Враження. Тиждень 1 (11-17 липня 2011)
Отже, закладаю на власному блозі нову традицію.
З одного боку, завдяки наполегливості друзів. Дехто з них невтомно пропонував розказати, як я проводжу свій тиждень - мовляв, цікаво, як воно.
З іншого боку, й сама вже давно намагаюсь відновити практику ведення щоденника - і для самоаналізу, і для дисципліни, і просто так - аби відчути смак життя. Ще місяців шість тому - після багаторазових наполягань Гліба Архангельського - почала вести мемуарник (див. Тайм-драйв). Але на щоденні записи часу вистачало не завжди.
А от щотижня підбивати підсумки - цілком прийнятний формат. До того ж, якщо я пообіцяю публічно «не косити» від таких щотижневих щоденникових записів - як колись Де Голль привселюдно пообіцяв кинути курити - мотивації побільшає :). Відтак, друзі, дуже розраховую на вашу підтримку.
Отже, тиждень почався у Львові. Забирала Соню з літнього пластунського табору Пташат, що відбувся в Яремчі. Про це окремо. Соні наразі лише 2,5 роки, і для неї це перший такий досвід. Наші бабусі, звичайно, за очі оголосили нас із чоловіком «ізвергами», які послали їхню «кровиноньку чортзна куди». При цьому, треба було бачити очі Соні, її захоплення і задоволення, аби все зрозуміти і на все наважитись. У підсумку шкодувати не довелося - молоді батьки-пластуни для власних дітей організували фантастичний сімейний табір. Від себе додам - зроблю все можливе, щоб ця традиція жила. Соні страшенно сподобалося - вона всю дорогу до Львова ділилася враженнями і наспівувала нових пісеньок :).
Вразило
Львів? Львів - як і кава, і шоколад - прожити без нього звісно можна, але з ним солодше і яскравіше :) . Вперше була нагорі на ратуші. Це фантастика! Встигла показати Соні і Оресту (моєму брату) Дім легенд, а ще ми побували в «Масонах». Дякую мережі Локаль за винахідливість і талант створювати легендарні місця!
Дорогою додому зламалася моя машинка. Відтак, я весь цей тиждень, а може, і наступний - затятий пішоход і метролюбитель. Щоправда, з важкими сумками вчора таки викликала таксі.
У вівторок - була на дуже цікавій зустрічі з молодими громадськими активістами з Криму, ініційованій IRI. Свіжість думок і допитливість хлопців одразу поставила хрест на будь-якому офіціозі. І ми понад годину обмінювалися досвідом вдалих громадських кампаній. І хоч почався перший тиждень канікул, якось я цього не помітила - роботи вистачало з головою. Єдине, що помінялось - ходжу працювати не на каблуках, а в кросівках, і не з сумкою, а з рюкзаком :).
І ще. Знайшла таки час - і зустрілась по-черзі з двома друзями, яких давненько не бачила. Коли розказувала їм про своє життя - був такий хороший «скраб» думок - якось відлітає все наносне і розказуєш тільки найважливіше. Окреме спостереження - є ще чоловіки, у чиїй присутності приємно залишатися жінкою. Без них - як і без Львова, шоколада і кави - прожити можна, але…
У середу відбувся круглий стіл у вузькому колі тих, хто не «на папері» вболіває за питання визнання іноземних дипломів в Україні. Після майже двогодинних дебатів, погодили план дій. Але це секрет :).
Засмутило
У п’ятницю ховали батька Клічків. Прощання в Будинку офіцерів. Не говоритиму, що мені стали перед очима не найвеселіші мої власні спогади. Втім, найсильніше вразив Віталій Кличко. Я його таким ще ніколи не бачила. Як і всі, я бачила його втішеним, розлюченим, гнівним, радісним або втомленим. Але таким! Ні, не подумайте, він дуже мужньо тримався - відчувалось, що йому вистачить сил бути підтримкою для родини. Але йому реально було дуже-дуже сумно.
Порадувало
В суботу знайшла час втілити мрію №54. Ми з Сонею і Ерікою пекли імбирне печиво. Соня дуже старанно допомагала. Півтори години - і вся кухня була наповнена борошном і дівчачим сміхом. Потім розливали чай у маленькі горнятка і пригощали тата випічкою. Уявіть, як важко було для цього віднайти час - форми для випічки я купила ще на новий рік! Рецепт знайшли в інтернеті, через це мобілка так само була в борошні :)
Урок тижня
Готувалась до виступу на майстер-класі для школи маркетингу Be First - про самореалізацію жінки. Окреме дякую організаторам і учасникам!
Роздумуючи над своїм виступом, дійшла парадоксального висновку - наскільки ж небезпечною є ідея «вікових очікувань». Ну, коли в 15 - ще рано, в 30 - перші зморшки, в 40 - половина життя вже за плечима, а після 60 - по тобі цвинтар плаче. Наскільки це руйнує людські мрії, бо щось уже «ніколи не відбудеться», бо пізно. А ще - стосунки батьків з дітьми, бо спершу - «все найкраще - дітям» (а не батькам, які заради цього так трудились), а потім - «ми краще знаємо, що для тебе буде добре» і «віддали тобі найкращі роки життя» і тепер «ти нам винен». Бездумно руйнується здоров’я, бо до 50 вистачить, а там - «старість - не радість».
Ні, я не пропоную четвертувати кожну продавщицю, яка «впарює» вам крем від зморшок. Просто варто пам’ятати, що ваше життя, ваш час, ваша молодість і старість - власний усвідомлений вибір. І життя не варто відкладати «на потім», бо «потім» може бути пізно.