Костянтин Рахно: Полтавщина у розмовах з однодумцями
Костянтин Рахно
Полтавщина у розмовах з однодумцями
Полтавська земля закарбувалася у багатьох художніх творах, мемуарах, інтерв’ю. 2003 року українська газета “Нове життя” (Пряшів, Словаччина) опублікувала низку інтерв’ю, які взяв відомий український етнолог, доктор Микола Мушинка. Цей публіцистичний цикл отримав назву “Розмови з однодумцями”. Своїми життєвими споминами і враженнями про минуле і сучасне українців Пряшівщини щиро поділилися вчені-карпатознавці (Олекса Мишанич, Олена Рудловчак, Василь Маркусь, Микола Неврлий), люди, які за українську ідею страждали в радянських, угорських та чехословацьких таборах і в’язницях (Микола Гулин, Маргарита Бабота, Маріан Поташ, Петро Гроцький), публіцисти та громадські діячі (Іван Гуменик, Іван Гвать, Ярослав Шуркала). 2004 року пряшівська фундація “Карпати” видала “Розмови з однодумцями” Миколи Мушинки окремою книгою. Це портрети на тлі епохи, котрі яскравими мазками змальовують складну долю тих західноукраїнських земель, які не потрапили до складу соборної Української держави. Чимало теплих слів присвячено в книзі і землям “Великої України”, у тому числі й Полтавщині.
Зокрема, відомий друкар Ярослав Шуркала розповів, що його батько, який походив із села Реґетівки на Бардіївщині, був у Першу світову війну мобілізований до австрійської армії і на фронті добровільно перейшов до росіян. Коли там його запитали, хто він такий, батько пана Ярослава гордо заявив: “Я руський із руського села в Карпатах”. І на доказ свого твердження почав говорити по-реґетівськи. Члени комісії, яка його допитувала, розсміялися: “Какой же ты русский! Ты настоящий хохол!” І направили його на примусові роботи в одне із сіл на Полтавщині. Селянин, у якого він жив і працював, був свідомим українцем. Мав книги Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, якими зачитувався молодий військовополонений. Розмови з господарем про історію України, про різницю між українцями і росіянами суттєво вплинули на нього. В Україні батько пана Шуркали вступив до Чехословацького легіону і додому повернувся свідомим українцем. В українському дусі виховав він і своїх дітей.
Про Полтавщину періоду після Першої світової війни довідуємося зі спогадів світлої пам’яті академіка Миколи Неврлого, чиє дитинство і юнацькі роки минули на Лівобережній Україні: “В Червонограді (колишньому Константинограді), де короткий час ми жили, в поблизьких селах час від часу спалахували вогні, небо вкривали заграви. Казали, що це бандити підпалюють сільради й хати комнезамів (комітетів незаможних селян). Але художник Порфир Мартинович, який колись намалював портрет Мазепи, казав батькові, що це антибільшовицькі повстання. Це саме підтвердив мені пізніше Є. Маланюк у Празі. Коли я запитав у нього, чи часом і Сосюра не мав це на увазі, коли у вірші “Наближається споминів повінь” писав: “Кожний вечір на небі пожарами / Умирають розстріляні дні”, він відповів: “І так, і ні, бо ж на Донеччині, звідки Сосюра, таких повстань було, здається, менше. Найбільше їх було на Київщині, Полтавщині, Волині…”
Десь у половині 20-х років, коли ми жили в Полтаві, де батько викладав у ІНО, бачив я марширувати голих юнаків і дівчат, які під червоним прапором “Геть сором!” співали популярну тоді пісеньку:
Долой, долой монахов, рабинов и попов!
Вздерёмся мы на небо, разгоним всех богов.
Исус напился пьяный, Марию обругал -
Да здравствует коммуна и юный Комсомол!
На цей епізод годі забути, бо я тоді вперше побачив голу жінку. У Полтаві до нас приходили батькові колеги з ІНО: В. Щепотєв, О. Воропай, його колишній слухач Г. Майфецт, композитор В. Верховинець (походженням з Галичини) та інші…Не тільки гнітючі спогади про голод на Україні виніс я звідти. Україна влила у моє серце любов до простої людини, правди й справедливості. А хіба можна забути друзів дитинства, перших вчителів, чарівну природу України?”
Микола Неврлий свого часу супроводив передмовою та примітками і допоміг видати український переклад «Подорожнього щоденника» словацького священика Даніела Крмана, який був учасником Полтавського походу Карла ХІІ, залишив цікаві описи Полтавщини та інших земель України, був особисто знайомий з її правителем - гетьманом Іваном Мазепою, величний і грізний вигляд та освіченість якого справили на словака незабутнє враження. Особливо цінними є Крманові свідчення про Полтавську битву 1709 року, у якій Іван Мазепа та Карл ХІІ схрестили шаблі з Петром І і після якої Україна утратила майже на триста років державність. Доктор Неврлий дуже хотів, щоб на дорогій його серцю Полтавщині постав пам’ятник гуманістові Даніелу Крману. Як і всі респонденти академіка Миколи Мушинки, він вірив у світле майбутнє українців, української літератури й науки та української національної ідеї на теренах Східної Словаччини, в те, що Україна, попри важкі завдання, які стоять перед нею, переможе сучасну внутрішню кризу і - наперекір старанням її ворогів - «засяє у народів вольних колі», як заповів Іван Франко.
// Наше слово. - Полтава, 2009. - № 7 (31), серпень. - С. 7
Полтавщина у розмовах з однодумцями
Полтавська земля закарбувалася у багатьох художніх творах, мемуарах, інтерв’ю. 2003 року українська газета “Нове життя” (Пряшів, Словаччина) опублікувала низку інтерв’ю, які взяв відомий український етнолог, доктор Микола Мушинка. Цей публіцистичний цикл отримав назву “Розмови з однодумцями”. Своїми життєвими споминами і враженнями про минуле і сучасне українців Пряшівщини щиро поділилися вчені-карпатознавці (Олекса Мишанич, Олена Рудловчак, Василь Маркусь, Микола Неврлий), люди, які за українську ідею страждали в радянських, угорських та чехословацьких таборах і в’язницях (Микола Гулин, Маргарита Бабота, Маріан Поташ, Петро Гроцький), публіцисти та громадські діячі (Іван Гуменик, Іван Гвать, Ярослав Шуркала). 2004 року пряшівська фундація “Карпати” видала “Розмови з однодумцями” Миколи Мушинки окремою книгою. Це портрети на тлі епохи, котрі яскравими мазками змальовують складну долю тих західноукраїнських земель, які не потрапили до складу соборної Української держави. Чимало теплих слів присвячено в книзі і землям “Великої України”, у тому числі й Полтавщині.
Зокрема, відомий друкар Ярослав Шуркала розповів, що його батько, який походив із села Реґетівки на Бардіївщині, був у Першу світову війну мобілізований до австрійської армії і на фронті добровільно перейшов до росіян. Коли там його запитали, хто він такий, батько пана Ярослава гордо заявив: “Я руський із руського села в Карпатах”. І на доказ свого твердження почав говорити по-реґетівськи. Члени комісії, яка його допитувала, розсміялися: “Какой же ты русский! Ты настоящий хохол!” І направили його на примусові роботи в одне із сіл на Полтавщині. Селянин, у якого він жив і працював, був свідомим українцем. Мав книги Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, якими зачитувався молодий військовополонений. Розмови з господарем про історію України, про різницю між українцями і росіянами суттєво вплинули на нього. В Україні батько пана Шуркали вступив до Чехословацького легіону і додому повернувся свідомим українцем. В українському дусі виховав він і своїх дітей.
Про Полтавщину періоду після Першої світової війни довідуємося зі спогадів світлої пам’яті академіка Миколи Неврлого, чиє дитинство і юнацькі роки минули на Лівобережній Україні: “В Червонограді (колишньому Константинограді), де короткий час ми жили, в поблизьких селах час від часу спалахували вогні, небо вкривали заграви. Казали, що це бандити підпалюють сільради й хати комнезамів (комітетів незаможних селян). Але художник Порфир Мартинович, який колись намалював портрет Мазепи, казав батькові, що це антибільшовицькі повстання. Це саме підтвердив мені пізніше Є. Маланюк у Празі. Коли я запитав у нього, чи часом і Сосюра не мав це на увазі, коли у вірші “Наближається споминів повінь” писав: “Кожний вечір на небі пожарами / Умирають розстріляні дні”, він відповів: “І так, і ні, бо ж на Донеччині, звідки Сосюра, таких повстань було, здається, менше. Найбільше їх було на Київщині, Полтавщині, Волині…”
Десь у половині 20-х років, коли ми жили в Полтаві, де батько викладав у ІНО, бачив я марширувати голих юнаків і дівчат, які під червоним прапором “Геть сором!” співали популярну тоді пісеньку:
Долой, долой монахов, рабинов и попов!
Вздерёмся мы на небо, разгоним всех богов.
Исус напился пьяный, Марию обругал -
Да здравствует коммуна и юный Комсомол!
На цей епізод годі забути, бо я тоді вперше побачив голу жінку. У Полтаві до нас приходили батькові колеги з ІНО: В. Щепотєв, О. Воропай, його колишній слухач Г. Майфецт, композитор В. Верховинець (походженням з Галичини) та інші…Не тільки гнітючі спогади про голод на Україні виніс я звідти. Україна влила у моє серце любов до простої людини, правди й справедливості. А хіба можна забути друзів дитинства, перших вчителів, чарівну природу України?”
Микола Неврлий свого часу супроводив передмовою та примітками і допоміг видати український переклад «Подорожнього щоденника» словацького священика Даніела Крмана, який був учасником Полтавського походу Карла ХІІ, залишив цікаві описи Полтавщини та інших земель України, був особисто знайомий з її правителем - гетьманом Іваном Мазепою, величний і грізний вигляд та освіченість якого справили на словака незабутнє враження. Особливо цінними є Крманові свідчення про Полтавську битву 1709 року, у якій Іван Мазепа та Карл ХІІ схрестили шаблі з Петром І і після якої Україна утратила майже на триста років державність. Доктор Неврлий дуже хотів, щоб на дорогій його серцю Полтавщині постав пам’ятник гуманістові Даніелу Крману. Як і всі респонденти академіка Миколи Мушинки, він вірив у світле майбутнє українців, української літератури й науки та української національної ідеї на теренах Східної Словаччини, в те, що Україна, попри важкі завдання, які стоять перед нею, переможе сучасну внутрішню кризу і - наперекір старанням її ворогів - «засяє у народів вольних колі», як заповів Іван Франко.
// Наше слово. - Полтава, 2009. - № 7 (31), серпень. - С. 7