Бєзсмислєнно
До пів-шостої ранку перечитував "Блакитне сало" Сорокіна. Вирішив заглянути в якусь цитату - і ось, за вікнами скоро сіріє, а мені ще доньок в садок вести і працювати. Ну піздец.
От вам і весь сучий пост-модерн. Проза Сорокіна надзвичайно кінематографічна - вона об'ємна, акцентована, багата на яскраві деталі, її можна екранізувати прямо з листа. Мова Сорокіна сочиться всією багатющою, наваристою традіцією великої російської літератури, виплеканою дворянськими століттями, гартованою роками експериментів та заперечень.
Російські письменники, як казав колись Ньютон, "стоять на плечах гігантів" - вся робота з вироблення літературного методу зроблена до них. Фактично, нині кожному вже в шкільні роки вкладають в руки діамантовий різець і підводять до величної брили граніту - твори!.. І що ж вони починають вирізати тим коштовним інструментом?! Йобаний треш, якесь скажене тарантіно, порнографічну фантасмагорію, політичні карикатури.
Я вже казав колись: пост-модерн - це нестримне бажання творити при повній відсутності сенсу. Пост-модерніст знає, як писати, але поняття не має, - що. Найстрашніше враження справляє пост-модерністська поезія, а найпоказовіше - живопис. Ролі розписані - одна группа людей робить вигляд, ніби творить, інша зображає цікавість, хоча весь процес, насправді, давно зав'язаний на медіа-ефект, тусовку та гроші, які в ній циркулюють.