матюки опускаю. але російськомовні такі російськомовні
пише дівчника у спільноту про виховання дітей:
Мне 31 год, всю жизнь я живу в Харькове, говорю по-русски. Моя мама родилась в России.
Я поддерживала и поддерживаю майдан. Там мои друзья и близкие. Их Харькова, Львова, Одессы и других городов стран
Украинцы, русские, евреи, беларусы. Весь смысл той борьбы был - достойная жизнь. Без силовых разгонов мирных демонстраций, без взяток и откатов, с нормальными судами и милицией, которую не надо бояться. Да, там присутствуют радикальные правые, но они только часть происходящего. За все время протестов ни одного человека не обидели по национальному или языковому признаку. Правый сектор вытаскивал людей из под пуль снайперов, не проверяя паспорт.
Я не знаю какими словами написать, чтобы меня услышали. НИКТО. НИКОГДА. НИГДЕ на Украине не обидет человека, говорящего на русском. Я была во Львове и на западной украине и везде говорила по-русски. Я плохо говорю на мове. И всегда мне улыбались в ответ.
Меня не нужно ни от кого защищать. Меня нужно просто оставить в покое.
і не розуміє вона, бідося, що саме завдяки таким, як вона -- що за 30 (прописом -- ТРИДЦЯТЬ) років не знайшла часу вивчити державну мову -- Путін до нас і приперся. якби не вона і такі, як вона, в нього б не було приводу -- а тепер вони війни бояться. раніше треба було боятися. вони -- п"ята колонна. і найсумніше, що п"ята колонна вони мимовільно. але від цього менш п"ятою вони не стають.
бо кожного разу, як вони скаржилися на засилля української мови і культури чи на документи, які треба заповнювати українською, чи повторювали байки про штучність української мови -- воин наближали оцей день, коли хлопчикам у Криму невідомі в масках роблять ультиматум -- вивісити російський прапор і віддати зброю, чи вони стрілятимуть.
чесно вам скажу -- мені осто.. чортіли завивання російськомовних (яких я за останні тижні начиталася і надивилася купу) -- мовляв, не треба війни, нас тут ніхто не ображає, нам тут добре. бо це "добре" забезепечувался прямо і безпосередньо коштом україномовних.
звичайно, їм добре -- російськомовні преса, журнали, телебачення із побіжними і паскудної якості українськими субтитрами, дешевша література російською -- за рахунок державних пільг і дотацій в Росії, розмаїття російської попси і шансону, російські телеканали зі своєю брехнею і ненавистю, вивіски і реклама російською, кращі можливості для працевлаштування (скільки за ці роки я чула про те, що україномовних В КИЄВІ завертали зі співбесіди чи навіть не читали їхніх резюме) -- все для них. і спробуй сказати щось проти -- тебе одразу таврують як бенедрівця і націоналіста, ага.
вони дуже схожі в цьому на чоловіків, які кажуть, що в них в родині / на роботі все чудово -- і чашки самі миються, і їжа сама собою потрапляє до хати, і діти самі по собі вмиті і нагодовані. вони не бачать своїх привілеїв. а ті, які раптом, з якогось дива, починають брати участь у догляді за дітьми чи у виконанні хатньої роботи, сприймають самі себе як герої -- і всі інші так само.
і найгірше, що жінки їхні теж. в нас настільки низькі очікування від чоловіків, що найменша спроба поводитися як доросла відповідальна людина спримається як щось круте, за що ми мусимо їм бути по гроб жизни об"язани.
те саме з російськомовними -- дійсно, хто вам хамитиме у відповідь на вашу російську, якщо за вами -- 300 років гноблення української мови? 300 років розповідей, що це штучна мова, чи мова селюків (ніби в тому, аби бути селюком, є щось принизливе), що культурна людина говорить російською? вам нічого навіть не треба робити -- ваші привілеї працюють без вашого втручання.
і якщо ви таки вивчили українську і навіть не забуваєте нею спілкуватися -- україномовні з того мають бути такі втішені і вдячні, еге ж?
така сама ситуація і з росіянами -- ми маємо до них настільки низькі очікування, що коли вони раптом кажуть, що їм соромно за їхню країну, це ми (МИ! народ, проти країни якого їхня держава розпочала військові дії) їх втішаємо і заспокоюємо, і дякуємо.
гноблені говорять своєю мовою і мовою гнобителів -- і розуміють тих значно краще, ніж самі гнобителі коли-небудь зрозуміють.
зі.
ті російськомовні, які в ці дні приймають для себе рішення перейти на українську у щоденному / професійному спілкуванні, чинять правильно -- і я їх в цьому рішенні повністю підтримую.
запізно -- але все одно правильно.
Мне 31 год, всю жизнь я живу в Харькове, говорю по-русски. Моя мама родилась в России.
Я поддерживала и поддерживаю майдан. Там мои друзья и близкие. Их Харькова, Львова, Одессы и других городов стран
Украинцы, русские, евреи, беларусы. Весь смысл той борьбы был - достойная жизнь. Без силовых разгонов мирных демонстраций, без взяток и откатов, с нормальными судами и милицией, которую не надо бояться. Да, там присутствуют радикальные правые, но они только часть происходящего. За все время протестов ни одного человека не обидели по национальному или языковому признаку. Правый сектор вытаскивал людей из под пуль снайперов, не проверяя паспорт.
Я не знаю какими словами написать, чтобы меня услышали. НИКТО. НИКОГДА. НИГДЕ на Украине не обидет человека, говорящего на русском. Я была во Львове и на западной украине и везде говорила по-русски. Я плохо говорю на мове. И всегда мне улыбались в ответ.
Меня не нужно ни от кого защищать. Меня нужно просто оставить в покое.
і не розуміє вона, бідося, що саме завдяки таким, як вона -- що за 30 (прописом -- ТРИДЦЯТЬ) років не знайшла часу вивчити державну мову -- Путін до нас і приперся. якби не вона і такі, як вона, в нього б не було приводу -- а тепер вони війни бояться. раніше треба було боятися. вони -- п"ята колонна. і найсумніше, що п"ята колонна вони мимовільно. але від цього менш п"ятою вони не стають.
бо кожного разу, як вони скаржилися на засилля української мови і культури чи на документи, які треба заповнювати українською, чи повторювали байки про штучність української мови -- воин наближали оцей день, коли хлопчикам у Криму невідомі в масках роблять ультиматум -- вивісити російський прапор і віддати зброю, чи вони стрілятимуть.
чесно вам скажу -- мені осто.. чортіли завивання російськомовних (яких я за останні тижні начиталася і надивилася купу) -- мовляв, не треба війни, нас тут ніхто не ображає, нам тут добре. бо це "добре" забезепечувался прямо і безпосередньо коштом україномовних.
звичайно, їм добре -- російськомовні преса, журнали, телебачення із побіжними і паскудної якості українськими субтитрами, дешевша література російською -- за рахунок державних пільг і дотацій в Росії, розмаїття російської попси і шансону, російські телеканали зі своєю брехнею і ненавистю, вивіски і реклама російською, кращі можливості для працевлаштування (скільки за ці роки я чула про те, що україномовних В КИЄВІ завертали зі співбесіди чи навіть не читали їхніх резюме) -- все для них. і спробуй сказати щось проти -- тебе одразу таврують як бенедрівця і націоналіста, ага.
вони дуже схожі в цьому на чоловіків, які кажуть, що в них в родині / на роботі все чудово -- і чашки самі миються, і їжа сама собою потрапляє до хати, і діти самі по собі вмиті і нагодовані. вони не бачать своїх привілеїв. а ті, які раптом, з якогось дива, починають брати участь у догляді за дітьми чи у виконанні хатньої роботи, сприймають самі себе як герої -- і всі інші так само.
і найгірше, що жінки їхні теж. в нас настільки низькі очікування від чоловіків, що найменша спроба поводитися як доросла відповідальна людина спримається як щось круте, за що ми мусимо їм бути по гроб жизни об"язани.
те саме з російськомовними -- дійсно, хто вам хамитиме у відповідь на вашу російську, якщо за вами -- 300 років гноблення української мови? 300 років розповідей, що це штучна мова, чи мова селюків (ніби в тому, аби бути селюком, є щось принизливе), що культурна людина говорить російською? вам нічого навіть не треба робити -- ваші привілеї працюють без вашого втручання.
і якщо ви таки вивчили українську і навіть не забуваєте нею спілкуватися -- україномовні з того мають бути такі втішені і вдячні, еге ж?
така сама ситуація і з росіянами -- ми маємо до них настільки низькі очікування, що коли вони раптом кажуть, що їм соромно за їхню країну, це ми (МИ! народ, проти країни якого їхня держава розпочала військові дії) їх втішаємо і заспокоюємо, і дякуємо.
гноблені говорять своєю мовою і мовою гнобителів -- і розуміють тих значно краще, ніж самі гнобителі коли-небудь зрозуміють.
зі.
ті російськомовні, які в ці дні приймають для себе рішення перейти на українську у щоденному / професійному спілкуванні, чинять правильно -- і я їх в цьому рішенні повністю підтримую.
запізно -- але все одно правильно.