Ретроспектива2005. ЛГ. Марія Кривенко. Памяті Арсена Коваля, Олега Невелюка та Сергія Набоки.
Понеділок,07 лютого, 2005 року, № 22 (588),
Мемуари, які пише життя
Пам’яті Арсена Коваля
ТВОРИТИ вимушені передчасні мемуари вкрай важко, як і переживати, повертатися в ті трагічні події, що нині є предметом спогадів. П’ять років тому не стало Арсена Коваля - співробітника політологічного центру “Ґенеза”, очолюваного тоді Ігорем Марковим. Арсен загинув за нез’ясованих обставин, повертаючись уночі з дня народження товариша. Понівечене тіло знайшли неподалік дому.
До сьогодні не відомо, що трапилося в ту ніч з Арсеном, хто його вбив, оскільки кримінальну справу через декілька місяців чи то закрили, чи відклали на невизначений термін.
Арсенові було тридцять років. Нині він був би вже, напевно, одним із кращих соціологів у Львові. Ми, його друзі та співробітники, попри те, що днями минає п’ять років від дати його трагічної загибелі, не можемо усвідомити, куди ж подівся з-поміж нас Арсен, такий гарний і життєрадісний?
Про таких, як він, кажуть: “із родзинкою”, із шармом. Завжди в центрі уваги жіночої частини колективу, завжди заклопотаний нез’ясованими стосунками з дівчатами, які таки допікали йому своєю настирністю, а він нікого не хотів ображати... Арсен безпечніше почував себе із жінками, старшими за віком, усе казав: “Тітки ґенези”. А сам нібито в куточках губ тамував особливу, таємничу посмішку, адресовану якійсь загадковій незнайомці. Ми все намагалися вияснити нишком - кому... Ось такий був Арсен. Попри чоловічу привабливість, якийсь особливо милий і наївний. Ми не могли його “розкусити”...
Торкаючись тих часів, коли і ми ще “ті”, і “Ґенеза” ще та, гортаючи сторінки львівського мартиролога останніх літ, вплітаючи в ці спогади трагедії особистого життя, як-от смерть батьків, інші трагічні події, від яких у жилах кров застигає, ніяк не віриться, що ми всі могли таке пережити... Хто міг би колись подумати, тоді, коли ми, Політологічний центр “Ґенеза” з великої букви, сиділи на третьому поверсі на Словацького за чаєм, жартували, закохувалися, пліткували, підглядали одне за одним і незлобиво обмовляли, - хто б міг тоді подумати, що когось із нас хоронитимемо?
Тривожну вістку, пригадую, приніс у січні 2000-го сам Арсен. Це було менш як місяць до його загибелі. Прийшов і сказав у вузькому колі, що смертельно хворий інший наш товариш - політолог Олег Невелюк. Треба було бачити тоді вираз його обличчя. Розгублення і безпомічність.
Коли Арсена не стало, Олегові, який проходив курс хіміотерапії, намагалися нічого не казати. Але не вийшло. Олега не стало того ж 2000-го посеред літа, якраз напередодні приїзду до Львова Папи Івана Павла II.
Пам’ять провадить ще глибше, назад, у якийсь 1996-й чи сьомий. Політологічний центр “Ґенеза” проводить конференцію, на яку запрошено гостей із Києва. Хол Етнографічного музею на другому поверсі, перед конференц-залом. Ось вони поряд стоять: Арсен Коваль, Олег Невелюк і ще хтось із гостей. Високий худорлявий русявий чоловік, трішки старший за хлопців. Якийсь дивак, думаю, ковзнувши мимохіть поглядом по ньому, зауваживши люльку в руці. Він жестикулює, сміється голосно, бо ж Олег сипле словесні “перли”, а Арсен приправляє - дует із них був унікальний! Раптом той чоловік підходить, схиляється у галантному поклоні та мовчки цілує мені руку. Потім, без слова, відходить. Це був Сергій Набока, вшановував дружину Саші Кривенка (хтось йому, певно, сказав).
Дивно, страшно та гірко сьогодні зауважити, що зі згаданих у цій сценці п’яти молодих людей жива тільки я одна залишаюся. Залишаюся і пишу, оскільки маю обов’язок перед ними, від якого не можна відступати.
Марія Кривенко - літератор, мешкає у Львові
адреса цієї статті колись була така: gazeta.lviv.ua/articles/2005/02/07/2380/
А хто ж вбивав МОЛОДИХ політологів? і деяких журналістів та Старих дисидентів? напевне ТОЙ КОМУ БУЛО ВИГІДНО. але Кому було вигідно? ось в чому питання...
Пам’яті Арсена Коваля
ТВОРИТИ вимушені передчасні мемуари вкрай важко, як і переживати, повертатися в ті трагічні події, що нині є предметом спогадів. П’ять років тому не стало Арсена Коваля - співробітника політологічного центру “Ґенеза”, очолюваного тоді Ігорем Марковим. Арсен загинув за нез’ясованих обставин, повертаючись уночі з дня народження товариша. Понівечене тіло знайшли неподалік дому.
До сьогодні не відомо, що трапилося в ту ніч з Арсеном, хто його вбив, оскільки кримінальну справу через декілька місяців чи то закрили, чи відклали на невизначений термін.
Арсенові було тридцять років. Нині він був би вже, напевно, одним із кращих соціологів у Львові. Ми, його друзі та співробітники, попри те, що днями минає п’ять років від дати його трагічної загибелі, не можемо усвідомити, куди ж подівся з-поміж нас Арсен, такий гарний і життєрадісний?
Про таких, як він, кажуть: “із родзинкою”, із шармом. Завжди в центрі уваги жіночої частини колективу, завжди заклопотаний нез’ясованими стосунками з дівчатами, які таки допікали йому своєю настирністю, а він нікого не хотів ображати... Арсен безпечніше почував себе із жінками, старшими за віком, усе казав: “Тітки ґенези”. А сам нібито в куточках губ тамував особливу, таємничу посмішку, адресовану якійсь загадковій незнайомці. Ми все намагалися вияснити нишком - кому... Ось такий був Арсен. Попри чоловічу привабливість, якийсь особливо милий і наївний. Ми не могли його “розкусити”...
Торкаючись тих часів, коли і ми ще “ті”, і “Ґенеза” ще та, гортаючи сторінки львівського мартиролога останніх літ, вплітаючи в ці спогади трагедії особистого життя, як-от смерть батьків, інші трагічні події, від яких у жилах кров застигає, ніяк не віриться, що ми всі могли таке пережити... Хто міг би колись подумати, тоді, коли ми, Політологічний центр “Ґенеза” з великої букви, сиділи на третьому поверсі на Словацького за чаєм, жартували, закохувалися, пліткували, підглядали одне за одним і незлобиво обмовляли, - хто б міг тоді подумати, що когось із нас хоронитимемо?
Тривожну вістку, пригадую, приніс у січні 2000-го сам Арсен. Це було менш як місяць до його загибелі. Прийшов і сказав у вузькому колі, що смертельно хворий інший наш товариш - політолог Олег Невелюк. Треба було бачити тоді вираз його обличчя. Розгублення і безпомічність.
Коли Арсена не стало, Олегові, який проходив курс хіміотерапії, намагалися нічого не казати. Але не вийшло. Олега не стало того ж 2000-го посеред літа, якраз напередодні приїзду до Львова Папи Івана Павла II.
Пам’ять провадить ще глибше, назад, у якийсь 1996-й чи сьомий. Політологічний центр “Ґенеза” проводить конференцію, на яку запрошено гостей із Києва. Хол Етнографічного музею на другому поверсі, перед конференц-залом. Ось вони поряд стоять: Арсен Коваль, Олег Невелюк і ще хтось із гостей. Високий худорлявий русявий чоловік, трішки старший за хлопців. Якийсь дивак, думаю, ковзнувши мимохіть поглядом по ньому, зауваживши люльку в руці. Він жестикулює, сміється голосно, бо ж Олег сипле словесні “перли”, а Арсен приправляє - дует із них був унікальний! Раптом той чоловік підходить, схиляється у галантному поклоні та мовчки цілує мені руку. Потім, без слова, відходить. Це був Сергій Набока, вшановував дружину Саші Кривенка (хтось йому, певно, сказав).
Дивно, страшно та гірко сьогодні зауважити, що зі згаданих у цій сценці п’яти молодих людей жива тільки я одна залишаюся. Залишаюся і пишу, оскільки маю обов’язок перед ними, від якого не можна відступати.
Марія Кривенко - літератор, мешкає у Львові
адреса цієї статті колись була така: gazeta.lviv.ua/articles/2005/02/07/2380/
А хто ж вбивав МОЛОДИХ політологів? і деяких журналістів та Старих дисидентів? напевне ТОЙ КОМУ БУЛО ВИГІДНО. але Кому було вигідно? ось в чому питання...