Кілька цитат зі спогадів Богдана Гаврилишина
Джерело: Гаврилишин Б. Д. Залишаюсь українцем: спогади.- К. : Унiв. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2011.- 288 с.: іл.- (Серія “Українці у світовій цивілізації”).
фото Ярослава СТАНЧАКА
[…] [1945 рік, автор перебуває в таборі для переміщених осіб в американській окупаційній зоні Німеччини] Одного разу в нашому таборі проходив концерт хору бандуристів - ми відчули страшенну ностальгію за Україною і майже всі плакали від щастя та від жалю, що не можемо повернутися на рідну землю. Моє щастя тривало недовго: я захворів, мене забрали до госпіталю в Мюнхені й поставили діагноз - виразка шлунку. Така була ціна за те, що я дозволяв собі жирну їжу в необмежених кількостях, працюючи мискомиєм на кухні при американській армійській частині. Я пробув у лікарні чотири місяці. За цей час мій шлунок ще не досить загоївся, але сусід по палаті, єврейський лікар з Литви, що був там в якості пацієнта, прошепотів мені: “Я не маю права давати жодних порад, але тобі треба забиратися звідси і спробувати жити нормальним життям, а коли тобі буде шістдесят років, подумаєш, як лікувати свій шлунок”. Він був мудрою людиною. […]
[…] Якось я почув розмову між моїм братом Міськом та чоловіком сестри Ярославом, який на 20 років був старший за мене. Місько казав: “Я очікую від людей тільки добрих речей, але, може, матиму кілька розчарувань у моєму житті”. Ярослав відповів: “А я не чекаю від людей нічого доброго. Якщо хтось зробить щось добре для мене, це буде приємною несподіванкою”. За життя Міську ніколи не траплялися неприємні несподіванки, а Ярославу - жодних приємних. Як і Місько, я вірив у добро в людях. Розмова, яку випадково почув, укріпила мою віру та ставлення до цього. Пізніше в житті, читаючи про китайські філософські дебати, які 2500 років тому відбувалися впродовж 150 років, я зрозумів, що більшість людей наділені й добрим, і поганим. Зі свого досвіду переконався, що якщо ти бачиш добро в людях, з якими спілкуєшся, це стимулює усе добре, що є в них. Воно набирає більшої питомої ваги й більше впливає на їхнє думання та поведінку. […]
[…] Так протягом тих кількох місяців сформувалися або укріпилися деякі з моїх основних принципів і ставлень до життя. Багато з них прийшли від Міська, а саме: віра у добро в людях, впевненість у власних силах і можливостях (якщо не знаю чогось, я навчуся цього), розуміння потреби постійно вчитись. Батько також час від часу казав мені деякі прислів’я, наприклад - “не святі горшки ліплять”, що означало: те, що роблять інші, ти теж можеш робити. Інше прислів’я - “м’яко стелиш, добре спиш” значило, що кожен сам є творцем своєї долі. І ще одне - “брехнею можна дійти до краю світу, але назад дороги не буде”, що значило “говори правду”. Це все можна підсумувати так: “твоє майбутнє здебільшого у твоїх руках”, “ти можеш робити в житті усе, що сам вибереш” та “кажи правду”. Людині не потрібно набагато більше керівних принципів, щоб розпоряджатися власним життям. […]
[…] [1948 рік, йдеться про перебування автора у Канаді, де він, відпрацювавши рік лісорубом й деякий час пропрацювавши барменом, зумів поступити на інженерний факультет Торонтського університету] Фактично у мене була чотирирічна перерва в навчанні з 1944-го по 1948-й рік, тому я дістав буклет для ветеранів війни про те, як навчатись. Він мені сподобався і я чітко дотримувався його принципів наступні чотири роки. Там було десять заповідей, які починалися так:
1. Залишатися в доброму здоров’ї.
2. Мати досить часу для дозвілля.
3. Висипатися.
4. Навчатися у визначені періоди, маючи для кожного періоду чітку мету. Потрібно вчитися періодами з максимальною тривалістю в одну годину і робити перерви приблизно по десять хвилин між навчальними періодами. […]
[…] [1952 рік] Впродовж кількох останніх місяців перед випуском багато рекрутерів із різних великих підприємств організовували презентації їхніх компаній в студмістечку і навіть проводили попередні співбесіди для зацікавлених кандидатів. У післявоєнний час попит на інженерів був дуже великий. Із моїми оцінками я мав багато пропозицій, особливо від американських компаній. Багато з них одразу ж відкидав. Ось один приклад: віце-президент американської нафтової компанії “Тексако” наголошував на відмінній пенсії в кінці кар’єри, яку пропонувала його компанія. Я був шокований і запитав: “Ви що - збираєтеся спокусити нас пенсією, яку ми отримаємо, коли пропрацюємо 40 років у вашій компанії, не згадуючи нічого про цікавість праці, виклики, високі вимоги?” Віце-президент щось пробурмотів, але я миттю вийшов з кімнати, навіть не попрощавшись із ним. […]
[…] [1952 рік, автор повертається зі Світової асамблеї молоді у Дакарі, де він був представником Канадської асоціації молоді] На зворотному шляху під час дводенної зупинки на одному з Карибських островів я усвідомив, яким тісним ставав світ. Я читав книгу австрійського журналіста, який був в Україні в роки Другої світової і описував події з німецького боку. Під час перебування у Харкові він розмовляв з офіцером танкової дивізії. Відклавши книгу, я зав’язав розмову з чоловіком, схожим на німця, який сидів за сусіднім столом. Він і був німець. Чоловік відмінно говорив англійською, тож мені не довелось використовувати свою обмежену німецьку. Він сказав, що є представником компанії “Сіменс” (Siemens) і продає медичне обладнання до країн Центральної Америки. Дізнавшись, що я українець, зазначив, що був в Україні під час війни. Після кількох запитань виявилось, що він був тим самим офіцером танкової дивізії, про якого написав австрійський журналіст у своїй книзі. Чи світ справді стає тіснішим, чи це мені щастило на такі збіги? […]
[…] [1957 рік, автор - студент Центру навчання менеджменту в Женеві] Вільгельм Рипке [викладач Вищої школи міжнародних студій в Женеві, батько концепції соціальної ринкової економіки, радник з економічних питань канцлера Аденауера] дуже відрізнявся. Його мова була майже по-німецьки правильною за структурою. Він у деталях пояснював, як працює економіка, які зв’язки між економікою та політикою важливі в його типі соціальної ринкової економіки, де роль уряду була визначною. Рипке не вірив у “невидиму руку ринку”. Він дав концептуальне підґрунтя для мого переконання, що бізнес і економіка існують для того, щоб забезпечити потреби людей, відкидаючи те, що завдання людей було тільки працювати для забезпечення ефективної економіки, прибуткового бізнесу та збагачення власників. Рипке жив у Женеві, тому дав цілі серії лекцій у ЦНМ, і саме від нього я дізнався про ключові елементи економіки задовго до того, як вирішив зробити докторат на факультеті економіки й суспільних наук. З виду він був дуже серйозною, строгою людиною, проте, коли якось я спитав його: “Чи не обтяжливо вам жити зі слуховим апаратом?”, він усміхнувся й сказав: “Навпаки. Я часто знімаю його і це рятує мене від того, щоб чути багато дурниць”. Він мав добре почуття гумору. […]
[…] [1960/61 рр., автор перший рік працює викладачем у ЦНМ] В кінці року я склав [зі своїх студентів] список команди вищого керівництва, яке б хотів мати, якби управляв багатомільярдною компанією. […] Троє з чотирьох кандидатів у моєму списку зробили навіть кращі кар’єри, ніж я очікував. З усіма я підтримував контакт. З подібних прикладів дійшов висновку, що можна безпомилково оцінити потенціал людей, які продемонстрували свої здібності після 6-8 років професійної діяльності. Пізніше я зрозумів, чому родина Валленберг, яка контролювала так багато шведських компаній, обирала людей у віці між 32 та 35 роками на пост президента компанії. […]
фото Ярослава СТАНЧАКА
[…] [1945 рік, автор перебуває в таборі для переміщених осіб в американській окупаційній зоні Німеччини] Одного разу в нашому таборі проходив концерт хору бандуристів - ми відчули страшенну ностальгію за Україною і майже всі плакали від щастя та від жалю, що не можемо повернутися на рідну землю. Моє щастя тривало недовго: я захворів, мене забрали до госпіталю в Мюнхені й поставили діагноз - виразка шлунку. Така була ціна за те, що я дозволяв собі жирну їжу в необмежених кількостях, працюючи мискомиєм на кухні при американській армійській частині. Я пробув у лікарні чотири місяці. За цей час мій шлунок ще не досить загоївся, але сусід по палаті, єврейський лікар з Литви, що був там в якості пацієнта, прошепотів мені: “Я не маю права давати жодних порад, але тобі треба забиратися звідси і спробувати жити нормальним життям, а коли тобі буде шістдесят років, подумаєш, як лікувати свій шлунок”. Він був мудрою людиною. […]
[…] Якось я почув розмову між моїм братом Міськом та чоловіком сестри Ярославом, який на 20 років був старший за мене. Місько казав: “Я очікую від людей тільки добрих речей, але, може, матиму кілька розчарувань у моєму житті”. Ярослав відповів: “А я не чекаю від людей нічого доброго. Якщо хтось зробить щось добре для мене, це буде приємною несподіванкою”. За життя Міську ніколи не траплялися неприємні несподіванки, а Ярославу - жодних приємних. Як і Місько, я вірив у добро в людях. Розмова, яку випадково почув, укріпила мою віру та ставлення до цього. Пізніше в житті, читаючи про китайські філософські дебати, які 2500 років тому відбувалися впродовж 150 років, я зрозумів, що більшість людей наділені й добрим, і поганим. Зі свого досвіду переконався, що якщо ти бачиш добро в людях, з якими спілкуєшся, це стимулює усе добре, що є в них. Воно набирає більшої питомої ваги й більше впливає на їхнє думання та поведінку. […]
[…] Так протягом тих кількох місяців сформувалися або укріпилися деякі з моїх основних принципів і ставлень до життя. Багато з них прийшли від Міська, а саме: віра у добро в людях, впевненість у власних силах і можливостях (якщо не знаю чогось, я навчуся цього), розуміння потреби постійно вчитись. Батько також час від часу казав мені деякі прислів’я, наприклад - “не святі горшки ліплять”, що означало: те, що роблять інші, ти теж можеш робити. Інше прислів’я - “м’яко стелиш, добре спиш” значило, що кожен сам є творцем своєї долі. І ще одне - “брехнею можна дійти до краю світу, але назад дороги не буде”, що значило “говори правду”. Це все можна підсумувати так: “твоє майбутнє здебільшого у твоїх руках”, “ти можеш робити в житті усе, що сам вибереш” та “кажи правду”. Людині не потрібно набагато більше керівних принципів, щоб розпоряджатися власним життям. […]
[…] [1948 рік, йдеться про перебування автора у Канаді, де він, відпрацювавши рік лісорубом й деякий час пропрацювавши барменом, зумів поступити на інженерний факультет Торонтського університету] Фактично у мене була чотирирічна перерва в навчанні з 1944-го по 1948-й рік, тому я дістав буклет для ветеранів війни про те, як навчатись. Він мені сподобався і я чітко дотримувався його принципів наступні чотири роки. Там було десять заповідей, які починалися так:
1. Залишатися в доброму здоров’ї.
2. Мати досить часу для дозвілля.
3. Висипатися.
4. Навчатися у визначені періоди, маючи для кожного періоду чітку мету. Потрібно вчитися періодами з максимальною тривалістю в одну годину і робити перерви приблизно по десять хвилин між навчальними періодами. […]
[…] [1952 рік] Впродовж кількох останніх місяців перед випуском багато рекрутерів із різних великих підприємств організовували презентації їхніх компаній в студмістечку і навіть проводили попередні співбесіди для зацікавлених кандидатів. У післявоєнний час попит на інженерів був дуже великий. Із моїми оцінками я мав багато пропозицій, особливо від американських компаній. Багато з них одразу ж відкидав. Ось один приклад: віце-президент американської нафтової компанії “Тексако” наголошував на відмінній пенсії в кінці кар’єри, яку пропонувала його компанія. Я був шокований і запитав: “Ви що - збираєтеся спокусити нас пенсією, яку ми отримаємо, коли пропрацюємо 40 років у вашій компанії, не згадуючи нічого про цікавість праці, виклики, високі вимоги?” Віце-президент щось пробурмотів, але я миттю вийшов з кімнати, навіть не попрощавшись із ним. […]
[…] [1952 рік, автор повертається зі Світової асамблеї молоді у Дакарі, де він був представником Канадської асоціації молоді] На зворотному шляху під час дводенної зупинки на одному з Карибських островів я усвідомив, яким тісним ставав світ. Я читав книгу австрійського журналіста, який був в Україні в роки Другої світової і описував події з німецького боку. Під час перебування у Харкові він розмовляв з офіцером танкової дивізії. Відклавши книгу, я зав’язав розмову з чоловіком, схожим на німця, який сидів за сусіднім столом. Він і був німець. Чоловік відмінно говорив англійською, тож мені не довелось використовувати свою обмежену німецьку. Він сказав, що є представником компанії “Сіменс” (Siemens) і продає медичне обладнання до країн Центральної Америки. Дізнавшись, що я українець, зазначив, що був в Україні під час війни. Після кількох запитань виявилось, що він був тим самим офіцером танкової дивізії, про якого написав австрійський журналіст у своїй книзі. Чи світ справді стає тіснішим, чи це мені щастило на такі збіги? […]
[…] [1957 рік, автор - студент Центру навчання менеджменту в Женеві] Вільгельм Рипке [викладач Вищої школи міжнародних студій в Женеві, батько концепції соціальної ринкової економіки, радник з економічних питань канцлера Аденауера] дуже відрізнявся. Його мова була майже по-німецьки правильною за структурою. Він у деталях пояснював, як працює економіка, які зв’язки між економікою та політикою важливі в його типі соціальної ринкової економіки, де роль уряду була визначною. Рипке не вірив у “невидиму руку ринку”. Він дав концептуальне підґрунтя для мого переконання, що бізнес і економіка існують для того, щоб забезпечити потреби людей, відкидаючи те, що завдання людей було тільки працювати для забезпечення ефективної економіки, прибуткового бізнесу та збагачення власників. Рипке жив у Женеві, тому дав цілі серії лекцій у ЦНМ, і саме від нього я дізнався про ключові елементи економіки задовго до того, як вирішив зробити докторат на факультеті економіки й суспільних наук. З виду він був дуже серйозною, строгою людиною, проте, коли якось я спитав його: “Чи не обтяжливо вам жити зі слуховим апаратом?”, він усміхнувся й сказав: “Навпаки. Я часто знімаю його і це рятує мене від того, щоб чути багато дурниць”. Він мав добре почуття гумору. […]
[…] [1960/61 рр., автор перший рік працює викладачем у ЦНМ] В кінці року я склав [зі своїх студентів] список команди вищого керівництва, яке б хотів мати, якби управляв багатомільярдною компанією. […] Троє з чотирьох кандидатів у моєму списку зробили навіть кращі кар’єри, ніж я очікував. З усіма я підтримував контакт. З подібних прикладів дійшов висновку, що можна безпомилково оцінити потенціал людей, які продемонстрували свої здібності після 6-8 років професійної діяльності. Пізніше я зрозумів, чому родина Валленберг, яка контролювала так багато шведських компаній, обирала людей у віці між 32 та 35 роками на пост президента компанії. […]