Сумніви щодо визнання гріхів перед священиком
«Якщо ієрей отримав владу відпускати гріхи, скоєні проти Бога, то набагато швидше він може відпустити і згладити гріхи, скоєні проти людини» (св. Іван Золотоустий).
Дехто ставить нині питання про те, що, мовляв, має певні сумніви стосовно того, що може довірити священикові висловити свої гріхи, і що він дійсно їх відпустить через владу самого Бога. Хоче також довідатися, де саме в Новому Завіті сказано, що тільки священик має право сповідати людей... Питання, на мій погляд, цікаве, актуальне і потребує належної відповіді.
Так думати -- не довіряти до кінця Господеві... А де у св. Писанні (Новому Завіті), наприклад, написано, як точно треба хреститися і чи потрібно взагалі? Справжні євангельські християни дотримуються теж і священного Передання, що є логічним доповненням до Біблії, в котрій далеко не все записано. Кілька цитат насамперед для підтвердження: «...Тримайтесь передань, яких ви від нас навчилися чи то усно, чи то листовно» ( 2 Сл. 2,15). «Бережи передання...» (1 Тм. 6, 20). «Багато й іншого звершив Ісус; та, якби написати про те докладно, то, гадаю, цілий світ не вмістив би написаних книг. Амінь» (Ів. 21, 25). Отже, не варто тут керуватися небіблійним принципом Sola Scriptura (тільки Писання з лат.). Це хибний шлях, небезпечний для християнської віри. І св. Писання треба дотримуватися, і шанувати св. Передання, і святоотцівську спадщину, й читати офіційні документи Христової (Вселенської) Церкви стосовно різних релігійних питань.
Що Ісус сказав до апостолів у цьому плані? Сказав таке: «Поправді кажу вам: Що тільки зв'яжете на землі, зв'язане буде на небі, і що тільки розв'яжете на землі, розв'язане буде на небі…» (Мат. 18, 18). Тому Христова Церква має право від самого Бога регулювати ці всі речі, щось установлювати чи скасовувати.
Так, на початках сповідь була публічною, як нам каже історичне минуле. В ранньохристиянських громадах практикували спершу публічна сповідь -- той, хто каявся відкривав свої гріхи перед усією церквою, а всі присутні там християни молилися за каянника, вважаючи його гріхи своїми. Відлучені від св. Причастя розкаювані не допускалися в храм, а повинні були стояти разом з "оглашенними" у притворі, звідки мали вийти перед початком Літургії вірних.
Вже у IV столітті св. Василій Великий запровадив таємні єпитимії (покути) для дружин, які зблудили. Їх, до речі, легко могли вбити їх розгнівані чоловіки, адже в ранній Візантійської імперії жінки були фактично безправними, і за їх вбивство чоловіки не несли майже ніякого покарання). Таємну сповідь стали вимагати також і державні (імператорські) чиновники. Та у требнику XV століття можна було зустріти традицію, коли священик клав руку каяннику на свою шию, беручи на себе всі його гріхи...
Як відомо, в Католицькій Церкві під сповіддю в таїнстві Покаяння розуміється визнання віруючим власних гріхів перед священиком, який, в даному випадку, будучи тільки свідком, від імені Ісуса Христа як посередник між Богом і людиною спеціальною формулою розгрішення відпускає гріхи кожному, хто щиро розкаявся та хоче поправитися з грішного стану. Відповідно до віри святої Матері-Церкви каянник отримує прощення гріхів від самого (!!) Господа. Влада відпущення гріхів, згідно з церковним віровченням, була дана Христом Його учням, а через них теж і Церкві: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи - відпустяться їм, кому ж затримаєте - затримаються» (Ів. 20, 22-23). Священнослужитель може й не дати з певних причин розгрішення від гріхів, наприклад, з небажання каянника поправитися...
Ще як доповнення до питання про сумніви щодо визнання гріхів в часі сповіді перед священиком: «Сповідайте, отже, один одному гріхи ваші й моліться один за одного, щоб вам видужати. Ревна молитва праведника має велику силу» (Як. 5, 16).
Тому не вистачає грішникам тільки повідомити про свої прогрішення безпосередньо перед самим Богом: Він і так їх знає, а священство встановив задля нашого загального спасіння. Сповідь -- це повернення блудного сина. Дияволові, ворогові наших душ, дуже не подобається щирий жаль за скоєні гріхи та повернення до Всевишнього, наче соняшник до сонця, життя в Божій ласці.
Священнослужителі є всього-на-всього знаряддям в руках Божих. Також сповідаються, потребують духовної підтримки. Коли хтось іде до них сповіді, дбаючи по-справжньому за свою душу, то отримує силою Божого авторитету звільнення від гріхів і не раз також може почути впору відповідну науку з уст пастиря, отримати своєрідний духовний лік, аби вилікувати глибокі душевні рані. Що може замінити таку корисну та богоугодну християнську практику?