Day after day
Покидаю з майстром Шоттом лісисту територію Центру космічних досліджень. Його авто несе нас тільки йому відомими просілковими дорогами серед схилів зі стиглою пшеницею. На цьому безлюдді, на вузькій стрічці асфальту починають траплятися молоді чоловіки, що голосно розмовляють російською - десь поряд одна з найбільших німецьких в’язниць. Минаємо їхні бриті голови з печаттю задоволення від кількагодинного звільнення на обличчях.
- А я добре знаю Ратцінґера - відповідає Шотт на мою коротку оповідку про дідусиного брата, який у свої шістнадцять встиг одягнути форму „СС Галичина”, певно натякаючи на спільне перебування з Папою в „Гітлерюґенд”.
Йому близько сімдесяти. В минулому - відомий каратека, тренер карате-до біля Штуттґарта. Тепер - битий досвідом майстер, унікальний спеціаліст з металообробки, від якого мені потрібно дуже багато переймати.
- Може махнеш зі мною в Техас восени? - питається усміхнено. Його треновані старечі м’язи якось дивно танцюють на кермі. З відкритого бардачка на мене дивиться упаковака медикаментів від болей в суглобах. Цікаво, як він переноситиме спеку на техаському цементному у цеху випалювання. Я недовго згадую схожу на цю баденську спеку, коли з мене лився струменями піт. Влітку чи не 82-го така згасала на донецькому матчі „Динамо” і „Шахтаря”. Мокрі, удвох на весь стадіон, ми зривалися з товаришем після удару Блохіна і кричали „гол”.
У цю спекотну п’ятницю, по тестуванні з Шоттом лазерного верстату, чую від нього розповідь про дух шиплячої машини. Він немов пише її тільки для мене чорнилом, яке віддає старіючий кальмар. Серце завмирає в небезпечних електромагнітних полях. Тепер до пасу і вирішального удару належить готуватися мені.
* * *
Офіціантка у фрайберґському готелі, одним оком відчитуючи моє прізвище на рецепції, підсміхається і бере замовлення на вечерю.
- У вас чарівний північноросійський акцент - прискорюю знайомство німецькою.
- Я розмовляю і литовською, - відповідає, дивлячись на мої пальці без обручки - і я живу тут як заміжня жінка.
Чудова формула знайомства, яку не вперше чую від литовських жінок. Таку б ще вивчили ті з Гардаріки.
Зрештою, чоловіки також.
* * *
Вони - королі свого життя. Зі своїми далеко-за-сорок, розкішними тілами, власними фірмами, потужніми мерцедесами, довгими яхтами в Адріатиці, дачами на Майорці, коханками на Тайвані. Як і я, скидають офісний одяг і на очах цеховиків „Ludwig Leuchten” пірнають у робах під 100-тонний пресувальний центр.
Вони з тих, хто відбуваючи свою чергову ліву пригоду, розводяться з жінками, яких зі здивуванням піймали на гарячому. Питають мене, відчутно молодшого, чи також були жінки зі мною брутальними. Питають, як краще поводитися з проститутками в Єкатеринбурзі, куди вирушимо разом з усім цим, розібраним за два тижні, італійським залізяччям.
Вони знають собі ціну. Покрикують на індусів в очікуванні крану, а ті приводять їм двох слонів. Смітять грошима в аргентинських ресторанах, а їм приносять перегнилу воловину. На нічному пиві під мюнхенським Ауґсбургом, розпитуючи про легальне списування хабарів петербуржським чиновникам, спостерігають як осідає нефільтрована жовта рідина.
Яких королів потребує ця планета?
І чому б не мав помити свої втомлені ноги у водах Індійського океану хоча б один з нащадків ятвягів?
