Д.Н. Козак о современном этапе изучения славянского этногенеза
Вот, как известный украинский археолог-славист Денис Никодимович Козак характеризует современную историографию проблемы славянского этногенеза в археологии (Венеды. Киев, 2008. С. 11-12):
Сьогодні визначилися три основні напрямки у пошуках джерел ранньослов’янської культури, можна говорити про три наукові школи:краківську, московську та київську. Кожна з шкіл ґрунтується на певних методологічних принципах, іншими словами, експлуатує певну ідею. Так, в основі гіпотези «краківської» школи (Й. Вернер - ФРН, К. Годловський -Польща, М. Б. Щукін - Росія) лежить ідея порівняльного аналізу соціально-економічної моделі слов’янського суспільства середньовіччя і суспільств Європи попереднього римського часу. Вчені цього напрямку відстоюють думку про те, що коріння слов’ян треба шукати на території Верхнього Подніпров’я, Подесення та Білорусі, в області поширення пам’яток київської культури.
Дослідники «московського» напрямку (І. П. Русанова, В. В. Сєдов), виходячи з морфологічних ознак матеріальної культури, головним чином з подібності чи ідентифікації певних форм ліпної кераміки, елементів поховального обряду слов’янських і дослов’янських культур, висунули гіпотезу, що коріння слов’ян знаходиться в межиріччі Одри і Вісли, в областях поширення пам’яток пшеворської культури.
На підставі багаторічних польових робіт,в еличезної кількості нового археологічного матеріалу київським дослідникам (В. Д. Баран, Д. Н. Козак, Р. В. Терпиловський, Б. В. Магомедов та інші) вдалося створити якісно нову концепцію слов’янського етногенезу. Вона виходить з позицій автохтонності слов’янства між Дніпром і Одрою, враховуючи одночасно важливу роль міграційних явищ. Методологічною основою київської концепції є положення,згідно якого формування слов’янського етносу мало поступовий характер і здійснювалося протягом тривалого часу шляхом інтеграції з іншими етнокультурними групами: балтами на півночі, іраномовними племенами на півдні, германцями на заході, фракійцями на південному заході.
Суть поглядів київських вчених в узагальненому вигляді така.
До рубежу III-II ст. до н. е. процес формування слов’янського етносу проходив, головним чином, між Віслою і Одрою, охоплюючи також територію Волині в ареалах лужицької, поморської і кльошової культур. З виникненням зарубинецької культури, основним субстратом якої були поморсько-кльошові племена з домішкою місцевих компонентів (балтських, іраномовних), центр слов’янської історії перемістився до межиріччя Вісли і Дніпра. Синхронна зарубинецькій на території Польщі пшеворська культура сформована, головним чином, східногерманськими племенами, також містила в собі слов’янський (поморсько-кльошовий) компонент. Але свого виразу в матеріальній культурі слов’яни з пшеворського ареалу до VI ст. не мали.
У другій половині І ст. зарубинецька культура Подніпров’я розпадається під ударами кочівницьких сарматських племен.
Основна частина зарубинецького населення залишає свої домівки і відходить до лісових районів Верхнього Подніпров’я та Подесення, частково - у Південне Побужжя. Освоюючи північні регіони, слов’яни вступали в асимілятивні процесиз місцевими балтськими племенами. Результатом цих процесів було виникнення у І-II ст. своєрідних пам’яток пізньозарубинецького типу, які стали основою для формування у III ст.київської культури. З цієї культури V- VI ст. складаються ранньосередньовічні слов’янські старожитності - колочинська і частково пеньківська культури. Зарубинецьке населення, яке залишилося у Середньому Подніпров’ї, змішавшись з прибулими сюди східнопшеворськими племенами, а також увібравши деякі балтські та сарматські елементи, створило так звані пізньозарубинецькі пам’ятки. На жаль, ці пам’ятки поки що досліджені дуже незадовільно.
Дещо іншим шляхом йшов процес розвитку слов’янських старожитностей у західному регіоні України. У середині І ст., приблизно в той же час, щоі в Подніпров’ї, зарубинецькі племена Прип’ятського Полісся мігрували на південь у район Волині і Подністров’я.
У процесі інтеграції зарубинців з носіями верхньодністровського варіанту пшеворської культури - нащадками поморсько-кльошових племен, які мешкали на Волині і Подністров’ї та асимілювали певну частину германців, удругій половині І ст. н. е. виникають пам’ятки зубрицької культури. Вони мають багато спільних рис з пізньозарубинецькими старожитностями Середнього Подніпров’я та Південного Побужжя і, очевидно, генетично пов’язані з ними. Це цілком природно, оскільки обидві етнокультурні спільності мають у своїй основі єдиний пшеворсько-зарубинецький субстрат, що сягає корінням до поморсько-кльошової культури. Носіями зубрицьких та пізньозарубинецьких старожитностей були венеди, описані Тацітом.
У III ст. зубрицьке населення в інтеграції з фракійцями, основними носіями липицької культури Подністров’я, під впливом провінційно-римської культури створює старожитності черняхівського типу. До ареалу черняхівської культури увійшла також частина пізньозарубинецьких племен Середнього Подніпров’я, інша влилася до київської культури. На підставі цих старожитностей формується ранньосередньовічна празько-корчацька, а також частково пеньківська культура слов’ян.
Что касается меня, то я с некоторыми поправками разделяю "киевскую" концепцию, так как она основывается на новейших археологических материалах и хорошо кореллирует с открытиями последнего времени российских археологов-славистов: А.М. Обломского, И.О. Гавритухина и т.д., которые также показывают сложение пражско-корчаковской и пеньковской культур на базе позднезарубинецких памятников.
Сьогодні визначилися три основні напрямки у пошуках джерел ранньослов’янської культури, можна говорити про три наукові школи:краківську, московську та київську. Кожна з шкіл ґрунтується на певних методологічних принципах, іншими словами, експлуатує певну ідею. Так, в основі гіпотези «краківської» школи (Й. Вернер - ФРН, К. Годловський -Польща, М. Б. Щукін - Росія) лежить ідея порівняльного аналізу соціально-економічної моделі слов’янського суспільства середньовіччя і суспільств Європи попереднього римського часу. Вчені цього напрямку відстоюють думку про те, що коріння слов’ян треба шукати на території Верхнього Подніпров’я, Подесення та Білорусі, в області поширення пам’яток київської культури.
Дослідники «московського» напрямку (І. П. Русанова, В. В. Сєдов), виходячи з морфологічних ознак матеріальної культури, головним чином з подібності чи ідентифікації певних форм ліпної кераміки, елементів поховального обряду слов’янських і дослов’янських культур, висунули гіпотезу, що коріння слов’ян знаходиться в межиріччі Одри і Вісли, в областях поширення пам’яток пшеворської культури.
На підставі багаторічних польових робіт,в еличезної кількості нового археологічного матеріалу київським дослідникам (В. Д. Баран, Д. Н. Козак, Р. В. Терпиловський, Б. В. Магомедов та інші) вдалося створити якісно нову концепцію слов’янського етногенезу. Вона виходить з позицій автохтонності слов’янства між Дніпром і Одрою, враховуючи одночасно важливу роль міграційних явищ. Методологічною основою київської концепції є положення,згідно якого формування слов’янського етносу мало поступовий характер і здійснювалося протягом тривалого часу шляхом інтеграції з іншими етнокультурними групами: балтами на півночі, іраномовними племенами на півдні, германцями на заході, фракійцями на південному заході.
Суть поглядів київських вчених в узагальненому вигляді така.
До рубежу III-II ст. до н. е. процес формування слов’янського етносу проходив, головним чином, між Віслою і Одрою, охоплюючи також територію Волині в ареалах лужицької, поморської і кльошової культур. З виникненням зарубинецької культури, основним субстратом якої були поморсько-кльошові племена з домішкою місцевих компонентів (балтських, іраномовних), центр слов’янської історії перемістився до межиріччя Вісли і Дніпра. Синхронна зарубинецькій на території Польщі пшеворська культура сформована, головним чином, східногерманськими племенами, також містила в собі слов’янський (поморсько-кльошовий) компонент. Але свого виразу в матеріальній культурі слов’яни з пшеворського ареалу до VI ст. не мали.
У другій половині І ст. зарубинецька культура Подніпров’я розпадається під ударами кочівницьких сарматських племен.
Основна частина зарубинецького населення залишає свої домівки і відходить до лісових районів Верхнього Подніпров’я та Подесення, частково - у Південне Побужжя. Освоюючи північні регіони, слов’яни вступали в асимілятивні процесиз місцевими балтськими племенами. Результатом цих процесів було виникнення у І-II ст. своєрідних пам’яток пізньозарубинецького типу, які стали основою для формування у III ст.київської культури. З цієї культури V- VI ст. складаються ранньосередньовічні слов’янські старожитності - колочинська і частково пеньківська культури. Зарубинецьке населення, яке залишилося у Середньому Подніпров’ї, змішавшись з прибулими сюди східнопшеворськими племенами, а також увібравши деякі балтські та сарматські елементи, створило так звані пізньозарубинецькі пам’ятки. На жаль, ці пам’ятки поки що досліджені дуже незадовільно.
Дещо іншим шляхом йшов процес розвитку слов’янських старожитностей у західному регіоні України. У середині І ст., приблизно в той же час, щоі в Подніпров’ї, зарубинецькі племена Прип’ятського Полісся мігрували на південь у район Волині і Подністров’я.
У процесі інтеграції зарубинців з носіями верхньодністровського варіанту пшеворської культури - нащадками поморсько-кльошових племен, які мешкали на Волині і Подністров’ї та асимілювали певну частину германців, удругій половині І ст. н. е. виникають пам’ятки зубрицької культури. Вони мають багато спільних рис з пізньозарубинецькими старожитностями Середнього Подніпров’я та Південного Побужжя і, очевидно, генетично пов’язані з ними. Це цілком природно, оскільки обидві етнокультурні спільності мають у своїй основі єдиний пшеворсько-зарубинецький субстрат, що сягає корінням до поморсько-кльошової культури. Носіями зубрицьких та пізньозарубинецьких старожитностей були венеди, описані Тацітом.
У III ст. зубрицьке населення в інтеграції з фракійцями, основними носіями липицької культури Подністров’я, під впливом провінційно-римської культури створює старожитності черняхівського типу. До ареалу черняхівської культури увійшла також частина пізньозарубинецьких племен Середнього Подніпров’я, інша влилася до київської культури. На підставі цих старожитностей формується ранньосередньовічна празько-корчацька, а також частково пеньківська культура слов’ян.
Что касается меня, то я с некоторыми поправками разделяю "киевскую" концепцию, так как она основывается на новейших археологических материалах и хорошо кореллирует с открытиями последнего времени российских археологов-славистов: А.М. Обломского, И.О. Гавритухина и т.д., которые также показывают сложение пражско-корчаковской и пеньковской культур на базе позднезарубинецких памятников.