Червоні аватари України: Дивізія-фантом
Радянська влада приходила до нас не лише зі сходу чи була власного виробництва. Була в нашій історії й ще одна сьогодні призабута (о, вже чую свит каміння понад вухом) сторінка, коли червоні ідеали були принесені з заходу, можна навіть сказати - з сьогоднішніх НАТО та ЄС. Мова піде про Угорську Радянську Республіку (УРР, угор. Tanácsköztársaság), що проіснувала лише 133 дні - з 21 березня до початку серпня 1919 року... І проіснувала так довго (не смійтеся - в ті роки й це був неймовірний успіх) не в останню чергу завдяки багнетам, які стискали мозолисті українські долоні…
З часу падіння Австро-Угорської імперії пройшло заледве півроку, а нова угорська влада під проводом графа Міхая Карої виявилася неготовою до роботи в умовах цілковитого руйнування економіки та післявоєнного безладу. Настрої в суспільстві значно радикалізувалися, водночас різко зростає вплив Угорської компартії. Створена буквально через кілька днів після розвалу держави Габсбургів, вона встигає завоювати публічні симпатії та потрапити під офіційну заборону. Можливо, така надшвидкість була зумовлена тим, що її ядро складали передусім колишні військовополонені та молоді інтелектуали, тобто як ті, хто вмів тримати в руках зброю та не боявся йти під кулі, так і ті, хто вважав, що знає які саме зміни потрібні батьківщині. Поміж тим часом на країну посилено тиснула Антанта, вимагаючи згоди на ввід своїх військ та суттєве урізання території держави порівняно з довоєнним станом.
Бела Кун з родиною (фото з книгою Окорокова)
Лідер угорських комуністів Бела Кун, увійшовши 21 березня до складу коаліційного з соціал-демократами уряду як комісар закордонних справ, зумів схилити есдеків до створення єдиної Угорської соціалістичної влади. Наступним кроком було проголошено УРР. Услід за цим Кун витурив есдеків з уряду та створити цілком підконтрольний уряд. Останній скасував усі аристократичні титули та привілеї, оголосив про націоналізацію земельних маєтків та підприємств, свободу слова і зборів, права нацменшин та пообіцяв відновити кордони Угорщини. Для захисту УРР було створено Червону Гвардію на чолі з Матіяшом Ракоші. 25 березня в будапештській газеті „Nepszava” побачив світ урядовий декрет про створення Угорської червоної армії. В ньому говорилося, зокрема, що армія формується „передусім з вербованих до її лав організованих робітників, в тому числі й вояків-пролетарів, що вже перебувають у війську”.
Проголошення Угорської радянської республіки (фото з БСЭ)
Ну ось ми й добралися до того, про що й мали говорити від початку - український військовий підрозділ УРР. Отже, вже 22 березня владу в Мукачеві перебрала Рада робітників та солдатів („Директоріум”), яка проголосила в Закарпатті радянську владу. Місто повністю контролювали загони Червоної гвардії. Справа була досить ризикована - лише за 40 кілометрів, в Ужгороді, вже стояли війська Праги, а на сході Закарпаття - у Великому Бичкові хазяйнували нащадки даків. На решті ж території була встановлена радянська рада: вже того ж таки 22 березня було створено чотири жупні (жупа - адміністративно-територіальна одиниця в тодішній Угорщині) - Березький (Берегово), Угочанський (Севлюш, сьогоднішній Виноградів), Марамороський (Хуст) та Ужанський (Чоп). 7 квітня в краї вперше відбулися загальні вибори - до сільських рад, наступного дня - до міських. 10-12 квітня уповноважені цих рад обрали районні Ради робітників, селян та солдатів, а уповноважені представники останніх вже обрали жупні Ради і делегатів на перший Всеугорський з’їзд Рад.
Червоний уряд Угорщини оголосив, що визнає за українським населенням право на самовизначення і возз'єднання з Радянською Україною. 12 квітня в газеті „Руська правда” було опубліковано проект конституції Закарпаття, підготований Русинським народним комісаріатом за завданням угорського радянського уряду. Закарпаття під назвою “Руської Крайни” на федеративних засадах стало автономною одиницею Угорської Радянської Республіки. Столицею ставало Мукачево, де русинський народний комісар мав свого заступника. Народним комісаром руських справ УРР 25 березня 1919 р. було призначено адвоката Агоштона Штефана, який при попередньому уряді Карої займав посаду губернатора Руської Країни (ця назва застосовувалася в Угорщині щодо Закарпатської України і до проголошення УРР), а тепер вів свої власні політичні ігри та досяг неабиякого успіху в інтригах (це, зрештою, не тема цього дослідження).
Замість жупних Рад в Руській Крайні планувалося обрати окружні Ради робітників, селян і солдатів: Березьку (Мукачево), Марамороську (Хуст) та Ужанську (Середнє). Перша була створена 14 квітня, Ужанська - 23 квітня. Відомостей про створення Марамороської ради немає. До Загальноугорського виконавчого комітету обрали сімох закарпатців.
Як і в усій радянській Угорщині, на Закарпатті проводилася націоналізація промислових підприємств, банків, транспорту, конфісковувалися й націоналізувалися поміщицькі землі й великі маєтки тощо. Земля не розподілялася між потребуючими, а віддавалися під сільськогосподарські кооперативи, що мотивувалося необхідністю забезпечити стале постачання продуктів робітникам та армії. Вживалися заходи для нормалізації та покращення роботи систем освіти, охорони здоров’я, культури.
Вояки Угорської червоної армії (фото з БСЭ)
Повернімося, зрештою до мілітарної тематики. В Мукачеві, а згодом і в інших містах, почалося стрімке формування Русинської червоної гвардії. На початку квітня було розроблено план, який передбачав створення Мукачівського русинського територіального командування (в штаті дивізії) в складі трьох бригад. Формування поповнювалося добровольцями.
На основі червоногвардійських загонів, загальна чисельність яких перевищила 6 тис. бійців-добровольців - як угорців, так й українців, була сформована Червона Русинська дивізія. Вона стала складовою частиною Червоної Армії Угорщини. Їй було присвоєно номер 65. В деяких джерелах ця дивізія іменується бригадою - ймовірно тому, що насправді її чисельність не встигла досягти штатної дивізійної. Варто зауважити, що згодом Августин Штефан, який через двадцять років після описуваних подій обійняв на два дні посаду прем’єр-міністра Карпатської України, ставив під сумнів існування Червоної Русинської дивізії, посилаючись на те, що не зустрічав людей, які б про неї говорили. Тим не менше, такий підрозділ все ж існував.
Хто саме був командиром ЧРД мені, на жаль, невідомо. Знову ж таки наважуся припустити. що оскільки дивізію не встигли остаточно сформувати, то й командирів призначено було лише на рівні дрібніших підрозділів. Політкомісаром дивізії було призначено Івана Мондока - колишнього військовополоненого, який в Росії став комуністом та прибув до Угорщини після проголошення УРР. Щоправда невдовзі Мондока відкликали до Будапешту для роботи над випуском української газети. Саме його стараннями видавалася „Руська Правда” - офіційний орган народного комісаріату руських справ. Згодом він побуває в чеській в’язниці, був секретарем крайкому КПЧ та депутатом чехословацького парламенту. Активно працює в українській комуністичній пресі Закарпаття, опирається насильницькій чехізації, підтримує контакти з КП(б)У, КПЗУ та Комінтерном (їздить до Харкова, Києва, Москви). Через загрозу потрапити до тюрми на 10 років за комуністичну діяльність нелегально виїжджає у 1930 р. до СРСР, став аспірантом Інституту історії Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів. У листопаді 1933 р. заарештований за обвинуваченням в причетності до УВО та шпигунстві на користь Чехословаччини, засуджений на 5 років таборів. 25 листопада 1937 року за рішенням трійки при Ленінградському облуправлінні НКВС СРСР без пред’явлення звинувачення та проведення слідства Іван Мондок був розстріляний десь на Соловках. Реабілітований у 1957 р.
Повернімося на Закарпаття буремного 1919-го. Мені відомі такі вояки-добровольці ЧРД - українці та угорці: Михайло Сарканич, Петро Кушнір, Іван Туряниця, Михайло Жеребак, Михайло Гарагонич, Іван Гандера, Михайло Туркіш, Олександр Бурич, Павло Семйон, Василь Ковач, Янош Ковач, Іван Фабіян, Василь Гримут, Карой Комарі, Іштван Ціпф... Особливо велику роль у формуванні цього військового підрозділу відіграли Янош Галгоці та Янош Шербан.
Якщо в Червоному козацтві, про яке я вам, любі хлопчики й дівчатка, вже якось розповідав, службу починав хвацький маршал радянських бронетанкових військ Рибалко, то у ЧРД служив один з найвпливовіших закарпатців середини ХХ ст. Іван Туряниця за службу в ЧРД потрапив до чеського концтабору в м. Пряшів (очевидно, така доля спіткала й багатьох інших вояків дивізії). Після звільнення був працював робітником, служив вже в чехословацькій армії, був активістом Компартії Чехословаччини та профспілок, у 1939 р. нелегально емігрував до СРСР. У 1943 р. - комісар Третьої окремої Чехословацької бригади, сформованої у Радянському союзі. Був членом ради Всеслов’янського антифашистського комітету. У 1944-46 рр. - голова Народної Ради Закарпатської України, простіше кажучи - президентом цього унікального квазідержавного утворення, про яке, можливо, ще якось поговоримо якщо цього забажають хоча б троє людей. До січня 1948 р. Туряниця очолював обком КП(б)У, у 1946-51 та 1952-55 рр. керував облвиконкомом.
Іван Туряниця (післявоєнне фото)
Спочатку добровольці з числа закарпатських українців належали до різних військових частин УЧА та Червоної Гвардії. З 14 квітня почалося формування окремих русинських (українських) частин. Мукачівський червоногвардійський полк розгорнули в бригаду, інших закарпатських українців звели до окремого Русинського батальйону.
Одночасно формувалася в Закарпатті Червона міліція, було створено новий судовий апарат - тимчасові революційні трибунали.
16 квітня румунські війська, яким Антанта за гарні очі надала гуманітарну допомогу у вигляді військового спорядження на 100 тис. осіб, з боями розгорнули наступ на Закарпаття з метою оволодіти містами Тячів, Хуст, Севлюш та Мукачево. Їм запекло опиралися загони Червоної (народної) гвардії та підрозділи УЧА.
Тим часом з протилежного боку почали тиснути чехословацькі підрозділи, які гострили зуби на Чоп і теж на Мукачево. Інспірував цю агресію ніхто інший як Париж та його генерали, які фінансували та спрямовували війська Праги й Бухареста. „Франція просить Румунію та Чехословаччину зробити усе, щоб зв’язок угорців з українцями став неможливим”, - писав полковник Димитру, румунський офіцер зв’язку при штабі командуючого французькою Східною армією Л. Франше д’Еспере. Не варто думати, що власники кабінетів на Єлисейських полях надто переймалися добробутом лояльних східноєвропейських держав - це був лише один з багатьох тактичних ходів до створення вже добряче всім вам відомого санітарного східноєвропейського „кордону проти більшовизму”. Так доля радянської республіки та життя бійців Червоної Русинської дивізії в Закарпатській Україні стали розмінними монетами в геополітичних іграх сильних світу цього.
Ще в березні чеські війська зробили спробу напасти на стратегічний залізничний вузол Чоп, але були відбиті. Для запобігання новим нападам окупантів на Закарпаття були надіслані частини 5-ї Угорської Червоної дивізії, яка разом з 65-ю Русинською повинна була боронити Руську Крайну.
Ще одне місце запеклих боїв бійців ЧРД та місцевих червоногвардійців з румунськими військами - біля міст Севлюш (Виноградів) і Королево. Обороною Севлюша керував уповноважений по Угочанському комітату, вчитель С. Кутлан. Румуни відверто переважали в озброєнні, активно застосовуючи кулемети та артилерію. Після двох днів кровопролитних боїв, 20-21 квітня, румуни увірвалися в місто й почали переслідування переможених - в Севлюші та околицях проходили масові розстріли й тортури бійців УЧА та прихильників УРР. Шлях на Берегово та Мукачево був відкритим.
Майже два тижні - з 22 квітня по 3 травня чехословаки вели запеклі бої з 65-ю ЧРД за місто Чоп. Щойно 3 травня чехословаки зуміли заволодіти ним, завершивши таким чином чергову окупацію Закарпаття.
Треба також згадати, що в той час, коли ЧРД запекло боролася з переважаючими силами окупантів, їй в спину встромили ножа - 25 квітня в Мукачеві та Берегові піднялися контрреволюційні заколоти, на боротьбу з якими виступили сформовані з робітників загони Червоної міліції.
27 квітня румунські війська з боєм взяли Берегова, а наступного дня заволоділи Мукачевом. В останній день квітня туди ж дісталися й чехословацькі війська. Радянська влада в Закарпатській Україні протрималася в 1919 р. щойно 40 днів.
Тим не менше, підрозділи УЧА зуміли зупинити просування чехословацьких і румуських військ по річці Тисі. Закарпатські підрозділи Червоної гвардії та добряче пошарпані, але не знищені відділи ЧРД відступили на територію сучасної Угорщини. Туди ж перемістилися активісти радянської влади Руської Країни, що встигли евакуюватися. Існує також інформація, що окремі невеликі розрізнені підрозділи ЧРД після боїв під Севлюшом і Чопом намагалися пробитися через ворожий фронт і перейти через гори, щоб вирушити на схід - на з’єднання з Червоною Армією Радянської України.
У травні-червні війська УЧА здійснили так званий Північний похід, відкинувши чехословаків. От тільки пішли вони західніше від Закарпаття - на Словаччину, де була створена власна Радянська республіка (вона проіснувала менше місяця). В цьому знаменитому наступі приймала участь і ЧРД. Закарпатські та угорські червоні військові частини 21 травня взяли Мішкольц, 5 червня - Шатораляуйхей, прорвали ворожий фронт і вбили клин між чехословацькими та румунськими військами. В боях за Мішкольц приймали, зокрема, участь у складі 3-го армійського корпусу два батальйони мукачівської бригади. Вони ж переможно вступали й до Кошице.
Одночасно окремий Русинський батальйон вів бої в районі Требішов-Михайловці, звільнивши ці міста, за що були високо відзначені головнокомандуючим УЧА. Підрозділи УЧА, у т.ч. й сформовані з закарпатських українців, розсікли та подавили спротив чехословацьких військ і вийшли до Карпат. Шлях до Закарпаття та Галичини був відкритий. Але цим планам не судилося справдитися: Українська Червона Армія зав’язла в боях з одного боку з поляками й петлюрівцями, з іншого - з денікінцями, одночасно червоний уряд в Будапешті отримав цілу пачку ультиматумів від Антанти з вимогами, погрозами та улещанням. Здобуте кров’ю бійців-закарпатців та угорців було віддано внаслідок дипломатичного шантажу. УЧА відступила з території Словаччини...
У липні червоноугорські війська ще спробували форсувати Тису й потіснити румунів з території Закарпаття, але через зраду штабістів цей план став відомим противнику й наступ не вдався.
Зрештою, падіння УРР без зовнішньої військової підтримки був очевидним. Специфічний національний склад комуністичного уряду, насильницькі реквізиції та зневага до традиційних цінностей консервативного суспільства відштовхнули від нової влади більшість населення. Після невдалої спроби народних соціал-демократів організувати в червні антиурядовий заколот в країні розгорнувся „червоний терор”, що теж не додало популярності діючій владі. На окупованих Антантою територіях було створено альтернативний правий уряд Дюли Карої, який почав формувати власну армію під командуванням Міклоша Горті. Тим часом румунські та чехословацькі армії за підтримки Антанти почали посилений наступ на УРР, а Радянські Росія та Україна не змогли надати збройну підтримку через власні проблеми. 1серпня Угорська радянська республіка припинила своє існування...
Російські військовополонені йдуть записуватися до УЧА (фото з книги Окорокова)
Наприкінці, мабуть, варто ще згадати і про те, що в УЧА воювала й енна кількість етнічних українців з числа колишніх вояків російської армії, що під час Першої світової потрапили до австро-угорського полону й перебували в таборах на території Угорщини. Загалом в УЧА формувалися добровольчі інтернаціональні підрозділи з албанців, сербів, хорватів, болгар, італійців, турків, поляків, австрійців... У складі 1-го інтернаціонального полку (згодом переформований у 26-й інтернаціональний полк 80-ї інтернаціональної бригади) було створено з російських військовополонених т.зв. Російський батальйон. Серед його бійців, що загинули в бою або потрапили в чеський полон і були розстріляні, знаходимо і такі прізвища як Прокопенко, Дзюба, Кодубенко тощо. Військовополонені - уродженці України також записувалися в інші частини УЧА: наприклад Семен Міражу, харківчанин Іван Берносов, киянин А. Маршамец служили в 19-му піхотному полку.
Російський військовополонений К. Коваленко, воїн-інтернаціоналіст УЧА (фото з книги Окорокова)
А Червона Русинська дивізія зникла у вихорі більш імпозантних та яскравих подій, на які так багата наша дорогенька Кліо у вишиванці й віночку. По собі цей маловідомий підрозділ залишив хіба що згадки в Українські Радянській енциклопедії та діаспорному журналі ветеранів дивізії „Галичина”... Але ж питання тут не в ідеологічних уподобаннях. Червона Русинська дивізія - певною мірою унікальне українське військове формування, яке також заслужило на згадку в грубезних томах нашої історії. Заслужило своїми перемогами. Імхо, зрозуміло. Й навіть якщо червоний колір і викликає у когось алергію, чи привід це забувати про наше?
Джерела:
1. Венгерская Советская Республика // Википедия
2. Венгерская советская республика 1919 // Большая Советская Энциклопедия
3. Венгерская Советская республика 1919 г. // Интернет-проект «Хроно»
4. Довганич О. З Соловків не повернувся. Невідомі сторінки про життя та діяльність Івана Мондока / З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1995. - № 1-2.
5. Історія міста // Сайт Чопської міської ради
6. Калініченко В.В., Рибалка І.К. Історія України. Частина ІІІ: 1917-2003 рр. / Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів. - Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2004. - 628 с.
7. Окороков А.В. Русские добровольцы. - М.: Яуза, Эксмо, 2007. - 368 с.
8. Олашин А.В. Історія Закарпаття / Посібник для середньої школи. - Мукачево, 1992.
9. Пушкаш А. Цивилизация или варварство: Закарпатье 1918 - 1945 / Институт славяноведения РАН. - М.: Европа, 2006. - 564 с.
10. Сеньків М. З історії боротьби за соборність українських земель 1917-1945 рр. - Дрогобич: Відродження, 1995.
11. Штефан А. Українське військо в Закарпатті // Вісті комбатанта. - 1967. - № 1. - С. 39 - 48.
NB Ті, хто буде без дозволу та безпардонно копіпастити повністю або частково цей текст, безповоротно спаскудять свою карму
З часу падіння Австро-Угорської імперії пройшло заледве півроку, а нова угорська влада під проводом графа Міхая Карої виявилася неготовою до роботи в умовах цілковитого руйнування економіки та післявоєнного безладу. Настрої в суспільстві значно радикалізувалися, водночас різко зростає вплив Угорської компартії. Створена буквально через кілька днів після розвалу держави Габсбургів, вона встигає завоювати публічні симпатії та потрапити під офіційну заборону. Можливо, така надшвидкість була зумовлена тим, що її ядро складали передусім колишні військовополонені та молоді інтелектуали, тобто як ті, хто вмів тримати в руках зброю та не боявся йти під кулі, так і ті, хто вважав, що знає які саме зміни потрібні батьківщині. Поміж тим часом на країну посилено тиснула Антанта, вимагаючи згоди на ввід своїх військ та суттєве урізання території держави порівняно з довоєнним станом.
Бела Кун з родиною (фото з книгою Окорокова)
Лідер угорських комуністів Бела Кун, увійшовши 21 березня до складу коаліційного з соціал-демократами уряду як комісар закордонних справ, зумів схилити есдеків до створення єдиної Угорської соціалістичної влади. Наступним кроком було проголошено УРР. Услід за цим Кун витурив есдеків з уряду та створити цілком підконтрольний уряд. Останній скасував усі аристократичні титули та привілеї, оголосив про націоналізацію земельних маєтків та підприємств, свободу слова і зборів, права нацменшин та пообіцяв відновити кордони Угорщини. Для захисту УРР було створено Червону Гвардію на чолі з Матіяшом Ракоші. 25 березня в будапештській газеті „Nepszava” побачив світ урядовий декрет про створення Угорської червоної армії. В ньому говорилося, зокрема, що армія формується „передусім з вербованих до її лав організованих робітників, в тому числі й вояків-пролетарів, що вже перебувають у війську”.
Проголошення Угорської радянської республіки (фото з БСЭ)
Ну ось ми й добралися до того, про що й мали говорити від початку - український військовий підрозділ УРР. Отже, вже 22 березня владу в Мукачеві перебрала Рада робітників та солдатів („Директоріум”), яка проголосила в Закарпатті радянську владу. Місто повністю контролювали загони Червоної гвардії. Справа була досить ризикована - лише за 40 кілометрів, в Ужгороді, вже стояли війська Праги, а на сході Закарпаття - у Великому Бичкові хазяйнували нащадки даків. На решті ж території була встановлена радянська рада: вже того ж таки 22 березня було створено чотири жупні (жупа - адміністративно-територіальна одиниця в тодішній Угорщині) - Березький (Берегово), Угочанський (Севлюш, сьогоднішній Виноградів), Марамороський (Хуст) та Ужанський (Чоп). 7 квітня в краї вперше відбулися загальні вибори - до сільських рад, наступного дня - до міських. 10-12 квітня уповноважені цих рад обрали районні Ради робітників, селян та солдатів, а уповноважені представники останніх вже обрали жупні Ради і делегатів на перший Всеугорський з’їзд Рад.
Червоний уряд Угорщини оголосив, що визнає за українським населенням право на самовизначення і возз'єднання з Радянською Україною. 12 квітня в газеті „Руська правда” було опубліковано проект конституції Закарпаття, підготований Русинським народним комісаріатом за завданням угорського радянського уряду. Закарпаття під назвою “Руської Крайни” на федеративних засадах стало автономною одиницею Угорської Радянської Республіки. Столицею ставало Мукачево, де русинський народний комісар мав свого заступника. Народним комісаром руських справ УРР 25 березня 1919 р. було призначено адвоката Агоштона Штефана, який при попередньому уряді Карої займав посаду губернатора Руської Країни (ця назва застосовувалася в Угорщині щодо Закарпатської України і до проголошення УРР), а тепер вів свої власні політичні ігри та досяг неабиякого успіху в інтригах (це, зрештою, не тема цього дослідження).
Замість жупних Рад в Руській Крайні планувалося обрати окружні Ради робітників, селян і солдатів: Березьку (Мукачево), Марамороську (Хуст) та Ужанську (Середнє). Перша була створена 14 квітня, Ужанська - 23 квітня. Відомостей про створення Марамороської ради немає. До Загальноугорського виконавчого комітету обрали сімох закарпатців.
Як і в усій радянській Угорщині, на Закарпатті проводилася націоналізація промислових підприємств, банків, транспорту, конфісковувалися й націоналізувалися поміщицькі землі й великі маєтки тощо. Земля не розподілялася між потребуючими, а віддавалися під сільськогосподарські кооперативи, що мотивувалося необхідністю забезпечити стале постачання продуктів робітникам та армії. Вживалися заходи для нормалізації та покращення роботи систем освіти, охорони здоров’я, культури.
Вояки Угорської червоної армії (фото з БСЭ)
Повернімося, зрештою до мілітарної тематики. В Мукачеві, а згодом і в інших містах, почалося стрімке формування Русинської червоної гвардії. На початку квітня було розроблено план, який передбачав створення Мукачівського русинського територіального командування (в штаті дивізії) в складі трьох бригад. Формування поповнювалося добровольцями.
На основі червоногвардійських загонів, загальна чисельність яких перевищила 6 тис. бійців-добровольців - як угорців, так й українців, була сформована Червона Русинська дивізія. Вона стала складовою частиною Червоної Армії Угорщини. Їй було присвоєно номер 65. В деяких джерелах ця дивізія іменується бригадою - ймовірно тому, що насправді її чисельність не встигла досягти штатної дивізійної. Варто зауважити, що згодом Августин Штефан, який через двадцять років після описуваних подій обійняв на два дні посаду прем’єр-міністра Карпатської України, ставив під сумнів існування Червоної Русинської дивізії, посилаючись на те, що не зустрічав людей, які б про неї говорили. Тим не менше, такий підрозділ все ж існував.
Хто саме був командиром ЧРД мені, на жаль, невідомо. Знову ж таки наважуся припустити. що оскільки дивізію не встигли остаточно сформувати, то й командирів призначено було лише на рівні дрібніших підрозділів. Політкомісаром дивізії було призначено Івана Мондока - колишнього військовополоненого, який в Росії став комуністом та прибув до Угорщини після проголошення УРР. Щоправда невдовзі Мондока відкликали до Будапешту для роботи над випуском української газети. Саме його стараннями видавалася „Руська Правда” - офіційний орган народного комісаріату руських справ. Згодом він побуває в чеській в’язниці, був секретарем крайкому КПЧ та депутатом чехословацького парламенту. Активно працює в українській комуністичній пресі Закарпаття, опирається насильницькій чехізації, підтримує контакти з КП(б)У, КПЗУ та Комінтерном (їздить до Харкова, Києва, Москви). Через загрозу потрапити до тюрми на 10 років за комуністичну діяльність нелегально виїжджає у 1930 р. до СРСР, став аспірантом Інституту історії Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів. У листопаді 1933 р. заарештований за обвинуваченням в причетності до УВО та шпигунстві на користь Чехословаччини, засуджений на 5 років таборів. 25 листопада 1937 року за рішенням трійки при Ленінградському облуправлінні НКВС СРСР без пред’явлення звинувачення та проведення слідства Іван Мондок був розстріляний десь на Соловках. Реабілітований у 1957 р.
Повернімося на Закарпаття буремного 1919-го. Мені відомі такі вояки-добровольці ЧРД - українці та угорці: Михайло Сарканич, Петро Кушнір, Іван Туряниця, Михайло Жеребак, Михайло Гарагонич, Іван Гандера, Михайло Туркіш, Олександр Бурич, Павло Семйон, Василь Ковач, Янош Ковач, Іван Фабіян, Василь Гримут, Карой Комарі, Іштван Ціпф... Особливо велику роль у формуванні цього військового підрозділу відіграли Янош Галгоці та Янош Шербан.
Якщо в Червоному козацтві, про яке я вам, любі хлопчики й дівчатка, вже якось розповідав, службу починав хвацький маршал радянських бронетанкових військ Рибалко, то у ЧРД служив один з найвпливовіших закарпатців середини ХХ ст. Іван Туряниця за службу в ЧРД потрапив до чеського концтабору в м. Пряшів (очевидно, така доля спіткала й багатьох інших вояків дивізії). Після звільнення був працював робітником, служив вже в чехословацькій армії, був активістом Компартії Чехословаччини та профспілок, у 1939 р. нелегально емігрував до СРСР. У 1943 р. - комісар Третьої окремої Чехословацької бригади, сформованої у Радянському союзі. Був членом ради Всеслов’янського антифашистського комітету. У 1944-46 рр. - голова Народної Ради Закарпатської України, простіше кажучи - президентом цього унікального квазідержавного утворення, про яке, можливо, ще якось поговоримо якщо цього забажають хоча б троє людей. До січня 1948 р. Туряниця очолював обком КП(б)У, у 1946-51 та 1952-55 рр. керував облвиконкомом.
Іван Туряниця (післявоєнне фото)
Спочатку добровольці з числа закарпатських українців належали до різних військових частин УЧА та Червоної Гвардії. З 14 квітня почалося формування окремих русинських (українських) частин. Мукачівський червоногвардійський полк розгорнули в бригаду, інших закарпатських українців звели до окремого Русинського батальйону.
Одночасно формувалася в Закарпатті Червона міліція, було створено новий судовий апарат - тимчасові революційні трибунали.
16 квітня румунські війська, яким Антанта за гарні очі надала гуманітарну допомогу у вигляді військового спорядження на 100 тис. осіб, з боями розгорнули наступ на Закарпаття з метою оволодіти містами Тячів, Хуст, Севлюш та Мукачево. Їм запекло опиралися загони Червоної (народної) гвардії та підрозділи УЧА.
Тим часом з протилежного боку почали тиснути чехословацькі підрозділи, які гострили зуби на Чоп і теж на Мукачево. Інспірував цю агресію ніхто інший як Париж та його генерали, які фінансували та спрямовували війська Праги й Бухареста. „Франція просить Румунію та Чехословаччину зробити усе, щоб зв’язок угорців з українцями став неможливим”, - писав полковник Димитру, румунський офіцер зв’язку при штабі командуючого французькою Східною армією Л. Франше д’Еспере. Не варто думати, що власники кабінетів на Єлисейських полях надто переймалися добробутом лояльних східноєвропейських держав - це був лише один з багатьох тактичних ходів до створення вже добряче всім вам відомого санітарного східноєвропейського „кордону проти більшовизму”. Так доля радянської республіки та життя бійців Червоної Русинської дивізії в Закарпатській Україні стали розмінними монетами в геополітичних іграх сильних світу цього.
Ще в березні чеські війська зробили спробу напасти на стратегічний залізничний вузол Чоп, але були відбиті. Для запобігання новим нападам окупантів на Закарпаття були надіслані частини 5-ї Угорської Червоної дивізії, яка разом з 65-ю Русинською повинна була боронити Руську Крайну.
Ще одне місце запеклих боїв бійців ЧРД та місцевих червоногвардійців з румунськими військами - біля міст Севлюш (Виноградів) і Королево. Обороною Севлюша керував уповноважений по Угочанському комітату, вчитель С. Кутлан. Румуни відверто переважали в озброєнні, активно застосовуючи кулемети та артилерію. Після двох днів кровопролитних боїв, 20-21 квітня, румуни увірвалися в місто й почали переслідування переможених - в Севлюші та околицях проходили масові розстріли й тортури бійців УЧА та прихильників УРР. Шлях на Берегово та Мукачево був відкритим.
Майже два тижні - з 22 квітня по 3 травня чехословаки вели запеклі бої з 65-ю ЧРД за місто Чоп. Щойно 3 травня чехословаки зуміли заволодіти ним, завершивши таким чином чергову окупацію Закарпаття.
Треба також згадати, що в той час, коли ЧРД запекло боролася з переважаючими силами окупантів, їй в спину встромили ножа - 25 квітня в Мукачеві та Берегові піднялися контрреволюційні заколоти, на боротьбу з якими виступили сформовані з робітників загони Червоної міліції.
27 квітня румунські війська з боєм взяли Берегова, а наступного дня заволоділи Мукачевом. В останній день квітня туди ж дісталися й чехословацькі війська. Радянська влада в Закарпатській Україні протрималася в 1919 р. щойно 40 днів.
Тим не менше, підрозділи УЧА зуміли зупинити просування чехословацьких і румуських військ по річці Тисі. Закарпатські підрозділи Червоної гвардії та добряче пошарпані, але не знищені відділи ЧРД відступили на територію сучасної Угорщини. Туди ж перемістилися активісти радянської влади Руської Країни, що встигли евакуюватися. Існує також інформація, що окремі невеликі розрізнені підрозділи ЧРД після боїв під Севлюшом і Чопом намагалися пробитися через ворожий фронт і перейти через гори, щоб вирушити на схід - на з’єднання з Червоною Армією Радянської України.
У травні-червні війська УЧА здійснили так званий Північний похід, відкинувши чехословаків. От тільки пішли вони західніше від Закарпаття - на Словаччину, де була створена власна Радянська республіка (вона проіснувала менше місяця). В цьому знаменитому наступі приймала участь і ЧРД. Закарпатські та угорські червоні військові частини 21 травня взяли Мішкольц, 5 червня - Шатораляуйхей, прорвали ворожий фронт і вбили клин між чехословацькими та румунськими військами. В боях за Мішкольц приймали, зокрема, участь у складі 3-го армійського корпусу два батальйони мукачівської бригади. Вони ж переможно вступали й до Кошице.
Одночасно окремий Русинський батальйон вів бої в районі Требішов-Михайловці, звільнивши ці міста, за що були високо відзначені головнокомандуючим УЧА. Підрозділи УЧА, у т.ч. й сформовані з закарпатських українців, розсікли та подавили спротив чехословацьких військ і вийшли до Карпат. Шлях до Закарпаття та Галичини був відкритий. Але цим планам не судилося справдитися: Українська Червона Армія зав’язла в боях з одного боку з поляками й петлюрівцями, з іншого - з денікінцями, одночасно червоний уряд в Будапешті отримав цілу пачку ультиматумів від Антанти з вимогами, погрозами та улещанням. Здобуте кров’ю бійців-закарпатців та угорців було віддано внаслідок дипломатичного шантажу. УЧА відступила з території Словаччини...
У липні червоноугорські війська ще спробували форсувати Тису й потіснити румунів з території Закарпаття, але через зраду штабістів цей план став відомим противнику й наступ не вдався.
Зрештою, падіння УРР без зовнішньої військової підтримки був очевидним. Специфічний національний склад комуністичного уряду, насильницькі реквізиції та зневага до традиційних цінностей консервативного суспільства відштовхнули від нової влади більшість населення. Після невдалої спроби народних соціал-демократів організувати в червні антиурядовий заколот в країні розгорнувся „червоний терор”, що теж не додало популярності діючій владі. На окупованих Антантою територіях було створено альтернативний правий уряд Дюли Карої, який почав формувати власну армію під командуванням Міклоша Горті. Тим часом румунські та чехословацькі армії за підтримки Антанти почали посилений наступ на УРР, а Радянські Росія та Україна не змогли надати збройну підтримку через власні проблеми. 1серпня Угорська радянська республіка припинила своє існування...
Російські військовополонені йдуть записуватися до УЧА (фото з книги Окорокова)
Наприкінці, мабуть, варто ще згадати і про те, що в УЧА воювала й енна кількість етнічних українців з числа колишніх вояків російської армії, що під час Першої світової потрапили до австро-угорського полону й перебували в таборах на території Угорщини. Загалом в УЧА формувалися добровольчі інтернаціональні підрозділи з албанців, сербів, хорватів, болгар, італійців, турків, поляків, австрійців... У складі 1-го інтернаціонального полку (згодом переформований у 26-й інтернаціональний полк 80-ї інтернаціональної бригади) було створено з російських військовополонених т.зв. Російський батальйон. Серед його бійців, що загинули в бою або потрапили в чеський полон і були розстріляні, знаходимо і такі прізвища як Прокопенко, Дзюба, Кодубенко тощо. Військовополонені - уродженці України також записувалися в інші частини УЧА: наприклад Семен Міражу, харківчанин Іван Берносов, киянин А. Маршамец служили в 19-му піхотному полку.
Російський військовополонений К. Коваленко, воїн-інтернаціоналіст УЧА (фото з книги Окорокова)
А Червона Русинська дивізія зникла у вихорі більш імпозантних та яскравих подій, на які так багата наша дорогенька Кліо у вишиванці й віночку. По собі цей маловідомий підрозділ залишив хіба що згадки в Українські Радянській енциклопедії та діаспорному журналі ветеранів дивізії „Галичина”... Але ж питання тут не в ідеологічних уподобаннях. Червона Русинська дивізія - певною мірою унікальне українське військове формування, яке також заслужило на згадку в грубезних томах нашої історії. Заслужило своїми перемогами. Імхо, зрозуміло. Й навіть якщо червоний колір і викликає у когось алергію, чи привід це забувати про наше?
Джерела:
1. Венгерская Советская Республика // Википедия
2. Венгерская советская республика 1919 // Большая Советская Энциклопедия
3. Венгерская Советская республика 1919 г. // Интернет-проект «Хроно»
4. Довганич О. З Соловків не повернувся. Невідомі сторінки про життя та діяльність Івана Мондока / З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1995. - № 1-2.
5. Історія міста // Сайт Чопської міської ради
6. Калініченко В.В., Рибалка І.К. Історія України. Частина ІІІ: 1917-2003 рр. / Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів. - Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2004. - 628 с.
7. Окороков А.В. Русские добровольцы. - М.: Яуза, Эксмо, 2007. - 368 с.
8. Олашин А.В. Історія Закарпаття / Посібник для середньої школи. - Мукачево, 1992.
9. Пушкаш А. Цивилизация или варварство: Закарпатье 1918 - 1945 / Институт славяноведения РАН. - М.: Европа, 2006. - 564 с.
10. Сеньків М. З історії боротьби за соборність українських земель 1917-1945 рр. - Дрогобич: Відродження, 1995.
11. Штефан А. Українське військо в Закарпатті // Вісті комбатанта. - 1967. - № 1. - С. 39 - 48.
NB Ті, хто буде без дозволу та безпардонно копіпастити повністю або частково цей текст, безповоротно спаскудять свою карму