Гурман Заратустра насолоджується маракуйєю
Заратустра пригадує середину буремних 90-х, коли ринок просто був завалений хімічними Юппі. Тоді, серед усього більш-менш відомого фруктового розмаїття, був незвичний напій під назвою маракуйя. Слово манило чимось невідомим, смак був якийсь незрозумілий. Барвник був такий самий, як і Вишня. Після розведення водою і випивання, увесь посуд ставав червоним на довгий час. Ясно було, що ніякої маракуйї, навіть натяку на неї, там не було. Був хімічний набір ароматизаторів, консервантів, фарбників.
Після того Заратустра на довгий час забув про маракуйю, папайю і гуаву. Але світ про неї не забув, одного разу зіштовхнувши мене зі справжнім плодом. Якщо згадати ту зустріч, то тоді я ще не був певен, що з’їв саме маракуйю. Це був недільний бельгійський обід у сім’ї Роенальда, де на десерт подали куплений у супермаркеті солодкий торт. Долею випадку мені перепав кусник торта зі шматком маракуйї зверху. О, це було просто щось! Ні, не так. ЩООООСЬ!
Правду сказати, тоді мені дати чітку відповідь на запитання, як зоветься ця червона половинка, не змогли. Обмежилися просто англійською фразою «tropical fruit». Досить узагальнено, але хоч якось. Дякуючи Інтернету, я потім знайшов назву цієї пасифлори (така ботанічна назва. Французи і англомани називають плід пешенфрут, плід пристрасті). Одначе проміжок між нормальним наїданням маракуйєю та її першим куштунком - був добрячий.
Дійсно, маракуйя родом з Південної Америки. Як вона виглядає, Заратустра бачив вживу. Це ліана до 10 метрів довжиною, яка обплутує гілки дерев. Непомітний зелений в’юн має просто неймовірно гарні квіти. Настільки прекрасні за формою і запахом, що їм нема зрівняння. Згадується, що якимось там натуралістам квітка нагадала муки Христа, тому й подибується зараз назва цієї рослини - стратоцвіт. Деталей зрівнялівки я не пригадаю, але там тичинки нагадували цвяхи, чашолистки - якісь єрусалимські гори.
У результаті запилення комахами утворюються гладкі або горбисті плоди різного кольору. Від темно-пурпурного до лілово-жовтого. Відповідно, червоні плоди визрівають до розміру середнього лимону, жовті - до великого грейпфруту. Традиційно маракуйєю прийнято називати пасифлору їстівну пурпурну (Passiflora edulis). Усі решта підвиди сильно розщеплюють це поняття як у кольорі, так і у смаках.
Тепер черга поговорити про смак, а то все якісь спогади та розвідки нікому не цікаві. Плід треба розрізати ножем навпіл і ложечкою виїсти серцевинку. На відміну від твердої скоринки, серцевинка досить ніжна, волога й кваснюча. Смаком нагадує аґрус (рос. крыжовник), проте з неймовірним густим ароматом, який схожий на якийсь коктейль. Хто хоч раз спробує маракуйю, не зможе забути цього смаку і вже не сплутає ні з чим іншим. Серед стиглої драглистої м’якоті є зернята, які не надто тверді і навіть їстівні.
Маракуйю додають до коктелей, йогуртів, соків-фреш, лимонадів та морозива. Можна, звісно, ласувати просто плодами, давши змогу їм максимально достигнути (аж до повного зморщення плоду), щоб зменшити кислоту м’якоті. А тоді вже вповні насолодитися соковитим вмістом. На правду, виходить неймовірно смачно.
Після того Заратустра на довгий час забув про маракуйю, папайю і гуаву. Але світ про неї не забув, одного разу зіштовхнувши мене зі справжнім плодом. Якщо згадати ту зустріч, то тоді я ще не був певен, що з’їв саме маракуйю. Це був недільний бельгійський обід у сім’ї Роенальда, де на десерт подали куплений у супермаркеті солодкий торт. Долею випадку мені перепав кусник торта зі шматком маракуйї зверху. О, це було просто щось! Ні, не так. ЩООООСЬ!
Правду сказати, тоді мені дати чітку відповідь на запитання, як зоветься ця червона половинка, не змогли. Обмежилися просто англійською фразою «tropical fruit». Досить узагальнено, але хоч якось. Дякуючи Інтернету, я потім знайшов назву цієї пасифлори (така ботанічна назва. Французи і англомани називають плід пешенфрут, плід пристрасті). Одначе проміжок між нормальним наїданням маракуйєю та її першим куштунком - був добрячий.
Дійсно, маракуйя родом з Південної Америки. Як вона виглядає, Заратустра бачив вживу. Це ліана до 10 метрів довжиною, яка обплутує гілки дерев. Непомітний зелений в’юн має просто неймовірно гарні квіти. Настільки прекрасні за формою і запахом, що їм нема зрівняння. Згадується, що якимось там натуралістам квітка нагадала муки Христа, тому й подибується зараз назва цієї рослини - стратоцвіт. Деталей зрівнялівки я не пригадаю, але там тичинки нагадували цвяхи, чашолистки - якісь єрусалимські гори.
У результаті запилення комахами утворюються гладкі або горбисті плоди різного кольору. Від темно-пурпурного до лілово-жовтого. Відповідно, червоні плоди визрівають до розміру середнього лимону, жовті - до великого грейпфруту. Традиційно маракуйєю прийнято називати пасифлору їстівну пурпурну (Passiflora edulis). Усі решта підвиди сильно розщеплюють це поняття як у кольорі, так і у смаках.
Тепер черга поговорити про смак, а то все якісь спогади та розвідки нікому не цікаві. Плід треба розрізати ножем навпіл і ложечкою виїсти серцевинку. На відміну від твердої скоринки, серцевинка досить ніжна, волога й кваснюча. Смаком нагадує аґрус (рос. крыжовник), проте з неймовірним густим ароматом, який схожий на якийсь коктейль. Хто хоч раз спробує маракуйю, не зможе забути цього смаку і вже не сплутає ні з чим іншим. Серед стиглої драглистої м’якоті є зернята, які не надто тверді і навіть їстівні.
Маракуйю додають до коктелей, йогуртів, соків-фреш, лимонадів та морозива. Можна, звісно, ласувати просто плодами, давши змогу їм максимально достигнути (аж до повного зморщення плоду), щоб зменшити кислоту м’якоті. А тоді вже вповні насолодитися соковитим вмістом. На правду, виходить неймовірно смачно.