Поїздка в Непал, 2011 рік. Частина 1/2
Нарешті якимось дивним чином дійшли руки до звіту по мандрівці в Непал, яка у нас була в 2011 році. Фотографії викладали трішки раніше і можна подивитися тут: http://maygutyasik.livejournal.com/57580.html
Перші розмови про Непал у нас почалися в осени 2010 року. Тоді ми говорили з нашим товаришем про спільну поїздку. Життя непередбачуване - поїхали вдвох. Гімалаї це була мрія життя Олі. Після поїздки можу з впевненістю сказати що і мене туди тягне знову. Непал - велика країна з безліччю дивних речей, глухими кутками і красочними пейзажами.
Дати: 13.09.2011 - 07.10.2011
Логістика: Київ - Шарджа (ОАЕ) - м. Катманду - с. Лукла - с. Намче Базар - Горак Шеп - с. Дзонгла - с. Гокйо - с. Намче Базар - с. Лукла - м. Катманду - нацпарк Чітван - м. Покхара - м. Катманду - Шарджа - Київ.
Витрати:
Переліт Київ - Катманду - Київ (AirArabia): $740
Переліт Катманду - Лукла - Катманду: $120
Тур в Чітван (включаючи квитки на автобус Катманду-Чітван-Покхара): $90
Витрати всередині країни: $650
Разом: $1600 на одного учасника
Учасники:
1. Андрій Майгутяк - планування, фінанси.
2. Ольга Майгутяк - завгосп
День 01. 13.09. Виліт.
Роботи перед від'їздом було дуже багато. Пообіцяли всім, зробили майже все. Приїхали в Бориспіль, пройшли паспортний контроль, у нас забрали пляшки з водою, треба було їх у рюкзак запхнути як хлопці попереду. При проходженні контролю побачив знайоме обличчя - людину з ЖЖ Антона Янкового. Він багато пише про Непал і у нього дуже хороші фотографії. Підійшов - познайомилися, виявилося він також зі своїми друзями летить у Непал нашим рейсом. У нього через 2 тижні запланований комерційний тур і туди приїде багато людей з України та СНГ. Зараз він їде влаштовувати організацію. Каже планує подорожувати по Азії рік. Я радий був його зустріти бо він в Непалі буде вже 8 раз, багато нам порадив, і склав хорошу компанію. В літаку багато арабів, всі летять в Шарджу, ОАЕ, багато дітей, їм не сидиться, бігають по проходу, стрибають, стоять на вухах, кричать і плачуть. Весело. За вікном чудові краєвиди, пролітаємо над горами, видно всі вершинки як на долоні, найвище височіє двоголовий Ельбрус. Аеропорт Шарджа для нас щось дуже екзотичне, ми там також екзотика - білих там дуже мало, в основному заробітчани з середньої Азії, Індії, і всілякі шейхи, з вервечкою дружин закутаних в паранджу. Аеропорт доволі великий, світлий і чистий, в залі очікування брудніше, але це й не дивно, там безвилазно кочують купки диких афганців, пакистанців, індусів - заробітчан які і сплять без підстилок на паласах і свистіти хотіли на чистоту і санітарію. Всі хто побагатший, ідуть у платні зали з комфортом або винаймають готелі при аеропорту. Після прибуття ми пішли зразу в зону фастфуда, поїли китайського їдла, побалакали, пішли спати. В залі очікування ми як білі ворони, складається враження ми найголовніша подія що тут відбувається. Під такими перехресними поглядами аж незручно, але доведеться звикнути, спати ж треба. Знайшли вільні місця на підлозі, розстелили каремати, спальники, полягали, довго не могли заснути від незвички, за спиною голосно говорить індуска. Нарешті поснули чутливим сном. Я часто прокидався проконтролювати ситуацію, все в порядку, наші речі не викликають у нікого нездорового інтересу
День 02. 14.09. Катманду.
Нарешті попрокидалися, до літака 3 години, пар з 30 уважних очей спостерігають як ми пакуємося. Гадаю, небагато білих сплять на підлогах в тому аеропорту. Поснідали, зареєструвалися на рейс. У нас такий же літак як і той що ми летіли з Києва. В літаку купа непальців, летять додому з заробітків. Місця для ручної поклажі забиті пакетами. Ми знову поснули, нас розбудив приємний запах їжі, що ми замовили під час купівлі квитків. Продуктовий пакет навіть завеликий. В Інтернеті коштує 7,5 долл., в літаку 10. Після кількох годин польоту нарешті Катманду. Цікаво дивитися з вікна на будиночки що рівномірно розкинулися по схилах. Вони наче з конструктора, а зелень полів якась нереальна. Ми як виявилося єдині іноземці на літаку ідемо оформлювати візи, вартість візи 40 дол, при собі треба мати фотографії 3х4 (як і пізніше для купівлі СІМ пакета і ТІМС - посвідчення трекера). Фото можна зробити і дорожче зразу в аеропорту, але на відміну від Таїланду ми зараз підготовлені %). Нарешті ми у залі отримуємо вантаж. Там одна вантажна стрічка і багато табличок, одна з яких вказує що це вантаж з Шарджаа. Всі знайшли свої сумки а моєї немає, через хвилин 5 знаходжу свій рюкзак на підлозі біля стрічки - випала непомітно. Прямуємо до виходу. Нас зустрічає знайомий Антона, він організував трансфер до готелю де ми будемо жити. Автобусик - мініатюрний - майже всі речі на даху у корзині навіть не прив'язані, мене переконують що це безпечно. В'їжджаємо в місто, з першого погляду воно шокує кількістю сміття на узбіччях, на якому сидять люди і чимось торгують - видовище не для чистюль. Ми прямуємо в Тамель (Thamel) район для туристів де 1001 гест-хауз, готель, ресторан, забігайлівка і ще більше магазинів з крамом на будь-який смак. Тамель дуже тісно забудований, Київ, порівнняно з ним, просто дуже просторе і світле місто. Вулички вузькі де їздять в основному на малолітражках і мопедах, будинки по площі маленькі, а поверхів може бути 5-6, проходи між будинками такі що можна руками дістати протилежних стін. Тротуарів як таких немає, всі ходять і їздять по тих самих дорогах, відповідно щоб не здійснити ДТП всі постійно сигналять і обганяють один одного - в цілому хаос! Наш номер за словами Антона коштує 15 долл - погоджуємося - невелика переплата за такого хорошого консультанта %) Номер - нічого особливого (наперед забігаючи скажу що за такі гроші можна і кращий готель знайти). Миємося, відчухуємося після поїздки, складаємо плани що нам треба зробити, так як завтра хочемо вже летіти в гори в Луклку (Lukla). На першому поверсі готельчика турконтору тримає такий собі Діпендра, в нього дізнаємося ціну на квитки до Лукли. Він же пропонує нам поміняти долари по курсу 75. Квитки по 120 дол. в одну сторону, курс же занижений, на вулиці за долари дають 75,28 і це ще без торгу. Пішли всією компанією до знайомого канторщика де Антон виторгував у нього курс 75,7. Розміняли 900 доларів - в горах далі Намче-Базарі (Namche Bazar) обмінників немає. Вийшла купа грошей 68130 непальський рупій - така солідна пачка по 500 рупій. Гроші в Непалі брудні настільки що після них треба мити руки. Тепер список справ: ми розділяємося і біжимо купувати ТІМС - посвідчення трекера і перміти - дозвіл на перебування в нацпарку Сагарматха. ТІМС - бюрократичний папірчик, введений після того як провалилася ініціатива приклеїти до кожного трекера (групи) по гіду. Пішли пішки - відстань не велика, хвилин 10-15 від центру Тамеля, по дорозі купа народу, всі торгують барахлом просто на землі, місто гуде. Хоч би встигнути, час вже пізній. Знайшли будинок, ТІМС видають за маленьким столиком за сходами, перміт не купимо - вже пізно, купимо при вході в нацпарк в Монджо (Monjo). Для отримання ТІМСа треба знову фотокартка 3х4, вартість 1550 рупій на людину, долари не приймають. Вартість пермітів 1000 рупій на людину. Повертаємося вже іншою дорогою бо хочемо купити пакет мобільного зв'язку від локального оператора. Антон порадив оператора Ncell, послугу Meru (чи Mera), у них є передавачі на всіх основних маршрутах в горах. Серед безлічі магазинів з крамом знаходимо таки віконечко де продають пакети. Там треба фотографії 3х4, і ксерокопії паспорта і візи. Все є крім ксерокопій. Мечемося по вулицях щоб знайти ксерокс, який знаходимо так у якомусь темному під'їзді. Є картка, є гроші, треба купувати квитки в Луклу, трекінгові палиці, футболку для трекінга і хитрий перехідник, щоб можна було підзаряджатися від лампочок в гест-хаусах (лоджах*) на маршруті і не платити по 100-400 рупій за годину підзарядки. Квитки замовили, Діпендра обіцяв на 9 ранку, так як ми і хотіли. Трекінгові палиці виторгували за 800 рупій, футболку купили фірмову Hardwear. По дорозі додому купили мандаринів, перехідника так і не знайшли, бо ж пояснити просто нереально. Діпендра вже закрив офіс, співробітник готелю віддає передані нам квитки. Вони на рейс на 7.30 замість 9.00. Ми в шоці, так як з готелю виїхати треба в 5.30, а ми після дороги мов в'ялені. Нічого вже не зробиш, треба підлаштовуватися під ті умови що маємо. Зустрілися з нашими друзями, вони показали нам симпатичний японський ресторанчик Момотару - наїлися від пуза. Тепер в готель збирати речі. Несподівано ціна для нас виросла до 20 долл., мабуть дізналися що ми лише на 1 ніч. Домовляємося про таксі на ранок, при звичній ціні в 300 рупій, пропонують за 400. Стоїмо на своєму, а зважати на те що таксі на 5 ранку навіть не хочемо. В кімнаті душно, вентилятор шумить, а вікно відкривати не хочеться бо по сусідству бумкає дискотека. Якщо маєте вибір - не зупиняйтеся в Тамелі, краще в сусідніх районах типу Пакнаджола (Paknajol) ;).
День 03. 15.09. Зустріч з горами.
Таксі, а швидше розбита малолітражка без півника вже чекає. В 5.40 ми вже в аеропорту, пройшли всі перевірки військовими, вони обшукують на предмет недозволених речей: ножі, газ, запальнички. У нас все Ок. Нам запропонували рейс на 6.30 замість 7.30 - ми раді, менше часу проведемо в аеропорту. до літачка везуть ПАЗіком. В літаку ухитряємося зайняти місця по лівому борту щоб бачити гори. Літачок маленький, приблизно на 20 чоловік. Але є стюардеса яка роздає кусочки вати щоб закривати вуха і цукерки щоб не нудило в повітрі. Як питав один з мандрівників "чи ви колись літали в Газельці?" і був цілком правий - відчуття ті ж самі: і шум і трясучка. Дверей до пілотів немає, нам прекрасно видно що вони роблять і небо попереду. Короткий розгін, і зліт. Під нами починають пробігати хмарки, і рівномірно розкидані по схилах хатки, далеко на півночі видніються вершечки таких гір яких ніколи не бачив. Через 40 хв - починаємо спуск, різко наближається схил, різке гальмування і ми в Луклі. Аеропорт Лулки заслуговує окремої згадки як один з найнебезпечніших аеропортів світу. Розташований він на висоті 2800 метрів на схилі гори і приймає тільки маленькі літачки так як злітна смуга довжиною 500м. Для ефективного гальмування смуга розташована під кутом 15 градусів. Так як вона розташована на схилі починається вона камяною стіною і майданчиком на 4 літачки а закінчується обривом. Літачки тут довго не затримуються - кожної хвилини можуть набігти хмари що унеможливить зліт-посадку. Біля воріт аеропорту багато місцевих, вони шукають послуги портрера-гіда, і виглядають як заробітчани біля м. Вокзальна. Відмовляємося від їх послуг і на вихід. Лукла - село однієї вулиці, все поруч, як і в Катманду багато магазинчиків і лоджів, але ціни вже встигли вирости, бо доріг і там немає, - до найближчої дороги вниз 3 дні пішки. Купуємо газовий балон і вперед. Вздовж стежки розкидані будиночки сіл що плавно перетікають з одного в інше. Стежка вимощена каменем і заставляє поважати таку титанічну роботу місцевих будівельників. Зліва в долині петляє ріка. Її розміри заставляють серце хвилюватися - таких рік ми на Кавказі не бачили. Нас обганяють місцеві (шерпи), практично у кожного за спиною кошик. Носять вони його на ремені на голові, а коли несуть рюкзаки туристів все рівно приробляють ремінь для того щоб нести на голові, їх з дитинства привчали так носити вантажі. Минаємо військові пости де перевіряють наявність ТІМС-а і записують в журнал. Села змінюються один за одним, проходимо підвісні мости що перекинулися змійкою через ріку. Нарешті Монджо - місце нашого призначення. Вибрали гест-хауз, ми тут одні. Пообідали і відключилися до вечора - дається взнати недосип за останні кілька днів. Після 4 години налетіли хмари, за вікном молоко, почався дощ. Нам все рівно - ми солодко спимо.
День 04. 16.09. Намче Базар.
Встали не надто рано, нам ще треба купити перміти в парк, виходимо біля 8. Знову перевірили ТІМС-и там же купили перміти. В наступному селі знову військова перевірка. Побільшали туристів і портерів. На шляху високий підвісний міст, на ньому затор з людей і яків. Не маю уявлення як тут розвернутися. За мостом починається затяжний крутий підйом, поворот, знову чек-пост і ми в Намче-Базарі 3500 м. Пройшлися по місту - як завжди багато магазинчиків з туристичним крамом. Це найбільший населений пункт в долині Кхумбу. Тут розходяться і сходяться дороги багатьох мандрівників. Примітили готельчик Тібет на 4 поверх. Наче новий. Зайшли, подивилися, нам сподобалося і ми вирішили зупинитися. Так як планували зупинитися в Намче на 2 ночі, сторгувалися кімнату за 150 рупій за ніч. В 3 знову набігли хмари, в 4 дощ.
День 05. 17.09. Акліматизація 1.
Встали в 5 ранку. Ще з вечора домовилися про ранній сніданок. З'їсти навіть одну таку велику порцію не змогли - забрали з собою. Хмар немає і нам вперше видно наскільки великі гори оточують нас, а вверху льодові шапки. Радіємо як діти від тієї картини. Поспішаємо вверх, можливо побачимо Еверест. Шлях пролягає праворуч від аеродрому. Він, на відміну від Лукли з ґрунтовим покриттям. Проходимо ще вище і ось вони білосніжні гори, яка ж з них Еверест? А ось і Амадаблан, який неможливо сплутати з жодною вершиною, Лотце (Лхотце), ще якась вершина. Раптово налітає хмара і все ховає. Назустріч ідуть люди з села Кумджунг. Нам роблять комплімент що ми ранні пташки. Сонце сліпить крізь хмари, через стежку що зовсім поруч пробігає стайка цесарок, а по сусідньому каменю плигає мускатний олень (musk deer), якого закликають охороняти надписи на каменях, яскраво жовтий мох, насичена зелень лісу навколо, білі вершини навколо - ми наче у казці. Вирішуємо вилізти на сусідній гребінь щоб краще роздивитися гори що то зникають то з'являються крізь туман. В долині видно село Портце(Phortse), спускаємося в село Кумджунг (Khumjung). З Кумджунга вирішуємо піти вверх на захід до села Кунде (Кхунде) 3840м. Дорога пролягає через городи де місцеві збирають урожай картоплі. Пообідали на початку села біля джерела що било з бетонної плити. Кунде (Khunde) маленьке, проте дуже затишне село з безліччю городів і кам'яних парканів та стежок між ними. В самому селі дорога повертає на південь і веде вверх на перевал через спокійний ліс з соснами обплутаними висячим мохом. На перевалі розкидані величезні каменюки які повністю вросли в мох. Через перевал в Намче веде мощена каменем стежка і складається враження що ідеш не по лісі а в парку. Стежка спускається до аеропорту, біля будівлі аеропорту стоїть заіржавілий кількатонний екскаватор який, мабуть, використовували для вирівнювання злітної смуги. Як вони його туди доставляли - уявити не можу. Далі дорога веде в низ і повертає на північний-захід до села Пурте (Phurte). Нам же треба до Намче і ми вирішуємо скоротити дорогу, пішовши через людські поля. Вони огороджені камяними парканами і з нашого місця здаються лабіринтом. За поворотом, 20 метрів вище нас, пасуться дикі кози які розглядають нас з інтересом. Виходимо на оглядовий майданчик трохи вище монастиря Намче-Базара і повертаємося в наш гест-хауз. Знову їжа, відпочинок і сон. Завтра в дорогу.
День 06. 18.09. Землетрус.
Куди ми повинні дійти цього дня ми так і не спланували. Вирішили, доки вистачить сил доти будемо іти. Ми не розраховували сьогодні на особливі краєвиди. Найбільш виснажливою 2 частиною дороги була стежка яка зкидувала траверс по висоті метрів 300-400 до села Пунгі Танга (Phungi Thanga) а потім дуже круто набирала 600 м по вертикалі до села Тенгбоче (Tengboche). Проте перша частина стежки з Намче йшла доволі приємним, майже горизонтальним траверсом з шикарними видами на протилежний схил з якого спадало декілька тонких але високих і дуже красивих водопадів. Перед початком підйому переходимо ріку в селі Пунгі Танга (Phungi Thanga) по підвісному мосту, зразу за нею військовий пост, на якому записують національність і кількість осіб, начебто для пошуку пропалих, якщо буде потрібно. Потім стежка починає серпантином повзти вверх. Нас переганяє декілька портерів які несуть вверх різноманітну поклажу, включно з товстими пакетами листів фанери розміром 1х2 м. Ми також переганяємо кількох. На самому схилі немає води, лиш під самим верхом, за кілька метрів до початку села Тенгбоче є облаштоване джерело і місця для відпочинку портерів. Підйом займає 2 години. Останні пів години підйому дуже похолодало, а коли вийшли до села там все виявилося затягнуте хмарами. Зправа, практично на краю площадки стояв новий великий Гест-хауз, зліва великий монастир, один з найважливіших в тій місцевості. За монастирем виднілися небагато хаток, далі біля стежки стояло 2 одноповерхових гест-хауси. Зайшли у перший гест-хаус, вирішили зупинитися там. Нам потрібна було акліматизувати до нової висоти (порівняно з Намче ми набрали всього 420м.) і тому вирішили піти без рюкзаків до села Пангбоче (Pangboche). Без вантажу за плечима іти було легко і весело. Від готелю стежка вела вниз попри джерельце обвішане молитовними прапорцями а потім по мощеній дорозі через чудовий рододендроновий ліс. Рододендронів в тій місцевості дуже багато і вони утворюють цілі лісові масиви. Уявляю як там красиво коли вони всі цвітуть влітку. Далі стежка проходить через ліс який схожий до того що був біля Кунде: камінні схили і дерева що вкриті різноманітним мохом. Проходимо декілька маленьких поселень, через деякий час стежка перескакує на правий (лівий по ходу) схил долини через металевий (не підвісний) міст і починає потрошки підійматися вверх до перевальчика на якому стоять ворота. Зразу за воротами розвилка вверх і прямо, і табличка з вказівкою що до школи Пангбоче вверх, іти треба прямо, бо вверх обхідна дорога через основні цікавинки села Пангбоче. Пройшли ще трохи по нижній стежці. Хмар стало більше і почало моросити. Вирішили повернути. В годині 7 вечора вже темно, сидимо в кімнаті, говоримо, і тут несподівано стіни починають хитатися. Оля переконує мене що це порив вітру. Вискакую в коридор, там відкрите вікно і жодного вітру, в голову влітає думка що це землетрус, кричу Олі щоб вибігала надвір, вона босоніж, добре що в пуховій куртці, біжить вниз на 1 поверх, я рвонув також але повернувся за документами і взуттям, вискакую надвір - там вже всі постояльці. Трясти перестало але з темряви найближчої гори страшний гул. Питаю в хазяйки готелю що це, чи бува лавина не зійшла поблизу, виявляється землетрус, і доволі сильний адже самі місцеві перелякалися. По вулиці ходить голий француз і про себе матюкається. В крові купа адреналіну і від цього просто трусить. На дворі дощ і надовго ніхто там не затримується, за 10 хвилин майже всі сидять в їдальні на 1 поверсі - бояться афтершоків. Дзвоню до Антона Янкового - він не бере трубку, нарешті є коннект, він у Катманду, там також трусило. За 15 хв. Від нього приходить смс що епіцентр на півночі Індії в Сіккімі (схід Непалу). Там 6.9 балів. Ми пішли збирати речі щоб бути напоготові, думки літають в голові і ніяк не хочуть осідати. Нарешті зібралися. В їдальні на лавках вже немає місця, кімнати на першому поверсі також розібрані. У нас є килимки тож все рівно де спати. За годину звільнюються 2 місця - іноземка з гідом кудись з'їхали. До середини ночі ще кілька жильців їдальні перейшли в кімнати, ми ж проспали там до ранку. В 5 ранку, окрім нас тільки 1 іноземець спить.
http://en.wikipedia.org/wiki/2011_Sikkim_earthquake
День 07. 19.09. Дінгбоче.
Зранку вийшов надвір - все гаразд, наче нічого і не було. Цікаво яка ситуація з мостами. Поснідали і вирішили іти далі. Страху як не було. По стежці по якій ішли вчора на розвідку в декількох місцях зустрічаємо обсипане на стежку каміння, в декількох місцях розвалені парканці. Наш міст цілий - це тішить. Перейшли по мосту на другий бік долини. Пройшли село, через деякий час стежка роздвоюється, головна іде наліво вверх по долині, наша ж праворуч на схід через річку. Ми стараємося не відставати від місцевої жінки яка також прямує в Дінгбоче. За 20-30 хв. бачимо село. Вибираємо нову лоджу. Подобається. Навіть скло на вікнах з затемненням, щоб не сліпило. Правда лампочки в кімнатах світлодіодні і тьмяні - все на сонячних батареях. Сохнемо, їмо, спимо, як завжди.
День 08. 20.09.Акліматизація 2.
Сьогодні не спішимо, встали зранку а погода - гидота. Ближче до 9 дощ зупинився. Вирішили пройтися до села Чукунг (Chukung). До нього 2 години ходу, а набір висоти 200 м. Вийшли, пройшли пів дороги, почався дощ, перекусили під камінчиком, вирішили іти далі. Люди що йшли за нами повернули. Ідемо далі а села ще немає. Вже добряче змокли і промерзли. Нарешті за пагорбом з'явилося декілька хаток. Зайшли в лоджу, замовили чаю. Обігрілисяі пішли назад. Завтра спроба №2.
День 9. 21.09. Чукунг Рі.
Зранку прокинулися - надворі зорі. Швидко спакувалися і на вихід. Похід як і вчора зайняв 2 години. Біля гомпи польським альпіністам поснідали. Сонце що сходить світить прямо в обличчя, бризки води вистрибують з ріки і пірнають назад переливаючись в перших променях. Прийшли в Чукунг, взяли кип'ятку і пішли вверх. За селом ліворуч починається стежка що іде вверх. 2 години і ми на площадці на висоті 5000 м. Там багато маленьких туриків і декілька яків. Нас догнали хмари і починають по трохи ховати красу навколо, встигли зробити декілька кадрів. Наступна частина підйому давалася дуже важко, окрім того що фізично було важко ще й катастрофічно не вистачало повітря. Кожен крок робився зі зусиллям. Перед нами ішло 2 китайців з гідом що ми зустріли вчора в Чукунгу. Вийшли на перевал там як завжди багато туриків. З іншого боку перевалу видно великий льодовик. Праворуч починається підйом на саму вершинку. До неї зовсім трошки, метрів 200. Набігають хмари і закривають навіть те що було видно і нашу вершину. Іти вверх до вершини без стежки в тумані по великих каменюках нам здається ділом нерозумним Відпочиваємо пів годинки і починаємо спуск. Вверх ідуть кілька чоловік, їх вигляд нас підбадьорює. Майже над самим селом зустрічаємо групу росіян що поселилися в тій де лоджі що і ми. По них видно що далеко вони не зайдуть. ;) Шлях назад від села зайняв у нас десь коло години. Фізично спустошені дотопуємо "додому" і спати. Завтра далі по маршруту.
День 10. 22.09. Горак Шеп (Gorak Shep).
Встали як завжди коло 5. Погода супер - по конях. Сьогоднішній похід був незрозумілий а ціль невизначена. З одного боку набір висоти не повинен перевищувати 500 м і ми, по ідеї, повинні зупинитися в Лобуче (Lobuche), проте з іншого боку, вчора ми побували на висоті 5500 м і ризик підчепити горняшку був мінімальний. Відстань від Лобуче до Горак Шеп була на наш погляд невеликою і витрачати на неї цілий день нам не хотілося. Прийняли рішенні іти скільки зможемо. Вихід з села на траверс зайняв близько години: мало не пішли вниз на Періче (Pheriche), але вчасно скоректували шлях. Пофотографували навколишні пейзажі, поснідали та дійшли до села Токла (Thokla) доволі швидко та легко. Над селом видніється морена льодовика Кхумбу. Наш шлях пролягає вверх ліворуч від льодовика. Підйом дався не легко хоча виглядав просто. На перевалі ще більше туриків ніж ми бачили до цього + меморіальні таблички на навколишніх каміннях. Виявляється це "меморіальне кладовище" загиблих на Евересті. Вдалині хлопчина складає турик, підійшли, познайомилися, виявляється кілька днів назад він на стіні втратив свого друга, відвіз тіло в Катманду, відправив додому в Японію, тепер повертається в назад, він експедиційний документальний фотограф. Вздовж льодовика іти легко, до Лобуче дійшли швидше ніж розраховували. Справа по ходу видніються невеликі гори, але це тільки морена льодовика, яку з часом вкрило травою. Все вище в хмарах. Пробиває сонце, ми дійшли до Лобуче в 10.30. Ставати рано, вирішили іти до Горак Шеп. Починаємо "відчувати голову" - наче перенадута повітряна кулька, кожен крок всередині відстукує, все-таки надто швидко ми підіймаємося, надіюся все минеться без наслідків. Після пологої прогулянки бачимо крутий зліт на якому нас обганяють 2 старичків-британців, правда без рюкзаків. Там вверху перевал, за перевалом перехід льодовика Чангрі Шар і Чангрі Нуп і ми в Горак Шеп. Підйом здається вічним: ось начебто перевал, а за ним виявляється ще один. Ось починаються величезні каменюки, а між ними ледь видніється стежка. Іти по ній важко, постійно доводиться стрибати. Стежка тут не постійна, кожен день вона змінює конфігурацію: як не як льодовик рухається. Пересікаємо льодовикову ріку, над нами зібралися плотні дощові хмари а Горак Шеп і не видно. Сили закінчуються, висота 5163 м. Починається дощ і від втоми хочеться стати рачки і повзти так. За наступним поворотом стежки бачимо кілька хаток що приліпилися на краю льодовика біля висохлого озера. Ось воно справжнє людське щастя трекера. Внизу мовчазно суне льодовик Кхумбу. Дійшли до першої лоджі, попросили показати кімнати, на 2 поверсі вже все зайнято, показують внизу "хлів", іду в сусідню лоджу, там умови трохи кращі, зупиняємося. В їдальні 2 хлопців наче з близького сходу (потім виявилося що з Ізраїлю). Сидимо відпочиваємо в пухових куртках бо якось дуже не тепло. Пообідали і як завжди спати. Ввечері приходимо в їдальню а там справжня міжнародна компанія - людей до вибору до кольору і це, мабуть, всі завтра підуть на Кала Патар (Kala Patthar) 5550 м.
День 11. 23.09. Кала Патар.
Вирішили виходити в 3 годині ночі, так як знали що підйом з 5140 м. на вершину займає 2 години. Всі ще спали, надворі темно, хоч в око стрельни, одягнули ліхтарики і пішли в сторону початку стежки. Перед початком підйому встановлена стрілка, це додало впевненості. Пройшли пів години, Оля захотіла поснідати, попили гарячого чайку. Біля лоджій з'явилися вогники - почали виходити інші туристи. Підйом давався нелегко 5550 м - не Говерла. Почало світати коло 5 ранку, вийшли на вершину в 5.30. За цей час кілька прудких туристів встигло нас обігнати. Вершина гори - нагромадження каменюк на якій стоїть метеорологічне обладнання, зразу за нею -- г. Пумо Рі (Pumo Ri) 7165 м.. Висота немаленька і вершинка вкрита тонким шаром снігу - йти приходиться обережно. Ми як "білі люди" розклали пальник і приготували свіжого гарячого чаю. Знизу тим часом тягнулася вервечка любителів зустрічати схід сонця на вершині. Перед нами по іншу сторону льодовика Кхумбу височіє вершина Нупце (Nuptse) 7864 м. Внизу на льодовику видніється самотні намети "базового табору Еверест", але сам Еверест видно не було - відсипався у хмарах. Вийшло сонце і долина позаду гори залилась сонячним світлом, небо тішило нас бездонною синявою, але Еверест все-рівно ховався в хмарах. Деякі розчаровані почали спуск. Ми ж вирішили скористатися можливістю і пофотографувати(ся), спустившись вниз метрів 200 до зручного місця. І ось в 7 годині з хмари з'явилася вершинка Евересту Вона не виглядала якось особливо і візуально здавалась навіть меншою від Нупце. Не скажу що мені було все-рівно, проте вид гір навколо був значно вражаючим ніж ота одна, найвища у світі вершинка. В лоджах чекаут в 10 і нам треба спускатися. По наших планах того дня нам ще треба було дійти до с. Дзонгла (Dzoglha) яке розташоване під перевалом Чо Ла (Cho La). В 9 годині над Горак Шеп вже висять хмари, збирається на дощ, краси вже немає. Пішли вниз по стежці по якій вчора йшли вверх. Місцевість навколо схожа на Карпати в тумані. 40 хвилин після Лобуче (перед перевалом і спуском в с. Токла) стежка переходить на правий схил і спускається до рівнинної місцини де зливають 2 річечки утворюючи плесо. Через нього стежка знову веде на правий крутий схил гори який повертає праворуч заводячи в долину перевалу. Траверс доволі приємний, без різких спадів та наборів висоти. Але хмари все густіші і згодом починається дощ. Крізь хмари бачимо що внизу під нами розлилося величезне озеро Чо Ла Цо (Cho La Tsho). Воно утворилося коли морена льодовика Чо Ла перекрила вихід воді з долини. Жаль що не за хорошої погоди попали туди. Ми вже встигли достатньо втомитися і промокнути а села і досі не видно. Нарешті після чергового повороту бачимо село, проте шлях до нього веде через долину. Село складається з 2-3 хаток, з них 2 лоджії. Зупиняємося в новішій. Час в дорозі 8 годин. У нашій лоджії все дорого але вибирати не приходиться: село в стороні від основних шляхів туристів і тому доставка провіанту зазвичай дорожча. 1л. кип'ятку - 55 грн. Інша лоджа поки зарита але вона того ж власника, так що без варіантів. Доки спали, після обіду прийшли і інші постояльці: 2 ізраїльтянина з портером, британець з портером і гідом і парочка французів. Французи прийшли з-за перевалу тому розпитую в них що де і як. Розказали що вони (як і декілька інших зустрічних груп) ідучи на перевал з сторони Гокйо спершу вибрали не той напрям на перевал (занадто ліворуч), а потім, зрозумівши помилку - корегували шлях, витрачаючи на це додаткові зусилля. Після заходу сонця дощ закінчився і з'явилися зорі. Надіємося на хорошу погоду наступного дня. Гори завдяки чистому повітрю здаються ще ближчими.
День 12. 24,09. Перевал Чо Ла.
Вийшли по 5-й. Шлях видимий та легкий. Попереду видніється наш перевал, проте з якого боку поведе стежка ще не зрозуміло. Карта показує поворот вправо перед скалистим масивом а потім вліво. Коли ж ми підійшли до скель стежка пропала під снігом. Довелося чекати британця з гідом. Вони підійшли через 20 хв і гід показав зовсім інший шлях. Перейшли ріку і вийшли на гребінь що йшов ліворуч вверх, по ньому йшла топтана стежка, яка впиралася в кам'яну стіну, а звідти вправо вверх по щілині. Де-не-де на стінах виднілися зелені стрілки. Після 30 хв. підйому ми на верху. Там як завжди купа туриків. Хороша погода знову зникла, все закрили сірі хмари. На перевалі ми вирішили зробити чайку, британець з гідом пішов далі. Нас догнали ізраїльтяни, як погодилися випити з нами чайку і з'їсти горіхів. Як виявилося ми вийшли лише на початок перевалу. Він складається з 2 скальних виступів на початку і на кінці і льодовика посередині. Пішли спочатку по камінням а потім по льодовику лівим боком, як говорить путівник і як пішов перший гід. Льодовик був вкритий 30-40 см. снігу. На другому кінці стежинка впирається в невелике льодовикове озеро яке на той час було вкрите сніговою шкіркою. Його обходимо справа по ходу і виходимо на схил з каміння і льоду. Рухаємося ліворуч до найнижчої точки в тому місці. Щоб добратися до неї треба прикласти невеликі вміння скалолаза і використовуючи всі 4 кінцівки пролізти 3-4 метри вверх. Ми на іншому кінці перевалу. По дорозі зустріли групу що порекомендувала готельчик Чо Ою В'ю Резорт (Cho Oyu View Resot) в Гокйо. Перед спуском зібралася вcя група що йшла через перевал. Почався знову дощ на цей раз зі снігом, швиденько спускаємося. Каміння під снігом - ідемо повільно і обережно. По дорозі зустрічаємо групу латишів які прямують вверх. Їм пощастило що вони побачили нас - вони прямували на фальшивий перевал. Для них це дуже довга дорога. Підйом на Чо Ла з Гокйо затяжний і дискомфортний. По дорозі мені стає зле - болить голова і з носа тече. Пю пігулку. Спускаємося до села Драгнак (Dragnag). На карті воно зовсім поруч а в реальності ніяк не можемо туди дійти. Після 1,5-2 години ходу вниз з перевалу нарешті бачимо село. Далі не підемо бо за мореною великий льодовик - далеко не найлегша частина дороги., проте всі наші попутчики почимчикували далі. В нашій лоджі дівчина не говорить англійською, а на всі питання відповідає таким сміхом, наче ми їй зробили непристойну пропозицію. Добре що є меню і ми можемо пальцем вказати що ми хочемо замовити на обід-вечерю. Вперше взяли лимонний чай - посмакувало.
Друга частина звіту тут: http://maygutyasik.livejournal.com/64546.html
Перші розмови про Непал у нас почалися в осени 2010 року. Тоді ми говорили з нашим товаришем про спільну поїздку. Життя непередбачуване - поїхали вдвох. Гімалаї це була мрія життя Олі. Після поїздки можу з впевненістю сказати що і мене туди тягне знову. Непал - велика країна з безліччю дивних речей, глухими кутками і красочними пейзажами.
Дати: 13.09.2011 - 07.10.2011
Логістика: Київ - Шарджа (ОАЕ) - м. Катманду - с. Лукла - с. Намче Базар - Горак Шеп - с. Дзонгла - с. Гокйо - с. Намче Базар - с. Лукла - м. Катманду - нацпарк Чітван - м. Покхара - м. Катманду - Шарджа - Київ.
Витрати:
Переліт Київ - Катманду - Київ (AirArabia): $740
Переліт Катманду - Лукла - Катманду: $120
Тур в Чітван (включаючи квитки на автобус Катманду-Чітван-Покхара): $90
Витрати всередині країни: $650
Разом: $1600 на одного учасника
Учасники:
1. Андрій Майгутяк - планування, фінанси.
2. Ольга Майгутяк - завгосп
День 01. 13.09. Виліт.
Роботи перед від'їздом було дуже багато. Пообіцяли всім, зробили майже все. Приїхали в Бориспіль, пройшли паспортний контроль, у нас забрали пляшки з водою, треба було їх у рюкзак запхнути як хлопці попереду. При проходженні контролю побачив знайоме обличчя - людину з ЖЖ Антона Янкового. Він багато пише про Непал і у нього дуже хороші фотографії. Підійшов - познайомилися, виявилося він також зі своїми друзями летить у Непал нашим рейсом. У нього через 2 тижні запланований комерційний тур і туди приїде багато людей з України та СНГ. Зараз він їде влаштовувати організацію. Каже планує подорожувати по Азії рік. Я радий був його зустріти бо він в Непалі буде вже 8 раз, багато нам порадив, і склав хорошу компанію. В літаку багато арабів, всі летять в Шарджу, ОАЕ, багато дітей, їм не сидиться, бігають по проходу, стрибають, стоять на вухах, кричать і плачуть. Весело. За вікном чудові краєвиди, пролітаємо над горами, видно всі вершинки як на долоні, найвище височіє двоголовий Ельбрус. Аеропорт Шарджа для нас щось дуже екзотичне, ми там також екзотика - білих там дуже мало, в основному заробітчани з середньої Азії, Індії, і всілякі шейхи, з вервечкою дружин закутаних в паранджу. Аеропорт доволі великий, світлий і чистий, в залі очікування брудніше, але це й не дивно, там безвилазно кочують купки диких афганців, пакистанців, індусів - заробітчан які і сплять без підстилок на паласах і свистіти хотіли на чистоту і санітарію. Всі хто побагатший, ідуть у платні зали з комфортом або винаймають готелі при аеропорту. Після прибуття ми пішли зразу в зону фастфуда, поїли китайського їдла, побалакали, пішли спати. В залі очікування ми як білі ворони, складається враження ми найголовніша подія що тут відбувається. Під такими перехресними поглядами аж незручно, але доведеться звикнути, спати ж треба. Знайшли вільні місця на підлозі, розстелили каремати, спальники, полягали, довго не могли заснути від незвички, за спиною голосно говорить індуска. Нарешті поснули чутливим сном. Я часто прокидався проконтролювати ситуацію, все в порядку, наші речі не викликають у нікого нездорового інтересу
День 02. 14.09. Катманду.
Нарешті попрокидалися, до літака 3 години, пар з 30 уважних очей спостерігають як ми пакуємося. Гадаю, небагато білих сплять на підлогах в тому аеропорту. Поснідали, зареєструвалися на рейс. У нас такий же літак як і той що ми летіли з Києва. В літаку купа непальців, летять додому з заробітків. Місця для ручної поклажі забиті пакетами. Ми знову поснули, нас розбудив приємний запах їжі, що ми замовили під час купівлі квитків. Продуктовий пакет навіть завеликий. В Інтернеті коштує 7,5 долл., в літаку 10. Після кількох годин польоту нарешті Катманду. Цікаво дивитися з вікна на будиночки що рівномірно розкинулися по схилах. Вони наче з конструктора, а зелень полів якась нереальна. Ми як виявилося єдині іноземці на літаку ідемо оформлювати візи, вартість візи 40 дол, при собі треба мати фотографії 3х4 (як і пізніше для купівлі СІМ пакета і ТІМС - посвідчення трекера). Фото можна зробити і дорожче зразу в аеропорту, але на відміну від Таїланду ми зараз підготовлені %). Нарешті ми у залі отримуємо вантаж. Там одна вантажна стрічка і багато табличок, одна з яких вказує що це вантаж з Шарджаа. Всі знайшли свої сумки а моєї немає, через хвилин 5 знаходжу свій рюкзак на підлозі біля стрічки - випала непомітно. Прямуємо до виходу. Нас зустрічає знайомий Антона, він організував трансфер до готелю де ми будемо жити. Автобусик - мініатюрний - майже всі речі на даху у корзині навіть не прив'язані, мене переконують що це безпечно. В'їжджаємо в місто, з першого погляду воно шокує кількістю сміття на узбіччях, на якому сидять люди і чимось торгують - видовище не для чистюль. Ми прямуємо в Тамель (Thamel) район для туристів де 1001 гест-хауз, готель, ресторан, забігайлівка і ще більше магазинів з крамом на будь-який смак. Тамель дуже тісно забудований, Київ, порівнняно з ним, просто дуже просторе і світле місто. Вулички вузькі де їздять в основному на малолітражках і мопедах, будинки по площі маленькі, а поверхів може бути 5-6, проходи між будинками такі що можна руками дістати протилежних стін. Тротуарів як таких немає, всі ходять і їздять по тих самих дорогах, відповідно щоб не здійснити ДТП всі постійно сигналять і обганяють один одного - в цілому хаос! Наш номер за словами Антона коштує 15 долл - погоджуємося - невелика переплата за такого хорошого консультанта %) Номер - нічого особливого (наперед забігаючи скажу що за такі гроші можна і кращий готель знайти). Миємося, відчухуємося після поїздки, складаємо плани що нам треба зробити, так як завтра хочемо вже летіти в гори в Луклку (Lukla). На першому поверсі готельчика турконтору тримає такий собі Діпендра, в нього дізнаємося ціну на квитки до Лукли. Він же пропонує нам поміняти долари по курсу 75. Квитки по 120 дол. в одну сторону, курс же занижений, на вулиці за долари дають 75,28 і це ще без торгу. Пішли всією компанією до знайомого канторщика де Антон виторгував у нього курс 75,7. Розміняли 900 доларів - в горах далі Намче-Базарі (Namche Bazar) обмінників немає. Вийшла купа грошей 68130 непальський рупій - така солідна пачка по 500 рупій. Гроші в Непалі брудні настільки що після них треба мити руки. Тепер список справ: ми розділяємося і біжимо купувати ТІМС - посвідчення трекера і перміти - дозвіл на перебування в нацпарку Сагарматха. ТІМС - бюрократичний папірчик, введений після того як провалилася ініціатива приклеїти до кожного трекера (групи) по гіду. Пішли пішки - відстань не велика, хвилин 10-15 від центру Тамеля, по дорозі купа народу, всі торгують барахлом просто на землі, місто гуде. Хоч би встигнути, час вже пізній. Знайшли будинок, ТІМС видають за маленьким столиком за сходами, перміт не купимо - вже пізно, купимо при вході в нацпарк в Монджо (Monjo). Для отримання ТІМСа треба знову фотокартка 3х4, вартість 1550 рупій на людину, долари не приймають. Вартість пермітів 1000 рупій на людину. Повертаємося вже іншою дорогою бо хочемо купити пакет мобільного зв'язку від локального оператора. Антон порадив оператора Ncell, послугу Meru (чи Mera), у них є передавачі на всіх основних маршрутах в горах. Серед безлічі магазинів з крамом знаходимо таки віконечко де продають пакети. Там треба фотографії 3х4, і ксерокопії паспорта і візи. Все є крім ксерокопій. Мечемося по вулицях щоб знайти ксерокс, який знаходимо так у якомусь темному під'їзді. Є картка, є гроші, треба купувати квитки в Луклу, трекінгові палиці, футболку для трекінга і хитрий перехідник, щоб можна було підзаряджатися від лампочок в гест-хаусах (лоджах*) на маршруті і не платити по 100-400 рупій за годину підзарядки. Квитки замовили, Діпендра обіцяв на 9 ранку, так як ми і хотіли. Трекінгові палиці виторгували за 800 рупій, футболку купили фірмову Hardwear. По дорозі додому купили мандаринів, перехідника так і не знайшли, бо ж пояснити просто нереально. Діпендра вже закрив офіс, співробітник готелю віддає передані нам квитки. Вони на рейс на 7.30 замість 9.00. Ми в шоці, так як з готелю виїхати треба в 5.30, а ми після дороги мов в'ялені. Нічого вже не зробиш, треба підлаштовуватися під ті умови що маємо. Зустрілися з нашими друзями, вони показали нам симпатичний японський ресторанчик Момотару - наїлися від пуза. Тепер в готель збирати речі. Несподівано ціна для нас виросла до 20 долл., мабуть дізналися що ми лише на 1 ніч. Домовляємося про таксі на ранок, при звичній ціні в 300 рупій, пропонують за 400. Стоїмо на своєму, а зважати на те що таксі на 5 ранку навіть не хочемо. В кімнаті душно, вентилятор шумить, а вікно відкривати не хочеться бо по сусідству бумкає дискотека. Якщо маєте вибір - не зупиняйтеся в Тамелі, краще в сусідніх районах типу Пакнаджола (Paknajol) ;).
День 03. 15.09. Зустріч з горами.
Таксі, а швидше розбита малолітражка без півника вже чекає. В 5.40 ми вже в аеропорту, пройшли всі перевірки військовими, вони обшукують на предмет недозволених речей: ножі, газ, запальнички. У нас все Ок. Нам запропонували рейс на 6.30 замість 7.30 - ми раді, менше часу проведемо в аеропорту. до літачка везуть ПАЗіком. В літаку ухитряємося зайняти місця по лівому борту щоб бачити гори. Літачок маленький, приблизно на 20 чоловік. Але є стюардеса яка роздає кусочки вати щоб закривати вуха і цукерки щоб не нудило в повітрі. Як питав один з мандрівників "чи ви колись літали в Газельці?" і був цілком правий - відчуття ті ж самі: і шум і трясучка. Дверей до пілотів немає, нам прекрасно видно що вони роблять і небо попереду. Короткий розгін, і зліт. Під нами починають пробігати хмарки, і рівномірно розкидані по схилах хатки, далеко на півночі видніються вершечки таких гір яких ніколи не бачив. Через 40 хв - починаємо спуск, різко наближається схил, різке гальмування і ми в Луклі. Аеропорт Лулки заслуговує окремої згадки як один з найнебезпечніших аеропортів світу. Розташований він на висоті 2800 метрів на схилі гори і приймає тільки маленькі літачки так як злітна смуга довжиною 500м. Для ефективного гальмування смуга розташована під кутом 15 градусів. Так як вона розташована на схилі починається вона камяною стіною і майданчиком на 4 літачки а закінчується обривом. Літачки тут довго не затримуються - кожної хвилини можуть набігти хмари що унеможливить зліт-посадку. Біля воріт аеропорту багато місцевих, вони шукають послуги портрера-гіда, і виглядають як заробітчани біля м. Вокзальна. Відмовляємося від їх послуг і на вихід. Лукла - село однієї вулиці, все поруч, як і в Катманду багато магазинчиків і лоджів, але ціни вже встигли вирости, бо доріг і там немає, - до найближчої дороги вниз 3 дні пішки. Купуємо газовий балон і вперед. Вздовж стежки розкидані будиночки сіл що плавно перетікають з одного в інше. Стежка вимощена каменем і заставляє поважати таку титанічну роботу місцевих будівельників. Зліва в долині петляє ріка. Її розміри заставляють серце хвилюватися - таких рік ми на Кавказі не бачили. Нас обганяють місцеві (шерпи), практично у кожного за спиною кошик. Носять вони його на ремені на голові, а коли несуть рюкзаки туристів все рівно приробляють ремінь для того щоб нести на голові, їх з дитинства привчали так носити вантажі. Минаємо військові пости де перевіряють наявність ТІМС-а і записують в журнал. Села змінюються один за одним, проходимо підвісні мости що перекинулися змійкою через ріку. Нарешті Монджо - місце нашого призначення. Вибрали гест-хауз, ми тут одні. Пообідали і відключилися до вечора - дається взнати недосип за останні кілька днів. Після 4 години налетіли хмари, за вікном молоко, почався дощ. Нам все рівно - ми солодко спимо.
День 04. 16.09. Намче Базар.
Встали не надто рано, нам ще треба купити перміти в парк, виходимо біля 8. Знову перевірили ТІМС-и там же купили перміти. В наступному селі знову військова перевірка. Побільшали туристів і портерів. На шляху високий підвісний міст, на ньому затор з людей і яків. Не маю уявлення як тут розвернутися. За мостом починається затяжний крутий підйом, поворот, знову чек-пост і ми в Намче-Базарі 3500 м. Пройшлися по місту - як завжди багато магазинчиків з туристичним крамом. Це найбільший населений пункт в долині Кхумбу. Тут розходяться і сходяться дороги багатьох мандрівників. Примітили готельчик Тібет на 4 поверх. Наче новий. Зайшли, подивилися, нам сподобалося і ми вирішили зупинитися. Так як планували зупинитися в Намче на 2 ночі, сторгувалися кімнату за 150 рупій за ніч. В 3 знову набігли хмари, в 4 дощ.
День 05. 17.09. Акліматизація 1.
Встали в 5 ранку. Ще з вечора домовилися про ранній сніданок. З'їсти навіть одну таку велику порцію не змогли - забрали з собою. Хмар немає і нам вперше видно наскільки великі гори оточують нас, а вверху льодові шапки. Радіємо як діти від тієї картини. Поспішаємо вверх, можливо побачимо Еверест. Шлях пролягає праворуч від аеродрому. Він, на відміну від Лукли з ґрунтовим покриттям. Проходимо ще вище і ось вони білосніжні гори, яка ж з них Еверест? А ось і Амадаблан, який неможливо сплутати з жодною вершиною, Лотце (Лхотце), ще якась вершина. Раптово налітає хмара і все ховає. Назустріч ідуть люди з села Кумджунг. Нам роблять комплімент що ми ранні пташки. Сонце сліпить крізь хмари, через стежку що зовсім поруч пробігає стайка цесарок, а по сусідньому каменю плигає мускатний олень (musk deer), якого закликають охороняти надписи на каменях, яскраво жовтий мох, насичена зелень лісу навколо, білі вершини навколо - ми наче у казці. Вирішуємо вилізти на сусідній гребінь щоб краще роздивитися гори що то зникають то з'являються крізь туман. В долині видно село Портце(Phortse), спускаємося в село Кумджунг (Khumjung). З Кумджунга вирішуємо піти вверх на захід до села Кунде (Кхунде) 3840м. Дорога пролягає через городи де місцеві збирають урожай картоплі. Пообідали на початку села біля джерела що било з бетонної плити. Кунде (Khunde) маленьке, проте дуже затишне село з безліччю городів і кам'яних парканів та стежок між ними. В самому селі дорога повертає на південь і веде вверх на перевал через спокійний ліс з соснами обплутаними висячим мохом. На перевалі розкидані величезні каменюки які повністю вросли в мох. Через перевал в Намче веде мощена каменем стежка і складається враження що ідеш не по лісі а в парку. Стежка спускається до аеропорту, біля будівлі аеропорту стоїть заіржавілий кількатонний екскаватор який, мабуть, використовували для вирівнювання злітної смуги. Як вони його туди доставляли - уявити не можу. Далі дорога веде в низ і повертає на північний-захід до села Пурте (Phurte). Нам же треба до Намче і ми вирішуємо скоротити дорогу, пішовши через людські поля. Вони огороджені камяними парканами і з нашого місця здаються лабіринтом. За поворотом, 20 метрів вище нас, пасуться дикі кози які розглядають нас з інтересом. Виходимо на оглядовий майданчик трохи вище монастиря Намче-Базара і повертаємося в наш гест-хауз. Знову їжа, відпочинок і сон. Завтра в дорогу.
День 06. 18.09. Землетрус.
Куди ми повинні дійти цього дня ми так і не спланували. Вирішили, доки вистачить сил доти будемо іти. Ми не розраховували сьогодні на особливі краєвиди. Найбільш виснажливою 2 частиною дороги була стежка яка зкидувала траверс по висоті метрів 300-400 до села Пунгі Танга (Phungi Thanga) а потім дуже круто набирала 600 м по вертикалі до села Тенгбоче (Tengboche). Проте перша частина стежки з Намче йшла доволі приємним, майже горизонтальним траверсом з шикарними видами на протилежний схил з якого спадало декілька тонких але високих і дуже красивих водопадів. Перед початком підйому переходимо ріку в селі Пунгі Танга (Phungi Thanga) по підвісному мосту, зразу за нею військовий пост, на якому записують національність і кількість осіб, начебто для пошуку пропалих, якщо буде потрібно. Потім стежка починає серпантином повзти вверх. Нас переганяє декілька портерів які несуть вверх різноманітну поклажу, включно з товстими пакетами листів фанери розміром 1х2 м. Ми також переганяємо кількох. На самому схилі немає води, лиш під самим верхом, за кілька метрів до початку села Тенгбоче є облаштоване джерело і місця для відпочинку портерів. Підйом займає 2 години. Останні пів години підйому дуже похолодало, а коли вийшли до села там все виявилося затягнуте хмарами. Зправа, практично на краю площадки стояв новий великий Гест-хауз, зліва великий монастир, один з найважливіших в тій місцевості. За монастирем виднілися небагато хаток, далі біля стежки стояло 2 одноповерхових гест-хауси. Зайшли у перший гест-хаус, вирішили зупинитися там. Нам потрібна було акліматизувати до нової висоти (порівняно з Намче ми набрали всього 420м.) і тому вирішили піти без рюкзаків до села Пангбоче (Pangboche). Без вантажу за плечима іти було легко і весело. Від готелю стежка вела вниз попри джерельце обвішане молитовними прапорцями а потім по мощеній дорозі через чудовий рододендроновий ліс. Рододендронів в тій місцевості дуже багато і вони утворюють цілі лісові масиви. Уявляю як там красиво коли вони всі цвітуть влітку. Далі стежка проходить через ліс який схожий до того що був біля Кунде: камінні схили і дерева що вкриті різноманітним мохом. Проходимо декілька маленьких поселень, через деякий час стежка перескакує на правий (лівий по ходу) схил долини через металевий (не підвісний) міст і починає потрошки підійматися вверх до перевальчика на якому стоять ворота. Зразу за воротами розвилка вверх і прямо, і табличка з вказівкою що до школи Пангбоче вверх, іти треба прямо, бо вверх обхідна дорога через основні цікавинки села Пангбоче. Пройшли ще трохи по нижній стежці. Хмар стало більше і почало моросити. Вирішили повернути. В годині 7 вечора вже темно, сидимо в кімнаті, говоримо, і тут несподівано стіни починають хитатися. Оля переконує мене що це порив вітру. Вискакую в коридор, там відкрите вікно і жодного вітру, в голову влітає думка що це землетрус, кричу Олі щоб вибігала надвір, вона босоніж, добре що в пуховій куртці, біжить вниз на 1 поверх, я рвонув також але повернувся за документами і взуттям, вискакую надвір - там вже всі постояльці. Трясти перестало але з темряви найближчої гори страшний гул. Питаю в хазяйки готелю що це, чи бува лавина не зійшла поблизу, виявляється землетрус, і доволі сильний адже самі місцеві перелякалися. По вулиці ходить голий француз і про себе матюкається. В крові купа адреналіну і від цього просто трусить. На дворі дощ і надовго ніхто там не затримується, за 10 хвилин майже всі сидять в їдальні на 1 поверсі - бояться афтершоків. Дзвоню до Антона Янкового - він не бере трубку, нарешті є коннект, він у Катманду, там також трусило. За 15 хв. Від нього приходить смс що епіцентр на півночі Індії в Сіккімі (схід Непалу). Там 6.9 балів. Ми пішли збирати речі щоб бути напоготові, думки літають в голові і ніяк не хочуть осідати. Нарешті зібралися. В їдальні на лавках вже немає місця, кімнати на першому поверсі також розібрані. У нас є килимки тож все рівно де спати. За годину звільнюються 2 місця - іноземка з гідом кудись з'їхали. До середини ночі ще кілька жильців їдальні перейшли в кімнати, ми ж проспали там до ранку. В 5 ранку, окрім нас тільки 1 іноземець спить.
http://en.wikipedia.org/wiki/2011_Sikkim_earthquake
День 07. 19.09. Дінгбоче.
Зранку вийшов надвір - все гаразд, наче нічого і не було. Цікаво яка ситуація з мостами. Поснідали і вирішили іти далі. Страху як не було. По стежці по якій ішли вчора на розвідку в декількох місцях зустрічаємо обсипане на стежку каміння, в декількох місцях розвалені парканці. Наш міст цілий - це тішить. Перейшли по мосту на другий бік долини. Пройшли село, через деякий час стежка роздвоюється, головна іде наліво вверх по долині, наша ж праворуч на схід через річку. Ми стараємося не відставати від місцевої жінки яка також прямує в Дінгбоче. За 20-30 хв. бачимо село. Вибираємо нову лоджу. Подобається. Навіть скло на вікнах з затемненням, щоб не сліпило. Правда лампочки в кімнатах світлодіодні і тьмяні - все на сонячних батареях. Сохнемо, їмо, спимо, як завжди.
День 08. 20.09.Акліматизація 2.
Сьогодні не спішимо, встали зранку а погода - гидота. Ближче до 9 дощ зупинився. Вирішили пройтися до села Чукунг (Chukung). До нього 2 години ходу, а набір висоти 200 м. Вийшли, пройшли пів дороги, почався дощ, перекусили під камінчиком, вирішили іти далі. Люди що йшли за нами повернули. Ідемо далі а села ще немає. Вже добряче змокли і промерзли. Нарешті за пагорбом з'явилося декілька хаток. Зайшли в лоджу, замовили чаю. Обігрілисяі пішли назад. Завтра спроба №2.
День 9. 21.09. Чукунг Рі.
Зранку прокинулися - надворі зорі. Швидко спакувалися і на вихід. Похід як і вчора зайняв 2 години. Біля гомпи польським альпіністам поснідали. Сонце що сходить світить прямо в обличчя, бризки води вистрибують з ріки і пірнають назад переливаючись в перших променях. Прийшли в Чукунг, взяли кип'ятку і пішли вверх. За селом ліворуч починається стежка що іде вверх. 2 години і ми на площадці на висоті 5000 м. Там багато маленьких туриків і декілька яків. Нас догнали хмари і починають по трохи ховати красу навколо, встигли зробити декілька кадрів. Наступна частина підйому давалася дуже важко, окрім того що фізично було важко ще й катастрофічно не вистачало повітря. Кожен крок робився зі зусиллям. Перед нами ішло 2 китайців з гідом що ми зустріли вчора в Чукунгу. Вийшли на перевал там як завжди багато туриків. З іншого боку перевалу видно великий льодовик. Праворуч починається підйом на саму вершинку. До неї зовсім трошки, метрів 200. Набігають хмари і закривають навіть те що було видно і нашу вершину. Іти вверх до вершини без стежки в тумані по великих каменюках нам здається ділом нерозумним Відпочиваємо пів годинки і починаємо спуск. Вверх ідуть кілька чоловік, їх вигляд нас підбадьорює. Майже над самим селом зустрічаємо групу росіян що поселилися в тій де лоджі що і ми. По них видно що далеко вони не зайдуть. ;) Шлях назад від села зайняв у нас десь коло години. Фізично спустошені дотопуємо "додому" і спати. Завтра далі по маршруту.
День 10. 22.09. Горак Шеп (Gorak Shep).
Встали як завжди коло 5. Погода супер - по конях. Сьогоднішній похід був незрозумілий а ціль невизначена. З одного боку набір висоти не повинен перевищувати 500 м і ми, по ідеї, повинні зупинитися в Лобуче (Lobuche), проте з іншого боку, вчора ми побували на висоті 5500 м і ризик підчепити горняшку був мінімальний. Відстань від Лобуче до Горак Шеп була на наш погляд невеликою і витрачати на неї цілий день нам не хотілося. Прийняли рішенні іти скільки зможемо. Вихід з села на траверс зайняв близько години: мало не пішли вниз на Періче (Pheriche), але вчасно скоректували шлях. Пофотографували навколишні пейзажі, поснідали та дійшли до села Токла (Thokla) доволі швидко та легко. Над селом видніється морена льодовика Кхумбу. Наш шлях пролягає вверх ліворуч від льодовика. Підйом дався не легко хоча виглядав просто. На перевалі ще більше туриків ніж ми бачили до цього + меморіальні таблички на навколишніх каміннях. Виявляється це "меморіальне кладовище" загиблих на Евересті. Вдалині хлопчина складає турик, підійшли, познайомилися, виявляється кілька днів назад він на стіні втратив свого друга, відвіз тіло в Катманду, відправив додому в Японію, тепер повертається в назад, він експедиційний документальний фотограф. Вздовж льодовика іти легко, до Лобуче дійшли швидше ніж розраховували. Справа по ходу видніються невеликі гори, але це тільки морена льодовика, яку з часом вкрило травою. Все вище в хмарах. Пробиває сонце, ми дійшли до Лобуче в 10.30. Ставати рано, вирішили іти до Горак Шеп. Починаємо "відчувати голову" - наче перенадута повітряна кулька, кожен крок всередині відстукує, все-таки надто швидко ми підіймаємося, надіюся все минеться без наслідків. Після пологої прогулянки бачимо крутий зліт на якому нас обганяють 2 старичків-британців, правда без рюкзаків. Там вверху перевал, за перевалом перехід льодовика Чангрі Шар і Чангрі Нуп і ми в Горак Шеп. Підйом здається вічним: ось начебто перевал, а за ним виявляється ще один. Ось починаються величезні каменюки, а між ними ледь видніється стежка. Іти по ній важко, постійно доводиться стрибати. Стежка тут не постійна, кожен день вона змінює конфігурацію: як не як льодовик рухається. Пересікаємо льодовикову ріку, над нами зібралися плотні дощові хмари а Горак Шеп і не видно. Сили закінчуються, висота 5163 м. Починається дощ і від втоми хочеться стати рачки і повзти так. За наступним поворотом стежки бачимо кілька хаток що приліпилися на краю льодовика біля висохлого озера. Ось воно справжнє людське щастя трекера. Внизу мовчазно суне льодовик Кхумбу. Дійшли до першої лоджі, попросили показати кімнати, на 2 поверсі вже все зайнято, показують внизу "хлів", іду в сусідню лоджу, там умови трохи кращі, зупиняємося. В їдальні 2 хлопців наче з близького сходу (потім виявилося що з Ізраїлю). Сидимо відпочиваємо в пухових куртках бо якось дуже не тепло. Пообідали і як завжди спати. Ввечері приходимо в їдальню а там справжня міжнародна компанія - людей до вибору до кольору і це, мабуть, всі завтра підуть на Кала Патар (Kala Patthar) 5550 м.
День 11. 23.09. Кала Патар.
Вирішили виходити в 3 годині ночі, так як знали що підйом з 5140 м. на вершину займає 2 години. Всі ще спали, надворі темно, хоч в око стрельни, одягнули ліхтарики і пішли в сторону початку стежки. Перед початком підйому встановлена стрілка, це додало впевненості. Пройшли пів години, Оля захотіла поснідати, попили гарячого чайку. Біля лоджій з'явилися вогники - почали виходити інші туристи. Підйом давався нелегко 5550 м - не Говерла. Почало світати коло 5 ранку, вийшли на вершину в 5.30. За цей час кілька прудких туристів встигло нас обігнати. Вершина гори - нагромадження каменюк на якій стоїть метеорологічне обладнання, зразу за нею -- г. Пумо Рі (Pumo Ri) 7165 м.. Висота немаленька і вершинка вкрита тонким шаром снігу - йти приходиться обережно. Ми як "білі люди" розклали пальник і приготували свіжого гарячого чаю. Знизу тим часом тягнулася вервечка любителів зустрічати схід сонця на вершині. Перед нами по іншу сторону льодовика Кхумбу височіє вершина Нупце (Nuptse) 7864 м. Внизу на льодовику видніється самотні намети "базового табору Еверест", але сам Еверест видно не було - відсипався у хмарах. Вийшло сонце і долина позаду гори залилась сонячним світлом, небо тішило нас бездонною синявою, але Еверест все-рівно ховався в хмарах. Деякі розчаровані почали спуск. Ми ж вирішили скористатися можливістю і пофотографувати(ся), спустившись вниз метрів 200 до зручного місця. І ось в 7 годині з хмари з'явилася вершинка Евересту Вона не виглядала якось особливо і візуально здавалась навіть меншою від Нупце. Не скажу що мені було все-рівно, проте вид гір навколо був значно вражаючим ніж ота одна, найвища у світі вершинка. В лоджах чекаут в 10 і нам треба спускатися. По наших планах того дня нам ще треба було дійти до с. Дзонгла (Dzoglha) яке розташоване під перевалом Чо Ла (Cho La). В 9 годині над Горак Шеп вже висять хмари, збирається на дощ, краси вже немає. Пішли вниз по стежці по якій вчора йшли вверх. Місцевість навколо схожа на Карпати в тумані. 40 хвилин після Лобуче (перед перевалом і спуском в с. Токла) стежка переходить на правий схил і спускається до рівнинної місцини де зливають 2 річечки утворюючи плесо. Через нього стежка знову веде на правий крутий схил гори який повертає праворуч заводячи в долину перевалу. Траверс доволі приємний, без різких спадів та наборів висоти. Але хмари все густіші і згодом починається дощ. Крізь хмари бачимо що внизу під нами розлилося величезне озеро Чо Ла Цо (Cho La Tsho). Воно утворилося коли морена льодовика Чо Ла перекрила вихід воді з долини. Жаль що не за хорошої погоди попали туди. Ми вже встигли достатньо втомитися і промокнути а села і досі не видно. Нарешті після чергового повороту бачимо село, проте шлях до нього веде через долину. Село складається з 2-3 хаток, з них 2 лоджії. Зупиняємося в новішій. Час в дорозі 8 годин. У нашій лоджії все дорого але вибирати не приходиться: село в стороні від основних шляхів туристів і тому доставка провіанту зазвичай дорожча. 1л. кип'ятку - 55 грн. Інша лоджа поки зарита але вона того ж власника, так що без варіантів. Доки спали, після обіду прийшли і інші постояльці: 2 ізраїльтянина з портером, британець з портером і гідом і парочка французів. Французи прийшли з-за перевалу тому розпитую в них що де і як. Розказали що вони (як і декілька інших зустрічних груп) ідучи на перевал з сторони Гокйо спершу вибрали не той напрям на перевал (занадто ліворуч), а потім, зрозумівши помилку - корегували шлях, витрачаючи на це додаткові зусилля. Після заходу сонця дощ закінчився і з'явилися зорі. Надіємося на хорошу погоду наступного дня. Гори завдяки чистому повітрю здаються ще ближчими.
День 12. 24,09. Перевал Чо Ла.
Вийшли по 5-й. Шлях видимий та легкий. Попереду видніється наш перевал, проте з якого боку поведе стежка ще не зрозуміло. Карта показує поворот вправо перед скалистим масивом а потім вліво. Коли ж ми підійшли до скель стежка пропала під снігом. Довелося чекати британця з гідом. Вони підійшли через 20 хв і гід показав зовсім інший шлях. Перейшли ріку і вийшли на гребінь що йшов ліворуч вверх, по ньому йшла топтана стежка, яка впиралася в кам'яну стіну, а звідти вправо вверх по щілині. Де-не-де на стінах виднілися зелені стрілки. Після 30 хв. підйому ми на верху. Там як завжди купа туриків. Хороша погода знову зникла, все закрили сірі хмари. На перевалі ми вирішили зробити чайку, британець з гідом пішов далі. Нас догнали ізраїльтяни, як погодилися випити з нами чайку і з'їсти горіхів. Як виявилося ми вийшли лише на початок перевалу. Він складається з 2 скальних виступів на початку і на кінці і льодовика посередині. Пішли спочатку по камінням а потім по льодовику лівим боком, як говорить путівник і як пішов перший гід. Льодовик був вкритий 30-40 см. снігу. На другому кінці стежинка впирається в невелике льодовикове озеро яке на той час було вкрите сніговою шкіркою. Його обходимо справа по ходу і виходимо на схил з каміння і льоду. Рухаємося ліворуч до найнижчої точки в тому місці. Щоб добратися до неї треба прикласти невеликі вміння скалолаза і використовуючи всі 4 кінцівки пролізти 3-4 метри вверх. Ми на іншому кінці перевалу. По дорозі зустріли групу що порекомендувала готельчик Чо Ою В'ю Резорт (Cho Oyu View Resot) в Гокйо. Перед спуском зібралася вcя група що йшла через перевал. Почався знову дощ на цей раз зі снігом, швиденько спускаємося. Каміння під снігом - ідемо повільно і обережно. По дорозі зустрічаємо групу латишів які прямують вверх. Їм пощастило що вони побачили нас - вони прямували на фальшивий перевал. Для них це дуже довга дорога. Підйом на Чо Ла з Гокйо затяжний і дискомфортний. По дорозі мені стає зле - болить голова і з носа тече. Пю пігулку. Спускаємося до села Драгнак (Dragnag). На карті воно зовсім поруч а в реальності ніяк не можемо туди дійти. Після 1,5-2 години ходу вниз з перевалу нарешті бачимо село. Далі не підемо бо за мореною великий льодовик - далеко не найлегша частина дороги., проте всі наші попутчики почимчикували далі. В нашій лоджі дівчина не говорить англійською, а на всі питання відповідає таким сміхом, наче ми їй зробили непристойну пропозицію. Добре що є меню і ми можемо пальцем вказати що ми хочемо замовити на обід-вечерю. Вперше взяли лимонний чай - посмакувало.
Друга частина звіту тут: http://maygutyasik.livejournal.com/64546.html