Вороновиця
Вороновиця. Вона приманювала до себе розкішним палацом Грохольських (у якому до того ж розмістився музей авіації імені Можайського), костелом архангела Михаїла та триголовою дерев'яною церквою...
Власне, оце і все, що мені було відомо про селище із путівників, реєстрів архітектурних пам'яток та подорожніх звітів на численних інтрнет-ресурсах. Тож я занадто оптимістично вирішив, що три години на знайомство із цим селищем мені цілком вистачить.
В підсумку, через три години на Вороновицю опустилася темрява, а до церкви я так і не встиг дістатись (і це я ще в музеї не був!). Зате віднайшов цілу низку інших цікавинок, і черговий раз переконався в тому, що путівникам вірити не можна - у них лишень переписують давно всім відомі пам'ятки із старих радянських реєстрів. А більшість пам'яток історії доводиться шукати самотужки.
Якихось півгодини маршруткою від Вінниці, і я вже в'їжджаю до Вороновиці. На горизонті вже видніється палац Грохольських, але я вискакую на зупинку раніше, коло Різдво-Богородичного храму.
1.
Храм було зведено іще в 1777 році в якості католицького костьолу. Невдовзі святиню "перекваліфіковують" на православний храм, наприкінці ХІХ сторіччя дещо перебудовують (в тому числі роблять ремонт після влучання блискавки). За радянських часів із церкви роблять кінотеатр, про що й дотепер свідчить "зворотній" нахил парадного фасаду, до якого у свій час кріпилися афіші кіносеансів.
Зараз Різдво-Богородичний храм повернено релігійній громаді, яка поступово добудовує костел-кінотеатр "сучасними атрибутами православних церков", як то примітивна баня-цибулинка, що ніяк архітектурно не пов'язана із рештою споруди.
2.
Навпроти влаштовано меморіал загиблим у другій світовій війні. Сам пам'ятник нічого цінного із художньої точки зору не являє, проте, на відміну від того ж сусіднього храму, занесений до переліку пам'яток історії.
3.
Неподалік у щільних заростях заховалась колоритна крамниця. Власне, магазин уже давно не працює, але сама будівля явно старовинна і налічує близько ста років.
4.
Врешті дістаюсь центру, де мене зустрічає костел архангела Михаїла.
Храм було зведено 1793 року на кошти Грохольських, яким тоді належала Вороновиця. Наскільки я зрозумів, на той час Різдво-Богородичний храм вже було передано православній церкві, тож католикам довелось будувати нову святиню. На щастя, Грохольські могли собі дозволити зведення ще однієї величної капітальної будівлі.
За часів СРСР костьол переобладнують на клуб. Щоправда належного догляду споруда не отримувала, із пропагандистської точки зору набагато вигідніше побудувати нову типову "коробку" палацу культури, аніж слідкувати за станом старого клубу. Тож колишній костел із кожним роком занепадав все більше, поки його зовсім не покинули без нагляду.
У багатьох джерелах зустрічається інформація, що в храмі було облаштовано туалет, але я собі не можу уявити нужник таких розмірів! Звісно ж, триповерховий туалет - то мега-круто, але мені здається, що все було набагато прозаїчніше. Просто-напросто пусту будівлю в центрі селища банально засрали, як це трапилось би з будь-яким іншим покинутим будинком.
фото із сайту Грохольських
5.
А ось як виглядав костел архангела Михаїла 140 років тому на акварелі Наполеона Орди.
6.
Самісінький центр центральної площі окупував пам'ятник Леніну.
7.
Торговий дім підозріло нагадує формами старі райцентрівські автостанції.
8.
Молитовний будинок хоча й невеличкий, але також хизується моржевими іклами колонами.
9.
Ну і нарешті дістаюсь головної перлини Вороновиці - палацу Грохольських.
10.
Прекрасний витвір архітектурного мистецтва збудований на кошти Франциска-Ксаверія Грохольського наприкінці XVIII століття.
А на малюнку, як ви вже здогадались, приведено вигляд палацу очима Наполеона Орди.
11.
На жаль, точне ім'я архітектора зараз важко дізнатися. Одні джерела приписують авторство палацу архітектору Лоренсу (Lorenz), що в той час працював на Грохольських, інші - Домініку Мерліні (Domenicо Merlini). Але незалежно від того, хто насправді був автором, палац і досі виглядає романтично й красиво, навіть не зважаючи на доволі пошарпаний теперішній зовнішній вигляд.
12.
Окрім власне палацу, на садибі Грохольських до переліку пам'яток архітектури занесено ще ось це господарче приміщення (конюшні).
Також під охорону занесено графський погріб, але я десь повз нього промахнувся і так і не сфотографував для історії.
13.
Ну та коли просто перед очима стоїть розкішний палац, то якось тяжко відволікатись на пошуки банальних погребів та господарських корпусів.
14.
Серед ліпного оздоблення палацу в око одразу ж впадають коров'ячі черепи. Несподівано! Якось я вже звик до всіляких квіточок-ангелочків, а тут таке! Виявляється, Франциск-Ксаверій Грохольський не любив "попсу" :)
15.
Всередині палацу на другому поверсі діє музей історії авіації імені Можайського (опісля Грохольських маєток переходить саме до родини піонера авіації).
16.
Проте до музею я потрапити не встиг (в неділю він працює до 15.00), але всередину потрапити таки варто, хай навіть не заради експонатів, але задля інтре'єрів так точно.
(фотографію взято звідси)
17.
Іще трохи інтер'єрів із чужих ресурсів.
До речі, кому цікаво більш детально ознайомитись з історією палацу у Вороновиці, рекомендую завітати до Сергія Котелко.
18.
А я тим часом обходжу палац ззаду. М'яко кажучи, реставрація б йому не завадила...
19.
Парк у садибі Грохольських хоча вже коло сотні років не бачив садівників, але прогулятися ним і досі приємно.
20.
Край парку самотньо стоять залишки старовинної водонапірної вежі.
А я тим часом лишаю маєток Грохольських, та рушаю на пошуки інших цікавинок Вороновиці
21.
На південно-західній околиці селища натрапляю на місцеву лікарню із кількома дореволюційними будівлями в тінистому лісопарку. Вельми непогано, як для звичайнісінького смт!
22.
Одразу ж за лікарнею розпочинається вже справжній ліс, встелений, куди сягає око, золотавим килимом опалого листя.
23.
Дитяча гірка попутньо вчить малят лазити на дерева :)
24.
Вдалині на пагорбі видніється костьол архангела Михаїла, а також визирає серед ялин строкатий дах палацу Грохольських.
Повертаюся назад ближче до центру селища.
25.
Двоповерховий дореволюційний будинок ділять відділок міліції, комунальне підприємство, аптека, магазин та ще якась незрозуміла контора.
26.
За річкою Воронкою бере початок мальовнича брукована дорога за обрій.
27.
А я тим часом виходжу на трасу до придорожнього готельно-ресторанного комплексу. Саме так бачать Вороновицю більшість людей, що їдуть трасою із Немирова до Вінниці (чи від Вінниці до Немирова).
Одна із незвіданих сторінок історичної архітектури - це промислова забудова кінця ХІХ початку ХХ століття. От і Вороновиця може похвалитися цукровим заводом із 150-річною історією.
28.
На в'їзній брамі до заводу викладено рік його заснування - 1866. Саму ж браму споруджено в 1896 році, про що свідчать цифри з іншого боку.
29.
Коло заводу розлився мальовничий ставок.
30.
А на протилежному боці ставу розкинулись круті пагорби, що дуже схожі на вали прадавнього городища.
Проте дослов'янські поселення мене мало цікавлять, тож повертаюсь до цукрового заводу.
31.
Як і більшість побратимів по цукровій галузі, Вороновицький завод зараз стоїть пусткою...
32.
Цікава будівля коло заводських стін виявилась школою. Схоже, що за царських часів будинок належав управителю заводу.
33.
Один із дореволюційних корпусів заводу.
34.
Поруч розташувались колоритні "майже одеські" житлові будиночки.
35.
Коло заводоуправління мешкає іще один Ленін.
36.
Саме ж управління розташувалось у симпатичному (первісно) старовинному будинку. На жаль, "ремонт" брежнівських часів заховав усю красу містечкового модерну під безликою плиткою.
37.
"Вікно у світ", прорубане в заводському шлаконаливному паркані.
38.
Іще одна заводська брама серед старовинної промислової забудови.
39.
Поля за Вороновицею розфарбовані осіннім різнобарв'ям.
40.
А я виходжу до залізниці Вінниця-Гайворон, що радує такими вінтажними ліхтариками на стрілках.
41.
Будівля вороновицького вокзалу, на жаль, виявилась типовою залізобетонною коробкою, тож замість вокзалу фотографую самотній вагон на запасних коліях.
Тим часом починає активно вечоріти, тож у центр Вороновиці повертаюся майже затемно.
42.
У кількастах метрах на північ від палацу Грохольських помічаю старовинну двоповерхову будівлю.
43.
На жаль, призначення тієї будівлі я так і не з'ясував, навколо було темно, й зовсім не було людей. Стукатись до сусідніх хат із дурними питаннями я посоромився, а лізти через паркан в пошуках охоронця - побоявся. Тож використовуючи той таки паркан замість штативу ще раз фотографую будинок.
44.
До настання суцільної темряви встигаю іще віднайти та сфотографувати старовинну браму на колишній католицький цвинтар.
Судячи із силуетів у темряві, на кладовищі іще збереглись цікаві надмогильні пам'ятники, але вже якось іншим разом буду на них дивитись. А зараз вертаюсь назад на маршрутку.
45.
На ледь світлому західному небі ще можна було розгледіти куполи дерев'яної Михайлівської церкви, але сфотографувати її я б уже точно не зміг. Тому наводжу фото церкви із сайту Сергія Котелко, а сам іду на зупинку чекати жовтого "богданчика" до Вінниці.
Власне, оце і все, що мені було відомо про селище із путівників, реєстрів архітектурних пам'яток та подорожніх звітів на численних інтрнет-ресурсах. Тож я занадто оптимістично вирішив, що три години на знайомство із цим селищем мені цілком вистачить.
В підсумку, через три години на Вороновицю опустилася темрява, а до церкви я так і не встиг дістатись (і це я ще в музеї не був!). Зате віднайшов цілу низку інших цікавинок, і черговий раз переконався в тому, що путівникам вірити не можна - у них лишень переписують давно всім відомі пам'ятки із старих радянських реєстрів. А більшість пам'яток історії доводиться шукати самотужки.
Якихось півгодини маршруткою від Вінниці, і я вже в'їжджаю до Вороновиці. На горизонті вже видніється палац Грохольських, але я вискакую на зупинку раніше, коло Різдво-Богородичного храму.
1.
Храм було зведено іще в 1777 році в якості католицького костьолу. Невдовзі святиню "перекваліфіковують" на православний храм, наприкінці ХІХ сторіччя дещо перебудовують (в тому числі роблять ремонт після влучання блискавки). За радянських часів із церкви роблять кінотеатр, про що й дотепер свідчить "зворотній" нахил парадного фасаду, до якого у свій час кріпилися афіші кіносеансів.
Зараз Різдво-Богородичний храм повернено релігійній громаді, яка поступово добудовує костел-кінотеатр "сучасними атрибутами православних церков", як то примітивна баня-цибулинка, що ніяк архітектурно не пов'язана із рештою споруди.
2.
Навпроти влаштовано меморіал загиблим у другій світовій війні. Сам пам'ятник нічого цінного із художньої точки зору не являє, проте, на відміну від того ж сусіднього храму, занесений до переліку пам'яток історії.
3.
Неподалік у щільних заростях заховалась колоритна крамниця. Власне, магазин уже давно не працює, але сама будівля явно старовинна і налічує близько ста років.
4.
Врешті дістаюсь центру, де мене зустрічає костел архангела Михаїла.
Храм було зведено 1793 року на кошти Грохольських, яким тоді належала Вороновиця. Наскільки я зрозумів, на той час Різдво-Богородичний храм вже було передано православній церкві, тож католикам довелось будувати нову святиню. На щастя, Грохольські могли собі дозволити зведення ще однієї величної капітальної будівлі.
За часів СРСР костьол переобладнують на клуб. Щоправда належного догляду споруда не отримувала, із пропагандистської точки зору набагато вигідніше побудувати нову типову "коробку" палацу культури, аніж слідкувати за станом старого клубу. Тож колишній костел із кожним роком занепадав все більше, поки його зовсім не покинули без нагляду.
У багатьох джерелах зустрічається інформація, що в храмі було облаштовано туалет, але я собі не можу уявити нужник таких розмірів! Звісно ж, триповерховий туалет - то мега-круто, але мені здається, що все було набагато прозаїчніше. Просто-напросто пусту будівлю в центрі селища банально засрали, як це трапилось би з будь-яким іншим покинутим будинком.
фото із сайту Грохольських
5.
А ось як виглядав костел архангела Михаїла 140 років тому на акварелі Наполеона Орди.
6.
Самісінький центр центральної площі окупував пам'ятник Леніну.
7.
Торговий дім підозріло нагадує формами старі райцентрівські автостанції.
8.
Молитовний будинок хоча й невеличкий, але також хизується моржевими іклами колонами.
9.
Ну і нарешті дістаюсь головної перлини Вороновиці - палацу Грохольських.
10.
Прекрасний витвір архітектурного мистецтва збудований на кошти Франциска-Ксаверія Грохольського наприкінці XVIII століття.
А на малюнку, як ви вже здогадались, приведено вигляд палацу очима Наполеона Орди.
11.
На жаль, точне ім'я архітектора зараз важко дізнатися. Одні джерела приписують авторство палацу архітектору Лоренсу (Lorenz), що в той час працював на Грохольських, інші - Домініку Мерліні (Domenicо Merlini). Але незалежно від того, хто насправді був автором, палац і досі виглядає романтично й красиво, навіть не зважаючи на доволі пошарпаний теперішній зовнішній вигляд.
12.
Окрім власне палацу, на садибі Грохольських до переліку пам'яток архітектури занесено ще ось це господарче приміщення (конюшні).
Також під охорону занесено графський погріб, але я десь повз нього промахнувся і так і не сфотографував для історії.
13.
Ну та коли просто перед очима стоїть розкішний палац, то якось тяжко відволікатись на пошуки банальних погребів та господарських корпусів.
14.
Серед ліпного оздоблення палацу в око одразу ж впадають коров'ячі черепи. Несподівано! Якось я вже звик до всіляких квіточок-ангелочків, а тут таке! Виявляється, Франциск-Ксаверій Грохольський не любив "попсу" :)
15.
Всередині палацу на другому поверсі діє музей історії авіації імені Можайського (опісля Грохольських маєток переходить саме до родини піонера авіації).
16.
Проте до музею я потрапити не встиг (в неділю він працює до 15.00), але всередину потрапити таки варто, хай навіть не заради експонатів, але задля інтре'єрів так точно.
(фотографію взято звідси)
17.
Іще трохи інтер'єрів із чужих ресурсів.
До речі, кому цікаво більш детально ознайомитись з історією палацу у Вороновиці, рекомендую завітати до Сергія Котелко.
18.
А я тим часом обходжу палац ззаду. М'яко кажучи, реставрація б йому не завадила...
19.
Парк у садибі Грохольських хоча вже коло сотні років не бачив садівників, але прогулятися ним і досі приємно.
20.
Край парку самотньо стоять залишки старовинної водонапірної вежі.
А я тим часом лишаю маєток Грохольських, та рушаю на пошуки інших цікавинок Вороновиці
21.
На південно-західній околиці селища натрапляю на місцеву лікарню із кількома дореволюційними будівлями в тінистому лісопарку. Вельми непогано, як для звичайнісінького смт!
22.
Одразу ж за лікарнею розпочинається вже справжній ліс, встелений, куди сягає око, золотавим килимом опалого листя.
23.
Дитяча гірка попутньо вчить малят лазити на дерева :)
24.
Вдалині на пагорбі видніється костьол архангела Михаїла, а також визирає серед ялин строкатий дах палацу Грохольських.
Повертаюся назад ближче до центру селища.
25.
Двоповерховий дореволюційний будинок ділять відділок міліції, комунальне підприємство, аптека, магазин та ще якась незрозуміла контора.
26.
За річкою Воронкою бере початок мальовнича брукована дорога за обрій.
27.
А я тим часом виходжу на трасу до придорожнього готельно-ресторанного комплексу. Саме так бачать Вороновицю більшість людей, що їдуть трасою із Немирова до Вінниці (чи від Вінниці до Немирова).
Одна із незвіданих сторінок історичної архітектури - це промислова забудова кінця ХІХ початку ХХ століття. От і Вороновиця може похвалитися цукровим заводом із 150-річною історією.
28.
На в'їзній брамі до заводу викладено рік його заснування - 1866. Саму ж браму споруджено в 1896 році, про що свідчать цифри з іншого боку.
29.
Коло заводу розлився мальовничий ставок.
30.
А на протилежному боці ставу розкинулись круті пагорби, що дуже схожі на вали прадавнього городища.
Проте дослов'янські поселення мене мало цікавлять, тож повертаюсь до цукрового заводу.
31.
Як і більшість побратимів по цукровій галузі, Вороновицький завод зараз стоїть пусткою...
32.
Цікава будівля коло заводських стін виявилась школою. Схоже, що за царських часів будинок належав управителю заводу.
33.
Один із дореволюційних корпусів заводу.
34.
Поруч розташувались колоритні "майже одеські" житлові будиночки.
35.
Коло заводоуправління мешкає іще один Ленін.
36.
Саме ж управління розташувалось у симпатичному (первісно) старовинному будинку. На жаль, "ремонт" брежнівських часів заховав усю красу містечкового модерну під безликою плиткою.
37.
"Вікно у світ", прорубане в заводському шлаконаливному паркані.
38.
Іще одна заводська брама серед старовинної промислової забудови.
39.
Поля за Вороновицею розфарбовані осіннім різнобарв'ям.
40.
А я виходжу до залізниці Вінниця-Гайворон, що радує такими вінтажними ліхтариками на стрілках.
41.
Будівля вороновицького вокзалу, на жаль, виявилась типовою залізобетонною коробкою, тож замість вокзалу фотографую самотній вагон на запасних коліях.
Тим часом починає активно вечоріти, тож у центр Вороновиці повертаюся майже затемно.
42.
У кількастах метрах на північ від палацу Грохольських помічаю старовинну двоповерхову будівлю.
43.
На жаль, призначення тієї будівлі я так і не з'ясував, навколо було темно, й зовсім не було людей. Стукатись до сусідніх хат із дурними питаннями я посоромився, а лізти через паркан в пошуках охоронця - побоявся. Тож використовуючи той таки паркан замість штативу ще раз фотографую будинок.
44.
До настання суцільної темряви встигаю іще віднайти та сфотографувати старовинну браму на колишній католицький цвинтар.
Судячи із силуетів у темряві, на кладовищі іще збереглись цікаві надмогильні пам'ятники, але вже якось іншим разом буду на них дивитись. А зараз вертаюсь назад на маршрутку.
45.
На ледь світлому західному небі ще можна було розгледіти куполи дерев'яної Михайлівської церкви, але сфотографувати її я б уже точно не зміг. Тому наводжу фото церкви із сайту Сергія Котелко, а сам іду на зупинку чекати жовтого "богданчика" до Вінниці.