Печери Бату
В тринадцяти кілометрах на північ від Куала-Лумпура, неподалік від села Бату розташовані мальовничі печери. Вісімнадцять вапнякових дірок, чи як казали місцеві мешканці ротів, тисячі років служили лише за схованку. Як для тварин, так і для людей.
Аж допоки китайські переселенці не пронюхали, що печери Бату щедро завалені гімном, тобто, вибачаюсь, гуано. Десь з 1860-х років фермери тихо тягали ті добрива на тутешні поля. Аж допоки сюди, у 1878-му, мандруючи південно-східною Азією не дістався американський натураліст Вільям Хорнадей.
За кілька років по тому печери Бату відвідав тамілець Тамбусамі Пілаї. Уродженець Сінгапура за десять років державної служби зробив стрімку кар’єри, потім вийшов у відставку та зайнявся бізнесом. За короткий час бізнесмен став одним із найзаможніших у краї.
Джерелом статків стали державні підряди та лихварство. Тамбусамі започаткував системну імміграцію індійців - робоча сила була потрібна для виконання тих самих підрядів.
Так от, ревний індуїст Тамбусамі, коли побачив ці печери - негайно вирішив, що кращого місця для храму йому не знайти. (І тоді, і зараз чимало з багатіїв вважає, що будівництвом церкви спокутовуються грішки періоду накопичення капіталу).
Тож олігарх-тамілець створює в Бату храм Муругана, індуїстського бога, що особливо популярний серед індійських тамільців. Тобто серед його робітників-найманців.
Як вам відомо, вислів про релігію, як про «опіум для народу», має в індуїстів не зовсім алегоричне значення. Історія кожного з тамтешніх божеств немов сторінка з підручника психіатрії. Причому часто ті «біографії» мають кілька версій, одна одної краще.
Одна з версій народження Муругана така. Якось бог Агні надумав переспати з дружинами семи мудреців. А німфа на ім’я Шваха так кохала цього Агні, що почергово перевтілювалась в кожну з жінок задля близькості з тим паном. І щоразу після близькості Шваха пташкою злітала на високу гору та зливала до золотої чаші як би це сказати... результат кохання. От з того супчика і народився Муруган.
Юний бог, якого ще звали Сканда, уславиться різними військовими подвигами, за що індуїсти шануватимуть його як бога війни. За сумісництвом, десь на півставки, Муруган протегує злодіям. Зображують цього бога з луком, списом, шістьома і дванадцятьма руками.
Чому при цьому сорокаметрова статуя Муругана має голів на п’ять менше - мені невідомо. Напевне, він може як герой «Автостопом по Галактиці» Зафод Біблброкс десь ховати непотрібні голови.
Перший тамільський фестиваль відбувся у печерах Бату в 1892-му. За роки печери нафарширували святинями, а в 1920-му збудували стометрові сходи. Долаючи 272 сходинки гість немов полишає Малайзію та вирушає до Індії. Звісно, що у її малайському lite-варіанті.
Медитативна музика, квітчані гірлянди, добрі, але трішки дурнуваті обличчя милих моєму серцю індусів та... сміття. Звісно, що не в автентичних масштабах, але у цілком відчутній на тлі малайської стерильності кількості.
Найбільша печера - Храмова - стометрової висоти. Десь у глибині скелі - ще дві великі печери. А якщо піднятись недовгими сходами догори - можна потрапити до печери Ханумана, бога-мавпи. Доказом чому є неймовірна кількість макак довкола.
Фауна печери представлена чималим списком рідних тварей, зокрема рідкісними павуками та леликами. Кажуть, що в закритих для масового відвідування залах цього добра ще більше.
Між іншим, печерна мережа за ідеєю має нагадувати гігантський кишечник могутнього демона, ну а вихід з неї - ... Це - дуже по-індуїстькі.
Печери Бату на Google-картах. Дістатись можна потягом приміської електрички (зі станції KL Sentral), автобусом чи на таксі.
Про Малайзію також можна глянути на пост про тамтешній транспорт та музей іграшок. Далі буде.
