"Історичність" Мартіна Гайдеггера
Мартін Гайдеггер - це філософ, який зумів, як справжній філософ, подивитися на світ і буття людини в ньому інакше, ніж це робили до нього, і цим своїм інакшим поглядом побачити щось, що постійно вислизає з нашого поля зору. Але побачити - це ще не означає показати побачене. Єдиним можливим засобом такого передання бачення є мова, і він зумів максимально використати можливості цієї знакової системи, що увібрала в себе історію людського досвіду.
Осмисливши буття не як буття-взагалі, а як тут-буття, ось-буття, присутність, тобто буття людське з його горизонтом, що впирається в смерть, Гайдеггер вивів нові поняття, що властиві цій присутності, поняття-екзистенціали - турбота, совість, свобода, жах та інші. Саме через них переходячи, в них живучи і живучи з ними людина існує до смерті. І саме ставлення до смерті виступає як фундаментальна основа справжності людського існування.
Буття є скінченне. Саме з цього виходить філософ, намагаючись відповісти на питання про його смисл. Найважливішою для філософського розбору є присутність. Характеризуючи присутність можна зрозуміти смисл буття. Одною з визначальних характеристик буття є його історичність.
Спочатку Гайдеггер аналізує загальноприйняте поняття історії як минулого, того, що походить з минулого, цілого сущого, що змінюється в часі (порівн. марксистсько-ленінський принцип історизму, об’єктивної дійсності, що змінюється в часі), традиційного як такого, і приходить до висновку, що загальноприйняте поняття історії виходить з того, що філософ називає «вторинно-історичним» - з зустрічного, внутрісвітово сущого, тоді як первинно історичною є саме присутність.
«Присутність завжди має свою історію і здатна подібну мати, оскільки буття цього сущого конституюється історичністю. Ця теза потребує обгрунтування у видах експозиції онтологічної проблеми історії як екзистенціальної. Буття присутності було окреслене як турбота. Турбота заснована на часовості. У колі останньої ми повинні відповідно шукати подію, що визначає екзистенцію як історичну. Так інтерпретація історичності присутності виявляється по суті лише конкретною розробкою часовості. Останню ми виявили спершу в орієнтації на спосіб власного екзистування, який ми охарактеризували як заступаючу рішучість. У якому змісті тут лежить подія присутності?»
Отже, турбота. Постійна спрямованість вперед-себе, життя як сьогодні і завтра. Вчора вже не існує, але існує для нас. Час, що біжить не окремо від нас, а в нас. У наших планах, у нашому завтра. І наш годинник не завжди обертається в одну сторону. Кількість його обертів для нас скінченна. Смерть завершує ходу часу для нас. Турбота заснована на часовості, час підганяє нас.
Що тут смерть? Смерть - досягнення цілісності присутності і одночасно втрата «ось» цього буття, кінець сущого як присутності і початок сущого як наявного. Оскільки смерть є кінцем, людина її боїться. Людина боїться смерті (хоч у Гайдеггера таких слів не знайти, він виражається складніше, але врешті-решт зрозуміліше, тому що його зрозуміти одне з його понять не можна простим чи поширеним визначенням, але тільки через думку, у якій це поняття вжито), і тому постійно від неї втікає у тому значенні, що смерть для неї, незважаючи на досвід смерті інших, не є «абсолютно» достовірною. Людина ховається від смерті в словах і у самому бутті. Але таке буття, що ховає себе від смерті, не усвідомлює її конечність (необхідну можливість) не є історичним, як показує далі Гайдеггер.
«Буденне ухиляння від смерті є невласним буттям до смерті».
Чому саме так?
«Рішучість була визначена як мовчазне, готове до жаху кидання себе на своє буття-винним. Своєї власності вона досягає як заступаюча рішучість. У ній присутність зі сторони своєї здатності бути розуміє себе таким чином, що встає перед лицем смерті, щоб так цілісно прийняти на себе суще, яке воно саме є, в його киненості. Рішуче прийняття свого фактичного «ось» означає разом з тим рішучість в ситуації. На що присутність кожен раз фактично наважується, екзистенціальний аналіз у принципі не може встановити. Дане розшукування знову-таки навіть виключає екзистенціальний ескіз фактичних можливостей екзистенції. Тим не менше, слід запитати, звідки взагалі можуть бути взяті можливості, на які фактично кидає себе присутність. Заступаюче кидання себе на не-обхідну можливість екзистенції, смерть, поручається лише за цілість і власність рішучості. Фактично, можливості екзистенції, що розмикаються, беруться все ж не у смерті. Тим більше що заступання в її можливість означає не спекуляцію про неї, але саме повернення до фактичного «о с ь». Чи не так, що прийняття киненості самості в її світ розмикає горизонт, звідки екзистенція охоплює свої фактичні можливості? Чи не було більше того сказано, що присутність ніколи не може зазирнути за свою кинутість? Перш ніж поспіхом вирішувати, чи бере присутність свої власні можливості екзистенції з кинутості чи ні, ми повинні забезпечити собі повноту розуміння цієї основовизначеності турботи».
Киненість самості. Не сховатися за спинами інших людей, за реченнями слів і безладом думок, не сховатися від скінченності, від основної присутнісної можливості - від смерті. Тільки рішучість сприйняти це балансування на межі між буттям і небуттям розмикає, як каже Гайдеггер, той горизонт, звідки можна взяти життєві сили, взяти можливість до життя, а не до простого існування. І все одно, виступає світ, світ зустрічного сущого, як це називає філософ.
«Кинута, присутність щоправда вручена сама собі і своїй здатності бути, одначе все ж як буття-в-світі. Кинуте воно не може обійтися без «світу» і екзистує фактично з іншими. Найближчим чином і більшою мірою самість в л ю д я х загублена».
Самість в людях загублена. Так, вона губиться в розвагах і в більшою мірою праці (Ернст Юнгер), губиться в повсякденності, але там і знаходиться.
Ще одне питання хвилює. Гайдеггер і традиція. Гайдеггер і традиція? Здається, словосполучення просто абсурдне, адже філософ рішуче відкидає всі попередні філософські надбудови, не у значенні їх критики чи спростування, а в значенні відмови від виходу з них у своїх твердженнях. Але передача, традиція в нього присутня. тільки в іншому розумінні. Оскільки тут розглядається історичність, слід зауважити, що вона неможлива без спадковості. Як зрозуміти велич Риму, якщо розглядати її тільки через одне покоління? Що передав Ромул своїм нащадкам, щоб вони змогли підкорити півсвіту? Чи може людина успадковувати від самої себе?
«Рішучість, в якій присутність повертається до самої себе, розмикає кожен раз фактичні можливості, що відкриваються виходячи з спадку, який вона як кинута приймає. Рішуче повернення назад до кинутості приховує в собі собі-передання спадкових можливостей, хоча й не обов’язково в якості спадкових. Якщо будь-яке «благо» є спадок і характер «благ» лежить в наданні можливості власної екзистенції, то в рішучості конституюється кожен раз передача того чи іншого спадку. Чим власніше присутність наважується, тобто недвозначно розуміє себе в заступання в смерть з найбільш визначальної можливості, тим однозначніше і невипадковіше вибираюче знаходження можливості його екзистенції. Лише заступання в смерть викидає будь-яку випадкову і «попередню» можливість. Лише буття-вільним для смерті дає присутності не умовну мету і вштовхує екзистенцію в її скінченність. Будучи вибрана, скінченність екзистенції ривком повертає з безконечної багатоскладовості найближчих можливостей зручності, легковажності, відхилення, що підвертаються, і вводить присутність в простоту її долі. Цим словом ми означаємо заключене у власній рішучості вихідне буття присутності, в якій вона, вільна для смерті, передає себе собі самому у спадковій, але все одно вибраній можливості».
Отже, що тут традиція і спадок? Рішучість і наваженість до прийняття цієї киненості, рішучість прийняти смерть як не-обхідну виступає у даному випадку спадком, традицією, вона передається. Тому люди неоднакові в різних обставинах. Мить - вони відкриті смерті, а отже й життю, інша мить - вони ухиляються від усвідомлення необхідності цієї смерті і цим перетворюються з гігантів на карликів, що розбігаються від жахливої небезпеки. І тут вже можна знайти відповідь, чому в одних людей є доля, талан, а інші безталанні. Невже комусь більше таланить? У чому секрет величі? Величі не у смислі людського визнання, Гайдеггер вважає, що присутність може бути історичною, а отже великою і без історіографії, без опису її діянь, без людського оглядування назад, без людської оцінки? Тут можна знайти відповідь, як слід жити. Може й готовий простий рецепт, який сприйняти важче ніж зрозуміти.
Смертельно не бажаючи відходити від гайдеггерівського сухого «безприкладного» стилю, мимоволі спливають на думці історичні приклади існування традиції у розумінні філософа. Монголи часів Темуджина гинули надзвичайно рано, заледве встигнувши залишити нащадків, які виховувалися древніми старцями, що якось змогли вижити в умовах тотальної війни в євразійських степах початку тринадцятого століття. І старці, люди, що самою природою поставлені обличчям до смерті, вчили монгольських дітей йти на смерть, бути відкритим для неї. І в цьому була суть традиції, саме це є «вчити жити». Якщо людину виховують змалку як нерішучу для вибору можливості, якщо її виховують у переконанні, що вона все одно загублена серед мільярдів людей і трильонів світлових років, вона не зможе переступити себе і відкритися для себе, свого життя і своєї смерті.
«Присутність тільки тому може бути зачеплена ударами долі, що в основі свого буття вона є в охарактеризованому змісті доля. Доленосно екзистуючи в себе-передаючій рішучості, присутність як буття-в-світі розімкнуте для «благосприяння» «щасливих» обставин і жорстокості катастроф. Доля не виникає вперше лише через зіткнення обставин і подій. Нерішучий також, і ще більше того, хто зробив вибір, є киданий ними і все одно не здатний «володіти» жодною долею».
Отже, доля обирає людину через неї саму. Відкритість до смерті, а отже і до можливостей життя зумовлює наявність долі. А як же ж бути з «долями народів»? Невже можливий якийсь загальний потік багатьох «присутностей» (зазначимо, що філософ жодного разу не вживає цього слова в множині, оскільки множина знеособлює присутність і ховає її від не-обхідної можливості), «зустрічного сущого»?
«Коли присутність заступаючи дає смерті бути владною в ній, вона розуміє, вільна для неї, в особливій надвладі своєї скінченної свободи, щоб в цій останній, яка «є» завжди тільки в вибраності вибору, взяти на себе безвладдя покинутості на самого себе і стати передбачливим для випадковостей ситуації, що розімкнулася. А коли доленосна «присутність» як буття-в-світі сутнісно екзистує в співбутті-з-іншими, його по-дія є співбуття і визначається як історичний шлях. Так ми означаєм співбуття спільноти, народу. Історичний шлях не складається з окремих доль, так само як і буття-один-з-одним не може бути зрозумілим як спільний побут багатьох суб’єктів. В бутті-один-з-одним в одному і тому ж світі і в рішучості для певних можливостей долі вже наперед відомі. В спілкуванні і боротьбі влада історичного шляху вперше стає вільною. Доленосний історичний шлях присутності в своєму «поколінні» і з ним створює повне, власне співбуття присутності. Доля як безвладна, підставляюча себе примхам надвлада мовчазного, готового до жах кидання себе на своє буття-винним вимагає буттєвого облаштування турботи, тобто часовості як онтологічної умови своєї можливості. Тільки коли в бутті сущого смерть, вина, совість, свобода і скінченність рівночасно існують в турботі, воно здатне екзистувати в модусі долі, тобто бути а основі своєї екзистенції історичним».
Надзвичайно важливо зрозуміти значення історичності для людської присутності. Тільки в історичності людина може усвідомити важливість свого життя, власне не просто важливість, а важливість абсолютну. Для рішучого, користуючись термінологією Гайдеггера, жодна світова війна є менш важливою, ніж коротка мить його присутності, адже «час часує», час жене в шию, примушує дивитися в очі «завтра», але не завтра у турботі, а завтра як кінцю. Пережите набуває надзвичайного значення. Але відкритість до кінця, до смерті дає свободу.
«Лише суще, що по суті у своєму бутті настає так, що, вільне для смерті, об неї розбиваючись, воно може дати відкинути себе назад до свого фактичного о с ь, тобто лише суще, що як теперішнє є рівночасно к о л и ш н є, здатне, передаючи само себе спадкову можливість, прийняти свою кинутість і бути м и т т є в и м для «свого часу». Лише власна часовість, що разом з тим скінченна, робить можливим щось подібне до долі, тобто власну історичність».
Людина, живучи в турботі як у постійній спрямованості вперед, зазирає назад для того, щоб відкрити свою істину, адже назад-присутність, минуле є хоч і не цілісним, але хоч частково завершеним, і водночас має своє продовження в майбутньому.
« ... Історія як спосіб присутності бути настільки сутнісно має своє коріння в тому, що настає, що смерть як означена можливість присутності відкидає заступаючу екзистенцію до її фактичної кинутості і так вперше тільки наділяє бувшість її своєрідним пріоритетом в історичному. Власне буття до смерті, тобто скінченність часовості, є прихована основа історичності присутності. Присутність не вперше лише стає історичним в поновленні, але, оскільки як часове воно історичне і здатне відтворюючи брати себе в своїй історії на себе. Для цього воно ще не потребує жодної історіографії».
Дійсно, як вже вказувалося, присутність не потребує історіографії, самооцінки чи оцінки внутрісвітового зустрічного сущого. Але як бути зі світом? Без світу будь-яка екзистенція - соліпсизм.
Мартін Гайдеггер зазначає, що частіше всього присутність розуміє себе з внутрісвітового зустрічного. Тут ми бачимо відзвуки банальної фрази «шукати себе в людях». І дійсно, філософ стверджує: «Подія історії є подією буття-в-світі», тобто взаємодії присутності з вторинно сущим дає світову історію. Щось у світі набуває для присутності актуальність тільки у процесі екзистенції присутності і тільки так світо-історично може бути історичним. Якась скеля на Марсі не має історії доти, доки людина не торкнеться до неї своєю діяльністю, доки її не сфотографує зонд і так цей «об’єкт», який ніби-то повинен був мати свою «історію» до приходу присутності, адже з ним відбувалися якісь події в часі, тільки тоді він стає «історичним».
Оскільки нерішучий схильний розуміти історію як «наявність» (згадаймо суще як присутнє і суще як наявне), то й буття світо-історичного сприймається як настаюче (те, що настає), перебуваюче і зникаюче наявне.
Ця загубленість у людях і в світо-історичному є втечею від смерті, «об’єктивне» розуміння історії є спробою хоч якось «продовжити» своє існування. І тут Гайдеггер знову робить розділення.
«Рішучість конституює вірність екзистенції своїй самості». Це є власна історичність і власне історичність, відкритість для смерті дає долю і можливість користати з можливостей, ця рішучість жити до (nach) смерті відкриває нові горизонти, у тому числі осмислення свого вчора для бачення свого завтра.
А нерішучість проявляє себе якраз навпаки.
«У невласній історичності навпаки вихідна розлогість долі прихована. Непостійна у якості людино-самості, присутність актуалізує своє «сьогодні». Очікуючи найближчої новинки, воно вже забуло старе. Люди ухиляються від вибору. Сліпі для можливостей, вони нездатні поновити колишнє, а утримують і підтримують тільки остаточно «дійсне» колишнього світо-історичного, рудименти і наявні свідоцтва про нього. Загублені у актуалізації «сього-дні», вони розуміють «минуле» з «актуальності». Часовість власної історичності як заступаюче-поновлювана миттєвість є навпаки припинення актуалізації сього-дні і відвикання від звичок людей. Невласне історична екзистенція, завантажена неопізнаванними навіть для неї самої пережитками «минулого», шукає навпаки модерна. Власна історичність розуміє історію як «повернення» можливого і знає про те, що можливість повертається, лише якщо екзистенція доленосно-миттєво відкрита для неї в наваженому поновленні».
Зробивши такий екскурс, можна було б і не повертатися до історіографії, до осмислення людьми свого вчора. Ніцше виділяє монументальну, антикварну і критичну, остання з яких найбільше закорінена в історичності присутності, людина зі своєї дзвіниці оглядається на діяння вчора - свої чи чужі, і робить це оглядання не просто так, а будучи стурбованою, заглядаючи вже і в завтра.
Нарешті після погляду назад цілісно постає картина історичності людського буття. Присутність є. Межею присутності є смерть. Присутність може ставитися до свого кінця по-різному - заховатися від неї у словах, людях, щоденному, справах, або ж відкритися їй, зрозуміти скінченність до кінця і таким чином стати вільною. Вільною для можливостей, які дає внутрісвітово-суще, внутрісвітово-зустрічне, і таким чином мати долю. Рішучість відкритися жахові смерті дозволяє усвідомити себе й історично, дозволяє актуалізувати своє вчора і своє завтра, як настання нових можливостей. Не фетишизувати «сьогодні», а бачити історичну панораму свого буття як присутнього, а не як наявного. Ось історичність.