Люблін
Люблін - гарне польське містечко, яке одразу полюбилося. Мабуть, через колорит всього: свіжого повітря супроти пилючного автобуса, передгрозового неба супроти зажмурених очей від якогось не по-весняному сильного сонця, гарних брукованих вуличок супроти асфальтівок і поганих доріг Самбірщини, повного мовного супокою і відсутності знайомих супроти великої тисняви Станіславова, зручних кафешок і таких до місця прилаштованих супроти якоїсь ліпнини «Роганів» і «Чернігівських», що виглядають скорше, як нагромадження стільців і лопухастих парасоль.
У це місто на сході Польші, на ріці Бистшиці, ми приїхали о шостій годині по полудні польського часу. І одразу помандрували до Старого міста (власне, що цікавого ми могли знайти в новобудовах та спальних кварталах!).
Першими нас зустріли стіни Королівського замку 13-16 ст., перебудованого в 19 столітті. Від старих побудов залишилася тільки кругла башта. Замок слугував королівською резиденцією та фортецею. Зараз тут знаходиться Люблінський музей, а раніше була тюрьма (царська, гітлерівська, НКВДитстська).
Бути дощу. Проте його таки не було в повному обсязі. Місто готувалося до нашого приїзду і тримало погоду в рукаві.
Поряд з замком височіє на тумбі одинокий лев. Табличка сповіщає про певну спорідненість зі Львовом.
Замок якоїсь такої чудернацької форми. Суміш Сходу і московського Кремля.
Над входом дві загрозливі алебарди. Помальовані чи то в зелене, чи то патина утворилася, не знаю.
Типово, в музей не пішли, помандрували далі. Через площу до Гродської брами в старій оборонній стіні (перебудована в 18 ст.).
Далі пішли вуличкою вгору, де з кожною сходинкою замок вимальовувався все краще й краще.
Трохи параноїдальних панорамних кадрів в техніці ХДР дозволили це чудо зодчества нормально зафотографувати.
Зверху нам представилися руїни, вірніше, фундамент, церкви, макет якої завбачливі полякі подали в мініатюрі.
Звісно, це простіше, ніж відновлювати будівлю.
Гарні в них ліхтарики на стінах, такі казкові. Прямо казка Андерсена наяву.
Ото руїни, помежи яких товчуться здивовані туристи. Особливо з нашого автобуса.
Поряд з тим знаходиться дім Мансьєнарський. Я теж не в курсі, що то за видиво таке. Але бюст там гарно вписується.
Трохи почовгати ногами по вуличці, та й натрапляємо на Домініканський костел і монастир 14 ст.
Лиш не хоче він до фото ставати: стиснутий вуличками звідусіль, а як не ними, то вайлуватими туристами, реклямою на стінах.
Біля отої кафешки, куди мчить та кубіта в чорному сарафані (див. фото вище з домініканою), розташоване от таке транспортне одоробло.
Тримаючи захват у кулачці, накріпко стиснутому, бачимо, як слині мимоволі витікають від подивування Тринітарською баштою, гарною площею, шпильчастою маківкою, яка стрімголов виринає в небо своїм хмарошкрябом.
Там також знайшли левів. І якісь коріння мандрагори, якимось тайним чином зв’язаних з тими левами.
Так і хотілося запитати в кафе: Што куріл афтар. Але не питали. Най собі тлумлять тої жень-шень.
Виходимо на ринкову площу.
Не так гарний той ринковий будинок, як пляц з будинками навколо. Вони виконані в техніці якоїсь гравюри, виглядає ефектно.
Десь королі, а десь і простолюдини.
Бажаючим надіслати листа можна скористатися поштовою скринькою.
Такий приємний архаїзм на фоні покриття Wi-Fi.
Забудькам та тлумакам навіть подано взор, як заповнювати листа!
Виходимо по вулиці Брамовій (Bramova) до Краківських воріт (14 ст.), спочатку готичних, потім неодноразово перебудованих.
Ще поки ми не впхали своє тіло в ту браму, можна порискати по вуличках і подивитися на цікавинки.
Як не дивно (!), там не тхне уриною або псячими каками, там з найружніших кафешок чути запах хот-догової випічки та ще різні ґерухи, ніби й апетитні, але ж такі некорисні для шлунку.
Знову та сама Тринітарська башта.
Відвисання щелепи - повторно!
В інший бік - середньовічний цехмайстерівський провулок.
Ідилічно, еге ж?!
От так виглядає Краківська брама. По суті, вихід (або вхід) зі старого міста, приправлений іконою.
Переходимо дорогу, навіть нас не переїхала жадна автівка чи тролєйбас: водії тут ввічливі і мирян з далеко Станіславова не давлять. Мають люди бога в серці!
З невеликими стараннями вже на тім боці роззявляємо писки, в які розпашіле сонце посилає свої променяки, та й дивимося на Нову ратушу й пляц біля неї. На тім пляці скажені роверисти літають з реактивним свистом, тому треба пильнувати. Ще найпаче треба пильнувати кафе, де можна справити потреби плотські. Нам натрапилося арома-кафе, де дурманили запахом сандалу не тільки мила й свічки, але й все повітря було сповнене аромами троянд, мирту, чайного дерева, кориці та інших благих трав.
Ось таким нам представилося містечко після файного арома-кафе.
То прибудови від Нової ратуші. Там колись був монастир. Ото його хрестик нахилився трохи.
А в келії наглим чином в’їхала апотека.
Порухалися ми до супермаркету (ну сюди також заходили) до Постбернардинського костелу і монастиря (17 ст.).
Збоку, що не кажіть, він більш привабливіший. Навіть на фоні машини, яка втулилася туди і не хотіла вступатися. Хай їй грець!
А от з вулички цей костел виглядає як трансформер, до якого тулили і тулили якісь прибудови.
От вам і подєлка-самодєлка. Зайти всередину можливим не представилося: Люблін знав, що їде туристичних 50 чоловік зі Станіславова (і не тільки), тому позачиняв наглухо свої святині, втративши таким чином офіру на свої храми від жертводавчих прикарпатців. А може, є ще якась причина затулених накріпко дверей. Не знаю.
Ось ця будова страшенно виглядає мило.
Семінаристська школа чи якийсь будинок гарнізону - сказати не можу. Щось таке (і в колір, і майже в стиль) є в Стрию, тільки там фойєршутц, а тут що?!
Погуляли провулками, вийшли знову на мою улюблену башту (щелепа відвисла втретє!)
Виявилося, що це миле кам’яне створіння поруч з катедрою. Але катедральний собор зараз закритий будівельними сітками і ніякої естетичної цінності не несе. Фотографувати боввана в мішковині не хотілося.
Шматки захисного риштування видно справа в кадрі.
Далі ми надибали Архиєпископський палац. Гарно прибрано і цвітастно. Європа!
Час квапитися назад. Вирішили дати дьору і таки глипнути одним оком і групою в 16 лінз фотокамери на Кармелітський костел та монастир (17 ст.). Сонця заходило. Вечоріло. Поруч ще була якась напівпаркова алея з наваляними бетонно-арматурно-кам’яними валунами. Виявилося - пам’ятник єврейським жертвам гітлеризму.
Вертаємося до замку. Ось такий він ввечері.
Останні грайливі погляди в Середньовіччя.
Гасові лямпи, бруківкова застиглість часу, готика шпилів, в склепінні ночі виринає реформізм!
Останні погляди на місто.
Замкова площа. Останні подихи дня. Останній кадр.
Казка створена для того, щоб у неї вірити!!!
І нездісненне залишається за порогом, якщо мрії не втілювати в життя!
Дякую тобі, Любліне, за це!