(no subject)
А от цікаво, серед численних напрямів і піднапрямів психотерапії як називається той, в якому практикують безумовне прийняття і підтримку клієнта? Ніяких «все залежить від пацієнта», ніяких «візьми відповідальність за своє життя», ніяких «ми самі вибираємо свої реакції» от оцього всього. Просто прийняття, емпатія, підтримка і обґрунтування, чому я хороша, щоб я в це повірила. Якщо такого напрямку немає - його треба заснувати.
Тому що, чорт забирай, це дійсно діє. Ну осього на днях коли товариш щиро (!) сказав мені, що я відповідальна і хороша мати і що я дійсно стараюся (і не важливо чим ця фраза закінчилась). Це ніби дає сили жити.
Господи, я вже й так давним-давно відповідаю за своє життя. І прекрасно знаю, як правильно реагувати на нього. Просто на цю правильну реакцію не завжди вистачає енергії. А тут вона ніби з’явилася. З’явилися сили включити мізки і повести малого в Макдональдс перед таким неприємним для нього походом на базар, і тому він менше вередував. Вийшло не псіхувати, коли він заляпав собі штани. Хворі ноги не здаються кінцем світу і не дратує, коли я щось впускаю із рук. Є сили не ображатися на Ігоря, є сили протистояти божевіллю на роботі. Словом, з’являється можливість просто нормально жити і нормально себе почувати, припинити вічно готуватися до поганого і т.д. і т.п.. Хай не надовго, але все ж.
На жаль, не все так просто й райдужно. При щирому реальному спілкуванні (та й віртуальному теж), я виїдаю мозок співрозмовнику. Отак, знаєте, пошкрябуючи ложкою по внутрішній стороні черепа. І в мене, на жаль, нічого не виходить дати взамін, як би я не хотіла. Тому це дуже сумнівне задоволення. Таке враження, що я енергетичний вампір. Так от: треба знайти терапевта, який був би готовий бути донором, або хоча б десь дістати «консервовану кров». Але, здається, навколо одні екзорцисти, які норовлять покропити святою водою і прикласти срібного хреста, натертого часником.
А може я не такий уже і вампір... Коли в мене є ресурс, я намагаюся поділитися ним з іншими, хай і не з тими, хто ділиться зі мною...
Тому що, чорт забирай, це дійсно діє. Ну осього на днях коли товариш щиро (!) сказав мені, що я відповідальна і хороша мати і що я дійсно стараюся (і не важливо чим ця фраза закінчилась). Це ніби дає сили жити.
Господи, я вже й так давним-давно відповідаю за своє життя. І прекрасно знаю, як правильно реагувати на нього. Просто на цю правильну реакцію не завжди вистачає енергії. А тут вона ніби з’явилася. З’явилися сили включити мізки і повести малого в Макдональдс перед таким неприємним для нього походом на базар, і тому він менше вередував. Вийшло не псіхувати, коли він заляпав собі штани. Хворі ноги не здаються кінцем світу і не дратує, коли я щось впускаю із рук. Є сили не ображатися на Ігоря, є сили протистояти божевіллю на роботі. Словом, з’являється можливість просто нормально жити і нормально себе почувати, припинити вічно готуватися до поганого і т.д. і т.п.. Хай не надовго, але все ж.
На жаль, не все так просто й райдужно. При щирому реальному спілкуванні (та й віртуальному теж), я виїдаю мозок співрозмовнику. Отак, знаєте, пошкрябуючи ложкою по внутрішній стороні черепа. І в мене, на жаль, нічого не виходить дати взамін, як би я не хотіла. Тому це дуже сумнівне задоволення. Таке враження, що я енергетичний вампір. Так от: треба знайти терапевта, який був би готовий бути донором, або хоча б десь дістати «консервовану кров». Але, здається, навколо одні екзорцисти, які норовлять покропити святою водою і прикласти срібного хреста, натертого часником.
А може я не такий уже і вампір... Коли в мене є ресурс, я намагаюся поділитися ним з іншими, хай і не з тими, хто ділиться зі мною...