Драгоманов, як "карго-культист"

[oles_maslak]

Після кільканадцяти років знову перечитав «Шевченко, українофіли й соціалізм» Драгоманова. Власне, такі речі треба читати вже дорослій людині з більш-менш сформованим світоглядом та певним багажем «соціо-гуманітарних» знань. Тому лектура виявилася корисною. Драгоманов гарний публіцистичний стиліст, його позитивістська (саме у дусі «першого позитивізму») спроба опиратися на «факти як вони є» виглядає доволі вигідно, на фоні (здебільшого невдалої) української міфотворчості 1860-1910х років. Втім, є одне суттєве «але». Майже всі драгоманівські негативні оцінки творчості та діяльності Шевченка (якоюсь мірою «кирило-мефодіїївців», та меншою мірою українофілів) у тексті слід сприймати як позитивні, всі позитивні - як негативні. Чому? Якщо «винести за дужки» всі фундаментальні світоглядні постулати (типу ставлення до релігії, сім’ї, соціальної структури і т.п.), то однією із причин такої «інверсії» є специфічні особливості українського ліволіберального «культу карго». Так, справедливо звинувачуючи українофілів та Шевченка у недостатньому рівні освіти, провінційності і т.п., констатуючи вищий рівень освіти інтелігенції двох російських імперських столиць, Драгоманов, у одному місці, у якості «інтелектуальної альтернативи» висуває такий «іконостасний ряд»: Ґерцен, Фогт, Бюхнер, Фейєрбах. У тексті цей ряд доповнюється Чернишевським, Добролюбовим, Оґарьовим, Бєлінським, «Петрашевцями», Сен-Сімоном, Фур’є, Прудоном і Міллем. Не оцінюючи ідеологічну суть творчості цих авторів, можна констатувати лише одне - на фоні європейської інтелектуальної історії вони мають настільки мікроскопічний масштаб (за винятком, хіба що, Прудона і Мілля), що не соромно буде назвати їх твори інтелектуальним мотлохом. Ну хіба що деякі автори є значимими у контексті ґенези російського революційного руху (а згодом і більшовизму) - як той же Ґерцен (але навіть враховуючи це, творчість таких персонажів, як Чернишевський чи Бєлінський зараз виглядає карикатурно, на фоні інтелектуального життя Російської імперії ХІХ ст.). Але завдяки традиційному «карго культу», що запанував у середовищі «нігілістичної» російської інтелігенції (тих самих «бєсів» із творів Достоєвського), починаючи із 1840-х років, ці прізвища стали модними, навіть «культовими». От цей «культ» і намагається Драгоманов протиставити «українофільству» та «кириломефодіївству» у якості «ідеального взірця» та критерію своїх оцінок. Мені видається, що на цьому фоні й «провінціалом» бути не соромно. Навіть навпаки - краще бути провінціалом, ніж орієнтуватися на такі зразки. В якості резюме варто навести історію із мемуарів Дмитра Дорошенка. У 1909 році до Києва приїхав вже сильно хворий Іван Франко. Він мав дуже обшарпаний вигляд, його облізлі пальці було спаралізовано. А головне - від нього сильно тхнуло креозотом. Як з’ясувалося, Франко мачав руки у міцний розчин креозоту, щоб відмахуватися від «духу Драгоманова», який його переслідував. Тому київські співрозмовники намагалися не згадувати у присутності Франка прізвища його колишнього «вчителя та ідейного натхненника». Але якось раптом, на традиційному понеділковому прийнятті в родині Чикаленків, хтось згадав це прізвище. «Ах, - сказав на це Франко, - Драгоманов - це дуже мстивий чоловік: він переслідував мене цілу дорогу до Києва, сідав на даху вагона й дражнив мене; я мусів відганяти його, кроплячи креозотом, він тоді пищав і ховався…». Якщо не сприймати цю розповідь вже важко хворого тоді генія галицької літератури (а Франко дійсно був геніальним інтелектуалом, попри облудність багатьох його світоглядно-політичних уподобань) буквально, можна ствердити, що «дух Драгоманова» справді виявився «злим демоном» українського політичного руху 1890-1920-х років. І став одним із головних призвідників катастрофічного результату Визвольних змагань 1917-21 рр. (а згодом і катастрофи 1932-33 рр.)…
П.С. Але Драгоманова все одно треба читати. Жаль, що нинішні українські ліберальні «каргокультисти» не зробили навіть спроби повного академічного видання його творів (а спекулюють, зокрема, на спадщині «провінційного міфотворця» Шевченка).