Чернетки бандерлога. 7-8 лютого
Індуїстський Рим - Ґанґа - ритуальні церемонії на гхатах - Чотири благородні істини
Як ви вже зрозуміли, в Індії священних місць і міст так багато, що скоро доведеться несвященні оголошувати заповідниками. Але Варанасі - це мегасвященне місто, щось на кшталт індуїстського Риму.
Місто вважається чи не найдавнішим з постійно населених (як вже згадана мною Патна). Археологи викопували тут фундаменти будинків, збудованих чотири тисячі років тому! Хоча чому дивуватись - за ці віки життя тут мало як змінилось.
Індуїсти вірять, що Варанасі, поселення на Ґанґу, - це перше місто на землі, збудоване ще богами. Вони?, тобто боги тут навіть мешкали якийсь час. А потім - емігрували в Гімалаї.
(Священний Ґанґ, здається лише в російській і українській мовах річка чоловічого роду. Весь інший світ називає її Ґанґа, себто просто річка на санскриті.)
Так от, колись Ґанґа протікала в раю. І лише після численних прохань з боку трудящих Шива переніс річку на землю.
Усій цій фігні не варто дивуватись: Варанасі один з найголовніших індійських планокурних центрів. Мало того, деякі ритуали прямо передбачають необхідність обдолбатись, аби краще спілкуватись з богами. Гашиш можна купити без особливих проблем. Проте індійський пофігізм і місцеві особливості не означають, що туристам можна гуляти вулицями з косяками.
Туристів у Варанасі чимало. Індійських паломників - тим паче. А також богомольців, священників, жебраків та усілякої гопоти, котра користуючись особливим статусом міста тусується тут, вимолюючи хліб насущний.
Померти у Варанасі, я вже не говорю про честь бути спаленим - вважається за щастя серед індуїстів. Причина проста: якщо ти віддав кінці саме тут, то твоя душа більше не перевтілюватиметься. (Про сам механізм перевтілень написав пісню Володимир Висоцький. Для мого небогословського рівня -більше ніж достатньо.)
В результаті місто стало таким собі похоронним комбінатом, де смерть поставлена на потік. Ритуали проводяться на гхатах - камінних сходах на березі Ґанґу та інших священних річок. Їх упродовж тисячоліть будували й перебудовували, зокрема і у Варанасі.
Як і належить у грішному світі, багатії і тут вирізняються: родинні гхати різної масштабності чітко показують, хто є ху за своїми фінансовими можливостями.
Серед індійської знаті вважалося (а може й досі вважається) популярним останні роки свого життя провести тут, споглядаючи з віконця як палять твоїх співвітчизників та блаженно уявляючи майбутнє власне спалення.
Бідні й смертельно хворі індуси воліють самостійно приповзати на сходи, аби чекати смерті неподалік від місця кремації.
Між іншим, кремація не є дешевою процедурою. Робити її треба лише на дровах (а не кізяках, на відміну від приготування їжі). А з дровами в Індії “напряжонка”. Кілограм коштує рупій 200, а таких кілограмів для нормально спалення треба кілька десятків.
От і збирають пожертви на дрова. Ну або геть нещасних покійників скидають у Ґанґ як є. Аналогічно, але вже з ідеологічних міркувань, чинять з дітьми й вагітними жінками.
Вдень сходами поміж оцим всім щастям гуляють численні натовпи. Тут же відбуваються ритуальні омовіння чи там ритуальне прання ритуальної білизни й брудних шкарпеток.
Хоча про шкарпетки я дарма - їх індійці майже не носять.
Взагалі-то якби всіх померлих індусів палили у Варанасі, то місту б настала екологічна торба ще кілька тисячоліть тому. Тож у кожному селищі є просто одне, а іноді й декілька місць для проведення відповідних процедур.
Увечорі на гхатах відбуваються яскраві дійства ритуальних церемоній. Брахмани під музичний супровід з релігійних пісень синхронно виконують відомий їм ритуал, який до власне спалювань не має стосунку. Підчас церемонії б’ють у дзвони, дують у мушлі, обкурюють себе й оточуючих, малюють у нічному небі вогняними пірамідами.
Все це - під захопливими поглядами туристів, які споглядають за церемоніями, сидячи на сходах, або з човнів. Родичів померлих мені не вдалося легко ідентифікувати, тож я навіть не переконаний, що вони там були.
Натомість на віддалені від усього цього дійства мовчки палять багаття, підносячи до них все нових жмуриків. Фотографувати там заборонено, та й не думаю, що вигляд смаженої людської ноги приніс би задоволенням читачам містера Брута…
Як і годиться, індуїстський Рим напханий по самі дахи храмами (всього - близько тисячі). Значна їх частина присвячена Шиві, є також мечеті. Неподалік міста збереглася і ступа Джамек, збудована ще за часів Ашоки, тобто III ст. до н.е.
Поруч вже у XX столітті збудували сучасну ступу. Цікаво, що для її спорудження землю придбали за 2000 рупій. В наші дні на ці гроші можна десять разів пообідати у непоганому ресторані.
Тут, у містечку Сарнатх Будда прочитав свою першу після просвітління проповідь. Гаутама не був певен, чи варто йому взагалі когось вчити й не без коливань вирушив до містечка, де і в ту давнину численні богослови штовхали власну мудрість у народ.
Чотири благородні істини, прочитані Буддою, справили враження на слухачів. Він отримав учнів, а народ - нове релігійне вчення. Замість якого сучасні мешканці Сарнатха все намагались нам впарити корм для оленів, які ніби як і дві тисячі років тому назад пасуться у місцевому парку…
Та повернімось до Варанасі. Стара частина міста є суцільним лабіринтом вузьких вуличок. Три-, чотири-, іноді шестиповерхові будинки буквально доторкаються верхом один до одного.
Умовно сучасна частина не краща для прогулянок - окрім людей і тварин вулиці забиті транспортом. Здається найбільший корок, у який ми потрапили в Індії був саме у Варанасі…
І от що я вам скажу. Напевне, якби не два попередніх тижні в Індії, то після Варанасі і я, і мої супутники пили б валідол з корвалолом. Але нам, вже загартованим індусам дикі для європейців звичаї та видовища видались цілком буденними. Ну трупи, ну брахмани, ну жебраки, ну запахи.
Колись я бачив, як з сільського виходку в якомусь нашому селі гімно відрами носили на поле. Теж, знаєте, не для слабких духом видовище.
Наступного разу читайте, нарешті, про Аґру. За нічні фото дякую Філу.