12 жовтня 1957 року в Мюнхені загинув один з лідерів національно-визвольного руху Лев Ребет.
12 жовтня 1957 року в Мюнхені загинув один лідерів національно-визвольного руху Лев Ребет. Убитий агентом КДБ Богданом Сташинським.
Під час другої світової війни Лев Ребет провів три роки у концентраційному таборі Аушвіц. Після війни представляв за кордоном ту частину національно-визвольного руху, яка стояла на демократичних позиціях та ідеологічних засадах третіх зборів ОУН, на демократичній платформі УГВР, тобто, на тих позиціях УПА. Дружина Л. Ребета була вірною соратницею, приймала безпосередню участь в утворенні УГВР та входила до складу Президії Ради. Наприкінці 1944 року нацисти звільнили Ребета з концтабору, він за дорученням Української Головної Визвольної Ради виїхав до Мюнхена, щоб представляти її у відносинах із західними союзниками. Недивно що Кремль прийняв рішення спершу знищити саме лідера демократичної частини національно-визвольного руху за кордоном, яка саме й перебувала на позиціях УПА.
Останнє спільне фото родини Ребетів: Дарія, Андрій, Оксана, Лев.
Мюнхен, 1956 р.
Лев Ребет.Народився 3 березня 1912 р. у м. Стрий на Львівщині. Був членом «Пласту», 15-річним гімназистом став членом Української військової організації (УВО), 17-річним - членом ОУН. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. Близько трьох років провів у польських в’язницях. У 1934-1938 - провідник крайової екзекутиви ОУН у Західній Україні. З осені 1941 до грудня 1944 р. - в’язень концтабору Освенцім. У 1945-1948 рр. - головний суддя закордонних частин ОУН, з 1948 р. - голова політичної ради закордонних частин ОУН. У 1949 р. захистив докторську дисертацію «Держава і нація». У 1950 рр. викладав державне право в Українському вільному університеті у Мюнхені, з 1952 - доцент, а з 1954 - професор права цього ж ун-ту. У 1954 р. разом із Зиновієм Матлою очолив альтернативний провід ЗЧ.ОУН, із 1956 р. - ОУН (за кордоном). 12 жовтня 1957 р. убитий агентом КДБ Богданом Сташинським. У жовтні 2010 року прах Лева і Дарії був перепохований на Личаківському кладовищі у Львові - поруч із президентом Західно-Української Народної Республіки Євгеном Петрушевичем, засновником "Пласту" Олександром Тисовським та легендарним військовим міністром ЗУНР, полковником УГА Дмитром Вітовським, організатором Листопадового чину 1918 року. Читати далі.
Сергій Грабовський: Того ж дня Гітлер наказав Гіммлеру вжити репресій проти Українського державного правління. Відтак, 6 липня гестапо заарештувало у Кракові Бандеру, 9 липня у Львові - голову Українського державного правління Ярослава Стецька, а 12 липня - членів Правління Дмитра Яціва, Романа Ільницького, Володимира Стахіва та Лева Ребета. Всіх їх перевезли до Берліна, і там нацисти упродовж 2 місяців слідства вимагали від них відкликати Акт відновлення Української держави. Оскільки ж Бандера, Ребет, Стецько та інші керівники Українського державного правління відмовилися це зробити, нацисти відправили їх до концентраційних таборів. Ребет провів 3 роки в Освенцимі.
Максим Стріха: Це були роки найвищого піднесення українського визвольного руху. Зокрема, влітку 1943 року завершилося формування Української Повстанської Армії, а ОУН прийняла нову програму. А влітку 1944 року була утворена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), яка перебрала керівництво повстанським рухом (до речі, до складу Президії Ради була обрана дружина Ребета Дарія). Тоді ж був сформований і Генеральний Секретаріат, тобто український підпільний уряд. І коли у жовтні 1944 року нацисти нарешті випустили Ребета з концтабору, він за дорученням Української Головної Визвольної Ради виїхав до Мюнхена, щоб представляти її у відносинах із західними союзниками.
Сергій Грабовський: Ребет залишився у Мюнхені і після завершення ІІ світової війни. В 1948 році у бандерівському відламі ОУН стався перший розкол, коли Лев Ребет і ряд інших лідерів виступили проти тоталітарних і авторитарних ідей, сповідуваних Бандерою, Стецьком та іншими лідерами. У 1953 році була зроблена спроба примирення, але у лютому 1954 року цей розкол став остаточним. Бандера та Стецько запропонували повернутися до ідеології чинного націоналізму з його гаслом «Україна для українців», а Лев Ребет вважав це дурницею. Бандера і Стецько пропагувала авторитарний стиль, натомість Лев Ребет і його однодумці відстоював ухвалену 1943 року нову програму ОУН, головним гаслом якої було «Свободу народам, свободу людині!», і яка, власне, дублювала гасла Атлантичної хартії, з якою союзники воювали проти нацизму. Власне, це була програма ліберального або громадянського націоналізму, і саме вона була прийнята Українською Повстанською Армією. В результаті конфлікту від бандерівської або революційної ОУН відкололася Закордонна ОУН на чолі з Левом Ребетом та Зиновієм Матлою, через що її членів ще називали «двійкарями».
Максим Стріха: Але Лев Ребет був не лише одним із політичних лідерів ОУН. Він також редагував тижневик, а згодом місячник, «Український Самостійник» і разом з Осипом Горновим та Петром Полтавою став провідним ідеологом та теоретиком ОУН і одним з перших її істориків. А 1949 року Ребет захистив докторат на тему «Держава і нація», він викладав в Українському Вільному Університеті у Мюнхені і у своїх працях розробляв теорію нації.
«Взаємовідносини між зовнішніми і внутрішніми видами національного життя визначаються коловоротом між буттям, що породило ідею, та ідеєю, що творить буття. Людина родиться і живе в системі цих відносин однаково з природного примусу (родиться в своєму середовищі) і з власного вибору (формує в ньому свою індивідуальність і здійснює свої амбіції). Нація бо як спільнота має найбільшу інтенсивність впливу, і людина належить до неї усім своїм єством і всіма сторінками свого життя».
«Український народ, будучи в Східній Європі народом з найстаршою землеробською культурою, має дані бути також глашатаєм передових ідей людства на тих просторах. Україна може й повинна стати зразком політичної культури для всього оточення й замість тиранії, що сторіччями на Сході представляла російська - біла й червона - імперія, показати зразок модерної демократичної держави, де воля й достоїнство людини - не порожній звук».
Читати далі.
Лев Ребет народився 1912-го року в місті Стрию, Львівської Області. Почав свою політичну діяльність в ранній молодості на переломі 1920-1930-их років, насамперед в Українській Військовій Організації - УВО, пізніше в ОУН, в якій дуже швидко опинився на її вершинах, коли у 1935-му році очолив Крайову Екзикутиву ОУН у Західних областях України. Завершив юридичні студії у Львівському університеті. В 1940-му році під час розколу Організації Українських Націоналістів на два відлами ОУН Бандери й ОУН Мельника - Ребет стає на бік Степана Бандери. В перші дні німецької окупації 30-го червня 1941-го року у Львові проголошено Акт Незалежності України, і Лев Ребет обирається заступником голови Українського Державного Правління, очолюваного Ярославом Стецьком. Та невдовзі ґештапо арештує все Правління. Лев Ребет потрапляє до концтабору в Освенцімі ( Авшвіц), де перебуває до 1944-го року. З 1945-го живе у Мюнхені й активно працював з Закордонних Частинах ОУН під проводом Степана Бандери аж до 1948-го року. В цьому ж році виникає гострий конфлікт і з лав ОУН виходить Микола Лебідь та Лев Ребет, які створили окрему фракцію Західних Частин ОУН, а після зміни її назви на "ОУН за кордоном" Лев Ребет стає головою її політичної Ради. З 1950 року Лев Ребет - член Закордонного Представництва УГВР і голова Ради референтів. На еміґрації співпрацював у газетах "Українська трибуна", "Час", "Сучасна Україна" - редактор тижневика, а потім місячника "Український Самостійник". З 1952 року - доцент, з 1954р. - професор Українського Вільного Університету в Мюнхені. Читати далі.
Насправді - розколи й пересправи в ОУН - це протистояння не лише осіб, але також (й найголовніше) плятформ, позицій та зовнішньо-політичних впливів. Насамперед. А про "двійкарів" всі чомусь дружно "забули". Хоча цей інтелектуальний пласт необхідно піднімати й вивчати. А також схиляти голову. Бо в умовах згуртованості націоналістичних, великою мірою вождистських організацій за кордоном, обструкція щодо членства ОУНз була досить значною. А тепер порахуйте конкретні кроки, інституції та заходи ОУН та ЗЧ ОУН(Бандери)- й тоді ви побачите - хто ж справжній герой - Ребети, Лебедь, Прокоп, о.Гриньох - чи Бандера, Стецько та Ленкавський.
Але не про героїв зараз йдеться, а про правдиву українську історію...
http://ledilid.livejournal.com/439012.html
Переконаний, що діячі із зреформованих Закордонних Частин ОУН (пізніше ОУН за кордоном (популярно - ОУН"двійки"), керовані Левом Ребетом є незаслужено забуті Україною. Серед цих діячів - подружжя Ребетів - Лев та Дарія, о. Іван Гриньох, Василь Охримович, Микола Лебедь, Мирослав Прокоп, Володимир та Євген Стахови, Роман Ільницький, Зиновій Марцюк, Іван Бутковський, Анатоль Камінський. Що не прізвище - то ціла епоха! Майже усі вони були безпосередніми учасниками боротьби проти поляків, німців та совєтів. Їхній інтелектуальний рівень був надзвичайно високим, а внесок у боротьбу за національне визволення в Краю та на чужині - неоціненний. В мене є чимало книг з-під пера цих людей та про них. Готовий усім надіслати. Олександр Панченко з Лохвиці (pancher61@yahoo.com)
http://ledilid.livejournal.com/439012.html
P.S. Щодо т. з. повоєнного розколу на бандерівців-революціонерів (ОУНр) і на т.з. «двійкарів» (ОУНз). Чимало (якщо не більшість) помилково пишуть або про якийсь абстрактний розкол, або про розкол зі сторони Ребета, Малти, о. Гриньоха. Насправді все навпаки. Саме «двійкарі» залишались на позиціях ОУН (43року), УГВР, УПА. Закордонні частини ОУН і УГВР не мали права визначати засади та платформу, бо вирішальною залишалась позиція визначена в Краю, а закордонні частини лише повинні були підкорятись і діяти в рамках цих засад та прийнятих рішень. Бандера та Стецько не погоджувались з крайовою позицією і фактично діяли на розкол. Не лише тому що ані Бандера, ані Стецько не приймали участь у третіх зборах ОУН та в утворенні (та визначенні платформи) УГВР і в утворенні УПА, але їх не влаштовували самі демократичні засади; залишались (принаймні частково) на авторитарних позиціях початку40-41-их, не сприймаючи демократичних змін 43-44 рр.. Ребет та інші до останнього залишались противниками розколу. Ту саму позицію займав Шухевич та політичне керівництво в Краю, які до останнього все робили для єдності нац.-визвольного руху як в Україні, так і за кордоном.
Під час другої світової війни Лев Ребет провів три роки у концентраційному таборі Аушвіц. Після війни представляв за кордоном ту частину національно-визвольного руху, яка стояла на демократичних позиціях та ідеологічних засадах третіх зборів ОУН, на демократичній платформі УГВР, тобто, на тих позиціях УПА. Дружина Л. Ребета була вірною соратницею, приймала безпосередню участь в утворенні УГВР та входила до складу Президії Ради. Наприкінці 1944 року нацисти звільнили Ребета з концтабору, він за дорученням Української Головної Визвольної Ради виїхав до Мюнхена, щоб представляти її у відносинах із західними союзниками. Недивно що Кремль прийняв рішення спершу знищити саме лідера демократичної частини національно-визвольного руху за кордоном, яка саме й перебувала на позиціях УПА.
Останнє спільне фото родини Ребетів: Дарія, Андрій, Оксана, Лев.
Мюнхен, 1956 р.
Лев Ребет.Народився 3 березня 1912 р. у м. Стрий на Львівщині. Був членом «Пласту», 15-річним гімназистом став членом Української військової організації (УВО), 17-річним - членом ОУН. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. Близько трьох років провів у польських в’язницях. У 1934-1938 - провідник крайової екзекутиви ОУН у Західній Україні. З осені 1941 до грудня 1944 р. - в’язень концтабору Освенцім. У 1945-1948 рр. - головний суддя закордонних частин ОУН, з 1948 р. - голова політичної ради закордонних частин ОУН. У 1949 р. захистив докторську дисертацію «Держава і нація». У 1950 рр. викладав державне право в Українському вільному університеті у Мюнхені, з 1952 - доцент, а з 1954 - професор права цього ж ун-ту. У 1954 р. разом із Зиновієм Матлою очолив альтернативний провід ЗЧ.ОУН, із 1956 р. - ОУН (за кордоном). 12 жовтня 1957 р. убитий агентом КДБ Богданом Сташинським. У жовтні 2010 року прах Лева і Дарії був перепохований на Личаківському кладовищі у Львові - поруч із президентом Західно-Української Народної Республіки Євгеном Петрушевичем, засновником "Пласту" Олександром Тисовським та легендарним військовим міністром ЗУНР, полковником УГА Дмитром Вітовським, організатором Листопадового чину 1918 року. Читати далі.
Сергій Грабовський: Того ж дня Гітлер наказав Гіммлеру вжити репресій проти Українського державного правління. Відтак, 6 липня гестапо заарештувало у Кракові Бандеру, 9 липня у Львові - голову Українського державного правління Ярослава Стецька, а 12 липня - членів Правління Дмитра Яціва, Романа Ільницького, Володимира Стахіва та Лева Ребета. Всіх їх перевезли до Берліна, і там нацисти упродовж 2 місяців слідства вимагали від них відкликати Акт відновлення Української держави. Оскільки ж Бандера, Ребет, Стецько та інші керівники Українського державного правління відмовилися це зробити, нацисти відправили їх до концентраційних таборів. Ребет провів 3 роки в Освенцимі.
Максим Стріха: Це були роки найвищого піднесення українського визвольного руху. Зокрема, влітку 1943 року завершилося формування Української Повстанської Армії, а ОУН прийняла нову програму. А влітку 1944 року була утворена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), яка перебрала керівництво повстанським рухом (до речі, до складу Президії Ради була обрана дружина Ребета Дарія). Тоді ж був сформований і Генеральний Секретаріат, тобто український підпільний уряд. І коли у жовтні 1944 року нацисти нарешті випустили Ребета з концтабору, він за дорученням Української Головної Визвольної Ради виїхав до Мюнхена, щоб представляти її у відносинах із західними союзниками.
Сергій Грабовський: Ребет залишився у Мюнхені і після завершення ІІ світової війни. В 1948 році у бандерівському відламі ОУН стався перший розкол, коли Лев Ребет і ряд інших лідерів виступили проти тоталітарних і авторитарних ідей, сповідуваних Бандерою, Стецьком та іншими лідерами. У 1953 році була зроблена спроба примирення, але у лютому 1954 року цей розкол став остаточним. Бандера та Стецько запропонували повернутися до ідеології чинного націоналізму з його гаслом «Україна для українців», а Лев Ребет вважав це дурницею. Бандера і Стецько пропагувала авторитарний стиль, натомість Лев Ребет і його однодумці відстоював ухвалену 1943 року нову програму ОУН, головним гаслом якої було «Свободу народам, свободу людині!», і яка, власне, дублювала гасла Атлантичної хартії, з якою союзники воювали проти нацизму. Власне, це була програма ліберального або громадянського націоналізму, і саме вона була прийнята Українською Повстанською Армією. В результаті конфлікту від бандерівської або революційної ОУН відкололася Закордонна ОУН на чолі з Левом Ребетом та Зиновієм Матлою, через що її членів ще називали «двійкарями».
Максим Стріха: Але Лев Ребет був не лише одним із політичних лідерів ОУН. Він також редагував тижневик, а згодом місячник, «Український Самостійник» і разом з Осипом Горновим та Петром Полтавою став провідним ідеологом та теоретиком ОУН і одним з перших її істориків. А 1949 року Ребет захистив докторат на тему «Держава і нація», він викладав в Українському Вільному Університеті у Мюнхені і у своїх працях розробляв теорію нації.
«Взаємовідносини між зовнішніми і внутрішніми видами національного життя визначаються коловоротом між буттям, що породило ідею, та ідеєю, що творить буття. Людина родиться і живе в системі цих відносин однаково з природного примусу (родиться в своєму середовищі) і з власного вибору (формує в ньому свою індивідуальність і здійснює свої амбіції). Нація бо як спільнота має найбільшу інтенсивність впливу, і людина належить до неї усім своїм єством і всіма сторінками свого життя».
«Український народ, будучи в Східній Європі народом з найстаршою землеробською культурою, має дані бути також глашатаєм передових ідей людства на тих просторах. Україна може й повинна стати зразком політичної культури для всього оточення й замість тиранії, що сторіччями на Сході представляла російська - біла й червона - імперія, показати зразок модерної демократичної держави, де воля й достоїнство людини - не порожній звук».
Читати далі.
Лев Ребет народився 1912-го року в місті Стрию, Львівської Області. Почав свою політичну діяльність в ранній молодості на переломі 1920-1930-их років, насамперед в Українській Військовій Організації - УВО, пізніше в ОУН, в якій дуже швидко опинився на її вершинах, коли у 1935-му році очолив Крайову Екзикутиву ОУН у Західних областях України. Завершив юридичні студії у Львівському університеті. В 1940-му році під час розколу Організації Українських Націоналістів на два відлами ОУН Бандери й ОУН Мельника - Ребет стає на бік Степана Бандери. В перші дні німецької окупації 30-го червня 1941-го року у Львові проголошено Акт Незалежності України, і Лев Ребет обирається заступником голови Українського Державного Правління, очолюваного Ярославом Стецьком. Та невдовзі ґештапо арештує все Правління. Лев Ребет потрапляє до концтабору в Освенцімі ( Авшвіц), де перебуває до 1944-го року. З 1945-го живе у Мюнхені й активно працював з Закордонних Частинах ОУН під проводом Степана Бандери аж до 1948-го року. В цьому ж році виникає гострий конфлікт і з лав ОУН виходить Микола Лебідь та Лев Ребет, які створили окрему фракцію Західних Частин ОУН, а після зміни її назви на "ОУН за кордоном" Лев Ребет стає головою її політичної Ради. З 1950 року Лев Ребет - член Закордонного Представництва УГВР і голова Ради референтів. На еміґрації співпрацював у газетах "Українська трибуна", "Час", "Сучасна Україна" - редактор тижневика, а потім місячника "Український Самостійник". З 1952 року - доцент, з 1954р. - професор Українського Вільного Університету в Мюнхені. Читати далі.
Насправді - розколи й пересправи в ОУН - це протистояння не лише осіб, але також (й найголовніше) плятформ, позицій та зовнішньо-політичних впливів. Насамперед. А про "двійкарів" всі чомусь дружно "забули". Хоча цей інтелектуальний пласт необхідно піднімати й вивчати. А також схиляти голову. Бо в умовах згуртованості націоналістичних, великою мірою вождистських організацій за кордоном, обструкція щодо членства ОУНз була досить значною. А тепер порахуйте конкретні кроки, інституції та заходи ОУН та ЗЧ ОУН(Бандери)- й тоді ви побачите - хто ж справжній герой - Ребети, Лебедь, Прокоп, о.Гриньох - чи Бандера, Стецько та Ленкавський.
Але не про героїв зараз йдеться, а про правдиву українську історію...
http://ledilid.livejournal.com/439012.html
Переконаний, що діячі із зреформованих Закордонних Частин ОУН (пізніше ОУН за кордоном (популярно - ОУН"двійки"), керовані Левом Ребетом є незаслужено забуті Україною. Серед цих діячів - подружжя Ребетів - Лев та Дарія, о. Іван Гриньох, Василь Охримович, Микола Лебедь, Мирослав Прокоп, Володимир та Євген Стахови, Роман Ільницький, Зиновій Марцюк, Іван Бутковський, Анатоль Камінський. Що не прізвище - то ціла епоха! Майже усі вони були безпосередніми учасниками боротьби проти поляків, німців та совєтів. Їхній інтелектуальний рівень був надзвичайно високим, а внесок у боротьбу за національне визволення в Краю та на чужині - неоціненний. В мене є чимало книг з-під пера цих людей та про них. Готовий усім надіслати. Олександр Панченко з Лохвиці (pancher61@yahoo.com)
http://ledilid.livejournal.com/439012.html
P.S. Щодо т. з. повоєнного розколу на бандерівців-революціонерів (ОУНр) і на т.з. «двійкарів» (ОУНз). Чимало (якщо не більшість) помилково пишуть або про якийсь абстрактний розкол, або про розкол зі сторони Ребета, Малти, о. Гриньоха. Насправді все навпаки. Саме «двійкарі» залишались на позиціях ОУН (43року), УГВР, УПА. Закордонні частини ОУН і УГВР не мали права визначати засади та платформу, бо вирішальною залишалась позиція визначена в Краю, а закордонні частини лише повинні були підкорятись і діяти в рамках цих засад та прийнятих рішень. Бандера та Стецько не погоджувались з крайовою позицією і фактично діяли на розкол. Не лише тому що ані Бандера, ані Стецько не приймали участь у третіх зборах ОУН та в утворенні (та визначенні платформи) УГВР і в утворенні УПА, але їх не влаштовували самі демократичні засади; залишались (принаймні частково) на авторитарних позиціях початку40-41-их, не сприймаючи демократичних змін 43-44 рр.. Ребет та інші до останнього залишались противниками розколу. Ту саму позицію займав Шухевич та політичне керівництво в Краю, які до останнього все робили для єдності нац.-визвольного руху як в Україні, так і за кордоном.