Сходження. Вперше на Говерлу. 24 серпня 1991 року. Частина 1.
Знайшла свій старий зошит...Написано це в 1991-94 роках. Курсивом буде те, що написала зараз.
Примітка для юних читачів: тоді ще не було ні інтернету, ні мобільного зв"язку.
1.Такі ми були за рік до описаних подій. Вперше в Карпатах. Весна 1990 р., над трампліном у Ворохті.
19 серпня 1991р. Ще вчора ми посвятили яблука біля П'ятницької церкви, а сьогодні…
Вся сім'я пізно встала - в кого перший день відпустки, в кого канікули.
- Із Святом вас! Ви не забули, що сьогодні Спас?
Сіли снідати, увімкнули радіо, 10 годин, останні вісті.
Не зразу й зрозуміли, що сталося. Одне ясно - щось незаконне.
Зрозуміли, що влада в країні змінилась, що Горбачов у Форосі, по суті, під домашнім арештом, (відразу промайнула думка, чи він взагалі живий?), що владу взяли в свої руки його найближчі помічники - Янаєв, Павлов та інші.
Перша думка: «Як можна оголосити Президента неспроможним виконувати свої обов'язки, якщо він живий і при свідомості?».
Друга думка: «Якщо Президент захворів, то сам би підписав указ про заміщення. Підписати він не міг би, коли б був непритомним, або під наркозом, або божевільним, або мертвим.»
Цікава в них логіка. Кажуть, що «здоровье не внушает опасений», а указ про тимчасове покладання обов'язків на Янаєва підписав сам Янаєв.
Знімаю з голови уявну шапку і кажу, як дід з «Весілля в Малинівці»: «Опять власть меняется!».
Пізніше ще послухали. Але ми не дуже зрозуміли, чого нам від них чекати.
Пообіцявши всім бажаючим по 15 соток землі під городи, нова влада відразу розпорядилась закрити «Комсомольскую правду», передачу «Взгляд» і інші «рупори гласності і демократії». Саме з цього ми зрозуміли, що це зовсім не та влада, якої б нам хотілося, що вони хочуть повернути нас до часів Брежнєва, а може, й Сталіна.
З'явився страх. Точніше, не страх, а страшок, маленький і слабенький.
Увімкнули телевізор, може, хоч там щось роз'яснять, але там на всіх каналах починався показ балету «Лебедине озеро». Це ж додуматись треба - під такий шедевр творити таку брудну політику!
Я - Льоні (чоловіку): «Моя інтуїція підказує, що це ненадовго. Може, в них і добрі наміри, але я не вірю, що незаконними способами можна встановити в країні законність і порядок.
Іди на роботу і отримуй відпускні. Послухай там, що люди говорять…
Що ж тепер робити? Поїдемо завтра в Карпати чи ні?»
Льоня: «Якщо поїзди ходять, то поїдемо. Відпустка буває раз на рік. Ми пішли по гроші, а ти сиди, чекай доставку квитків.»
Анжеліка, як на свої неповні 12 років, дуже серйозно сприйняла повідомлення ГКЧП (Госкомитет по чрезвычайному положению), попросила, щоб тато взяв її на роботу. Рівень її мислення на той час був досить дорослий.
До того ж, два тижні тому вона повернулась з поїздки до Франції (за програмою «Просвіти», жили в сім'ях), а місяць перебування в цій країні дуже змінив її світогляд. Тому після таких новин по радіо вона напівжартома запитала мене: «Мама, а тебе не посадять в тюрму за те, що ти - член Товариства української мови?» І хоч ми всі посміхнулися на її жарт, думаю, що в ньому була нотка справжньої тривоги.
Вони пішли, а я залишилась чекати доставку квитків на поїзд.
Сама, з радіоприймачем і зі своїми думками. «А чи доставлять квитки сьогодні? А чи ходять поїзди? І що буде далі?»
Подзвонила на вокзал, сказали, що квитки будуть доставлені сьогодні.
Увімкнула телевізор. Там показують балет «Лебедине озеро». Бідний Чайковський! Я дуже люблю його музику, цей балет для мене - найулюбленіший.
Але потім, протягом кількох років ця музика асоціювалась в мене з тим путчем 19 серпня. От так і знищуються геніальні творіння. Адже тільки через три чи чотири роки, я вже не згадувала про путч, слухаючи «Адажіо» чи «Танець маленьких лебедів».
Нічого не ясно… Що ж з Горбачовим?
Коли по радіо прочитали заяву Лук'янова, подумалось: «Он воно що, декому не сподобався такий союзний договір, який пропонує Президент. Занадто багато волі дає республікам».
Що ж буде далі?
Сіла дивитися «Лебедине озеро», але майже не чую тієї чарівної музики. Лише уривками, на кілька хвилин вдається відволіктися від тяжких думок.
Прийшли Льоня з Анжелікою. Кажуть, що людей хвилює доля Горбачова. А ще вчора лаяли його на всі боки. І я на нього часто була зла, проте смерті йому ніколи не бажала.
Слухаємо нові повідомлення ГКЧП. Анжеліка робить висновок: «Мама, тобі треба скоренько виходити з Товариства української мови, бо вас всіх погрузять в поїзди і відправлять на які-небудь Соловки.»
Я: «Ну да, розігналась, вже біжу виходити з Товариства.»
Все це говориться напівжартома, трохи спадає напруга і страх.
І не знали ми, що «устами младенца глаголет истина», що вже замовила нова влада сотні тисяч наручників і бланків ордерів на арешт.
В клопотах з укладанням рюкзаків проходить день. Під вечір приносять квитки на поїзд. Раз доставка працює, значить, і поїзди ходять. В голові суцільні знаки питання. Може, нам не варто їхати? А що, як Західна Україна відділиться від нас? Навряд чи вони стерплять це ГКЧП. Хто зна, чи колись ще побуваємо в Карпатах?
Поговорили з сусідкою. Вона у відчаї: «Що чекає наших дітей?»
Хоч би Київ чи Чернігів щось сказали по радіо чи телевізору. Так де там! На всіх каналах тільки Москва, і повторюють одне й те ж повідомлення.
Увечері дивилися прес-конференцію ГКЧП. Льоня помітив, що в Янаєва руки тремтять. Каже: «Мабуть, п'є багато.»
Я: «Ну чого ти так думаєш? Думаєш, легко робити державні перевороти? Він ніч не спав, втомився. А брехати перед камерою хіба легко? Он бачиш, що видає? «Мой друг Михаил Сергееевич…» Другом називає, а сам сховав його невідомо куди.»
Всіх розвеселив відомий журналіст Бовін, задавши питання Стародубцеву, як той потрапив до цієї компанії.
Ну, що ж, «утро вечера мудренее», завтра вранці й вирішимо, що будемо робити.
Настало 20 серпня...
Продовження тут (частина 2)
Частина 3, заключна, тут
Примітка для юних читачів: тоді ще не було ні інтернету, ні мобільного зв"язку.
1.Такі ми були за рік до описаних подій. Вперше в Карпатах. Весна 1990 р., над трампліном у Ворохті.
19 серпня 1991р. Ще вчора ми посвятили яблука біля П'ятницької церкви, а сьогодні…
Вся сім'я пізно встала - в кого перший день відпустки, в кого канікули.
- Із Святом вас! Ви не забули, що сьогодні Спас?
Сіли снідати, увімкнули радіо, 10 годин, останні вісті.
Не зразу й зрозуміли, що сталося. Одне ясно - щось незаконне.
Зрозуміли, що влада в країні змінилась, що Горбачов у Форосі, по суті, під домашнім арештом, (відразу промайнула думка, чи він взагалі живий?), що владу взяли в свої руки його найближчі помічники - Янаєв, Павлов та інші.
Перша думка: «Як можна оголосити Президента неспроможним виконувати свої обов'язки, якщо він живий і при свідомості?».
Друга думка: «Якщо Президент захворів, то сам би підписав указ про заміщення. Підписати він не міг би, коли б був непритомним, або під наркозом, або божевільним, або мертвим.»
Цікава в них логіка. Кажуть, що «здоровье не внушает опасений», а указ про тимчасове покладання обов'язків на Янаєва підписав сам Янаєв.
Знімаю з голови уявну шапку і кажу, як дід з «Весілля в Малинівці»: «Опять власть меняется!».
Пізніше ще послухали. Але ми не дуже зрозуміли, чого нам від них чекати.
Пообіцявши всім бажаючим по 15 соток землі під городи, нова влада відразу розпорядилась закрити «Комсомольскую правду», передачу «Взгляд» і інші «рупори гласності і демократії». Саме з цього ми зрозуміли, що це зовсім не та влада, якої б нам хотілося, що вони хочуть повернути нас до часів Брежнєва, а може, й Сталіна.
З'явився страх. Точніше, не страх, а страшок, маленький і слабенький.
Увімкнули телевізор, може, хоч там щось роз'яснять, але там на всіх каналах починався показ балету «Лебедине озеро». Це ж додуматись треба - під такий шедевр творити таку брудну політику!
Я - Льоні (чоловіку): «Моя інтуїція підказує, що це ненадовго. Може, в них і добрі наміри, але я не вірю, що незаконними способами можна встановити в країні законність і порядок.
Іди на роботу і отримуй відпускні. Послухай там, що люди говорять…
Що ж тепер робити? Поїдемо завтра в Карпати чи ні?»
Льоня: «Якщо поїзди ходять, то поїдемо. Відпустка буває раз на рік. Ми пішли по гроші, а ти сиди, чекай доставку квитків.»
Анжеліка, як на свої неповні 12 років, дуже серйозно сприйняла повідомлення ГКЧП (Госкомитет по чрезвычайному положению), попросила, щоб тато взяв її на роботу. Рівень її мислення на той час був досить дорослий.
До того ж, два тижні тому вона повернулась з поїздки до Франції (за програмою «Просвіти», жили в сім'ях), а місяць перебування в цій країні дуже змінив її світогляд. Тому після таких новин по радіо вона напівжартома запитала мене: «Мама, а тебе не посадять в тюрму за те, що ти - член Товариства української мови?» І хоч ми всі посміхнулися на її жарт, думаю, що в ньому була нотка справжньої тривоги.
Вони пішли, а я залишилась чекати доставку квитків на поїзд.
Сама, з радіоприймачем і зі своїми думками. «А чи доставлять квитки сьогодні? А чи ходять поїзди? І що буде далі?»
Подзвонила на вокзал, сказали, що квитки будуть доставлені сьогодні.
Увімкнула телевізор. Там показують балет «Лебедине озеро». Бідний Чайковський! Я дуже люблю його музику, цей балет для мене - найулюбленіший.
Але потім, протягом кількох років ця музика асоціювалась в мене з тим путчем 19 серпня. От так і знищуються геніальні творіння. Адже тільки через три чи чотири роки, я вже не згадувала про путч, слухаючи «Адажіо» чи «Танець маленьких лебедів».
Нічого не ясно… Що ж з Горбачовим?
Коли по радіо прочитали заяву Лук'янова, подумалось: «Он воно що, декому не сподобався такий союзний договір, який пропонує Президент. Занадто багато волі дає республікам».
Що ж буде далі?
Сіла дивитися «Лебедине озеро», але майже не чую тієї чарівної музики. Лише уривками, на кілька хвилин вдається відволіктися від тяжких думок.
Прийшли Льоня з Анжелікою. Кажуть, що людей хвилює доля Горбачова. А ще вчора лаяли його на всі боки. І я на нього часто була зла, проте смерті йому ніколи не бажала.
Слухаємо нові повідомлення ГКЧП. Анжеліка робить висновок: «Мама, тобі треба скоренько виходити з Товариства української мови, бо вас всіх погрузять в поїзди і відправлять на які-небудь Соловки.»
Я: «Ну да, розігналась, вже біжу виходити з Товариства.»
Все це говориться напівжартома, трохи спадає напруга і страх.
І не знали ми, що «устами младенца глаголет истина», що вже замовила нова влада сотні тисяч наручників і бланків ордерів на арешт.
В клопотах з укладанням рюкзаків проходить день. Під вечір приносять квитки на поїзд. Раз доставка працює, значить, і поїзди ходять. В голові суцільні знаки питання. Може, нам не варто їхати? А що, як Західна Україна відділиться від нас? Навряд чи вони стерплять це ГКЧП. Хто зна, чи колись ще побуваємо в Карпатах?
Поговорили з сусідкою. Вона у відчаї: «Що чекає наших дітей?»
Хоч би Київ чи Чернігів щось сказали по радіо чи телевізору. Так де там! На всіх каналах тільки Москва, і повторюють одне й те ж повідомлення.
Увечері дивилися прес-конференцію ГКЧП. Льоня помітив, що в Янаєва руки тремтять. Каже: «Мабуть, п'є багато.»
Я: «Ну чого ти так думаєш? Думаєш, легко робити державні перевороти? Він ніч не спав, втомився. А брехати перед камерою хіба легко? Он бачиш, що видає? «Мой друг Михаил Сергееевич…» Другом називає, а сам сховав його невідомо куди.»
Всіх розвеселив відомий журналіст Бовін, задавши питання Стародубцеву, як той потрапив до цієї компанії.
Ну, що ж, «утро вечера мудренее», завтра вранці й вирішимо, що будемо робити.
Настало 20 серпня...
Продовження тут (частина 2)
Частина 3, заключна, тут