Про нас - про галичан.
Погляд на нарiд галицький
Онуфрій ЖМЕНЯ
Правдивий галичанин колекціонує предмети, які давно втратили ужиткове значення. Його пивниця, комірки, балкон, клуня та курник напхані різноманітними дірявими баняками, відрами, порожніми пляшками, старими прасками, іржавими ланцюгами від роверiв, банками із засохлою фарбою та лахами. Але надія все це колись застосувати тішить добре галицьке серце аж до само смерті.
Любов до церкви галичан така сильна, що, якби можна було, то кожен мав би на свому городi власну. Так само виглядає й з цвинтарями та святими місцями. Заповітна мрія галичанина мати родинний склеп під вікнами. У гіршому випадку на Личаківському цвинтарi у Львові.
Схиляння галичан перед цитатами загальновідоме. Сьогодні особливо популярні Шевченкові Обнiмiтеся, брати мої , Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями... Кобзарева постать має такий великий авторитет у галичан, що вони із задоволенням приписують йому й чужi висловлювання, як-от Франкове Лупайте сю скалу та Шопенгауерове Хто ясно мислить, той ясно формулює.
Заповіт галичанин складає за три хвилини перед самою смертю i не випускає його з рук, поки вони не захолонуть. Виливши в баняк молоко, галичанин обов’язково сполосне пляшку водою i доллє до молока. Піднімаючись сходами багатоповерхового будинку до свого помешкання, галичанин обов’язково повитирає ноги біля кожного сусідського килимка, залишивши недоторканим власний. Дружину галичанин вибирає, орієнтуючись на вигляд майбутньої тещі: має бути фізично здорова i фанатично віддана. Правдивий галичанин цілодобово палить газ на кухні, економлячи на сірниках, i щоб у москалів менше газу залишилось...
На забавi галичанина треба довго вмовляти, щоб вiн сказав тост. Коли ж вдасться його переконати, то виходить приблизно таке: Шо би я мав сказати з того приводу? Бисьте щасливо сiли на потяг i доїхали до того місця, де на Вас чекают, най Вас приймут за рiдного i не виженут на шестий день гостини. I щоб лежати Вам цiхутко в земли i не гнити, як американцi, бо їдят всяку хiмiю. I най Вам здохне тота коза францувата, що об’їла нашу грушку пiд самий корiнь. Многая i благая лiта!
Улюблений образ галичанина як вiн лежить у трунi, вбраний у шлюбний костюм i шкiльнi мешти, серед квiтiв i заплаканої родини. Коли його виноситимуть на цвинтар, має вдарити грiм, зблиснути блискавка i втрафити в сусiдську хату. I щасливо спалити разом зi всією господаркою й осоружними курми, що порпалися на його городi i цим завдавали йому, небiжчиковi, невимовних душевних мук.
Галичанин народжується для того, щоб: у три роки пасти гуси; у шiсть - свинi, кози, велику рогату худобу i почати курити; у дванадцять навчитися читати i щипати за майтелеси сусiдську Марину; у шiстнадцять - вiдбути школу досконалим пияком i будзиганом; у вiсiмнадцять побувати у вiйську комiрником при шкарпетках i комiсуватися при пропажi зi складу останнiх; у двадцять побратися з тою самою Мариною i в першу ж шлюбну нiч скочити в гречку з неповнолiтньою сестрою; у двадцять п’ять доробитися до трьох дiтей вiд власної жiнки i вiсiмнадцяти вiд чужих; у тридцять п’ять заправляти краватку у споднi i сякатися без хустинки на мешти; у сорок п’ять видати дочку заміж i на весіллі натовкти писок сватовi; у п’ятдесят п’ять завести козу i вчити внукiв спiвати повстанських пiсень; у шістдесят доробитися до бригадира на будовi й вiдсидiти рiк за крадiж чотирьох кривих цвяхiв; у шiстдесят п’ять вiдчути себе захисником Батьківщини i, пошивши однострiй невiдомої армiї, марширувати на всi свята з фаною перед сiльрадою; у сiмдесят стати членом церковної десятки; у сiмдесят п’ять спочити в Бозi, клянучи манкуртiв, москалiв i сусiда, чиї кури все життя порпали йому город...
Галичанка народжується для того, щоб: у три роки пасти курчата; у шiсть-сiм навчитися доїти корову Марiанну i длубатися пальцем у носi; у дванадцять вишити свою першу подушку; у вісімнадцять закiнчити школу iз твердим переконанням, що найбiльшим скарбом у цьому свiтi є цнота; у двадцять спекти свiй перший цвiбак; у двадцять два, переживши трагiчну любов, вийти замiж за Гриця з першої бригади i на другий же день пiсля весiлля вперше дістати в писок за те, що не була незайманкою; у двадцять три народити першу дитину i зрозумiти, що пов’язала свою долю з пияком, iдiотом i злочинцем; у двадцять чотири народити близнюкiв i рiзко набрати вагу до одного-двох центнерiв; у тридцять п ять вступити до лав Союзу укра нок i вперше вiдвiдати знахарку, щоб та наслала якогось дiдька на Гриця, бо п’є; у сорок вчити доньку вишивати i народити ще одну дитину, будучи свято переконаною, що дiтей бузьки приносять; у сорок два вставити першi золотi зуби; у п’ятдесят переконати дочок, що всi мужчини звiрi, яких треба тримати за гратами; у шістдесят вишити першу хоругву до церкви; у шістдесят п’ять поховати чоловiка i так за ним голосити, нiби вiн був ангел небесний; у сiмдесят бавити внукiв i вчити їх хреститися; у сімдесят п’ять з’їздити нарешті до родини в Канаду, притягнувши звiдтамти старi лахи i ревматизм; у вiсiмдесят тихо згаснути на самотi, усвiдомивши, що все на цьому свiтi гiмна варте, крiм здоровля...
Кожен порядний галичанин ма родину в Канадi або Америцi. Хто не має, тому нiколи не бути депутатом, мером або вiйтом. Йому свiтить лиш кар’єра священика. Раз на рiк з-за океану на галицькi терени прибуває до родини одна пачка з добре-таки зужитими двадцять лiт тому речами, серед яких неодмінно корейські квiтчастi хустки, капи на двоспальне лiжко i пакуночок iз протизаплідними пiгулками для дев’яностолітньої тети Паранi. Саме цi дарунки долi стають надовго, часами навiки яблуками розбрату для дружнiх галицьких родин. За кожну запрану спiдню сорочку чи краватку iз замацьканим вузлом галичани так сваряться i так гнiваються, що лиш землетрус, буревiй, всесвiтнiй потоп i захоплення москалями наших спиртзаводiв можуть їх на якийсь час об’єднати. Або приїзд коханої цьотки з Канади...
Правдивий галичанин має чарiвну звичку носити з собою двi пачки цигарок: ліпших для себе, а гiрших - для всiх решти. Економлячи на власних сiрниках, вiн припалює цигарку вiд вогню на плитi, через що брови та чуб у нього частенько обпаленi. Цигарку галичанин викурює доти, поки не почне шкварчати фiльтр i жар не обпiкатиме пальцi. У хатi кожного галичанина-курця заповiтна скринька, в якiй на чорний день зберiгаються цюки (недопалки тобто). У лиху годину власник цього скарбу обклею їх папером iз патрiотичного видання i хатою лине важкий сморiд горiлого паперу та чути хрипкий, але втiшений кашель галичанина. Справжнiм нацiональним спортом наших землякiв стало стрiляння цигарок у близьких i далеких iндивiдумiв iз оточення. Власнi цигарки галичанин курить тiльки вдома та наодинцi.
Художнi вподобання галичанина вже столiття, як сформованi й незмiннi. Крім релiгiйних образiв та портретiв Шевченка i Франка, галицьку оселю найчастiше прикрашає картина в ядучих барвах, на якiй зображений червонопикий гуцул, що сповiщає трембiтою на весь свiт, що вiн ще живий i вiвцi тоже. Сей шедевр надбано за фляшку самогонки в сусiда, чий син вчиться у Львовi i часами бавиться мальовидлом. Тiшить око i душу галичанина й художнє вiдтворення валки чумакiв з волами на тлi жовтого поля та синього неба. Поряд iз цими шедеврами серед широкого галицького загалу побутують й автобуснi розмальовки. Вони зазвичай розмiщенi на лобовому шклi мiжмiських автобусiв i схожi одна на одну, наче близнючки. Сюжет полотен - канонiчний: розпухлий вiд пасажирiв автобус мчить гiрською дорогою, обiч якої йому вслiд вишитою хусткою махає замрiяна гуцулка. Десь неподалiк пасе отару її чоловiк. Вiвцi, судячи з вигляду, мутанти дуже схожі на вівчарок у перуках...
Ментальність та тисячолітній побут на галицьких теренах наділили галичанина фантастичною здатністю не визнавати власних помилок, але ретельно фiксувати чужi, зазвичай повторюючи їх. Історія ще не знала випадку, щоб хтось почув вiд правдивого галичанина фразу: Вибачте, я не мав рацiї. Якщо ж хтось вiдважний зможе її вимовити, сміливо заносьте його прiзвище до книги рекордiв Гiннесса i берiться обмiрювати погруддя на пам’ятник, бо довго цей унiкум на наших теренах не проживе.
При поясненнi будь-якого нещастя, що трапилося з ним, галичанин назве тисячi причин, крiм однієї - власної нетямущостi. Через це галичани виглядають дуже впевненими в життi та працi. Причини, якi призводять до галицьких нещасть i клопотiв, також є давно усталеними та вiдомими. Серед них найчастiше називають: негоду, москалiв, полякiв, американцiв, сусiда, криву Теклю, що наворожила, вроки, важке дитинство, поговiр, заздрiсть, дурнувату владу i Бога. Сприятливими факторами галичанин вважає: власний розум, власну працелюбність, власну силу i вдачу, щасливий збiг обставин, який дозволив йому народитися, i Бога.
Галичанин любить скаржитися. Робить це iз задоволенням та смаком. Часом видається, що в тому пеклі, в якому мешкає, за його словами, може вижити тільки Шварценегер чи Ван Дамм з фільму Подвійний удар. I, що цікаво, саме цьому конкретному скаржнику доля всипала пекельну сумiш селiтри i перцю просто в дупу, а всiх решта оточуючих незаслужено ощасливила добробутом та щастям. Одне з найулюбленiших риторичних запитань галичанина: I за що менi така кара небесна?. При цьому, важко нарiкаючи на долю, галичанин нiколи не втрачає оптимiзму, частенько собi повторює, щоб нiхто не почув: Все так не буде! ...
Галицька впертiсть така ж знаменита, як i скупiсть. Якщо галичанин щось бере до голови або, боронь вас, Боже, до серця, нема жодної ради на те i можливості змiнити його децизiю. Наприклад, у якiйсь районнiй газетi наш земляк може прочитати інформацію про те, що в Афiнах при розкопках на Акрополi було знайдено український паспорт на прiзвище Гомер з кольоровою знимкою слiпого поета, то жодна у цiлiм свiтi людина не зможе переконати його в неправдивостi цього факту. Вiн уперто буде твердити, що Гомер то є перший український народний поет, але другий пiсля Кобзаря геній .
Цiкавою властивiстю галицької ментальностi є незбориме бажання галичанина захопити якомога бiльше землi... на цвинтарi. Таке враження, що наш автентичний земляк прагне якомога швидше побачити на кладовищi всю свою родину i ще двi-три родини сусiдiв, якi обов’язково мають бути похованi навколо його гробiвця. Мало того, вiдхоплена у сусiднiх небiжчикiв землиця загороджується металевим парканчиком, прикрашеним гострими списами арматури або важкими морськими ланцюгами. Цю потойбiчну територiю галичанин оберігає, як зiницю ока, i горе тому, хто ступить на неї нечищеним мештом або босонiжком. Галичанин дуже любить, щоб його особиста власнiсть вiдрiзнялася вiд iнших. Через це галицькими мiстечками частенько дибають схожi на iнвалiдiв кури, гуси, корови i конi, поцяцькованi йодом i зеленкою, наче вони щойно втекли з районного шпиталю.
Одяг галичанин обов’язково купує на вирiст. Навiть якщо йому 87 рокiв i вiн давно вже оглух, а бачить ще гiрше. Взуття купується також на 2-3 розмiри більше а раптом нога розтопчеться! Щоб зручно носити завеликi мешти, галичанин напихає в шпiци 3-4 зiжмаканi районнi газети. Якщо ж йому ласкава доля пiдкине задешево пару замалу, то вiдбудеться цiкавий ритуал розношування: спочатку мешти залишають на день у повнiй ваннi гарячої води; потiм галичанин надягає товсті вовняні шкарпетки, а вже на них - мокрiсiнькi мешти. I ходить у них двi доби без перерви на сон. Аж тодi вони готовi до вживання за призначенням.
З невiдомих причин чужi дiти для автохтонного галичанина чомусь завжди лiпшi, нiж власнi. Свої це на вiки вiчнi матолки, штурпаки i тумани вісімнадцяті. У зв’язку з цим кожному галичанину потiм усеньке життя доводиться докладати неймовiрних зусиль, щоб довести протилежне i собi, i людям i батькам, якi до самої смертi не вiритимуть в успiх власних чад. У такий спосiб змалечку галичанинові прищеплюється стійкий ген упертості, наполегливості та меншовартості. Мабуть тому найбiльш продуктивними галичани стають у перiод утискiв, наруги та плюндрувань з боку зайд. У мирний час благоденствiя галичанин зазвичай безпечний i байдужий.
Давно є час в галицькiй столицi у Львовi встановити пам’ятник шкварцi. Сей правiчний продукт для кожного правовiрного галичанина є джерелом життя та символом добробуту. Шкварок галичанин споживає стільки, що пересічний європеєць вiд таких канцерогенних i ракотворчих доз давно б годував хробакiв на Пер-Лашез або на островi святої Єлени. Здається, лише до чаю i пампушкiв з повидлом галичанин не додає шкварок. Усi решта страв багатющої галицької кухнi населяються животворними шкварками. I в горi, i в печалi, i особливо в радостi поруч iз галичанином крокує його життям рожева, хрумка, чималенька шкварочка.
Готуючись до вiзиту в гостi, на весiлля чи уродини, галичанин завжди немилосердно нервується i кривиться. Причина криється в необхiдностi дарувати презенти або подарунки (це для схiднякiв). Нi, галичанину рука б всохла i язик вiдпав, якби вiн вiдмовився вiд чийогось подаруночка. Навiть копiйчаного. Але дарувати комусь... Щоб запобiгти цьому, галичанин вiд самого ранку аж до умовленого часу вiзиту перевертає вверх ногами помешкання своє, тещi та братiв, щоб розжитися якимсь непотребом. Це може бути непрочитана книжка про життя аборигенiв з острова Сахалiн, зацвiлий рушник з вишитим портретом Івана Мiчурiна або дерев’яний беркут без одного крила. Подарунок ретельно вимивається, обтраскується дезодорантом Ласковый май і акуратно обгортається целофаном з уживаного букета квiтiв. При врученні галичанин набирає урочистого вигляду, випинає груди з вишитою краваткою i півгодини розхвалює принади та переваги власного підношення. А вже вдома мало не до самого ранку побивається за втраченою рiччю.