Шукати мову
Якось я пропустив це інтерв'ю Маріанни Кіяновської - а прочитати варто.
"Латати треба все. І починати відразу з усього. У нас немає мови, щоби перекласти мову бітників. Тому спроба Андруховича перекласти цю поезію є подвигом. У нас немає мови, щоби перекласти польську барокову метафізичну поезію. Тому спроба Рильського перекладати Міцкевича є подвигом (при тому, що за саму польську барокову метафізичну поезію ніхто з українських перекладачів наразі не брався).
У нас немає навіть мови, щоби перекласти нобеліатку Шимборську - те, що в неї звучить як іронія, в українських перекладах перетворюється на слабенький, безм’язовий пафос. Бо в нас не було Гомбровича. А були Остап Вишня і Павло Глазовий. Українська мова у плані іронії й гумору взагалі майже не знає півтонів. Ми мали або котляревщину, або відразу їдку сатиру совєтських агіток. У нашій мові колосальні пустоти (маю на увазі українську мову як суму мов культури), бо в нас було забрано цілі літературні епохи. Тепер перекладачам треба надолужувати - намагатися компенсувати наші сто років самотності культури.
Там, де в поляків - дві сотні поетів-авангардистів, у нас - лише п’ять або сім. Там, де в них - ціла традиція урбаністичної прози, у нас хіба Хвильовий, Підмогильний і Домонтович. А далі - розрив. Образно кажучи, через голодомори і репресії, через штучно створені зони мовчання у нас зараз замало кубиків, щоби ними бавитися і складати з них різні-прерізні слова. Нам бракує "матчастини". Та надолужити це можливо. Навіть якщо йдеться про майже неперекладні тексти. Якраз за них і потрібно братися в першу чергу. Головне - менше пуризму. Якщо у словнику немає потрібного слова - його треба придумати. І тоді воно буде. Якщо немає тієї чи іншої мови культури - її треба створити. За змогою - не зволікаючи".
"Латати треба все. І починати відразу з усього. У нас немає мови, щоби перекласти мову бітників. Тому спроба Андруховича перекласти цю поезію є подвигом. У нас немає мови, щоби перекласти польську барокову метафізичну поезію. Тому спроба Рильського перекладати Міцкевича є подвигом (при тому, що за саму польську барокову метафізичну поезію ніхто з українських перекладачів наразі не брався).
У нас немає навіть мови, щоби перекласти нобеліатку Шимборську - те, що в неї звучить як іронія, в українських перекладах перетворюється на слабенький, безм’язовий пафос. Бо в нас не було Гомбровича. А були Остап Вишня і Павло Глазовий. Українська мова у плані іронії й гумору взагалі майже не знає півтонів. Ми мали або котляревщину, або відразу їдку сатиру совєтських агіток. У нашій мові колосальні пустоти (маю на увазі українську мову як суму мов культури), бо в нас було забрано цілі літературні епохи. Тепер перекладачам треба надолужувати - намагатися компенсувати наші сто років самотності культури.
Там, де в поляків - дві сотні поетів-авангардистів, у нас - лише п’ять або сім. Там, де в них - ціла традиція урбаністичної прози, у нас хіба Хвильовий, Підмогильний і Домонтович. А далі - розрив. Образно кажучи, через голодомори і репресії, через штучно створені зони мовчання у нас зараз замало кубиків, щоби ними бавитися і складати з них різні-прерізні слова. Нам бракує "матчастини". Та надолужити це можливо. Навіть якщо йдеться про майже неперекладні тексти. Якраз за них і потрібно братися в першу чергу. Головне - менше пуризму. Якщо у словнику немає потрібного слова - його треба придумати. І тоді воно буде. Якщо немає тієї чи іншої мови культури - її треба створити. За змогою - не зволікаючи".