Теплі історії до шоколаду
Тиждень тому у п'ятницю була презентація книги Надійки Гербіш «Теплі історії до шоколаду». Я довго думала, чи піти. Але між Днем факультету і презентацією обрала останнє. Це і стало приводом купити книгу.
Разом з автографом на книзі з’явилося побажання - «Радості!!!». Не скажу, що книга подарувала мені її багато. Але - тепла і світла.
За перший вечір одразу прочитала більш як 80 сторінок і зрозуміла: щось не так. А потім дійшло: занадто солодко. «Теплі історії до шоколаду» і самі, як шоколад: його не варто їсти багато одразу. Якось моя подруга Катя з’їла одразу цілу шоколадку, то потім кілька років не могла дивитись на шоколад. Я злякалась і вирішила далі читати дозовано. Це було на 100% правильне рішення. «Теплі історії до шоколаду» треба смакувати. Розсмоктувати, а не ковтати, тоді можна відчути увесь смак.
Це збірка оповідань, об'єднаних кількома темами. Перша частина - «Подорожні замальовки із шоколадних міст» мене не вразила. Але це чисто мої глюки. Я не вмію відчувати щось до міст як місць. Ці відчуття завжди пов'язані з людьми, які в тих містах (чи місцях) живуть (чи бувають). А в першій частині все ж наголос був більше на місця, а не на людей.
Зате в наступній частині - «Теплі історії до шоколаду» - все оберталося саме навколо людей і мене це підкорило. Особливо заторкнули «Музика кольорових снів» і «Пластикове горнятко з милосердям». Дехто міг би назвати ці історії філософськими, але я - не буду (терпіть не можу філософію і все, що з нею пов'язане ). Але ці оповідання змушують поглянути на світ з іншого ракурсу і, можливо, - змінити щось у ньому, чи хоча б у собі.
На третій частині - «101 щаслива намистина» - мені зірвало дах і мене всю затопило зливою теплих почуттів щодо авторки. До того ж, чи не кожен розділ «Намистинок» входить у категорію «змушують поглянути на світ з іншого ракурсу і, можливо, - змінити щось у ньому, чи хоча б у собі». Навіть більше: це все реально надихнуло мене втілити в життя пару цікавих ідей (питання в тому, чи вони запрацюють).
А якщо загалом сказати про книгу, то вона яскраво виділяється на фоні головних тенденцій у сучасній українській літературі. Якщо у нашу добу постмодерну автори все граються (а інколи - заграються) і заграють до читачів, то Надійка Гербіш нічого подібного не робить і навіть не думає про таке. Вона пише все, що думає і так, як думає (хто був на презентації, чи знайомий з Надійкою Гербіш погодяться, що це так) і саме в цьому весь її шарм. І, може, хтось скаже, що це примітивно, та мені подобається. Чим погано бути таким, як ти є скрізь - і в житті, і в літературі?
І що ще мені страшенно подобається у Надійці Гербіш - позитив. Це найпозитивніша людина у просторі сучасної української літератури! Моя подруга Іванка каже, що коли в неї поганий настрій, то варто тільки глянути на ЖЖ Надійки Гербіш - все минає. Думаю, так само можна застосовувати і «Теплі історії».
Ну, а те, що мене остаточно замилувало і підкорило - світлини. Це ЩОСЬ! Вони додають книзі (і, до слова, ЖЖ також) неповторного вигляду і є повноцінною частиною видання на рівні із історіями. Поки читала книгу, кілька разів ловила себе на тому, що просто сиджу і «медитую» над обкладинкою. Як я сказала, вперше побачивши в книгарні «Є» книжки Надії Гербіш, їх можна купити тільки заради обкладинки. І ще - що якби мені треба було купити книгу, наприклад, на подарунок (а особливо, якщо для дівчини), то точно взяла б «Теплі історії». Вони притягують погляд, як магніт.
Тепер все думаю, що треба ще якось «Теплі історії до кави» почитати. Цікаво, які вони на смак :)