(no subject)
Спека. Небо високе-високе і сонце не має перешкод. Хмарки поодинокі, легкі, напівпрозорі, від них нема ні прихистку, ні бодай маленької тіні. Промені пронизують усе: крізь листя видно всі прожилки, всі найдрібніші рисочки, здається можна побачити як рухаються соки всередині маленького життя. Але то омана. Хочеться сховатися, знайти густе дерево з розкішною кроною і в його тіні залишитися надовго. Дихати важко, повітря густе і здається, що його мало. Вдихаєш на повні груди, а полегшення не настає. І дуже хочеться дощу, бо знаєш, що стане легше, точно знаєш…Шкода, що не можна знайти прихистку від подій, ніякий дощ не змиє те, що пронизує всі думки, все єство. Потрібно багато злив, щоб змити море крові, море брехні і безодню нерозуміння. Але ж вірити треба. Наш блакитно-жовтий навкруги, і його не можна ні зім’яти, ні порізати, ні знищити. Варто лише придивитись. Вам до нас зась, скільки б вас не було…
