Про дитячу геніальність і батьківське самолюбство...
Пригадую, як колись, вже доволі давно, випадково зустрів на вулиці колишню однокласницю, розговорились за життя... Вона захоплено розповідала про своїх синочків, про їхнє виховання, успіхи в школі, в гуртках музичних та спортивних... Я в свій час теж проходив цей батьківський етап, отож слухав її зацікавлено і з розумінням... але щось заставило мене потім сказати їй наступне: "... знаєш, ми всі любимо своїх дітей, хочемо, щоб вони були успішними... але не раз спадає на думку, що коли хтось хоче своїй дитині щастя, то не треба мріяти, щоб дитина була геніальною... нехай вона буде просто успішною, талановитою, але в межах діапазону "як всі"... справжня геніальність може виявитися надзвичайно важким хрестом, нести який під силу далеко не кожному... переважно буває так, що в реальному суспільстві жити важко і геніям, і тим, хто поруч з ними... уділ більшості геніїв - відчуття безмежної самотності на тлі злісної заздрості, нерозуміння та злорадства довколишньої юрби... то ж краще нехай може наше батьківське самолюбство і залишиться дещо обділеним, нехай наші діти будуть людьми звичайними, але, можливо, щасливішими..." ...