(no subject)
Він писав і дзвонив на протязі двох місяців. Я ігнорувала повідомлення і не відповідала на дзвінки. Потім видалила його номер з пам`ті телефону. Та це нічого мені не дало. Я вимагала від друзів, щоб вони повторювали, що він мене не вартий. Я сховала у коробку дрібнички, що він мені колись дарував. Це теж нічого не змінило. Я плакала щоночі і щодня. Можливо, він і був тим єдиним, якого чекають все життя. Можливо, він був моєю долею. Я не знаю. Дуже часто бачу його уві сні... Цоркаючи пальцями по клавіатурі і пишучи ці рядки, я сподіваюсь лише на те, що він їх коли-небудь прочитає. Бо вони про нас і для нього. Можливо він зрозуміє, як сильно я його кохала. Кохаю й досі. Через півтора роки сварок і примирень. Після двох місяців МОГО мовчання. Отой кінець і єдина крапка, яку я спромоглася поставити, нічого не змінили в моєму житті. Він буде дзвонити знов і знов, доки не набридне чути довгі гудки. Я буду плакати і тримати телефон коло грудей, щоб дзвінки надходили у саме серце. Я віддавала йому своє серце шматок за шматком. Що від нього лишилося? Що лишилося від мене? Я не хотіла такого майбутнього для себе... Я не хотіла такого майбутнього для нас. Що з нами стало? Що зробило нас такими жорстокими і невблаганними по відношенню одне до одного? Ми лишили такі болючі і глибокі сліди. Шрами на наших тілах - ніщо, у порівнянні з ними. За півтора роки і два місяці зрозуміла, що рани не гояться, а час не лікує. Він за дві тисячі кілометрів, а я відчуваю його подих. Всі прочитані й непрочитані книжки брешуть. Всі говорять, що потім буде легше. КОЛИ? Я не вмію бути щасливою без нього, не навчилася. Йому простіше, та чи вміє він? Після мене будуть інші, але ж вони не знатимуть, якого кольору його душа. Тільки мені відомо, що вона всередині яскраво синя, а по краях жовта (навіть помаранчева). Схожа на запалений сірник. Схожа на мою власну душу. Якби я знала, що буде так боляче і гидко, я б ніколи не пустила його в своє життя.