бути людиною досить просто...

[karposhka]

Бути людиною досить просто… Досить передбачувано і банально. Ми вміємо плакати від болю, від  горя, від жалю. Ми вміємо жаліти себе та інших людей. Інших людей ми жаліємо тільки якщо перебуваємо в близьких відносинах. Будь-які інші прояви жалю є  звичайним блюзнірством, бо такий жаль є нав’язаний нам суспільством. Суспільство нав’язує нам принципи, обмеження і правила. Правилами ми користуємося лише на людях. Перебуваючи наодинці ми виправдовуємо себе, бо нікому не стане відомо,що правилам ми не підкорилися. Ми підкоряємося батькам, владі, авторитетам. Авторитетами для нас стають ті, хто мають більше розуму, або більше грошей. Ми віримо, що гроші вирішують все. Наявність "всього" визначається наявністю будинку, автомобіля, собаки, дружини, або чоловіка, офісного столу, освіти дітей, можливістю цю освіту оплатити, гідної старості і вигідного місця на кладовищі. Ми за життя залишаємо місце для власної  могили, і ця думка час від часу тішить нас. Нас тішать премії, листівки на день народження від подруги дитинства, проблеми конкурентів, похвальні листи і медалі за навчання наших дітей. Ми зазвичай примушуємо власних дітей повірити у те, що інші діти кращі від них, з дитинства принижуючи їх власне почуття гідності. Гідність для нас не має єдиного визначення. Кожний визначає його згідно свого бачення. Свого бачення як такого практично не існує. Воно нав’язується нам згори через засоби масової інформації. Інформація буває правдива і неправдива. Неправдивою інформацією ми хочемо вважати те, що якимось чином є не вигідним для нас. Невигідними є підвищення комунальних платежів, курсу валют і розподіл майна при розлученні. Розлучаємося ми через зраду, алкоголізм, або одноманітність. Одноманітним є все наше життя…

Хто заважає жити яскраво і непередбачувано??? Хто заборонив плакати від Щастя??? Плакати щиро і сміятися крізь сльози… Чому ми жаліємо лише тих, кого треба жаліти? Чому стаємо байдужими до чужої біди? Чому не навіть не намагаємося допомагати тим, хто насправді цього потребує??? Хто примушує нас обмежувати себе принципами, ставити в рамки? Чому б час від часу не порушувати свої власні правила? Чому б не почати робити божевільні вчинки? Для чого створювати собі кумирів і наслідувати їх? Чому б не показати всім свою індивідуальність, не спробувати проявити себе у творчості? Чому ми оцінюємо людей за товщиною їх гаманця? Чому ми перестали дивитися в очі одне одному? Чому ми не заглядаємо в душу один одному? Чому?..

4.08.2009