Рядом с победоносным германским знаменем развевается наше родное жёлто-голубое украинское знамя
«Уже пятый месяц над свободным городом рядом с победоносным германским знаменем развевается наше родное жёлто-голубое украинское знамя как символ новой жизни, нового возрождения нашей матушки-родины.
Однако, к большому сожалению и стыду для всех нас - украинцев, всё ещё остаётся кое-где позорное большевистское наследие. К большому стыду для всех нас, и к вполне понятному гневу украинского населения, приходится слышать в некоторых учреждениях, даже в районных управах, разговоры на русском языке со стороны представителей власти. Позор за это тем, кто становится свободным гражданином освобождённой родины.
Позор и не место с нами тем, кто брезгует своим родным языком. Мы этого не допустим, этого не может быть. Поэтому приказываю категорически запретить в дальнейшем кому-либо из представителей власти разговоры на русском языке в рабочее время в учреждениях.
Обер-бургомистр города Харькова Крамаренко, зам. Л. Э. Кублицкий-Пиотух.
9 марта 1942 года.»
Во исполнение данного приказа позднее также была запрещена деловая переписка на русском языке. Между прочим, уже в конце апреля 1942г. Крамаренко освобождён от должности, арестован и без особого шума казнён.
(ГАХО, приказ № 24/5-6 обер-бургомистра от 9 марта (повторно - 16 марта, есть небольшие текстовые разночтения) 1942 года):
«Уже майже чотири з половиною місяці минуло з того моменту, як могутньою зброєю непереможної Німецької Армії наше місто було визволене від жидівсько-більшовицької зграї гнобителів українського народу.
П’ятий місяць уже над вільним містом поруч з переможним Германським прапором майорить наш рідний жовто-блакитний український прапор як символ нового життя, нового відродження нашої неньки-батьківщини.
Але на великий жаль і сором до всіх нас українців ще й досі залишається де-не-де ганебна більшовицька спадщина.
З великим соромом до всіх нас та з цілком зрозумілим гнівом українського людства трапляється чути по деяких установах, навіть у районових управах, розмови російською мовою з боку урядовців, які нібито соромляться своєї рідної мови.
Сором за це тим, хто стає вільним громадянином звільненої батьківщини. Ганьба і не місце з нами тим, хто цурається своєї рідної мови.
Ми не припустимо, цього не мусить бути. Тому наказую категорично заборонити далі будь кому з урядовців розмову російською мовою в службовий час в установі.»
Однако, к большому сожалению и стыду для всех нас - украинцев, всё ещё остаётся кое-где позорное большевистское наследие. К большому стыду для всех нас, и к вполне понятному гневу украинского населения, приходится слышать в некоторых учреждениях, даже в районных управах, разговоры на русском языке со стороны представителей власти. Позор за это тем, кто становится свободным гражданином освобождённой родины.
Позор и не место с нами тем, кто брезгует своим родным языком. Мы этого не допустим, этого не может быть. Поэтому приказываю категорически запретить в дальнейшем кому-либо из представителей власти разговоры на русском языке в рабочее время в учреждениях.
Обер-бургомистр города Харькова Крамаренко, зам. Л. Э. Кублицкий-Пиотух.
9 марта 1942 года.»
Во исполнение данного приказа позднее также была запрещена деловая переписка на русском языке. Между прочим, уже в конце апреля 1942г. Крамаренко освобождён от должности, арестован и без особого шума казнён.
(ГАХО, приказ № 24/5-6 обер-бургомистра от 9 марта (повторно - 16 марта, есть небольшие текстовые разночтения) 1942 года):
«Уже майже чотири з половиною місяці минуло з того моменту, як могутньою зброєю непереможної Німецької Армії наше місто було визволене від жидівсько-більшовицької зграї гнобителів українського народу.
П’ятий місяць уже над вільним містом поруч з переможним Германським прапором майорить наш рідний жовто-блакитний український прапор як символ нового життя, нового відродження нашої неньки-батьківщини.
Але на великий жаль і сором до всіх нас українців ще й досі залишається де-не-де ганебна більшовицька спадщина.
З великим соромом до всіх нас та з цілком зрозумілим гнівом українського людства трапляється чути по деяких установах, навіть у районових управах, розмови російською мовою з боку урядовців, які нібито соромляться своєї рідної мови.
Сором за це тим, хто стає вільним громадянином звільненої батьківщини. Ганьба і не місце з нами тим, хто цурається своєї рідної мови.
Ми не припустимо, цього не мусить бути. Тому наказую категорично заборонити далі будь кому з урядовців розмову російською мовою в службовий час в установі.»