Трубадуры империи.
( Тех, кто не владеет украинским, к сожалению ссылками порадовать не могу. Книга на русский не переведена.- И в обозримом будущем / учитывая содержание книги / , ждать появления этой книги на русском языке не стоит).
"Крок за кроком, етап за етапом (Пушкін, Лермонтов, Толстой, Тургенєв, В.Шкловскій, Д.Ліхачов, Солженіцин, В.Распутін, - аж до сучасного “античеченського дискурсу”!) Е.Томпсон відстежує, як Російська імперія творила свій образ у слові. Образ, у який сама повірила - і переконала в його правдивості інших. Зокрема й ті, підкорені нею народи, які самі в цьому образі начисто “зникали”, позбавлялися свого власного голосу, права, як каже Е.Томпсон, «розповісти свою власну історію»".
«Постколоніальні дослідження» - одна з наймодніших тем у гуманітаристиці, причому вже не перший рік. Чому на території колишньої Російської імперії ця тема не стала не тільки провідною, але й скільки-небудь помітною?
Такі дослідження розвинулися на ґрунті свободи слова, що має місце у так званому західному світі вже багато поколінь. Іноді вона веде до відчуття політичного простору за допомогою самокритики, а іноді засмічує простір дискурсу «частковими правдами» й маніпуляцією. Постколоніальні дослідження - це частина самокритики.
Московська держава, а потім Російська імперія та Радянський Союз успадкували від монголів неймовірну прихильність до приховування політичної й інтелектуальної інформації. Росія звикла засекречувати все - не тільки економічні та мілітарні дані, але й розвиток гуманітаристики й мислення у світі. Тому ті міркування про метрополії та периферії, що вже стали частиною повсякденного інтелектуального дискурсу на Заході, в Росії здаються бентежними новаціями. Про те, що кілька десятків років тому з’явилася нова галузь гуманітаристики, росіяни навіть не знали, оскільки їхні правителі вважали, що введення термінології постколоніалізму в університети може зашкодити пануванню Москви над різними суб’єктами Російської Федерації. .... Імперські нації зазвичай не визнають законність захисного націоналізму й представляють його як злочин або беззаконня. Отже, росіяни не розуміють, що цілком нормально впроваджувати в Україні закони, наприклад, на користь української мови, літератури, культури тощо. Вони вважають це дискримінацією. .... Колоніальні імперії в культурному аспекті мають певний шарм, якому важко протистояти. Велика Британія, Франція, Росія, Іспанія, Австрія - найяскравіші (й по-своєму привабливі) сторінки їхньої історії пов’язані саме з імперським духом. Яким чином сьогодні сприймати їхню культурну спадщину, вона ж замішана на рабській праці, крові й придушенні «інородців»?
- На жаль, багато в історії людства влаштоване таким чином. Тож ми маємо прагнути показати любителям імперій їхнє зло, а не тільки їхню красу, а самі дивитися на імперії як на суміш краси та варварства. Імперії привабливі й водночас руйнівні. Але треба пам’ятати про рівні цієї руйнівності. Британська та Французька імперії руйнували, та вони ж і будували. Сучасна Індія запозичувала у своїх завойовників політичну систему (демократію) й інші суспільні інститути. Росія тільки руйнувала, вона не внесла в поневолені країни Європи жодної корисної установи, жодної цивілізованої інституції, нічого позитивного чи такого, що б розвивало ці країни - тільки страх перед «владою» й державою, відсутність особистої свободи, атомізацію суспільства, постійну брехню в ЗМІ. Росія дотепер нічого не продукує, окрім сировини та зброї. Вона блокувала розвиток тих європейських і азійських народів, які мали нещастя потрапити до її рук. Окрім монголів, у світі ніколи не існувала імперія такого рівня руйнації.
Коли я дивлюся на палаци Петербурга (зведені на польські, литовські й українські кошти, як зазначив Адам Міцкевич у 1830-х роках), на наукові інститути Москви (побудовані, між іншим, за гроші неросійських радянських республік), я бачу тільки вигоди для росіян, але нічого позитивного для неросійських республік, не говорячи вже про людство - й тому захоплення значно менше. Я також думаю про нездатність росіян подивитися на свою країну з погляду тих країн, які росіяни зруйнували. Я думаю про лицемірство російських правлячих класів, про їхню нездатність до шляхетності, до великодушності, про їхню примітивну територіальну клептоманію - і моє захоплення слабшає.
Як відокремити у великому художникові носія імперського духу від генія, який завжди сучасний? Лєрмонтов усмиряв горців, Достоєвскій мріяв про «протоки», Булгаков знущався з хохлів. Чи може українець любити Булгакова (як, наприклад, у Ізраїлі дотепер табу на Ваґнера)?
- Це особистий вибір. Українців цілком можна зрозуміти, якщо вони не захочуть друкувати й перекладати Булгакова. Вони мають право не насолоджуватися автором, який, попри свій талант, ображає їхню національну ідентичність. Але українці, якщо захочуть, можуть насолоджуватися Булгаковим, а чеченці - Лєрмонтовим, хоча обидва письменники ставилися до України й Кавказу як до колоній. Те саме Достоєвскій: він ненавидів західне християнство (яке жорстоко переслідувалося в Російській імперії), в його романах міркування про Росію нагадують міркування Гітлера про Третій Рейх, а його наклепи на західне християнство не гірші за вихватки комуністів. Те, що він створив карикатури на неросіян і лихословив про Європу, не зашкодило деяким західним читачам (разом зі мною) в чомусь захоплюватися його творами. Неуцтво чи зловтіха письменників є застереженням, що не можна ставитися до літературних творів - навіть якщо вони геніальні - як до абсолютної правди й плутати їх із релігійними текстами, наприклад, із Біблією чи текстами отців християнської церкви (на жаль, деякі дослідники це роблять стосовно Достоєвского). Навіть геніальні романи містять у собі всі забобони недосконалості..... Які перспективи культурного діалогу нинішніх представників колишньої метрополії та колишньої колонії?
- Велика Британія та Франція прагнуть вести діалог зі своїми колишніми колоніями. Їм це вдається, бо вони погодилися «допустити до інтелектуальної бесіди» представників колишніх колоній, і конструюють історію, враховуючи їхні голоси. Росії з її істориками далеко до такого розуміння. Російські інтелектуали (певна річ, винятки є) дотепер не розуміють, у чому полягає експлуатація, - вони всі згадують спорудження шкіл, першість, скажімо, узбеків, у вступі до московських вишів в часи СРСР або статистику, вказуючи, що Москва витрачала більше грошей на якусь периферію, ніж отримувала від неї податків. Іноді колишні західні метрополії прагнуть винагородити колишні колонії за їхню залежність за допомогою вигідних для них економічних угод і безпосередньої економічної підтримки. Про це не може бути й мови в сучасній Росії, яка, навпаки, прагне «покарати» колишні колонії за те, що вони від Росії відірвалися. Крім того, в російських урядових і «патріотичних» колах спостерігається величезне й відкрите презирство до слабких - до скорених, до меншин, до маленьких або середніх народів. Досить почитати російський сайт www.inosmi.ru, щоб познайомитися з жахливим (і заохочуваним властями) рівнем суспільної свідомості в цій галузі. Деякі мої статті з американських газет з’явилися там у перекладі - про рівень коментарів неможливо говорити (тепер вони вичищені, але спочатку був грубий мат), причому в перекладах були підробки: з однієї статті зникло ключове речення про те, що довготривала мета Росії - посварити США та Європейський Союз. Часті напади на неросіян на вулицях Москви, що закінчуються іноді вбивствами, теж свідчать, що в деяких аспектах суспільного життя російські громадяни знаходяться на досить примітивному рівні. Всередині російської самосвідомості я бачу культ насильства й віру, що за допомогою насильства можна все зробити. Пам’ятаєте, як Сталін питав, скільки у Папи Римського дивізій? Нічого не змінилося в цій царині, росіяни далі рахують дивізії, замість узятися за побудову стабільного й вільного життя для росіян і неросіян у Російській Федерації. За таких обставин у Росії не може йтися про відчуття історичної провини стосовно колоній. Звичайно, говорити про грошову винагороду за експлуатацію - це утопія, та хотілося б віднайти хоча би маленькі зміни в російській самосвідомості. В Польщі, я думаю, ці зміни вже сталися, й значна частина інтелектуалів розуміють, що поляки намагалися полонізувати українців у часи Другої польської республіки й раніше, коли було ясно, що Україна має свою власну ідентичність. Я читала кілька наукових робіт на цю тему, написаних сучасними поляками, в яких відстоюються українські інтереси. В сучасній Росії це було б немислимо. Отже, треба дочекатися, коли певна кількість російських інтелектуалів визнають, що Україна не периферія, а окрема нація й ідентичність. Тим часом треба робити все можливе, щоб популяризувати українську позицію в Росії за допомогою друкованого слова, гуманітаристики й університету....... У чому, на вашу думку, причина неадекватної агресивності сьогоднішньої Росії - політиків, журналістів, інтелектуалів (!) - стосовно України як такої, незалежно від приводу?
- Після втрати багатьох колоній в 1989-1991 роках Росія хоче повернути їх назад. Причому Україна - це особливий тип колонії. Її можна порівняти зі стародавньою Грецією по відношенню до Римської імперії. Грецію римляни підкорили, та вони також у неї вчилися, бо культура Греції за рівнем була значно вищою за культуру ранніх римлян. Тому саме Україну росіяни б дуже хотіли повернути назад, зробити з неї периферію Москви й назавжди знищити прагнення до незалежності. Як окрема нація й держава Україна викликає в росіян почуття неповноцінності та неспокій, що проявляються як агресивність. Упродовж багатьох сторіч Росія була клептократією - вона «крала» території інших націй і розвивалася завдяки цим крадіжкам. Росія ніколи не існувала як мирна держава. Вона сформувалася як країна, що постійно веде якусь війну. Здається, що без завоювання й підкорення, а якщо це неможливо, приниження неросіян, російські правлячі класи просто не вміють існувати й провадити політику.
Як ви ставитеся до практики «позитивної дискримінації» в культурно-мовній політиці колишніх колоній? Якщо вона припустима, то чи має бути чесно декларована як така?
- Це неминуче та нормально. Українці мають право віддавати перевагу своїй мові, історії, ідентичності, перш ніж дати можливість колишнім колонізаторам поширювати їхню ідентичність. У Америці ми це робили стосовно деяких (не всіх, на жаль) меншин: ті, кого дискримінували в минулому, отримували право бути першими в черзі. Це називалося affirmative action. Як тимчасовий засіб такі дії цілком виправдані. Звичайно, коли держава зміцніє, через покоління чи два, цього типу позитивна дискримінація має припинитися.
Є місця, особливо дорогі колишнім колонізаторам: для росіян - це стародавній Київ, із якого вони одержали християнство. Тут треба проявити делікатність і пошану до почуттів колишніх колонізаторів, і не вдаватися до суперечок. Щодо мови та пов’язаних із нею царин - літератури, культури тощо українська має бути бенефіціантом «позитивній дискримінації». В Америці це називається preferential treatment, і ми вживали його, щоб винагородити несправедливості минулого.
Це не означає, що прийнятно вдаватися до насильства чи пропонувати якусь фантастичну версію історії України в міфологічному минулому, бо рано чи пізно вчені її викриють, що, по суті, відбулося з російською міфологією про «єдність» України й Москви в середньовіччі.
http://tyzhden.ua/Publication/2610 Саму книгу --- ЕВА М. ТОМПСОН
ТРУБАДУРИ ІМПЕРІЇ
Російська література і колоніалізм (Ewa M. THOMPSON
IMPERIAL KNOWLEDGE
Russian Literature and Colonialism ) - В Україні можно придбати.
Або читати онлайн наприклад тут: http://litopys.org.ua/thompson/tom.htm
"Крок за кроком, етап за етапом (Пушкін, Лермонтов, Толстой, Тургенєв, В.Шкловскій, Д.Ліхачов, Солженіцин, В.Распутін, - аж до сучасного “античеченського дискурсу”!) Е.Томпсон відстежує, як Російська імперія творила свій образ у слові. Образ, у який сама повірила - і переконала в його правдивості інших. Зокрема й ті, підкорені нею народи, які самі в цьому образі начисто “зникали”, позбавлялися свого власного голосу, права, як каже Е.Томпсон, «розповісти свою власну історію»".
«Постколоніальні дослідження» - одна з наймодніших тем у гуманітаристиці, причому вже не перший рік. Чому на території колишньої Російської імперії ця тема не стала не тільки провідною, але й скільки-небудь помітною?
Такі дослідження розвинулися на ґрунті свободи слова, що має місце у так званому західному світі вже багато поколінь. Іноді вона веде до відчуття політичного простору за допомогою самокритики, а іноді засмічує простір дискурсу «частковими правдами» й маніпуляцією. Постколоніальні дослідження - це частина самокритики.
Московська держава, а потім Російська імперія та Радянський Союз успадкували від монголів неймовірну прихильність до приховування політичної й інтелектуальної інформації. Росія звикла засекречувати все - не тільки економічні та мілітарні дані, але й розвиток гуманітаристики й мислення у світі. Тому ті міркування про метрополії та периферії, що вже стали частиною повсякденного інтелектуального дискурсу на Заході, в Росії здаються бентежними новаціями. Про те, що кілька десятків років тому з’явилася нова галузь гуманітаристики, росіяни навіть не знали, оскільки їхні правителі вважали, що введення термінології постколоніалізму в університети може зашкодити пануванню Москви над різними суб’єктами Російської Федерації. .... Імперські нації зазвичай не визнають законність захисного націоналізму й представляють його як злочин або беззаконня. Отже, росіяни не розуміють, що цілком нормально впроваджувати в Україні закони, наприклад, на користь української мови, літератури, культури тощо. Вони вважають це дискримінацією. .... Колоніальні імперії в культурному аспекті мають певний шарм, якому важко протистояти. Велика Британія, Франція, Росія, Іспанія, Австрія - найяскравіші (й по-своєму привабливі) сторінки їхньої історії пов’язані саме з імперським духом. Яким чином сьогодні сприймати їхню культурну спадщину, вона ж замішана на рабській праці, крові й придушенні «інородців»?
- На жаль, багато в історії людства влаштоване таким чином. Тож ми маємо прагнути показати любителям імперій їхнє зло, а не тільки їхню красу, а самі дивитися на імперії як на суміш краси та варварства. Імперії привабливі й водночас руйнівні. Але треба пам’ятати про рівні цієї руйнівності. Британська та Французька імперії руйнували, та вони ж і будували. Сучасна Індія запозичувала у своїх завойовників політичну систему (демократію) й інші суспільні інститути. Росія тільки руйнувала, вона не внесла в поневолені країни Європи жодної корисної установи, жодної цивілізованої інституції, нічого позитивного чи такого, що б розвивало ці країни - тільки страх перед «владою» й державою, відсутність особистої свободи, атомізацію суспільства, постійну брехню в ЗМІ. Росія дотепер нічого не продукує, окрім сировини та зброї. Вона блокувала розвиток тих європейських і азійських народів, які мали нещастя потрапити до її рук. Окрім монголів, у світі ніколи не існувала імперія такого рівня руйнації.
Коли я дивлюся на палаци Петербурга (зведені на польські, литовські й українські кошти, як зазначив Адам Міцкевич у 1830-х роках), на наукові інститути Москви (побудовані, між іншим, за гроші неросійських радянських республік), я бачу тільки вигоди для росіян, але нічого позитивного для неросійських республік, не говорячи вже про людство - й тому захоплення значно менше. Я також думаю про нездатність росіян подивитися на свою країну з погляду тих країн, які росіяни зруйнували. Я думаю про лицемірство російських правлячих класів, про їхню нездатність до шляхетності, до великодушності, про їхню примітивну територіальну клептоманію - і моє захоплення слабшає.
Як відокремити у великому художникові носія імперського духу від генія, який завжди сучасний? Лєрмонтов усмиряв горців, Достоєвскій мріяв про «протоки», Булгаков знущався з хохлів. Чи може українець любити Булгакова (як, наприклад, у Ізраїлі дотепер табу на Ваґнера)?
- Це особистий вибір. Українців цілком можна зрозуміти, якщо вони не захочуть друкувати й перекладати Булгакова. Вони мають право не насолоджуватися автором, який, попри свій талант, ображає їхню національну ідентичність. Але українці, якщо захочуть, можуть насолоджуватися Булгаковим, а чеченці - Лєрмонтовим, хоча обидва письменники ставилися до України й Кавказу як до колоній. Те саме Достоєвскій: він ненавидів західне християнство (яке жорстоко переслідувалося в Російській імперії), в його романах міркування про Росію нагадують міркування Гітлера про Третій Рейх, а його наклепи на західне християнство не гірші за вихватки комуністів. Те, що він створив карикатури на неросіян і лихословив про Європу, не зашкодило деяким західним читачам (разом зі мною) в чомусь захоплюватися його творами. Неуцтво чи зловтіха письменників є застереженням, що не можна ставитися до літературних творів - навіть якщо вони геніальні - як до абсолютної правди й плутати їх із релігійними текстами, наприклад, із Біблією чи текстами отців християнської церкви (на жаль, деякі дослідники це роблять стосовно Достоєвского). Навіть геніальні романи містять у собі всі забобони недосконалості..... Які перспективи культурного діалогу нинішніх представників колишньої метрополії та колишньої колонії?
- Велика Британія та Франція прагнуть вести діалог зі своїми колишніми колоніями. Їм це вдається, бо вони погодилися «допустити до інтелектуальної бесіди» представників колишніх колоній, і конструюють історію, враховуючи їхні голоси. Росії з її істориками далеко до такого розуміння. Російські інтелектуали (певна річ, винятки є) дотепер не розуміють, у чому полягає експлуатація, - вони всі згадують спорудження шкіл, першість, скажімо, узбеків, у вступі до московських вишів в часи СРСР або статистику, вказуючи, що Москва витрачала більше грошей на якусь периферію, ніж отримувала від неї податків. Іноді колишні західні метрополії прагнуть винагородити колишні колонії за їхню залежність за допомогою вигідних для них економічних угод і безпосередньої економічної підтримки. Про це не може бути й мови в сучасній Росії, яка, навпаки, прагне «покарати» колишні колонії за те, що вони від Росії відірвалися. Крім того, в російських урядових і «патріотичних» колах спостерігається величезне й відкрите презирство до слабких - до скорених, до меншин, до маленьких або середніх народів. Досить почитати російський сайт www.inosmi.ru, щоб познайомитися з жахливим (і заохочуваним властями) рівнем суспільної свідомості в цій галузі. Деякі мої статті з американських газет з’явилися там у перекладі - про рівень коментарів неможливо говорити (тепер вони вичищені, але спочатку був грубий мат), причому в перекладах були підробки: з однієї статті зникло ключове речення про те, що довготривала мета Росії - посварити США та Європейський Союз. Часті напади на неросіян на вулицях Москви, що закінчуються іноді вбивствами, теж свідчать, що в деяких аспектах суспільного життя російські громадяни знаходяться на досить примітивному рівні. Всередині російської самосвідомості я бачу культ насильства й віру, що за допомогою насильства можна все зробити. Пам’ятаєте, як Сталін питав, скільки у Папи Римського дивізій? Нічого не змінилося в цій царині, росіяни далі рахують дивізії, замість узятися за побудову стабільного й вільного життя для росіян і неросіян у Російській Федерації. За таких обставин у Росії не може йтися про відчуття історичної провини стосовно колоній. Звичайно, говорити про грошову винагороду за експлуатацію - це утопія, та хотілося б віднайти хоча би маленькі зміни в російській самосвідомості. В Польщі, я думаю, ці зміни вже сталися, й значна частина інтелектуалів розуміють, що поляки намагалися полонізувати українців у часи Другої польської республіки й раніше, коли було ясно, що Україна має свою власну ідентичність. Я читала кілька наукових робіт на цю тему, написаних сучасними поляками, в яких відстоюються українські інтереси. В сучасній Росії це було б немислимо. Отже, треба дочекатися, коли певна кількість російських інтелектуалів визнають, що Україна не периферія, а окрема нація й ідентичність. Тим часом треба робити все можливе, щоб популяризувати українську позицію в Росії за допомогою друкованого слова, гуманітаристики й університету....... У чому, на вашу думку, причина неадекватної агресивності сьогоднішньої Росії - політиків, журналістів, інтелектуалів (!) - стосовно України як такої, незалежно від приводу?
- Після втрати багатьох колоній в 1989-1991 роках Росія хоче повернути їх назад. Причому Україна - це особливий тип колонії. Її можна порівняти зі стародавньою Грецією по відношенню до Римської імперії. Грецію римляни підкорили, та вони також у неї вчилися, бо культура Греції за рівнем була значно вищою за культуру ранніх римлян. Тому саме Україну росіяни б дуже хотіли повернути назад, зробити з неї периферію Москви й назавжди знищити прагнення до незалежності. Як окрема нація й держава Україна викликає в росіян почуття неповноцінності та неспокій, що проявляються як агресивність. Упродовж багатьох сторіч Росія була клептократією - вона «крала» території інших націй і розвивалася завдяки цим крадіжкам. Росія ніколи не існувала як мирна держава. Вона сформувалася як країна, що постійно веде якусь війну. Здається, що без завоювання й підкорення, а якщо це неможливо, приниження неросіян, російські правлячі класи просто не вміють існувати й провадити політику.
Як ви ставитеся до практики «позитивної дискримінації» в культурно-мовній політиці колишніх колоній? Якщо вона припустима, то чи має бути чесно декларована як така?
- Це неминуче та нормально. Українці мають право віддавати перевагу своїй мові, історії, ідентичності, перш ніж дати можливість колишнім колонізаторам поширювати їхню ідентичність. У Америці ми це робили стосовно деяких (не всіх, на жаль) меншин: ті, кого дискримінували в минулому, отримували право бути першими в черзі. Це називалося affirmative action. Як тимчасовий засіб такі дії цілком виправдані. Звичайно, коли держава зміцніє, через покоління чи два, цього типу позитивна дискримінація має припинитися.
Є місця, особливо дорогі колишнім колонізаторам: для росіян - це стародавній Київ, із якого вони одержали християнство. Тут треба проявити делікатність і пошану до почуттів колишніх колонізаторів, і не вдаватися до суперечок. Щодо мови та пов’язаних із нею царин - літератури, культури тощо українська має бути бенефіціантом «позитивній дискримінації». В Америці це називається preferential treatment, і ми вживали його, щоб винагородити несправедливості минулого.
Це не означає, що прийнятно вдаватися до насильства чи пропонувати якусь фантастичну версію історії України в міфологічному минулому, бо рано чи пізно вчені її викриють, що, по суті, відбулося з російською міфологією про «єдність» України й Москви в середньовіччі.
http://tyzhden.ua/Publication/2610 Саму книгу --- ЕВА М. ТОМПСОН
ТРУБАДУРИ ІМПЕРІЇ
Російська література і колоніалізм (Ewa M. THOMPSON
IMPERIAL KNOWLEDGE
Russian Literature and Colonialism ) - В Україні можно придбати.
Або читати онлайн наприклад тут: http://litopys.org.ua/thompson/tom.htm