Українське питання в політиці Чехословаччини та Угорщини у ХХ ст.
Джерело: Українська державність у ХХ ст. (Історико-політологічний аналіз). - Київ: Політична думка, 1996. (цитується за веб-сайтом "Ізборнік")
УКРАЇНА ТА «УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ» В ПОЛІТИЦІ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ (автор - Степан ВІДНЯНСЬКИЙ)
§3. Українці в ЧСР, проблема Підкарпатської Русі
У 20-30-ті роки для Чехословаччини українське питання залишалося актуальним, але вже не в зовнішній, а у внутрішній політиці. На перший план вийшла проблема українців, що опинилися в складі Чехословацької республіки внаслідок драматичних подій Першої світової війни. Йдеться про політику чехословацького уряду стосовно понад 400 тис. русинів-українців Закарпаття, яке під назвою «Підкарпатська Русь» було приєднано рішеннями Паризької мирної конференції 1919 р. до ЧСР, а також щодо понад 20 тис. еміґрантів з інших українських земель, які змушені були покинути батьківщину після поразки самостійницьких, національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. і дістали притулок у Чехословаччині. <...>
До того ж усе більш несприятливим для Праги ставав розвиток культурно-політичних процесів на Підкарпатській Русі (Закарпатті). З кінця 20-х років за найактивнішої участі українських еміґрантів тут посилювалася самостійницька, українська орієнтація, що розцінювалось як загроза територіальній цілісності Чехословацької республіки.
Керівники Чехословацької республіки розглядали цю проблему як внутрішньополітичну, виходячи з того, що «доля Підкарпатської Русі вирішена на цілі століття і вирішена остаточно... Чехословаччина, згідно з рішенням мирної конференції, одного разу ставши володарем цієї області, від землі цієї ніколи не відмовиться...» [18]. У той же час, добре усвідомлюючи етнічну належність корінного населення Закарпаття - русинів-українців до українського народу, їхні історичні поривання з’єднатися з кровними братами по той бік Карпат і все сильнішу з початку ХХ ст. проукраїнську політичну орієнтацію населення краю, чехословацькі провідники були свідомі того, що, як визнавав у своїх споминах Т.Масарик, прилучення Підкарпатської Русі до ЧСР значно актуалізує питання про ставлення Чехословаччини до України й українського народу взагалі, активізує українську орієнтацію в її зовнішньополітичній діяльності [19].
У відповідності до Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 р. Чехословаччина зобов’язувалася «встановити територію русинів на південь від Карпат у кордонах, визначених головними союзниками і дружніми державами, як автономну одиницю в рамках Чехословацької держави, із найвищим ступенем самоуправи, який тільки можливий при збереженні єдності Чехословацької держави» [20].
Всебічно й виважено оцінюючи все позитивне й неґативне у розвитку Закарпаття за часи його перебування в складі ЧСР (1919-1939 рр.), слід визнати: незважаючи на те, що практично до останніх днів існування Чехословацької республіки автономія Закарпаття залишалася на папері (з ряду суб’єктивних та об’єктивних причин деякі зрушення відбувалися тільки з жовтня 1938 р. до 15 березня 1939 р.), а політика чехословацького уряду в краї мала непослідовний, багато в чому суперечливий характер, все ж не можна заперечити загалом позитивних тенденцій соціально-економічного й культурно-політичного розвитку Закарпаття в міжвоєнні роки. У всякому разі, доля до закарпатців на цей раз була значно «прихильнішою», ніж, наприклад, до населення Буковини та Східної Галичини й Волині, загарбаних відповідно Румунією та Польщею. Чеський уряд у населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав. З 1919 до 1933 р., наприклад, державні інвестиції на розвиток Закарпаття становили близько 1,6 млрд. крон. Усе це сприяло значному пожвавленню економічного життя в Закарпатті у 20-30-ті роки. Більшість сучасних дослідників історії Закарпаття переконані, що в історії цього самобутнього, зі складною історичною долею краю міжвоєнний період - один із найважливіших і в цілому досить позитивних порівняно з минулими і що саме в складі Чехословаччини закарпатські русини-українці пройшли переломний етап у своєму соціально-економічному, національно-культурному й етнополітичному розвитку, заявили світові про своє існування, створили нарешті свою українську державу - Карпатську Україну [21].
Отже, можна стверджувати, що в міжвоєнні роки Україна та українське питання посідали важливе місце в політиці Чехословацької республіки. Ця політика, попри всі тактичні зигзаги й вимушену міжнародними обставинами еволюцію, була, в цілому, досить реалістичною та конструктивною щодо українських справ.
§4. Закарпатська Україна у роки Другої світової війни
Активізація агресивних дій держав фашистського блоку з середині 30-х років зачіпляла насамперед інтереси Чехословаччини, до якої все відвертіше ставили вимоги німці, угорці і поляки. З початку 1938 р. питання про долю Чехословаччини як держави, про Словаччину і Підкарпатську Русь - Закарпаття як її частини знаходилось в центрі уваги європейських дипломатів і світової громадськості. Українське Закарпаття в силу свого геополітичного положення було зв’язуючою ланкою тодішньої системи європейської безпеки (Мала Антанта, договір про взаємну допомогу між Францією, ЧСР і СРСР 1935 р.). Саме тому чехословацький уряд непередодні національної трагедії робив усе можливе, щоб утримати цей край в складі республіки і дати відсіч зазіханням на нього не тільки Угорщини, яка вважала його «історично угорським», але й претензіям на його частину з боку Польщі (вимога спільного кордону з Угорщиною) і Румунії (приєднання східних територій, де частково проживали румуни) [22].
В епіцентр міжнародної політики питання про Закарпаття винесли і події в самому краї, куди наприкінці 30-х років перемістився центр західноукраїнського національного життя. Усе більш рішуча вимога закарпатських політичних лідерів надання автономії краю, зближення на цій платформі провідних політичних партій Підкарпатської Русі, а також міжнародні обставини змусили празький уряд нарешті впритул зайнятись цією проблемою.
Мюнхенська змова 30 вересня 1938 р. зачепила корінні інтереси всіх народів Чехословаччини, в тому числі й закарпатських українців. Розчленування Чехословаччини значно активізувало автономістські політичні сили в Закарпатті (особливо українофільської орієнтації), а також у Словаччині, що призвело до змін у Чехословаччині: 6 жовтня 1938 р. автономію одержала Словаччина, 11 жовтня - Підкарпатська Русь, і країна перетворилася у федеративну державу. В самому Закарпатті набула поширення ідея створення «української держави в Карпатах» як «центру українського національного руху». При цьому великі надії покладалися на підтримку Німеччини [23].
Ці події вкрай загострили чесько-українські суперечності, призвели, зокрема, 13-14 березня 1939 р. до військових сутичок між карпатськими січовиками і чеським військом у Хусті, що зробило неможливим військове співробітництво збройних сил ЧСР і молодої армії Карпатської України в переддень угорського вторгнення в Закарпаття і німецького - в Чехію [24]. Остаточне розчленування Чехословаччини 15 березня 1939 р. і загарбання того ж дня за згодою Німеччини Карпатської України угорськими військами - на наступний день після проголошення її незалежності - створили якісно нову ситуацію.
Але питання про долю Закарпаття, як і інших українських земель, не зникає з порядку денного міжнародних відносин. Зокрема, воно стає предметом складних зовнішньополітичних комбінацій чехословацького президента в еміґрації Е.Бенеша в його центрально- і східноєвропейській політиці і особливо в намаганні зміцнити союзницькі відносини між ЧСР і СРСР.
Радянський Союз був єдиною країною, яка в спеціальній заяві засудила окупацію гітлерівцями 15 березня 1939 р. Чехії і Моравії та xортівцями - Карпатської України. У той же час СРСР шукав шляхів зближення з Німеччиною, посилення свого впливу на півдні Карпат. 17 вересня 1939 р. згідно з пактом «Ріббентропа-Молотова» Москва вводить свої війська в східну Галичину, зробивши вирішальний прорив у справі возз’єднання українських земель, який, зрозуміло, був неоднозначно зустрінутий світовим співтовариством. Час, обставини й форми його здійснення не викликали симпатії і кидали тінь на здійснення багатовікових національних прагнень українського народу. Серед небагатьох державних діячів Європи, що прямо й одверто підтримали цю акцію, був президент Чехословаччини Е.Бенеш, який 22 вересня 1939 р. в Лондоні зустрівся з послом СРСР у Великобританії І.Майським. Останній занотував у щоденнику не лише про схвалення дій Червоної армії з боку свого співрозмовника, а й відзначив: «Він просить тільки про одне - зробити так, щоб СРСР мав спільний кордон зі Словаччиною. Це дуже важливо» [25]. У ході цієї зустрічі вперше у чехословацько-радянських офіційних відносинах було порушено питання про післявоєнну долю Підкарпатської Русі - Карпатської України, причому Е.Бенеш допускав тільки два можливих варіанти вирішення цієї проблеми: цей край повинен залишитися складовою частиною Чехословацької республіки або, якщо СРСР стане сусідом Чехословаччини і буде претендувати на нього, він може відійти до СРСР, але ні в якому разі не до Угорщини й не до Польщі [26]. <...>
18 Бенеш Эдвард. Речь о Подкарпаторусской проблеме.-Ужгород, 1934.-С.26-27.
19 Масарик Т. Г. Світова революція за війни й у війні 1914-1918: Спомини.-Львів, 1930.-Ч.ІІ.-С.444.
20 Стерчо П. Карпато-українська держава.-Торонто, 1965.-С.21.
21 Див.: Худанич В. І. Міжвоєнний період в історії Закарпаття // Українські Карпати.-Ужгород, 1993.-С.538-545; Віднянський С. Закарпаття у складі Чехо-Словацької республіки: переломний етап у національно- культурному й етнополітичному розвитку русинів-українців // Культура українських Карпат.-Ужгород, 1994.-С.130-140.
22 Нариси історії Закарпаття. Т.ІІ (1918-1945).-Ужгород, 1995.-С.264-270.
23 Автономний уряд А.Волошина почав створювати українські військові формування-«Карпатську Січ», провідну роль у яких відігравали численні добровольці з УГА.
24 Вегеш М. Події 13-14 березня 1939 р. в Карпатській Україні. (У кн.: Молодь-Україні.-Т.5-6.-Ужгород, 1995.-С.186-190).
25 Симоненко Р. Міжнародне утвердження України // Політика і час.-1996.-№1.-С.69.
26 Гранчак І. М., Поп І. І. Закарпаття в чехословацько-радянських відносинах періоду Другої світової війни // Карпатика. Актуальні питання історії, історіографії і культури країн Центральної і Південно-Східної Європи.-Вип.2.-Ужгород, 1993.-С.227.
УКРАЇНА В КОНЦЕПЦІЯХ І ДОКТРИНАХ УГОРЩИНИ (автор - Микола ДЕРЖАЛЮК)
§1. Угорська державність у першій третині ХХ століття та український чинник
З другої половини ХІХ ст. Угорщина здійснювала політику цілеспрямованої мадьяризації і денаціоналізації підлеглих націй і народностей. Протягом 1860-1914 рр. відбулася мадьяризація 100 тис. русинів у районах Потисся та Земплин. Усі міста Карпатського реґіону на поч. ХХ ст. втратили своє національне обличчя, стали центрами угорської культури, осередками мадьяризації східних реґіонів угорського королівства. З початку ХХ ст. відбулася повна латинізація служби божої в руських церквах, до 14% скоротилася кількість шкіл із русинською мовою навчання, хоча русинів у краю мешкало 70%. З 1907 р. відповідно до закону А. Аппоньі мали бути закриті всі без винятку руські школи, заборонялося книгодрукування руською мовою, замість кирилиці в школі, вводилася латинська абетка. Однак насильницька асиміляція, прагнення «спростити» етно-національну ситуацію викликали величезний опір слов’янських і румунського народів, стали каталізатором антигабсбурзького і антиугорського рухів.
Революція 1918-1919 рр. в Австро-Угорщині породила нові національно-державні орієнтири: угорці, українці, інші слов’янські та румунський народи повели боротьбу за формування своїх незалежних держав. Саме в 1919- 1920 рр. відносини між Угорщиною та Україною розвивалися особливо динамічно. <...>
У період народно-демократичної та соціалістичної республік в Угорщині (1918-1919 рр.) угорсько-українські взаємини набули повноцінного розвитку. Угорщина позитивно поставилася до утворення самостійної української держави, хоч у питанні про Закарпаття обидві держави не знайшли спільної мови. Угорська сторона (М.Каройі, Ш.Гарбаі, Б.Кун) наполягала у 1919 р. на офіційному визнанні Закарпаття у складі Угорської республіки на правах проголошеної 21 грудня 1918 р. автономії, тоді як українська сторона проводила свою лінію: якщо русини висловляться за прилучення краю до України, то вона перечити не буде. Як відомо, за рішенням Антанти 8 травня 1919 р. Закарпатська Україна, незважаючи на те, що в ній проживало 68% русинів, 19% угорців і лише 3-4% чехів та словаків, потрапила до складу Чехословаччини, що й зафіксував Тріанонський мирний договір від 4 червня 1920 р. <...>
Починаючи з 20-х років, в Угорщині сформувалася окрема політика щодо України, розгорнулося вивчення історії української нації, визвольних рухів. Особливо турбував Угорщину той факт, що українська національна ідея здобувала визнання по всій Центральній та Східній Європі, мала належну базу в Галичині, Закарпатті, і цей рух підтримували Німеччина та Австрія. У міжвоєнний період на Закарпатті панувала думка про Карпатський реґіон як П’ємонт української визвольної боротьби, запоруку української державності. Як ніколи до цього, угорські ірредентистські прагнення переглянути Тріанонський договір зіткнулися з українським визвольним рухом. Українська ідея ставала на шляху Угорщини в її прагненнях повернути Карпатський реґіон до історичної Угорщини.
Угорські аналітики однозначно вказували, що основною причиною падіння української держави 1918-1921 років було несприятливе міжнародне становище: проти неї активно діяли Росія, Польща, Румунія, країни Антанти.
Угорська концепція завбачувала розвиток української перспективи у бажаному для себе напрямі: оскільки Україну після падіння УНР Антанта й Росія четвертували, розділивши між союзниками (Росією, Польщею, Чехословаччиною, Румунією), надалі вони все зроблять, щоб запобігти утворенню єдиної України.
Розв’язання українського питання невигідне жодній з країн (Росії, Польщі, Угорщині, Румунії), бо кінцева мета всеукраїнського руху - об’єднання підросійської України, Галичини, Рутенії, Буковини, інших земель, що надійно утримувалися іншими державами, в єдину країну [2]. Український рух, які б кольори він не прибирав, розцінювався в Угорщині не як національно-визвольний рух, а як специфічний прояв панслов’янізму, ворожий Угорщині, Польщі, Румунії. Зокрема, такі угорські політичні діячі, як І.Егрі та І.Фенчік стверджували, що цей рух у майбутньому зіткнеться з угорськими державними інтересами в Карпатах, тому Угорщина не може його підтримувати, навіть якщо українську ідею підтримують Німеччина, Австрія. «Українська держава, чи в союзі з Німеччиною, чи самостійна, означає шкоду і небезпеку для Угорщини» [3].
Особлива увага зосереджувалася на Карпатському реґіоні, що завжди був природним і політичним бар’єром для захисту інтересів Угорщини та Польщі від панславізму Росії.
Проведені Чехією у 1924-1926 рр. земельна, адміністративна, шкільна та релігійна реформи на Закарпатті остаточно підірвали панування угорських землевласників, угорської культури, мови, католицизму, натомість посилився процес відродження української нації. Завдяки українізації краю переважна більшість із 400 тис. карпатських русинів усвідомила свою належність до єдиної української нації, мови, культури. Це була видатна подія після тисячолітнього панування угорської святоштефанської ідеї. Проукраїнські реформи Чехії в Русинському краї викликали заперечення з боку Угорщини, бо справді мали антиугорське спрямування. Називаючи українізацію краю більшовизацією, Угорщина пропаґувала на міжнародній арені переконання, що Чехословаччина своїми реформами сприяє поширенню більшовизму, російського панславізму в Центральній Європі.
Найбільшого удару по угорських інтересах у Карпатському реґіоні завдали аґрарна і шкільна реформи 1924- 1925 рр. Великі угорські землеволодіння (понад 1,6 млн. га землі) були передані в руки словаків та русинів, які масово спустилися з гір і розселилися на рівнині поміж угорців. Запровадження переважно українських і русинських шкіл у краї (питома вага зросла з 14% до 74%) перетворило закарпатців у свідомих українців, які пройнялися інтересами створення української держави, тоді як проугорські сили в кінці 30-х рр. втратили провідну роль. Політичні кола Угорщини не випадково вдалися до активного протистояння, що стало «одним із найголовніших зовнішньополітичних завдань» [4], удосконалювали свою політику в українському питанні.
Новий підхід полягав у доведенні та масовому поширенні в Карпатах русинської ідеології, пропаґанди, принципів, роз’єднуючих русинів та українців, протиставлення русинів й українців Галичини, України, доведення, що вони формувалися як різні етноси. Росіяни та українці в СРСР подавалися як носії більшовизму, а населення Галичини - як різновид польської етнічої групи. У той самий час, як стверджувалось, русини в Карпатах сформувалися в окрему національну групу, яка об’єктивно має бути орієнтована на Угорщину.
За угорською геополітичною доктриною міжвоєнної доби Карпатський реґіон, Галичина мали перебувати лише в руках відповідно Угорщини й Польщі, бо ці дві країни, на думку угорських політиків, були споконвічними і єдиними захисниками європейської цивілізації, християнства від варварів Сходу - Туреччини й Росії. На стику двох культур - Європи і Азії - прем’єр-міністр Угорщини Д.Гембеш в середині 30-х рр. наголошував, - не лише угорці захищають себе, але й усю вищу європейську цивілізацію. Разом з польським народом угорці створені Богом «для керівної і панівної місії над східними расами» [5]. Лише в тому разі, якщо Польща захоче формування української держави як буферної між нею та Росією, Угорщина підтримуватиме її до тих пір, доки це служитиме польським інтересам. Антанта відхиляла спроби Угорщини утворити «санітарний кордон» з Польщі, Угорщини, а утворювала його шляхом союзу Польщі, Румунії і Чехословаччини.
§2. Угорські геополітичні комбінації у Другій світовій війні
У 1938-1941 рр. в угорських підходах до українського питання з’явився і обережний варіант взаємин, сформований з огляду на стратегію Німеччини. Його суть зводилась до того, щоб повернути Рутенію до Угорщини, а з Україною, коли така виникне на західних землях при допомозі Німеччини, йти на союз і зближення, оскільки така Україна буде перебувати під протекторатом Німеччини. В Будапешті вважалося, що така Україна після прилучення до неї й підрадянських земель, за силою переважатиме всю коаліцію Малої Антанти (Чехословаччина, Румунія, Юґославія), разом узяту, тож Україна стане союзницею Угорщини, щоб разом протистояти Малій Антанті. Лунали застереження не протистояти формуванню української держави, бо 35-40 мільйонний народ, незважаючи на всілякі перешкоди, переможе, отож найкраще йти з ним від самого початку на союз [6]. Однак «запланована» дружба Угорщини з Україною залишалася не здійсненою.
Протягом 1938-1939 рр. головним у стратегії Угорщини стали домагання переглянути свої північно-східні кордони й повернути свої історичні землі в Словаччині та Карпатському краї. Мюнхенська політика радикально динамізувала політичні процеси в субреґіоні. У Карпатській Україні у жовтні 1938 р. утворилася найсильніша політична організація - Українське Національне Об’єднання (УНО) на чолі з А.Волошиним та Ф.Реваєм, обравши курс на національнодержавне творення Карпато-Української держави. УНО згуртувало навколо себе усі свідомі сили краю, відмежувалося від політичних інтересів чеських, угорських, російських сил і в основу своєї діяльності поклало лише ідеї української державності й національної незалежності. 15 березня 1939 р. сойм Карпатської України проголосив у Хусті незалежність Карпатської Української держави на принципах УНР 1918 року. У цей же день 15 березня 1939 р. хортистські війська здійснили аґресію і протягом кількох тижнів прилучили Карпатську Україну до складу Угорщини. Героїчний опір карпатських січовиків (до 15 тис. чол.) удару 150-тисячної реґулярної армії Угорщини був приречений. Встановлення спільного кордону з Польщею «стало найбільшим досягненням Угорщини в Центральній Європі» [7].
З прилученням Карпат до Угорщини, як стверджувалося у Будапешті, «почалося нове тисячоліття угорсько-руського братерства», було покінчено з 20 річним чеським та 5 місячним українським пануванням у краї, бо русини нічого спільного не мали з українцями, окрім того, що обидва народи - слов’яни. Між ними стоїть «міцна нездоланна стіна тисячолітньої мадярсько-руської братерської історії» [8].
Боротьба за прилучення Підкарпатської Русі до Угорщини велася під гаслами надання краєві автономії, але влітку 1940р. це питання було відхилене у зв’язку з тим, що СРСР став безпосереднім сусідом Угорщини і зросла потенційна небезпека: одна справа - автономність Карпатської Русі при сусідстві Польщі, і зовсім інше становище склалося після виходу Радянського Союзу в Карпати.
Протягом 1939-1944 рр. у Карпатах було паралізоване духовне, освітнє життя часів Чехословаччини, всі українські організації, що проповідували українські ідеї, об’єднання українських земель у єдину державу, розпускалися. Діяльність комуністичних, оунівських, січових організацій також заборонялася, їхні члени підлягали арештам і висиланню з краю. Натомість формувалися такі угорські, русинські організації, які сповідували непорушну єдність з Угорщиною, не допускали думок про спільні корені русинів і українців. <...>
Уряд Угорщини кілька разів розглядав пропозиції Генштабу (1940-1942 рр.) про виселення карпаторусів у Галичину або в глибину Угорщини, але рішення не прийняв. До середини 1942 р. Угорщина намагалася розділити Галичину на дві частини: південну приєднати, а північну залишити німцям. Слід було зміцнити безпеку угорських східних кордонів і знесилити Галичину як серцевину української визвольної боротьби, що справляла великий вплив і на карпатських русинів. У липні 1942 р. Берлін відхилив такий проект. Ці та подібні питання пов’язувалися з наслідками війни проти СРСР, і розв’язання їх переносилося на післявоєнний період [10]. <...>
Долю Закарпаття вирішили в червні 1945 р. (як і 1919 р.) держави-переможці, цього разу на користь України, зважаючи на явну чисельну перевагу русинів-закарпатців над угорським та словацьким етносами. <...>
2 Fencsik I. A Kаrpаtoroszok multja és jelen. Pécs, 1939, 6, 12. old.
3 Egry I. Magyarorszаg es Ukrаnia // A Cél. 1939. mбrcius, 73, 76. old.
4 Ruttkay L. Az ukrаn mozgalom es a Ruténföld // Magyar Szemle. 1931, № 4. 376. old.
5 Magyarorszаg és Lengyelorszаg. Bp.-Warszawa, 1936, 83. old.
6 Kozma M. Beszédek, cikkek, elöadаsok, nyilatkozatok. 1940-1941. Bp., 1942, 145. old.; Tъrmezei L. Az ukrаn kérdés magyar szempontjai. Bp., 1939, 8. old.; MOL. K.-28, 1940, 225. t.-p-21800.
7Uj Magyarsаg. 1939. mаrc. 17., 2. old.
8 MOL. K-28, 1940-E-15363, 22, 24. old.
9 Kozma M. Uo. 145, 185, 195. old.
10 Hadtörténelmi Intézet Levéltаra /HIL/. VKF. I. o., 1942. 5121/eln., 277. d., 46-47. old.; Uo. 5311/eln. 278. d., 52-55. old.
NB Авторські права на цей матеріал належать авторам та/або уповноваженим ними особам. Оцифровано з просвітницькою метою в рамках проекту „Архів партії”. Погляди та оцінки авторів не обов’язково збігаються з точкою зору власника цього ЖЖ.
УКРАЇНА ТА «УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ» В ПОЛІТИЦІ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ (автор - Степан ВІДНЯНСЬКИЙ)
§3. Українці в ЧСР, проблема Підкарпатської Русі
У 20-30-ті роки для Чехословаччини українське питання залишалося актуальним, але вже не в зовнішній, а у внутрішній політиці. На перший план вийшла проблема українців, що опинилися в складі Чехословацької республіки внаслідок драматичних подій Першої світової війни. Йдеться про політику чехословацького уряду стосовно понад 400 тис. русинів-українців Закарпаття, яке під назвою «Підкарпатська Русь» було приєднано рішеннями Паризької мирної конференції 1919 р. до ЧСР, а також щодо понад 20 тис. еміґрантів з інших українських земель, які змушені були покинути батьківщину після поразки самостійницьких, національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. і дістали притулок у Чехословаччині. <...>
До того ж усе більш несприятливим для Праги ставав розвиток культурно-політичних процесів на Підкарпатській Русі (Закарпатті). З кінця 20-х років за найактивнішої участі українських еміґрантів тут посилювалася самостійницька, українська орієнтація, що розцінювалось як загроза територіальній цілісності Чехословацької республіки.
Керівники Чехословацької республіки розглядали цю проблему як внутрішньополітичну, виходячи з того, що «доля Підкарпатської Русі вирішена на цілі століття і вирішена остаточно... Чехословаччина, згідно з рішенням мирної конференції, одного разу ставши володарем цієї області, від землі цієї ніколи не відмовиться...» [18]. У той же час, добре усвідомлюючи етнічну належність корінного населення Закарпаття - русинів-українців до українського народу, їхні історичні поривання з’єднатися з кровними братами по той бік Карпат і все сильнішу з початку ХХ ст. проукраїнську політичну орієнтацію населення краю, чехословацькі провідники були свідомі того, що, як визнавав у своїх споминах Т.Масарик, прилучення Підкарпатської Русі до ЧСР значно актуалізує питання про ставлення Чехословаччини до України й українського народу взагалі, активізує українську орієнтацію в її зовнішньополітичній діяльності [19].
У відповідності до Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 р. Чехословаччина зобов’язувалася «встановити територію русинів на південь від Карпат у кордонах, визначених головними союзниками і дружніми державами, як автономну одиницю в рамках Чехословацької держави, із найвищим ступенем самоуправи, який тільки можливий при збереженні єдності Чехословацької держави» [20].
Всебічно й виважено оцінюючи все позитивне й неґативне у розвитку Закарпаття за часи його перебування в складі ЧСР (1919-1939 рр.), слід визнати: незважаючи на те, що практично до останніх днів існування Чехословацької республіки автономія Закарпаття залишалася на папері (з ряду суб’єктивних та об’єктивних причин деякі зрушення відбувалися тільки з жовтня 1938 р. до 15 березня 1939 р.), а політика чехословацького уряду в краї мала непослідовний, багато в чому суперечливий характер, все ж не можна заперечити загалом позитивних тенденцій соціально-економічного й культурно-політичного розвитку Закарпаття в міжвоєнні роки. У всякому разі, доля до закарпатців на цей раз була значно «прихильнішою», ніж, наприклад, до населення Буковини та Східної Галичини й Волині, загарбаних відповідно Румунією та Польщею. Чеський уряд у населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав. З 1919 до 1933 р., наприклад, державні інвестиції на розвиток Закарпаття становили близько 1,6 млрд. крон. Усе це сприяло значному пожвавленню економічного життя в Закарпатті у 20-30-ті роки. Більшість сучасних дослідників історії Закарпаття переконані, що в історії цього самобутнього, зі складною історичною долею краю міжвоєнний період - один із найважливіших і в цілому досить позитивних порівняно з минулими і що саме в складі Чехословаччини закарпатські русини-українці пройшли переломний етап у своєму соціально-економічному, національно-культурному й етнополітичному розвитку, заявили світові про своє існування, створили нарешті свою українську державу - Карпатську Україну [21].
Отже, можна стверджувати, що в міжвоєнні роки Україна та українське питання посідали важливе місце в політиці Чехословацької республіки. Ця політика, попри всі тактичні зигзаги й вимушену міжнародними обставинами еволюцію, була, в цілому, досить реалістичною та конструктивною щодо українських справ.
§4. Закарпатська Україна у роки Другої світової війни
Активізація агресивних дій держав фашистського блоку з середині 30-х років зачіпляла насамперед інтереси Чехословаччини, до якої все відвертіше ставили вимоги німці, угорці і поляки. З початку 1938 р. питання про долю Чехословаччини як держави, про Словаччину і Підкарпатську Русь - Закарпаття як її частини знаходилось в центрі уваги європейських дипломатів і світової громадськості. Українське Закарпаття в силу свого геополітичного положення було зв’язуючою ланкою тодішньої системи європейської безпеки (Мала Антанта, договір про взаємну допомогу між Францією, ЧСР і СРСР 1935 р.). Саме тому чехословацький уряд непередодні національної трагедії робив усе можливе, щоб утримати цей край в складі республіки і дати відсіч зазіханням на нього не тільки Угорщини, яка вважала його «історично угорським», але й претензіям на його частину з боку Польщі (вимога спільного кордону з Угорщиною) і Румунії (приєднання східних територій, де частково проживали румуни) [22].
В епіцентр міжнародної політики питання про Закарпаття винесли і події в самому краї, куди наприкінці 30-х років перемістився центр західноукраїнського національного життя. Усе більш рішуча вимога закарпатських політичних лідерів надання автономії краю, зближення на цій платформі провідних політичних партій Підкарпатської Русі, а також міжнародні обставини змусили празький уряд нарешті впритул зайнятись цією проблемою.
Мюнхенська змова 30 вересня 1938 р. зачепила корінні інтереси всіх народів Чехословаччини, в тому числі й закарпатських українців. Розчленування Чехословаччини значно активізувало автономістські політичні сили в Закарпатті (особливо українофільської орієнтації), а також у Словаччині, що призвело до змін у Чехословаччині: 6 жовтня 1938 р. автономію одержала Словаччина, 11 жовтня - Підкарпатська Русь, і країна перетворилася у федеративну державу. В самому Закарпатті набула поширення ідея створення «української держави в Карпатах» як «центру українського національного руху». При цьому великі надії покладалися на підтримку Німеччини [23].
Ці події вкрай загострили чесько-українські суперечності, призвели, зокрема, 13-14 березня 1939 р. до військових сутичок між карпатськими січовиками і чеським військом у Хусті, що зробило неможливим військове співробітництво збройних сил ЧСР і молодої армії Карпатської України в переддень угорського вторгнення в Закарпаття і німецького - в Чехію [24]. Остаточне розчленування Чехословаччини 15 березня 1939 р. і загарбання того ж дня за згодою Німеччини Карпатської України угорськими військами - на наступний день після проголошення її незалежності - створили якісно нову ситуацію.
Але питання про долю Закарпаття, як і інших українських земель, не зникає з порядку денного міжнародних відносин. Зокрема, воно стає предметом складних зовнішньополітичних комбінацій чехословацького президента в еміґрації Е.Бенеша в його центрально- і східноєвропейській політиці і особливо в намаганні зміцнити союзницькі відносини між ЧСР і СРСР.
Радянський Союз був єдиною країною, яка в спеціальній заяві засудила окупацію гітлерівцями 15 березня 1939 р. Чехії і Моравії та xортівцями - Карпатської України. У той же час СРСР шукав шляхів зближення з Німеччиною, посилення свого впливу на півдні Карпат. 17 вересня 1939 р. згідно з пактом «Ріббентропа-Молотова» Москва вводить свої війська в східну Галичину, зробивши вирішальний прорив у справі возз’єднання українських земель, який, зрозуміло, був неоднозначно зустрінутий світовим співтовариством. Час, обставини й форми його здійснення не викликали симпатії і кидали тінь на здійснення багатовікових національних прагнень українського народу. Серед небагатьох державних діячів Європи, що прямо й одверто підтримали цю акцію, був президент Чехословаччини Е.Бенеш, який 22 вересня 1939 р. в Лондоні зустрівся з послом СРСР у Великобританії І.Майським. Останній занотував у щоденнику не лише про схвалення дій Червоної армії з боку свого співрозмовника, а й відзначив: «Він просить тільки про одне - зробити так, щоб СРСР мав спільний кордон зі Словаччиною. Це дуже важливо» [25]. У ході цієї зустрічі вперше у чехословацько-радянських офіційних відносинах було порушено питання про післявоєнну долю Підкарпатської Русі - Карпатської України, причому Е.Бенеш допускав тільки два можливих варіанти вирішення цієї проблеми: цей край повинен залишитися складовою частиною Чехословацької республіки або, якщо СРСР стане сусідом Чехословаччини і буде претендувати на нього, він може відійти до СРСР, але ні в якому разі не до Угорщини й не до Польщі [26]. <...>
18 Бенеш Эдвард. Речь о Подкарпаторусской проблеме.-Ужгород, 1934.-С.26-27.
19 Масарик Т. Г. Світова революція за війни й у війні 1914-1918: Спомини.-Львів, 1930.-Ч.ІІ.-С.444.
20 Стерчо П. Карпато-українська держава.-Торонто, 1965.-С.21.
21 Див.: Худанич В. І. Міжвоєнний період в історії Закарпаття // Українські Карпати.-Ужгород, 1993.-С.538-545; Віднянський С. Закарпаття у складі Чехо-Словацької республіки: переломний етап у національно- культурному й етнополітичному розвитку русинів-українців // Культура українських Карпат.-Ужгород, 1994.-С.130-140.
22 Нариси історії Закарпаття. Т.ІІ (1918-1945).-Ужгород, 1995.-С.264-270.
23 Автономний уряд А.Волошина почав створювати українські військові формування-«Карпатську Січ», провідну роль у яких відігравали численні добровольці з УГА.
24 Вегеш М. Події 13-14 березня 1939 р. в Карпатській Україні. (У кн.: Молодь-Україні.-Т.5-6.-Ужгород, 1995.-С.186-190).
25 Симоненко Р. Міжнародне утвердження України // Політика і час.-1996.-№1.-С.69.
26 Гранчак І. М., Поп І. І. Закарпаття в чехословацько-радянських відносинах періоду Другої світової війни // Карпатика. Актуальні питання історії, історіографії і культури країн Центральної і Південно-Східної Європи.-Вип.2.-Ужгород, 1993.-С.227.
УКРАЇНА В КОНЦЕПЦІЯХ І ДОКТРИНАХ УГОРЩИНИ (автор - Микола ДЕРЖАЛЮК)
§1. Угорська державність у першій третині ХХ століття та український чинник
З другої половини ХІХ ст. Угорщина здійснювала політику цілеспрямованої мадьяризації і денаціоналізації підлеглих націй і народностей. Протягом 1860-1914 рр. відбулася мадьяризація 100 тис. русинів у районах Потисся та Земплин. Усі міста Карпатського реґіону на поч. ХХ ст. втратили своє національне обличчя, стали центрами угорської культури, осередками мадьяризації східних реґіонів угорського королівства. З початку ХХ ст. відбулася повна латинізація служби божої в руських церквах, до 14% скоротилася кількість шкіл із русинською мовою навчання, хоча русинів у краю мешкало 70%. З 1907 р. відповідно до закону А. Аппоньі мали бути закриті всі без винятку руські школи, заборонялося книгодрукування руською мовою, замість кирилиці в школі, вводилася латинська абетка. Однак насильницька асиміляція, прагнення «спростити» етно-національну ситуацію викликали величезний опір слов’янських і румунського народів, стали каталізатором антигабсбурзького і антиугорського рухів.
Революція 1918-1919 рр. в Австро-Угорщині породила нові національно-державні орієнтири: угорці, українці, інші слов’янські та румунський народи повели боротьбу за формування своїх незалежних держав. Саме в 1919- 1920 рр. відносини між Угорщиною та Україною розвивалися особливо динамічно. <...>
У період народно-демократичної та соціалістичної республік в Угорщині (1918-1919 рр.) угорсько-українські взаємини набули повноцінного розвитку. Угорщина позитивно поставилася до утворення самостійної української держави, хоч у питанні про Закарпаття обидві держави не знайшли спільної мови. Угорська сторона (М.Каройі, Ш.Гарбаі, Б.Кун) наполягала у 1919 р. на офіційному визнанні Закарпаття у складі Угорської республіки на правах проголошеної 21 грудня 1918 р. автономії, тоді як українська сторона проводила свою лінію: якщо русини висловляться за прилучення краю до України, то вона перечити не буде. Як відомо, за рішенням Антанти 8 травня 1919 р. Закарпатська Україна, незважаючи на те, що в ній проживало 68% русинів, 19% угорців і лише 3-4% чехів та словаків, потрапила до складу Чехословаччини, що й зафіксував Тріанонський мирний договір від 4 червня 1920 р. <...>
Починаючи з 20-х років, в Угорщині сформувалася окрема політика щодо України, розгорнулося вивчення історії української нації, визвольних рухів. Особливо турбував Угорщину той факт, що українська національна ідея здобувала визнання по всій Центральній та Східній Європі, мала належну базу в Галичині, Закарпатті, і цей рух підтримували Німеччина та Австрія. У міжвоєнний період на Закарпатті панувала думка про Карпатський реґіон як П’ємонт української визвольної боротьби, запоруку української державності. Як ніколи до цього, угорські ірредентистські прагнення переглянути Тріанонський договір зіткнулися з українським визвольним рухом. Українська ідея ставала на шляху Угорщини в її прагненнях повернути Карпатський реґіон до історичної Угорщини.
Угорські аналітики однозначно вказували, що основною причиною падіння української держави 1918-1921 років було несприятливе міжнародне становище: проти неї активно діяли Росія, Польща, Румунія, країни Антанти.
Угорська концепція завбачувала розвиток української перспективи у бажаному для себе напрямі: оскільки Україну після падіння УНР Антанта й Росія четвертували, розділивши між союзниками (Росією, Польщею, Чехословаччиною, Румунією), надалі вони все зроблять, щоб запобігти утворенню єдиної України.
Розв’язання українського питання невигідне жодній з країн (Росії, Польщі, Угорщині, Румунії), бо кінцева мета всеукраїнського руху - об’єднання підросійської України, Галичини, Рутенії, Буковини, інших земель, що надійно утримувалися іншими державами, в єдину країну [2]. Український рух, які б кольори він не прибирав, розцінювався в Угорщині не як національно-визвольний рух, а як специфічний прояв панслов’янізму, ворожий Угорщині, Польщі, Румунії. Зокрема, такі угорські політичні діячі, як І.Егрі та І.Фенчік стверджували, що цей рух у майбутньому зіткнеться з угорськими державними інтересами в Карпатах, тому Угорщина не може його підтримувати, навіть якщо українську ідею підтримують Німеччина, Австрія. «Українська держава, чи в союзі з Німеччиною, чи самостійна, означає шкоду і небезпеку для Угорщини» [3].
Особлива увага зосереджувалася на Карпатському реґіоні, що завжди був природним і політичним бар’єром для захисту інтересів Угорщини та Польщі від панславізму Росії.
Проведені Чехією у 1924-1926 рр. земельна, адміністративна, шкільна та релігійна реформи на Закарпатті остаточно підірвали панування угорських землевласників, угорської культури, мови, католицизму, натомість посилився процес відродження української нації. Завдяки українізації краю переважна більшість із 400 тис. карпатських русинів усвідомила свою належність до єдиної української нації, мови, культури. Це була видатна подія після тисячолітнього панування угорської святоштефанської ідеї. Проукраїнські реформи Чехії в Русинському краї викликали заперечення з боку Угорщини, бо справді мали антиугорське спрямування. Називаючи українізацію краю більшовизацією, Угорщина пропаґувала на міжнародній арені переконання, що Чехословаччина своїми реформами сприяє поширенню більшовизму, російського панславізму в Центральній Європі.
Найбільшого удару по угорських інтересах у Карпатському реґіоні завдали аґрарна і шкільна реформи 1924- 1925 рр. Великі угорські землеволодіння (понад 1,6 млн. га землі) були передані в руки словаків та русинів, які масово спустилися з гір і розселилися на рівнині поміж угорців. Запровадження переважно українських і русинських шкіл у краї (питома вага зросла з 14% до 74%) перетворило закарпатців у свідомих українців, які пройнялися інтересами створення української держави, тоді як проугорські сили в кінці 30-х рр. втратили провідну роль. Політичні кола Угорщини не випадково вдалися до активного протистояння, що стало «одним із найголовніших зовнішньополітичних завдань» [4], удосконалювали свою політику в українському питанні.
Новий підхід полягав у доведенні та масовому поширенні в Карпатах русинської ідеології, пропаґанди, принципів, роз’єднуючих русинів та українців, протиставлення русинів й українців Галичини, України, доведення, що вони формувалися як різні етноси. Росіяни та українці в СРСР подавалися як носії більшовизму, а населення Галичини - як різновид польської етнічої групи. У той самий час, як стверджувалось, русини в Карпатах сформувалися в окрему національну групу, яка об’єктивно має бути орієнтована на Угорщину.
За угорською геополітичною доктриною міжвоєнної доби Карпатський реґіон, Галичина мали перебувати лише в руках відповідно Угорщини й Польщі, бо ці дві країни, на думку угорських політиків, були споконвічними і єдиними захисниками європейської цивілізації, християнства від варварів Сходу - Туреччини й Росії. На стику двох культур - Європи і Азії - прем’єр-міністр Угорщини Д.Гембеш в середині 30-х рр. наголошував, - не лише угорці захищають себе, але й усю вищу європейську цивілізацію. Разом з польським народом угорці створені Богом «для керівної і панівної місії над східними расами» [5]. Лише в тому разі, якщо Польща захоче формування української держави як буферної між нею та Росією, Угорщина підтримуватиме її до тих пір, доки це служитиме польським інтересам. Антанта відхиляла спроби Угорщини утворити «санітарний кордон» з Польщі, Угорщини, а утворювала його шляхом союзу Польщі, Румунії і Чехословаччини.
§2. Угорські геополітичні комбінації у Другій світовій війні
У 1938-1941 рр. в угорських підходах до українського питання з’явився і обережний варіант взаємин, сформований з огляду на стратегію Німеччини. Його суть зводилась до того, щоб повернути Рутенію до Угорщини, а з Україною, коли така виникне на західних землях при допомозі Німеччини, йти на союз і зближення, оскільки така Україна буде перебувати під протекторатом Німеччини. В Будапешті вважалося, що така Україна після прилучення до неї й підрадянських земель, за силою переважатиме всю коаліцію Малої Антанти (Чехословаччина, Румунія, Юґославія), разом узяту, тож Україна стане союзницею Угорщини, щоб разом протистояти Малій Антанті. Лунали застереження не протистояти формуванню української держави, бо 35-40 мільйонний народ, незважаючи на всілякі перешкоди, переможе, отож найкраще йти з ним від самого початку на союз [6]. Однак «запланована» дружба Угорщини з Україною залишалася не здійсненою.
Протягом 1938-1939 рр. головним у стратегії Угорщини стали домагання переглянути свої північно-східні кордони й повернути свої історичні землі в Словаччині та Карпатському краї. Мюнхенська політика радикально динамізувала політичні процеси в субреґіоні. У Карпатській Україні у жовтні 1938 р. утворилася найсильніша політична організація - Українське Національне Об’єднання (УНО) на чолі з А.Волошиним та Ф.Реваєм, обравши курс на національнодержавне творення Карпато-Української держави. УНО згуртувало навколо себе усі свідомі сили краю, відмежувалося від політичних інтересів чеських, угорських, російських сил і в основу своєї діяльності поклало лише ідеї української державності й національної незалежності. 15 березня 1939 р. сойм Карпатської України проголосив у Хусті незалежність Карпатської Української держави на принципах УНР 1918 року. У цей же день 15 березня 1939 р. хортистські війська здійснили аґресію і протягом кількох тижнів прилучили Карпатську Україну до складу Угорщини. Героїчний опір карпатських січовиків (до 15 тис. чол.) удару 150-тисячної реґулярної армії Угорщини був приречений. Встановлення спільного кордону з Польщею «стало найбільшим досягненням Угорщини в Центральній Європі» [7].
З прилученням Карпат до Угорщини, як стверджувалося у Будапешті, «почалося нове тисячоліття угорсько-руського братерства», було покінчено з 20 річним чеським та 5 місячним українським пануванням у краї, бо русини нічого спільного не мали з українцями, окрім того, що обидва народи - слов’яни. Між ними стоїть «міцна нездоланна стіна тисячолітньої мадярсько-руської братерської історії» [8].
Боротьба за прилучення Підкарпатської Русі до Угорщини велася під гаслами надання краєві автономії, але влітку 1940р. це питання було відхилене у зв’язку з тим, що СРСР став безпосереднім сусідом Угорщини і зросла потенційна небезпека: одна справа - автономність Карпатської Русі при сусідстві Польщі, і зовсім інше становище склалося після виходу Радянського Союзу в Карпати.
Протягом 1939-1944 рр. у Карпатах було паралізоване духовне, освітнє життя часів Чехословаччини, всі українські організації, що проповідували українські ідеї, об’єднання українських земель у єдину державу, розпускалися. Діяльність комуністичних, оунівських, січових організацій також заборонялася, їхні члени підлягали арештам і висиланню з краю. Натомість формувалися такі угорські, русинські організації, які сповідували непорушну єдність з Угорщиною, не допускали думок про спільні корені русинів і українців. <...>
Уряд Угорщини кілька разів розглядав пропозиції Генштабу (1940-1942 рр.) про виселення карпаторусів у Галичину або в глибину Угорщини, але рішення не прийняв. До середини 1942 р. Угорщина намагалася розділити Галичину на дві частини: південну приєднати, а північну залишити німцям. Слід було зміцнити безпеку угорських східних кордонів і знесилити Галичину як серцевину української визвольної боротьби, що справляла великий вплив і на карпатських русинів. У липні 1942 р. Берлін відхилив такий проект. Ці та подібні питання пов’язувалися з наслідками війни проти СРСР, і розв’язання їх переносилося на післявоєнний період [10]. <...>
Долю Закарпаття вирішили в червні 1945 р. (як і 1919 р.) держави-переможці, цього разу на користь України, зважаючи на явну чисельну перевагу русинів-закарпатців над угорським та словацьким етносами. <...>
2 Fencsik I. A Kаrpаtoroszok multja és jelen. Pécs, 1939, 6, 12. old.
3 Egry I. Magyarorszаg es Ukrаnia // A Cél. 1939. mбrcius, 73, 76. old.
4 Ruttkay L. Az ukrаn mozgalom es a Ruténföld // Magyar Szemle. 1931, № 4. 376. old.
5 Magyarorszаg és Lengyelorszаg. Bp.-Warszawa, 1936, 83. old.
6 Kozma M. Beszédek, cikkek, elöadаsok, nyilatkozatok. 1940-1941. Bp., 1942, 145. old.; Tъrmezei L. Az ukrаn kérdés magyar szempontjai. Bp., 1939, 8. old.; MOL. K.-28, 1940, 225. t.-p-21800.
7Uj Magyarsаg. 1939. mаrc. 17., 2. old.
8 MOL. K-28, 1940-E-15363, 22, 24. old.
9 Kozma M. Uo. 145, 185, 195. old.
10 Hadtörténelmi Intézet Levéltаra /HIL/. VKF. I. o., 1942. 5121/eln., 277. d., 46-47. old.; Uo. 5311/eln. 278. d., 52-55. old.
NB Авторські права на цей матеріал належать авторам та/або уповноваженим ними особам. Оцифровано з просвітницькою метою в рамках проекту „Архів партії”. Погляди та оцінки авторів не обов’язково збігаються з точкою зору власника цього ЖЖ.