Борьба с русинской нацией,как проверка готовности Украины к расколу.
Сергію Литвиненко,
головному редактору тижневика
“Український тиждень”
З метою спростування недостовірної інформації в опублікованій Вашим тижневиком статті “Хартія для постколоніалізму” (№ 10), яка принижує честь і гідність русинської нації, прошу опублікувати нижче наведену статтю під назвою:
Боротьба з русинською нацією як перевірка готовності
до розколу України
Історія засвідчує, галичан називали тиверцями, які були проти об’єднання із східними слов’янами у спільне князівство Руська земля, якихось 200 років тому істориками перейменованого у князівство Київська Русь. Тільки у 1031 р. Ярославу “Мудрому” удалось силою приєднати тиверців до Руської землі з утворенням їх князівства. Від назви їх адміністративного центра Галич було його було названо Галицьким. Однак галичани з цим приєднанням не змирились і в 1202 р. розпочали боротьбу за незалежність. У 1204 р. вони захопили Київ і назначили свого воєводу Дмитрія Київським князем. З того часу Галичина ніколи не була в об’єднанні із східнослов’янськими народностями і постійно (м’яко кажучи) конфліктувала з ними на стороні суперників Київської Русі.
У 1772 році Галичина опинилась у складі Австрії, у якій уже були майже всі інші території слов’ян Центральної Європи: русини (rutheni), чехи, словаки, словени та інші. Під впливом революцій у Франції та інших країнах Європи, названих “весна народів”, Австрія у 1849 р. офіційно визнала всіх проживаючих своїх слов’ян політичними націями, які мають право на утворення національної автономії. Так русини нині Закарпатської області і Пряшівського краю Словаччини, як українці Галичини, у 1849 р. стали політичними націями. В цьому ж 1849 р. Австрія утворила Русинський дистрикт із центром в м. Кошиці (нині Словаччина) та Український автономний край із центром у м. Львів.
Визнавши за національними меншинами право на утворення національних автономій, Австрія була змушена визнати таке право за угорцями, а тому було утворено двоєдину Австро-Угорську монархію, яка у 1919 р. розпалась. В результаті русини опинились у складі Угорщини, а українці Галичини - у складі Австрії. Українці Галичини і Буковини 31 жовтня 1918 р. провели з’їзд, на якому проголосили суверенну Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Але і русини 10 листопада 1918 р. провели з’їзд, на якому прийняли рішення про утворення автономної республіки у складі Угорщини. На підставі цього рішення русинів, Угорщина 21 грудня 1918 р. прийняла конституційний закон про утворення автономної республіки Русинська Країна. Перший параграф цього закону починається словами: “1. Русинська нація, яка проживає на території Угорщини, має повне право на самовизначення в галузях…”.
Тобто, історичне минуле русинської нації Закарпаття та русинів Пряшівщини (Словаччина) аж до 1946 р. немало нічого спільним із Галичиною, ти більше з Україною, а тому русинська нація не тільки сформувалась незалежно і окремо від української, але і в протистоянні до загарбницьких зазіхань українців Галичини. Про це засвідчують чисельні і незаперечні факти, які мали місце з боку українців Галичини після проголошення ними ЗУНР. Так, щоб збільшити територію і стратегічну спроможність ЗУНР, її керівництва шляхом серії авантюр захотіло приєднати автономну Русинську Країну до ЗУНР.
В Ужгороді адвокатами працювали брати Юлій і Михайло Баєр, які міняли свої імена та навіть фамілію у залежності від приналежності Закарпаття до тої чи іншої країни. З переходом Закарпаття до Угорщини та виникненням ЗУНР, вони поміняли фамілію на Бращайко та створили в містах Мараморош і Хуст русинські організації під назвою “Мараморошська русинська народна рада” та “Хустська русинська народна рада”. Очоливши їх, брати Бращайко через ці організації та засновану ними газету (на замовлення ЗУНР) розпочали серед русинів дискусію про доцільність виходу русинів з під влади Угорщини.
З цією метою вони розпочали підготовку до проведення 21 січня 1919 р. в місті Хуст Всерусинського з’їзду русинів Угорщини, аби прийняти рішення про приєднання до України. Хоча знали авантюрність своїх дій, оскільки 4 із 8 русинських жуп (областей), тобто 4 жупи Пряшівського краю 19 листопада 1918 р. прийняли рішення про приєднання до новоутвореної Чехословаччини. Із інших 4-х русинських жуп була утворена автономна республіка Русинська Країна у складі Угорщини. Тому затіяний братами Баєр - Бращайко Всерусинський з’їзд русинів був сепаратистським і суперечив волевиявленню русинської нації.
З наведених причин, на цей “Всерусинський” з’їзд з’явились лише делегати від половини сіл Мараморошської жупи, які створили “Хустську центральну народну раду” русинів і гуцулів Мараморошської жупи та доручили її керівництву бути представником цієї жупи там де буде ця потреба. Нині українські псевдоісторики стверджують, що нібито на цьому “Всерусинському” з’їзді русинів Угорщини нібито було прийнято рішення про приєднання русинів всіх восьми русинських жуп Угорщини і Чехословаччини до України на правах автономії?! Крім того, це рішення було міфічним, оскільки між територією автономної Русинської Країни і Пряшівського краю Чехословаччини була суверенна Польща.
По ініціативі священика А.Волошина, майбутнього Героя суверенної України, русинські організації Русинської Країни і Пряшівського краю 7-8 травня 1919 р. провели в Ужгороді всерусинський з’їзд, на якому прийняли рішення про приєднання русинської території до Чехословаччини на правах автономної республіки. Уряд Чехословаччини дав згоду на це приєднання, але за умов, що країни-учасниці Паризької мирної конференції підтримають це приєднання своїм рішенням. В результаті країни-учасниці Паризької мирної конференції таку згоду дали і в ст. 53 Сен-Жерменського мирного договору із Австрією від 10.09.1919 р. записали, що Чехословаччина приєднає до свого складу тільки “автономну територію Русинів на південь від Карпат”. Тобто, приєднує лише територію автономної Русинської Країни, оскільки територія русинів Пряшівського краю уже була визнана складовою Чехословаччини.
Умови приєднання автономної Русинської Країни до Чехословаччини передбачались укладеним країнами-учасниками Паризької мирної конференції договором із Чехословаччиною також від 10.09.1919 р., який було названо “Про захист меншин”. Так, 11-й параграф договору “Про захист меншин” передбачав: “Країна Русинів на південь від Карпат буде мати окремий Сойм”, тобто автономний парламент. А 13-й параграф передбачав: “Чехо-Словаччина забезпечує Країні Русинів пропорційне представництво в парламенті Республіка Чехо-Словацька…”.
Зрозуміло, що після приєднання русинської автономної території потрібен певний час, аби утворити з неї автономну республіку відповідно до Конституцією Чехословаччини, у якій на вимогу русинів назву Русинська Країна було замінено на Підкарпатська Русь. Тому у 3-му параграфі Конституції Чехо-Словаччини 1920 р. пункт 2 записано так: “Автономна територія Підкарпатської Русі, яка дістане найширшу автономію…”. Цей пункт Конституції Чехо-Словаччини був реалізований конституційним законом “Про автономію Підкарпатської Русі” від 22 листопада 1938 р. У відповідності до законодавства Чехословаччини, 12 лютого 1939 р. було обрано Сойм автономної Підкарпатської Русі. Він 15 березня 1939 р. прийняв закон, яким автономну республіку Підкарпатська Русь проголосив суверенною республікою під назвою Карпатська Україна.
Із вище наведеного незаперечно слідує, що русинська державність почала формуватись у 1849 р. з Русинської автономної області, яка у 1918 - 1939 рр. мала статус автономної республіки під назвою “Русинська Країна” та “Підкарпатська Русь”. Тому зрозуміло, що титульною нацією суверенної Карпатської України залишалась русинська національність, оскільки зміна назви “Підкарпатська Русь” на “Карпатська Україна” не веде до автоматичної зміни назви титульної нації “русин” на “українець”.
Саме на цій підставі Президія Верховної Ради СРСР 19 листопада 1942 р. прийняла Указ “Про амністію біженців із Угорщини, карпаторосам, українцям і словакам, які до розчленування Чехословаччини мали чехословацьке громадянство”, у якому русинів чеським варіантом названо “карпатороси”, тобто підкарпатські русини. Українська РСР і Польща 09 вересня 1944 р. уклали угоду про взаємну евакуацію (обмін) своїх громадян, який починається словами: “1.Обидві Договірні Сторони зобов’язуються по підписанні цієї угоди приступити до евакуації всіх громадян української, білоруської, російської і русинської національностей…” - з Польщі до Української РСР. В протоколу до цієї угоди, українська та окремо від неї русинська національність згадуються не один раз.
Тому не витримує критики стаття “Хартія для постколоніалізму” Л.Белея, яку опублікував тижневик “Український тиждень” (№ 10 за 12-18 березня 2010 р.). В ній мова йде про ратифіковану Україною Європейську Хартію мов, яка прийнята з метою захисту мов національних меншин від загрози їх зникнення.
Польща, Словаччина, Сербія офіційно визнали русинську мову як мову проживаючої на їх території русинської національної меншини. Окремо від русинської мови названі країни визнали і українську мову, але у якості регіональної мови. Це не полюбилось Л. Белею, а тому він у вище згаданій статті стверджує, що визнання русинської мови окремо від української робиться свідомо з метою розколу української нації, а українська дипломатія своїм мовчанням з цим погоджується. Не розуміючи, що українська дипломатія просто не може заперечити як історію виникнення і розвитку русинської нації і її мови, так історію русинського державотворення.
Будучи малограмотним стосовно історії Закарпаття, Л.Белей безпідставно звинувачує наглядові органи за виконання згаданої ним Хартії про захист мов національних меншин. Звинувачує їх у тому, що вони навіть “не мають єдиного переліку всіх європейських міноритарних мов. Звідси й казуси на зразок паралельного визнання русинської або лемківської мови поруч із українською”. Замовчуючи, що саме із-за України наглядові органи за виконанням Хартії не мають згаданого переліку мов, оскільки Україна по нині немає свого переліку національностей і їх мов.
Відомо, що деякі нації не по своїй волі міняють свою назву. Так, у вище згаданому Указі ПВР СРСР русинів названо у чеському варіанті “карпатороси”, угорці русинів називали “руснак”, русинська інтелігенція часів А.Духновича втілювали в життя назву “русский” та “руський”. Аналогічно проживаючих в Польщі у регіоні Лемковина русинів називали “лемки”, “лемко-русини”, “русини-українці” тощо. До речі, “Товариство карпатських русинів” у 1990 р. звернулося до Міністерства закордонних справ Польщі дати роз’яснення, що саме польська сторона розуміє під словами “русинська національність” у вище згаданій угоді із СРСР від 09.09.1944 р. Директор департаменту Й.Міцкевич у листі-відповіді № ДПТ.11.35-15-90 від 25.03.1991 р. написав, що Міністерство закордонних справ Польщі звернулось із цим питанням до науковців, які дійшли такого висновку: “Сам термін “русин” походить з IХ століття… В Польщі за період після Другої Світової війни назва “Русини” відносилася в дійсності до народу, який представляв мовну групу Карпатської Русі - і насамперед, до лемків”. (див. газету “Подкарпатська Русь” за 01.03.1997 р.)
Переконаний, якби В.Білей та члени редколегії “Українського тижневика” знали правдиву історію України і Закарпаття як її складової, то не писав би такі неграмотні (з точки зору історії) статті про русинів, а “Український тижневик” не публікував би дискримінаційні статті стосовно древньої русинської нації і її мови. Бо на русинській мові рівноапостоли Кирил і Мефодій для всіх слов’ян написали Євангеліє та інші богослужбові книги. Але щоб цей факт стосовно русинської мови замовчувати, одні українські псевдоісторики пишуть, що Кирил і Мефодій богослужбові книги написали на церковнослов’янській мові, хоча слов’янських церков тоді не було. Інші псевдоісторики пишуть, що перші богослужбові книги написані давньослов’янською мовою, але не згадують мовою якого саме слов’янського народу?
На моє особисте переконання, публікація в тижневику “Український тиждень” серії антирусинських статей написано на межі кримінального злочину, передбаченого кримінальним кодексом України про розпалювання ненависті і ворожнечі до русинської нації та навіть її віросповідання.
Адвокат Годьмаш Петро Васильович,
експерт в галузі прав русинської нації
То, что Украина запланировала сделать за 10 лет, Подкарпатская Русь сделает за три года!
Угроза уничтожения русинского народа заставила русинов обратиться за помощью ко всему миру.
Провокации украинских националистов в Подкарпатской Руси продолжаются! Доколе?
Украина открывает в Закарпатье крупнейший в Европе пункт содержания нелегалов.
САЙТ ПОДКАРПАТСКАЯ РУСЬ
головному редактору тижневика
“Український тиждень”
З метою спростування недостовірної інформації в опублікованій Вашим тижневиком статті “Хартія для постколоніалізму” (№ 10), яка принижує честь і гідність русинської нації, прошу опублікувати нижче наведену статтю під назвою:
Боротьба з русинською нацією як перевірка готовності
до розколу України
Історія засвідчує, галичан називали тиверцями, які були проти об’єднання із східними слов’янами у спільне князівство Руська земля, якихось 200 років тому істориками перейменованого у князівство Київська Русь. Тільки у 1031 р. Ярославу “Мудрому” удалось силою приєднати тиверців до Руської землі з утворенням їх князівства. Від назви їх адміністративного центра Галич було його було названо Галицьким. Однак галичани з цим приєднанням не змирились і в 1202 р. розпочали боротьбу за незалежність. У 1204 р. вони захопили Київ і назначили свого воєводу Дмитрія Київським князем. З того часу Галичина ніколи не була в об’єднанні із східнослов’янськими народностями і постійно (м’яко кажучи) конфліктувала з ними на стороні суперників Київської Русі.
У 1772 році Галичина опинилась у складі Австрії, у якій уже були майже всі інші території слов’ян Центральної Європи: русини (rutheni), чехи, словаки, словени та інші. Під впливом революцій у Франції та інших країнах Європи, названих “весна народів”, Австрія у 1849 р. офіційно визнала всіх проживаючих своїх слов’ян політичними націями, які мають право на утворення національної автономії. Так русини нині Закарпатської області і Пряшівського краю Словаччини, як українці Галичини, у 1849 р. стали політичними націями. В цьому ж 1849 р. Австрія утворила Русинський дистрикт із центром в м. Кошиці (нині Словаччина) та Український автономний край із центром у м. Львів.
Визнавши за національними меншинами право на утворення національних автономій, Австрія була змушена визнати таке право за угорцями, а тому було утворено двоєдину Австро-Угорську монархію, яка у 1919 р. розпалась. В результаті русини опинились у складі Угорщини, а українці Галичини - у складі Австрії. Українці Галичини і Буковини 31 жовтня 1918 р. провели з’їзд, на якому проголосили суверенну Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Але і русини 10 листопада 1918 р. провели з’їзд, на якому прийняли рішення про утворення автономної республіки у складі Угорщини. На підставі цього рішення русинів, Угорщина 21 грудня 1918 р. прийняла конституційний закон про утворення автономної республіки Русинська Країна. Перший параграф цього закону починається словами: “1. Русинська нація, яка проживає на території Угорщини, має повне право на самовизначення в галузях…”.
Тобто, історичне минуле русинської нації Закарпаття та русинів Пряшівщини (Словаччина) аж до 1946 р. немало нічого спільним із Галичиною, ти більше з Україною, а тому русинська нація не тільки сформувалась незалежно і окремо від української, але і в протистоянні до загарбницьких зазіхань українців Галичини. Про це засвідчують чисельні і незаперечні факти, які мали місце з боку українців Галичини після проголошення ними ЗУНР. Так, щоб збільшити територію і стратегічну спроможність ЗУНР, її керівництва шляхом серії авантюр захотіло приєднати автономну Русинську Країну до ЗУНР.
В Ужгороді адвокатами працювали брати Юлій і Михайло Баєр, які міняли свої імена та навіть фамілію у залежності від приналежності Закарпаття до тої чи іншої країни. З переходом Закарпаття до Угорщини та виникненням ЗУНР, вони поміняли фамілію на Бращайко та створили в містах Мараморош і Хуст русинські організації під назвою “Мараморошська русинська народна рада” та “Хустська русинська народна рада”. Очоливши їх, брати Бращайко через ці організації та засновану ними газету (на замовлення ЗУНР) розпочали серед русинів дискусію про доцільність виходу русинів з під влади Угорщини.
З цією метою вони розпочали підготовку до проведення 21 січня 1919 р. в місті Хуст Всерусинського з’їзду русинів Угорщини, аби прийняти рішення про приєднання до України. Хоча знали авантюрність своїх дій, оскільки 4 із 8 русинських жуп (областей), тобто 4 жупи Пряшівського краю 19 листопада 1918 р. прийняли рішення про приєднання до новоутвореної Чехословаччини. Із інших 4-х русинських жуп була утворена автономна республіка Русинська Країна у складі Угорщини. Тому затіяний братами Баєр - Бращайко Всерусинський з’їзд русинів був сепаратистським і суперечив волевиявленню русинської нації.
З наведених причин, на цей “Всерусинський” з’їзд з’явились лише делегати від половини сіл Мараморошської жупи, які створили “Хустську центральну народну раду” русинів і гуцулів Мараморошської жупи та доручили її керівництву бути представником цієї жупи там де буде ця потреба. Нині українські псевдоісторики стверджують, що нібито на цьому “Всерусинському” з’їзді русинів Угорщини нібито було прийнято рішення про приєднання русинів всіх восьми русинських жуп Угорщини і Чехословаччини до України на правах автономії?! Крім того, це рішення було міфічним, оскільки між територією автономної Русинської Країни і Пряшівського краю Чехословаччини була суверенна Польща.
По ініціативі священика А.Волошина, майбутнього Героя суверенної України, русинські організації Русинської Країни і Пряшівського краю 7-8 травня 1919 р. провели в Ужгороді всерусинський з’їзд, на якому прийняли рішення про приєднання русинської території до Чехословаччини на правах автономної республіки. Уряд Чехословаччини дав згоду на це приєднання, але за умов, що країни-учасниці Паризької мирної конференції підтримають це приєднання своїм рішенням. В результаті країни-учасниці Паризької мирної конференції таку згоду дали і в ст. 53 Сен-Жерменського мирного договору із Австрією від 10.09.1919 р. записали, що Чехословаччина приєднає до свого складу тільки “автономну територію Русинів на південь від Карпат”. Тобто, приєднує лише територію автономної Русинської Країни, оскільки територія русинів Пряшівського краю уже була визнана складовою Чехословаччини.
Умови приєднання автономної Русинської Країни до Чехословаччини передбачались укладеним країнами-учасниками Паризької мирної конференції договором із Чехословаччиною також від 10.09.1919 р., який було названо “Про захист меншин”. Так, 11-й параграф договору “Про захист меншин” передбачав: “Країна Русинів на південь від Карпат буде мати окремий Сойм”, тобто автономний парламент. А 13-й параграф передбачав: “Чехо-Словаччина забезпечує Країні Русинів пропорційне представництво в парламенті Республіка Чехо-Словацька…”.
Зрозуміло, що після приєднання русинської автономної території потрібен певний час, аби утворити з неї автономну республіку відповідно до Конституцією Чехословаччини, у якій на вимогу русинів назву Русинська Країна було замінено на Підкарпатська Русь. Тому у 3-му параграфі Конституції Чехо-Словаччини 1920 р. пункт 2 записано так: “Автономна територія Підкарпатської Русі, яка дістане найширшу автономію…”. Цей пункт Конституції Чехо-Словаччини був реалізований конституційним законом “Про автономію Підкарпатської Русі” від 22 листопада 1938 р. У відповідності до законодавства Чехословаччини, 12 лютого 1939 р. було обрано Сойм автономної Підкарпатської Русі. Він 15 березня 1939 р. прийняв закон, яким автономну республіку Підкарпатська Русь проголосив суверенною республікою під назвою Карпатська Україна.
Із вище наведеного незаперечно слідує, що русинська державність почала формуватись у 1849 р. з Русинської автономної області, яка у 1918 - 1939 рр. мала статус автономної республіки під назвою “Русинська Країна” та “Підкарпатська Русь”. Тому зрозуміло, що титульною нацією суверенної Карпатської України залишалась русинська національність, оскільки зміна назви “Підкарпатська Русь” на “Карпатська Україна” не веде до автоматичної зміни назви титульної нації “русин” на “українець”.
Саме на цій підставі Президія Верховної Ради СРСР 19 листопада 1942 р. прийняла Указ “Про амністію біженців із Угорщини, карпаторосам, українцям і словакам, які до розчленування Чехословаччини мали чехословацьке громадянство”, у якому русинів чеським варіантом названо “карпатороси”, тобто підкарпатські русини. Українська РСР і Польща 09 вересня 1944 р. уклали угоду про взаємну евакуацію (обмін) своїх громадян, який починається словами: “1.Обидві Договірні Сторони зобов’язуються по підписанні цієї угоди приступити до евакуації всіх громадян української, білоруської, російської і русинської національностей…” - з Польщі до Української РСР. В протоколу до цієї угоди, українська та окремо від неї русинська національність згадуються не один раз.
Тому не витримує критики стаття “Хартія для постколоніалізму” Л.Белея, яку опублікував тижневик “Український тиждень” (№ 10 за 12-18 березня 2010 р.). В ній мова йде про ратифіковану Україною Європейську Хартію мов, яка прийнята з метою захисту мов національних меншин від загрози їх зникнення.
Польща, Словаччина, Сербія офіційно визнали русинську мову як мову проживаючої на їх території русинської національної меншини. Окремо від русинської мови названі країни визнали і українську мову, але у якості регіональної мови. Це не полюбилось Л. Белею, а тому він у вище згаданій статті стверджує, що визнання русинської мови окремо від української робиться свідомо з метою розколу української нації, а українська дипломатія своїм мовчанням з цим погоджується. Не розуміючи, що українська дипломатія просто не може заперечити як історію виникнення і розвитку русинської нації і її мови, так історію русинського державотворення.
Будучи малограмотним стосовно історії Закарпаття, Л.Белей безпідставно звинувачує наглядові органи за виконання згаданої ним Хартії про захист мов національних меншин. Звинувачує їх у тому, що вони навіть “не мають єдиного переліку всіх європейських міноритарних мов. Звідси й казуси на зразок паралельного визнання русинської або лемківської мови поруч із українською”. Замовчуючи, що саме із-за України наглядові органи за виконанням Хартії не мають згаданого переліку мов, оскільки Україна по нині немає свого переліку національностей і їх мов.
Відомо, що деякі нації не по своїй волі міняють свою назву. Так, у вище згаданому Указі ПВР СРСР русинів названо у чеському варіанті “карпатороси”, угорці русинів називали “руснак”, русинська інтелігенція часів А.Духновича втілювали в життя назву “русский” та “руський”. Аналогічно проживаючих в Польщі у регіоні Лемковина русинів називали “лемки”, “лемко-русини”, “русини-українці” тощо. До речі, “Товариство карпатських русинів” у 1990 р. звернулося до Міністерства закордонних справ Польщі дати роз’яснення, що саме польська сторона розуміє під словами “русинська національність” у вище згаданій угоді із СРСР від 09.09.1944 р. Директор департаменту Й.Міцкевич у листі-відповіді № ДПТ.11.35-15-90 від 25.03.1991 р. написав, що Міністерство закордонних справ Польщі звернулось із цим питанням до науковців, які дійшли такого висновку: “Сам термін “русин” походить з IХ століття… В Польщі за період після Другої Світової війни назва “Русини” відносилася в дійсності до народу, який представляв мовну групу Карпатської Русі - і насамперед, до лемків”. (див. газету “Подкарпатська Русь” за 01.03.1997 р.)
Переконаний, якби В.Білей та члени редколегії “Українського тижневика” знали правдиву історію України і Закарпаття як її складової, то не писав би такі неграмотні (з точки зору історії) статті про русинів, а “Український тижневик” не публікував би дискримінаційні статті стосовно древньої русинської нації і її мови. Бо на русинській мові рівноапостоли Кирил і Мефодій для всіх слов’ян написали Євангеліє та інші богослужбові книги. Але щоб цей факт стосовно русинської мови замовчувати, одні українські псевдоісторики пишуть, що Кирил і Мефодій богослужбові книги написали на церковнослов’янській мові, хоча слов’янських церков тоді не було. Інші псевдоісторики пишуть, що перші богослужбові книги написані давньослов’янською мовою, але не згадують мовою якого саме слов’янського народу?
На моє особисте переконання, публікація в тижневику “Український тиждень” серії антирусинських статей написано на межі кримінального злочину, передбаченого кримінальним кодексом України про розпалювання ненависті і ворожнечі до русинської нації та навіть її віросповідання.
Адвокат Годьмаш Петро Васильович,
експерт в галузі прав русинської нації
То, что Украина запланировала сделать за 10 лет, Подкарпатская Русь сделает за три года!
Угроза уничтожения русинского народа заставила русинов обратиться за помощью ко всему миру.
Провокации украинских националистов в Подкарпатской Руси продолжаются! Доколе?
Украина открывает в Закарпатье крупнейший в Европе пункт содержания нелегалов.
САЙТ ПОДКАРПАТСКАЯ РУСЬ