Поезія Майдану. Марія Старожицька
***
Чорно-біла зима вже підступно здає барикади,
Аби змити струмками з бруківки запечену кров,
Хоч кияни вже звикли до вибухів та канонади,
До безсонних ночей і зачинених станцій метро
Не шукаючи крісел, посад чи медалей і слави
З саморобним щитом і червоним хрестом на щиті,
Одягає хлопчисько під скутерний шлем балаклаву
І виходить на варту, бо треба на варту іти
Далі буде, звичайно. Бо до перемоги далеко.
Але вже перелом. І її наближається мить.
Це ж із вирію в травні вертатимуть в гнізда лелеки
І до того часу треба встигнути кіптяву змить.
***
Вышли с мирным протестом,
Оказалось - война.
Под домашним арестом
Очутилась страна,
Чтобы мы не посмели
Убежать от судьбы…
Если не онемели,
Значит, мы - не рабы.
Впереди - огнеметы,
Водометы и дым,
Это наша работа -
Измениться самим,
Чтобы разные люди
На одной из планет
Знали: все у нас будет,
Если выхода нет.
БЬЮТ ЖЕНЩИНЫ
Они выбивают палками эту страну. Как много лет выбивали ковры на снегу. Вначале - те самые, прикроватные, с лебедями и оленями, позже туркменские и прочих советских народов Востока, висевшие на стене, чтобы не так слышно было соседей, еще позже - дефицитные вьетнамские циновки времен перестройки… Женщины бьют. Ритмично, деловито, ответственно, как выколачивали белье вальком в юности. Бьют, отбивая военный ритм тамтамов, поднявшийся из какой-то всемирной генетической памяти. Они бьют этот лист железа за все - за непослушного сына, не поддевшего сегодня под каску теплую шапочку, за мужа, пошедшего на Майдан с радикулитом , за жизнь, в которой вот только была юность, а уже скоро пенсия, и так ничего и не видела, вот хоть бы дети успели, хотя бы внуки… Они бьют, без злости, спокойно, вдумчиво, ответственно - сегодня это их работа. И страна наша с каждым ударом выбивается, освобождаясь от своей многолетней пыли, нанесенной грязи, от плевков на нее свысока, очищается, выпрямляется...
***
Під бруківкою взимку ховалась зелена трава
Вибивали каміння, а там - ось така дивовижа,
Як її не давило, таки залишилась жива,
Недоторканно-ніжна , яскрава, смарагдово-свіжа
І тепер, у лютневий мороз, люди мають весну,
Зазирають у неї, пірнають углиб, аж до літа,
Де на тихому плаї тонесенько грає трембіта,
І лишилося тільки збудити країну від сну
А до того - пекельно палають у бочках дрова,
В охорони Майдану дивитися в очі вказівка,
Бо в очах у своїх - ця зимова зелена трава,
А навколо - з червоними цятками крові бруківка
***
Дівчина-Що-Задає-Питання
Хоче дізнатися достеменно,
Чи убезпечить її кохання
Перерахованих поіменно
Це виглядає наче молитва -
Дівчина-Що-Задає-Питання
Просто щоночі отам, де битва,
Ревно очікує до світання
Чаю? Ні, дякую, краще іншим
Маску від газу? Та в мене хустка
Тихо шепоче, здається, вірші,
Доки вогонь випалює пустку
Дівчина-Що-Задає-Питання
Згадує кожного з барикади -
Діда-в-Якого-Смішні-Вітання,
Хлопця-Який-Складає-Балади
Постріли, вибухи, скалок зливи
Адреналін в бойовім азарті
Може, тому, що вона на варті,
Всі і залишаться невразливі?
Дівчина-Що-Задає-Питання
Певної відповіді не має,
Тільки кохає, люто кохає
Кожного-кожного. Як востаннє
ЯНГОЛУ
(Тіні Пересунько*)
Дівчина довго збирала гусяче пір`я
Кожну з ночей без сну видирала з подушки
В час, коли чулося, що ось тут, на подвір`ї
Вже під будинком прямо стріляють пушки
Це ось така акустика у столиці
Вибухи, постріли - краще чути чимдалі
Ось так пір`їна - довга, немов з орлиці,
Стихло, здається? Ні, ще гупає далі
Потім, коли зібрала його багато,
Білі-пухнасті крила собі зробила
І полетіла, тільки би не чекати,
І понад боєм високо пролетіла
Той, хто помітив, вирішив - янгол з неба,
В місиві чорнім його охоронець білий
І у двобої вистояв так, як треба,
І вже під ранок вийшов із пекла цілий
Дівчина плаче - ну і бруднющі крила,
Палену гуму чисто не відіпрати…
… На батареї сушиться янгол білий,
В ніч йому знову прийдеться вилітати
_________________________________________________________
*Тіна Пересунько - один зі смілянських "Розгніваних янголів"
Янголи Тіна Пересунько та Любов Єремічева на Майдані і Грушевського
Чорно-біла зима вже підступно здає барикади,
Аби змити струмками з бруківки запечену кров,
Хоч кияни вже звикли до вибухів та канонади,
До безсонних ночей і зачинених станцій метро
Не шукаючи крісел, посад чи медалей і слави
З саморобним щитом і червоним хрестом на щиті,
Одягає хлопчисько під скутерний шлем балаклаву
І виходить на варту, бо треба на варту іти
Далі буде, звичайно. Бо до перемоги далеко.
Але вже перелом. І її наближається мить.
Це ж із вирію в травні вертатимуть в гнізда лелеки
І до того часу треба встигнути кіптяву змить.
***
Вышли с мирным протестом,
Оказалось - война.
Под домашним арестом
Очутилась страна,
Чтобы мы не посмели
Убежать от судьбы…
Если не онемели,
Значит, мы - не рабы.
Впереди - огнеметы,
Водометы и дым,
Это наша работа -
Измениться самим,
Чтобы разные люди
На одной из планет
Знали: все у нас будет,
Если выхода нет.
БЬЮТ ЖЕНЩИНЫ
Они выбивают палками эту страну. Как много лет выбивали ковры на снегу. Вначале - те самые, прикроватные, с лебедями и оленями, позже туркменские и прочих советских народов Востока, висевшие на стене, чтобы не так слышно было соседей, еще позже - дефицитные вьетнамские циновки времен перестройки… Женщины бьют. Ритмично, деловито, ответственно, как выколачивали белье вальком в юности. Бьют, отбивая военный ритм тамтамов, поднявшийся из какой-то всемирной генетической памяти. Они бьют этот лист железа за все - за непослушного сына, не поддевшего сегодня под каску теплую шапочку, за мужа, пошедшего на Майдан с радикулитом , за жизнь, в которой вот только была юность, а уже скоро пенсия, и так ничего и не видела, вот хоть бы дети успели, хотя бы внуки… Они бьют, без злости, спокойно, вдумчиво, ответственно - сегодня это их работа. И страна наша с каждым ударом выбивается, освобождаясь от своей многолетней пыли, нанесенной грязи, от плевков на нее свысока, очищается, выпрямляется...
***
Під бруківкою взимку ховалась зелена трава
Вибивали каміння, а там - ось така дивовижа,
Як її не давило, таки залишилась жива,
Недоторканно-ніжна , яскрава, смарагдово-свіжа
І тепер, у лютневий мороз, люди мають весну,
Зазирають у неї, пірнають углиб, аж до літа,
Де на тихому плаї тонесенько грає трембіта,
І лишилося тільки збудити країну від сну
А до того - пекельно палають у бочках дрова,
В охорони Майдану дивитися в очі вказівка,
Бо в очах у своїх - ця зимова зелена трава,
А навколо - з червоними цятками крові бруківка
***
Дівчина-Що-Задає-Питання
Хоче дізнатися достеменно,
Чи убезпечить її кохання
Перерахованих поіменно
Це виглядає наче молитва -
Дівчина-Що-Задає-Питання
Просто щоночі отам, де битва,
Ревно очікує до світання
Чаю? Ні, дякую, краще іншим
Маску від газу? Та в мене хустка
Тихо шепоче, здається, вірші,
Доки вогонь випалює пустку
Дівчина-Що-Задає-Питання
Згадує кожного з барикади -
Діда-в-Якого-Смішні-Вітання,
Хлопця-Який-Складає-Балади
Постріли, вибухи, скалок зливи
Адреналін в бойовім азарті
Може, тому, що вона на варті,
Всі і залишаться невразливі?
Дівчина-Що-Задає-Питання
Певної відповіді не має,
Тільки кохає, люто кохає
Кожного-кожного. Як востаннє
ЯНГОЛУ
(Тіні Пересунько*)
Дівчина довго збирала гусяче пір`я
Кожну з ночей без сну видирала з подушки
В час, коли чулося, що ось тут, на подвір`ї
Вже під будинком прямо стріляють пушки
Це ось така акустика у столиці
Вибухи, постріли - краще чути чимдалі
Ось так пір`їна - довга, немов з орлиці,
Стихло, здається? Ні, ще гупає далі
Потім, коли зібрала його багато,
Білі-пухнасті крила собі зробила
І полетіла, тільки би не чекати,
І понад боєм високо пролетіла
Той, хто помітив, вирішив - янгол з неба,
В місиві чорнім його охоронець білий
І у двобої вистояв так, як треба,
І вже під ранок вийшов із пекла цілий
Дівчина плаче - ну і бруднющі крила,
Палену гуму чисто не відіпрати…
… На батареї сушиться янгол білий,
В ніч йому знову прийдеться вилітати
_________________________________________________________
*Тіна Пересунько - один зі смілянських "Розгніваних янголів"
Янголи Тіна Пересунько та Любов Єремічева на Майдані і Грушевського
Click to view