Рівненщині наркоманів лікують вірою | Рівненський інформаційний портал "ОГО". Новини Рівного.
Їх усіх називають учнями - і 17-річних, і 60-річних. Безхатьки, люди з двома вищими освітами, діти відомих батьків, вчаться жити по-новому: лікуючи душу і звільняючись від алкогольної, наркотичної та ігрової залежності. Зцілились самі - рятують і інших
Реабілітаційний центр у місті офіційно працює близько 10 років, але його історія почалася ще в 1993 році. За словами пастора церкви ЄХБ “Спасіння” Володимира Кримінського, тоді один острожанин запропонував відвідати “місце, якого ви ніколи не бачили”.
- То був наркопритон: люди ходили там голі, не соромлячись сторонніх, кололись, намагаючись знайти на сколотих венах живе місце, - згадує співрозмовник. - Там бігали діти і стояв страшний сморід. Я сам виріс у неблагополучній сім’ї, але побачене вразило і мене...
Першими підопічними були острожани, рідні яких просили врятувати нещасних. Їх брали у свої сім’ї віруючі, чергували над ними вночі, в періоди абстиненції (ломок), молились. Так з’явилися перші врятовані від залежності.
Згодом звернень за допомогою стало більше і для реабілітації придбали два приміщення на околиці міста, якими облаштували своїми силами. Так і був створений перший в Україні центр для душеопікунства, реабілітації залежних. Нині багато тих, хто звільнився від залежності, допомагає зробити це іншим. Більше 20 людей працюють у різних куточках України в таких же центрах. Так, одна з перших підопічних центру Людмила Саїдова зараз сама працює тут, Руслан Курбацький став пастором у Нетішині. Працюють колишні реабілітовані і в Німеччині.
- Ми називаємо їх учнями, адже вони тут вчаться жити по-новому, пізнавати духовні істини. Бо залежність від чогось - це хвороба душі, яку медикаментозно не вилікуєш. Можна вимити тіло, очистити кров, а душу самому не вилікувати, - продовжує Володимир КрЕмінський. - Не всі, хто сюди звертаються, тут залишаються. У нас кидають пити, колотись з першого дня, одразу. Дехто думає, що можна поступово зменшувати кількість чарок, доз. Але це самообман. Тому ті, хто у нас залишаються після тижня-двох перебування і прийняття остаточного рішення, проходять реабілітацію етапами.
Перших три місяці учням заборонено виходити кудись без нагляду, аби уникнути спокус. Буває так, що на цьому етапі потрібна медична допомога - звертаємось до лікарів. Був випадок, що привезли до нас залежного чоловіка з анорексією, який важив 36 кг, а вже за тиждень почав набирати вагу і справи пішли на краще. На етапі соціалізації учнів поселяють у квартири, дають можливість працювати і розпоряджатися заробленим. Потім протягом року людина вирішує, як їй жити далі.
Більшість залишається з Богом, допомагають іншим залежним, а дехто просто повертається зціленим додому. Кожен робить свій вибір сам: у нас немає охорони, замків, а от черги на реабілітацію за стільки років уже є. Ми записуємо тих, хто звертається - а це жителі всіх куточків України, які дізнаються про нас із “сарафанного радіо”. Це і безхатьки, і діти відомих батьків віком від 17 до 60 років. Центр у нас суто чоловічий, жінки проходять реабілітацію в сім'ях, але плануємо і для жінок зробити окреме приміщення.
А ще і трудотерапія
Сергій перебуває в центрі вже три місяці, родом із Криму. Каже, що вперше потрапив за ґрати у 14, там і школу закінчував.
- Я не хочу згадувати про старе життя, - каже він. - Вдячний людям, які розповіли мені про центр, хочу почати життя заново. Інше життя. Тому додому повертатися не хочу: мене там ніхто не чекає, боюся, що гниль може затягнути знову. Хочу звільнитися від наркозалежності повністю, а не так як раніше - перекумаритись.
Розмовляю з учнями центру за чаєм і звертаю увагу на його трав’яний присмак.
- Так, додаю до чаю трави. Чорний чай підсилює смак трав, - ділиться полтавчанин Володимир, який реабілітується і працює тут кухарем. - Травознавство передалося мені від бабусі, а кулінарії навчився, працюючи у будівельних бригадах. Так склалося, що дружина залишила мене з 12-річним сином. Зараз його виховує моя мама. Тому планую обов'язково повернутися додому, до сина і просто служити людям.
Найбільше Володимир любить готувати плов - із нешліфованого рису та баранини. Обов’язково з додаванням чорносливу, овочів і кавказьких приправ. А от сам в їжі прихильник вегетаріанства.
З наркотиками та ігровими автоматами Юрій зі Львова не міг самотужки зав’язати багато років. Лікувався в наркологічному диспансері - безрезультатно. У свої 26 років має дружину, дворічного сина. Сьогодні він уже навчився тут режиму, дисципліні, грі на гітарі.
- Я не служив в армії, не привчений до порядку, прибирання вдома, - ділиться він. - Мене цього навчили тут. До мене приїжджає дружина і я хочу, щоб вона більше не плакала...
Є в центрі і свої багаторічні традиції. З весни до осені - обробіток гектара землі, де вирощують для своїх потреб городину, зернові; ремонтно-будівельні роботи в приміщенні; святкування Нового року, літні тижневі табори у лісі, недільні школи. Словом, учні знову вчаться бути людьми - здоровими, потрібними, щасливими.
Автор: Олена ТОЛОЧИК
"
На Рівненщині наркоманів лікують вірою | Рівненський інформаційний портал "ОГО". Новини Рівного.
Їх усіх називають учнями - і 17-річних, і 60-річних. Безхатьки, люди з двома вищими освітами, діти відомих батьків, вчаться жити по-новому: лікуючи душу і звільняючись від алкогольної, наркотичної та ігрової залежності. Зцілились самі - рятують і інших
Реабілітаційний центр у місті офіційно працює близько 10 років, але його історія почалася ще в 1993 році. За словами пастора церкви ЄХБ “Спасіння” Володимира Кримінського, тоді один острожанин запропонував відвідати “місце, якого ви ніколи не бачили”.
- То був наркопритон: люди ходили там голі, не соромлячись сторонніх, кололись, намагаючись знайти на сколотих венах живе місце, - згадує співрозмовник. - Там бігали діти і стояв страшний сморід. Я сам виріс у неблагополучній сім’ї, але побачене вразило і мене...
Першими підопічними були острожани, рідні яких просили врятувати нещасних. Їх брали у свої сім’ї віруючі, чергували над ними вночі, в періоди абстиненції (ломок), молились. Так з’явилися перші врятовані від залежності.
Згодом звернень за допомогою стало більше і для реабілітації придбали два приміщення на околиці міста, якими облаштували своїми силами. Так і був створений перший в Україні центр для душеопікунства, реабілітації залежних. Нині багато тих, хто звільнився від залежності, допомагає зробити це іншим. Більше 20 людей працюють у різних куточках України в таких же центрах. Так, одна з перших підопічних центру Людмила Саїдова зараз сама працює тут, Руслан Курбацький став пастором у Нетішині. Працюють колишні реабілітовані і в Німеччині.
- Ми називаємо їх учнями, адже вони тут вчаться жити по-новому, пізнавати духовні істини. Бо залежність від чогось - це хвороба душі, яку медикаментозно не вилікуєш. Можна вимити тіло, очистити кров, а душу самому не вилікувати, - продовжує Володимир КрЕмінський. - Не всі, хто сюди звертаються, тут залишаються. У нас кидають пити, колотись з першого дня, одразу. Дехто думає, що можна поступово зменшувати кількість чарок, доз. Але це самообман. Тому ті, хто у нас залишаються після тижня-двох перебування і прийняття остаточного рішення, проходять реабілітацію етапами.
Перших три місяці учням заборонено виходити кудись без нагляду, аби уникнути спокус. Буває так, що на цьому етапі потрібна медична допомога - звертаємось до лікарів. Був випадок, що привезли до нас залежного чоловіка з анорексією, який важив 36 кг, а вже за тиждень почав набирати вагу і справи пішли на краще. На етапі соціалізації учнів поселяють у квартири, дають можливість працювати і розпоряджатися заробленим. Потім протягом року людина вирішує, як їй жити далі.
Більшість залишається з Богом, допомагають іншим залежним, а дехто просто повертається зціленим додому. Кожен робить свій вибір сам: у нас немає охорони, замків, а от черги на реабілітацію за стільки років уже є. Ми записуємо тих, хто звертається - а це жителі всіх куточків України, які дізнаються про нас із “сарафанного радіо”. Це і безхатьки, і діти відомих батьків віком від 17 до 60 років. Центр у нас суто чоловічий, жінки проходять реабілітацію в сім'ях, але плануємо і для жінок зробити окреме приміщення.
А ще і трудотерапія
Сергій перебуває в центрі вже три місяці, родом із Криму. Каже, що вперше потрапив за ґрати у 14, там і школу закінчував.
- Я не хочу згадувати про старе життя, - каже він. - Вдячний людям, які розповіли мені про центр, хочу почати життя заново. Інше життя. Тому додому повертатися не хочу: мене там ніхто не чекає, боюся, що гниль може затягнути знову. Хочу звільнитися від наркозалежності повністю, а не так як раніше - перекумаритись.
Розмовляю з учнями центру за чаєм і звертаю увагу на його трав’яний присмак.
- Так, додаю до чаю трави. Чорний чай підсилює смак трав, - ділиться полтавчанин Володимир, який реабілітується і працює тут кухарем. - Травознавство передалося мені від бабусі, а кулінарії навчився, працюючи у будівельних бригадах. Так склалося, що дружина залишила мене з 12-річним сином. Зараз його виховує моя мама. Тому планую обов'язково повернутися додому, до сина і просто служити людям.
Найбільше Володимир любить готувати плов - із нешліфованого рису та баранини. Обов’язково з додаванням чорносливу, овочів і кавказьких приправ. А от сам в їжі прихильник вегетаріанства.
З наркотиками та ігровими автоматами Юрій зі Львова не міг самотужки зав’язати багато років. Лікувався в наркологічному диспансері - безрезультатно. У свої 26 років має дружину, дворічного сина. Сьогодні він уже навчився тут режиму, дисципліні, грі на гітарі.
- Я не служив в армії, не привчений до порядку, прибирання вдома, - ділиться він. - Мене цього навчили тут. До мене приїжджає дружина і я хочу, щоб вона більше не плакала...
Є в центрі і свої багаторічні традиції. З весни до осені - обробіток гектара землі, де вирощують для своїх потреб городину, зернові; ремонтно-будівельні роботи в приміщенні; святкування Нового року, літні тижневі табори у лісі, недільні школи. Словом, учні знову вчаться бути людьми - здоровими, потрібними, щасливими.
Автор: Олена ТОЛОЧИК