Гроза эсэсовцев, или От же ж бабуся!..
Разбирая домашние архивы, обнаружил старое-старое фото... Года эдак 193...-го... пушистого... Стыдно, но с трудом вспомнил, когда в последний раз держал его в руках... А оно того стоит. Не раз мне говорили, шо я весь в...
[Кто бросит помидор, того прикончу на месте!!!]
От же ж бабуся!..
- говорила мне моя мама, когда её котёнок начинал фулюганствовать... (С)
А дело на самом деле было так... Рождественским вечером 7 января 1942 года в тихое украинское село Любарского района, шо на Житомирщине, пришли европейцы немцы. Эсэсовцы. Рассказывая об этом, моя бабка Югина, простая сельская тётка, всегда плакала и смеялась одновременно. Далее передаю по памяти её рассказ. На мове, как помню. Надеюсь, что все поймут.
Зайшли до хати всім кодлом. Жили ми тоді на Власівці. Смердючі шо ті чорти, паршиві як та ніч, і давай вошей трясти всім кодлом. Біля печі та й ще в коморі. Німці - вуни такі. Де курка або свиня - все зжеруть і навіть кістки не залишать. А де курова, то молоком аж захлинаються. Свинота. Картопляників захтіли, падло несамовите. А в нас остання картопля в погребі.
Бабця Зінька, свекруха моя, дєдушки твого мама, почала поратись біля печі, картопляники готовить і матюкає їх - а щоб ви всі повиздихали, халєри кусок, падло несамовите [такой вот мат на Житомирщине, ага! - прим. Кота Леопольда]!!! А щоб вас трясця взяла!!! А щоб... ... ... ... А щоб... ... ... ... [непереводимая игра слов на мове вперемешку с полонизмами - прим. Кота Леопольда]!!!
Есеси мовчали, бабця теж. Поки вуни не начали бздіти. Бабця напевно трошки перед тим випила [валерьянки!!! а вы шо подумали??? - прим. Кота Леопольда], бо як тільки вуно падло перднуло, вуна схупила рогача, та й по-під сраку ту падлюку, халєри їй кусок, аж покотилося! Я й зомліла - наставили на всіх автомати прямо біля печі, думаю вже - зара заб`ють... Дєдушка твій аж побілів, а я до них на коліна і молю: пане офіцер, не вбивайте, у мене ж дитина [дядюшке моему, будущему КГБшнику, до последних дней остававшемуся убеждённым коммунистом, было тогда чуть больше месяца - прим. Кота Леопольда]! У нас же ж так не можна, вошей в хаті трясти і пердіти!
Один унтєр, звірюка паршива, відігнав бабцю від печі і сам почав поратись. Знав, падло, як картопляники роблять, халєри йому кусок. Слава Богу, що не постріляли прямо в хаті. Каже, падло несамовите: матка, мовчи, бо сам вб`ю! По-нашому каже, скотиняка. Навчивсь десь по-нашому.
Выжили... Знакомьтесь - гроза СС всея Житомирщины бабця Зинька.
Прабабушка Кота Леопольда Зинька Даниловна. Пережила т.н. голодомор, войну и голодный 1947-й. Ещё и внуков четверых подняла, земля ей пухом.
P.S.: Кто бросит помидор, того замочу на месте!!!
[Кто бросит помидор, того прикончу на месте!!!]
От же ж бабуся!..
- говорила мне моя мама, когда её котёнок начинал фулюганствовать... (С)
А дело на самом деле было так... Рождественским вечером 7 января 1942 года в тихое украинское село Любарского района, шо на Житомирщине, пришли европейцы немцы. Эсэсовцы. Рассказывая об этом, моя бабка Югина, простая сельская тётка, всегда плакала и смеялась одновременно. Далее передаю по памяти её рассказ. На мове, как помню. Надеюсь, что все поймут.
Зайшли до хати всім кодлом. Жили ми тоді на Власівці. Смердючі шо ті чорти, паршиві як та ніч, і давай вошей трясти всім кодлом. Біля печі та й ще в коморі. Німці - вуни такі. Де курка або свиня - все зжеруть і навіть кістки не залишать. А де курова, то молоком аж захлинаються. Свинота. Картопляників захтіли, падло несамовите. А в нас остання картопля в погребі.
Бабця Зінька, свекруха моя, дєдушки твого мама, почала поратись біля печі, картопляники готовить і матюкає їх - а щоб ви всі повиздихали, халєри кусок, падло несамовите [такой вот мат на Житомирщине, ага! - прим. Кота Леопольда]!!! А щоб вас трясця взяла!!! А щоб... ... ... ... А щоб... ... ... ... [непереводимая игра слов на мове вперемешку с полонизмами - прим. Кота Леопольда]!!!
Есеси мовчали, бабця теж. Поки вуни не начали бздіти. Бабця напевно трошки перед тим випила [валерьянки!!! а вы шо подумали??? - прим. Кота Леопольда], бо як тільки вуно падло перднуло, вуна схупила рогача, та й по-під сраку ту падлюку, халєри їй кусок, аж покотилося! Я й зомліла - наставили на всіх автомати прямо біля печі, думаю вже - зара заб`ють... Дєдушка твій аж побілів, а я до них на коліна і молю: пане офіцер, не вбивайте, у мене ж дитина [дядюшке моему, будущему КГБшнику, до последних дней остававшемуся убеждённым коммунистом, было тогда чуть больше месяца - прим. Кота Леопольда]! У нас же ж так не можна, вошей в хаті трясти і пердіти!
Один унтєр, звірюка паршива, відігнав бабцю від печі і сам почав поратись. Знав, падло, як картопляники роблять, халєри йому кусок. Слава Богу, що не постріляли прямо в хаті. Каже, падло несамовите: матка, мовчи, бо сам вб`ю! По-нашому каже, скотиняка. Навчивсь десь по-нашому.
Выжили... Знакомьтесь - гроза СС всея Житомирщины бабця Зинька.
Прабабушка Кота Леопольда Зинька Даниловна. Пережила т.н. голодомор, войну и голодный 1947-й. Ещё и внуков четверых подняла, земля ей пухом.
P.S.: Кто бросит помидор, того замочу на месте!!!