Політичне «галичанство» у сприйнятті П. Скоропадського
Автор: Пиріг Руслан
Джерело: Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси / НАН України. Інститут історії України. - К.: Інститут історії України, 2011. - C. 269-278.
[…] Для даного дослідження спогади П.Скоропадського важливі не лише як джерело фактологічної інформації, але й як можливість з‘ясування світоглядних підвалин його ментальності, які виступали визначальним чинником у формуванні бачення моделі української держави, оцінки тогочасних політичних сил, своїх прихильників і опонентів. Саме у цьому контексті автор намагається дослідити сприйняття П.Скоропадським однієї з гілок українства - галичан, їх місця і ролі в національному русі та державному будівництві, а також детермінованість оцінок політичного «галичанства» роздвоєною ментальністю гетьмана. Невід‘ємним атрибутом цього дослідження має бути визначення змістовної сутності багатьох термінів, якими послуговується П.Скоропадський при оцінці українського національного руху, конотації їхнього значення.
Комплексний аналіз термінології, яку застосовував гетьман при визначенні ідейно-політичної сутності різних течій українського національного руху та характеристики провідних діячів, подає досить широкий діапазон дефініцій. Найбільш уживане «украинцы» - призначаються для кваліфікації антиросійськи налаштованої частини українського політикуму. У такому ж сенсі він розуміє й словосполучення «украинские круги», «щирые украинцы». Зустрічається й термін «узкое украинство», визначене як продукт експорту з Галичини. Діячів типу М.Міхновського П.Скоропадський відносив до «крайне шовинистического украинского направления», підкреслюючи, що навіть «украинцы» попереджували його про небажаність запрошення того на державну службу.
Терміни «галичане», «галицийское украинское направление», «галицкая ориентация», «галицкая закваска» та інші, вживаються автором спогадів здебільшого не у сенсі територіальному, а насамперед для характеристики шовіністичного, антиросійського ідейного напрямку. Тому у сенсі політичному до кола галичан він відносив не тільки західноукраїнських політиків, але й В.Винниченка, С.Петлюру, Д.Дорошенка та інших. Отже, на думку П.Скоропадського, «украинцы» «галичане», «украинцы галицкой закваски» були уособленням політичних сил самостійницького спрямування з рельєфною антиросійською налаштованістю.
Яке ж українство П.Скоропадський вважав «чистим», «здоровим»? Відповідь на це запитання знаходимо у міркуваннях щодо походження та сутності його власного українського патріотизму, який був успадкований від батька, діда та формувався під впливом відомих українських діячів П.Дорошенка, В.Горленка, Я.Новицького. Він наголошує, що не дивлячись на відірваність від батьківщини, постійно займався історією Малоросії, палко любив Україну, благодатну землю з славним історичним минулим.
Далі він вказує на докорінні відмінності між ним і «украинскими кругами», які полягають в тому, що останні, люблячи Україну, ненавидять Росію, а у нього цієї ненависті немає. Він любить російську мову, а «украинцы» її не можуть терпіти. Він любить середню Росію, Московщину - вони ж вважають її гидкою. Він вірить у велике майбутнє Росії - «украинцы» у нього не вірять і т.д. П.Скоропадський робить досить категоричний висновок: «немає жодного пункту, в якому б я з ними в цих питаннях сходився».
Без сумніву, до кола «чистих українців» П.Скоропадський відносив голову уряду Ф.Лизогуба. На його думку, прем‘єр «був українець, любив Україну і цілком віддався створенню України, звичайно, без усякої ненависті до Росії.» Коли гетьман закидав Ф.Лизогубу, що треба зважати на український рух, той відповідав: «Да я сам украинец, почище их, к чему мне с ними говорить? Мой предок полковник Лизогуб, а это что за господа?!» Такої ж думки притримувався гетьман і про міністра освіти М.Василенка, вважав що той був добре обізнаний з українським питанням, але, як людина чесна, не міг заперечувати значення російської культури і ставився до українства свідомо, без шовінізму і без будь-якої нетерпимості .
У спогадах містяться цікаві міркування щодо «українськості» міністра юстиції М.Чубинського: «Чистий українець, його батько написав гімн... «Ще не вмерла Україна». Однак це не завадило тому, що Чубинського - сина «украинцы» не визнавали. П.Скоропадський наголошує, що за їхніми поняттями, необхідно було в міністерство набрати лише людей «крайнього українського-галицького гатунку, ярих шовіністів».
Серед членів уряду єдиним кого П.Скоропадський повністю зараховував до «шовіністично налаштованих українців» був міністр закордонних справ, відомий український діяч Д.Дорошенко. На думку гетьмана, той «вів тільки галицьку політику. Він був там раніше. У нього було багато друзів у Львові, і він постійно возився з цими українськими справами». Врешті П.Скоропадський усвідомив, що занадто згустив фарби в ідеологічному портреті Д.Дорошенка і вніс певну корекцію: «Він був українцем, але дещо пом’якшеного типу в сенсі шовінізму».
П.Скоропадський визнавав, що помилився у Д.Донцові, якого призначив керівником Українського телеграфного агентства, оскільки «фізіономія його при роботі в уряді з‘ясувалася зовсім не такою, як я очікував, а головне, що мені у ньому не подобалося, це його крайня галицька орієнтація».
Такі характеристики були обумовлені глибокою переконаністю гетьмана, що серед галичан багато вузьких фанатиків, особливо через сповідування ідеї ненависті до Росії. Саме таких людей й засилала в Україну австрійська влада. Він вважав, що українсько-російські антагонізми, ненависть до росіян розжеврюються уніатськими священиками.
Водночас П.Скоропадський визнавав, що уніатство велика сила. Він залишив досить докладні міркування щодо постаті митрополита А.Шептицького, вважаючи його людиною надзвичайно розумною і спритною, яка користується будь-яким зручним випадком для добування собі презелітів (навернених в уніатство - Р.П.). Далі П.Скоропадський пише, що читав звернення Шептицького, які здатні «захопити українця і душею, і тілом, граючи на національному почутті і любові до України». Гетьман був змушений визнати, що уніатство все більше імпонує нашій українській молоді. Він зауважує, що коли б наше вище духовенство брало приклад у цьому відношенні з Шептицького, то «ми б усі палали любов‘ю до нашої віри». Донька П.Скоропадського Єлизавета згадувала, що батько з повагою ставився до греко-католицької церкви і вважав, що було б великим лихом, як би постала яка-небудь релігійна боротьба між православними і греко-католиками.
Аналізуючи становище в Україні після приходу німецьких військ, майбутній гетьман прийшов до висновку, що владні політичні сили українських есерів і есдеків інтелектуально були безсилі вивести країну на творчий шлях. Головною ж перешкодою був «той шовіністичний галичанський український напрямок, який нашій народній масі зовсім не так подобався, як про це думали сучасні вожді українства».
Ці роздуми привели його до усвідомлення необхідності створити демократичну партію і зовсім не обов‘язково соціалістичну. Ця партія сповідувала б українство, але не крайньо шовіністичне, ставлячи завдання розвитку української культури і не виховуючи ненависті до всього російського. Така партія уявлялася П.Скоропадському «певним компромісом, як справа, так і зліва, в соціальному відношенні й у великоруському й в українському питаннях в сенсі націоналістичному».
Слід відзначити, що створена навесні 1918 р. П.Скоропадським політична організація виразно консервативного спрямування-Українська народна громада виробила власну програму, яка чітко відображала завдання такої серединної лінії «вести до компромісів між власністю і незаможними, між великоросами і українцями». Як відомо, ця організація не перетворилася в політичну партію, а виконавши роль інструменту державного перевороту, припинила існування.
У березні 1918 р. розмірковуючи про політичну постать, яка б змогла очолити «сильну і приязну до народу владу», П.Скоропадський прийшов до висновку, що серед українських діячів такої людини немає. Всі вони, на думку гетьмана, мрійники або крайні шовіністи галичанської орієнтації, а відтак за ними ніхто з великоросів не піде. Серед останніх такої фігури те ж не було, та й українці цього б не допустили.
П.Скоропадський приходить до висновку, «що дійсно найбільш підходящий - я». Обгрунтовує це тим, що він відомий як в українських, так й великоросійських колах, і йому легше буде примирити ці два полюси. Правобережні політики-католики нічого до нього не повинні мати. Знаним він був й в армії.
Гетьман зізнається, що в той час подумав про Петлюру, але відкинув таку думку. Мотивує це він тим, що «Петлюра честолюбний, ідеаліст без будь-якого розмаху, а головне - за ним пішли б тільки крайні ліві кола України і галичани, потім він не стільки державний діяч, стільки партійний, а це для творення держави не годиться».Ще раз повернувшись до постаті Петлюри, він резюмує «головне-його галичанська закваска, вона нам не підходить». І тут же додає, що проти галичан нічого не має і поважає їх за сильну любов до батьківщини.
П.Скоропадський також вважав й В.Винниченка політиком з «галицькою орієнтацією, абсолютно нам російським українцям не властивою, з уніатством, з крайньою соціалістичною програмою...». Зауважимо, що визначення «російські українці» у тексті спогадів зустрічаються у сенсі «наддніпрянські» чи «підросійські».
Вже ретроспективно П.Скоропадський намагається окреслити підвалини національної політики. Як і в інших сферах державного будівництва, вона позначена намаганнями провести якусь серединну лінію, а відтак нерідко виглядає досить суперечливою. Зокрема, він вважав, що врятувати Україну можна, «висунувши сильно український націоналізм, але не на шкоду російським культурним починанням і не виховуючи ненависті до Росії, а даючи вільно розвиватися здоровим починанням українства». П.Скоропадський наголошує, що тяжіння до Галичини і галицького світогляду він не хотів, вважаючи, що це «привело б нас до духовного і фізичного зубожіння».
П.Скоропадський порівнював наддніпрянську інтелігенцію з галицькою. Він вважав, що розвиток революції склався щасливо для українського руху, закрутив голови його лідерам і вони «закусили вудила». Галичани інтелігентніші, але, на жаль, їхня культура надто різниться з нашою. З точки зору соціальної галичани поміркованіші, вони навіть не соціалісти, а просто дуже демократично налаштовані люди. У цьому відношенні вони були б дуже нам корисні і стримали б запал нашої інтелігенції, вихованої в російських школах з усіма їх негативними рисами. Але через ненависть до Великоросії доводилося багато з ними боротися.
Водночас П.Скоропадський досить детально зупиняється й на українофобстві правих російських кіл, вважає їх поведінку нестерпною, особливо в час його гетьманства, коли в Україні «зібралася ледве чи не вся інтелігентна Росія». Він наголошує, що вони абсолютно не розуміли українства, вважаючи його вигадкою німців і австрійців задля послаблення Росії. А насправді ж українство іманентно властиве для місцевого населення, особливо для дрібної інтелігенції, сільського священицтва тощо.
П.Скоропадський погоджувався, що спілкування з Галичиною мало велике значення для посилення української ідеї серед певних кіл. Але це спілкування було природним, а не шляхом підкупу та агітації. Він визнавав роль Львова в цих процесах, оскільки відношення до всього українського тут було вільним. Великороси не визнають української мови, стверджуючи, що «це галицька говірка, яка нам не потрібна, вона потворна, це набір німецьких, французьких і польських слів, пристосованих до української мови».
Гетьман погоджується, що деякі галичани говорять і пишуть своєю мовою, що їх багато в окремих міністерствах і вони «дратують публіку своєю говіркою». В той час як існує літературна українська мова, хоч і недостатньо розвинута в деяких спеціальних галузях, зокрема в судочинстві.
П.Скоропадський не один раз розмірковує про галицьку культуру, наголошуючи на її меншовартості. Він переконаний, що вузьке українство виключний продукт, завезений з Галичини, культуру якої цілком пересаджувати нам немає ніякого сенсу, ніяких даних на успіх немає і є просто злочином, так як там, власне, й культури немає». Це наслідок того, що галичани живуть об‘їдками з німецького і польського столу. І вже одна їхня мова це ясно відображає, де на п‘ять слів чотири польського і німецького походження. Далі він ще раз засвідчує власну повагу до галичан за їх глибоку відданість батьківщині і дійсний демократизм. Врешті він визнає, що у галичан все ж є освічений клас, а це дає впевненість у тому, що вони зуміють зберегти свою народність. Як бачимо, у цих міркуваннях гетьмана чимало суперечливих тез.
П.Скоропадський був переконаний, що великороси і «наші українці» створили спільними зусиллями російську науку, російську літературу, музику і живопис, і відмовилися від цього свого високого і гарного для того, щоб взяти те убозтво, яке нам українцям, так наївно люб‘язно пропонують галичани, просто смішно і немислимо. Для посилення власної аргументації він залучає авторитет Т.Шевченка, наголошуючи, що той від російської культури ніколи б не відмовився і не бажав, щоб українці від неї відмовлялися.
Хоч П.Скоропадський і сприймав галичан як носіїв українського шовінізму, на державний службі гетьманату перебувало багато вихідців з західноукраїнських земель. Особливо широко залучав їх до роботи у МЗС Д.Дорошенко. Зокрема, на посаду свого радника він запросив відомого галицького діяча, депутата австрійського парламенту Л.Цегельського. У цьому ж міністерстві на посаді заступника директора департаменту працював галичанин В.Оренчук. Буковинський діяч Є.Лукасевич був призначений послом до Швейцарії. Інший буковинець А.Галіп не тільки займав посаду заступника міністра, але й входив до близького оточення гетьмана. Призначення на всі ці посади погоджувалися з главою держави.
Спогади П.Скоропадського свідчать, що він до кінця не усвідомив, або ж не хотів публічно визнавати справжніх причин падіння гетьманату. Він вважав це справою рук українських соціалістичних партій, які побачили заманливу перспективу захопити Україну перед приходом Антанти. Він вбачав також прошуки галичан, які підбивали лідерів соцпартій до виступу, бо їм було важливо подати Антанті не справжню картину існуючої України «з різкою гранню між галицькою Україною і нашою», а нібито єдину Україну у всьому ворожу до Росії, при чому в цій Україні головнішу роль грали б самі галичани. П.Скоропадський був переконаний, що це дві різних країни. Вся культура, релігія, світогляд жителів абсолютно у них інші, а тому «наш народ цього не захоче ніколи».
Галицьке питання було важливим чинником у складанні відносин гетьманату з Австро-Угорщиною, репрезентованою в Україні військовими і дипломатами. Стосунки ці були досить складними, а під час і напруженими. Проте українська сторона мала рахуватися з присутністю австрійської військової сили, хоч і вважала Австро-Угорщину молодшим партнером в коаліції центральноєвропейських імперій.
Вибір німцями П.Скоропадського в якості глави Української Держави був підтриманий і австро-угорською стороною. Відразу після вступу до Києва їх військові і дипломатичні представники почали вивчати провідні постаті українського політикуму. Вже у березні уповноважений австро-угорського генерального штабу при уряді УНР майор Фляйшман мав зустріч із Скоропадським. На генерала він справив враження блискучого офіцера, надзвичайно спритного і, очевидно, не дурного, цікавився вільним козацтвом, почесним отаманом якого був П.Скоропадський. З розмови майбутній гетьман зробив втішний для себе висновок про те, що Український корпус і козача організація зробили його відомим у Галичині.
У середині квітня майор австрійської розвідки Фляйшман склав характеристики основних українських державних і політичних діячів, особливо акцентуючи увагу на їхньому германо- чи австрофільстві. На його думку, переважна більшість керівного складу Української Центральної Ради і уряду УНР були прихильниками Німеччини: В.Голубович - «на утриманні у германців», М.Любинський - «цілком в руках німців», О.Жуковський - «німецька кукла» і т.д. Лише самостійники Луценко та Степаненко кваліфікувалися як прихильники Австрії. Причому останній ніби то хотів бачити принца з сім‘ї Габсбургів монархом України.
Фляйшман не обійшов увагою й постать П.Скоропадського, характеризуючи його як лідера новоутвореної національно-демократичної партії (йдеться про Українську народну громаду - Р.П.) і прихильника сильної централізованої влади у формі давньоукраїнського гетьманства.
Майор повідомляв, що в даний час П.Скоропадський працює над доповідною запискою для нього, в якій має викласти свої погляди на українську національну політику і реорганізацію армії. Фляйшман припускав, що генерал може бути залучений на бік Австрії. П.Скоропадський у спогадах відомості про контакти з австрійським представником підтверджує, хоч про підготовку якихось матеріалів для нього нічого не повідомляє.
На відміну від Німеччини Австро-Угорщина мала спільну з Українською Державою нерозв’язану територіальну проблему. За умовами Брестського мирного договору Холмщина і Підляшшя в межах колишньої Холмської губернії були визнані складовою частиною УНР. До того ж за таємними додатками до договору не пізніше 20 липня із східних територій Галичини та Буковини мав бути утворений окремий коронний край у складі Австро-Угорщини. Від самого початку таке рішення зустріло гостре неприйняття з боку польських політичних кіл, які посилили тиск на Відень з метою зірвати реалізацію цих домовленостей.
Австрійці хоч формально й визнали гетьманат, але так і не ратифікували Брестської угоди. Більше того вони домоглися знищення оригіналів (в т.ч. й україномовного) таємного протоколу щодо Галичини, які зберігалися в Берліні. Глава МЗС граф С.Буріан допустив витік інформації з цього питання, поставивши П.Скоропадського у досить скрутне становище. Реакція української сторони на абсолютно недружній акт Відня була досить млявою, оскільки гетьманові стало відомо, що вчинено це було за офіційної згоди Німеччини. Фактично австрійці заперечували легітимність гетьманського правління, вважаючи Україну “невизнаним протекторатом”. Вони також піддавали сумніву титул П.Скоропадського “гетьман всієї України”, побоюючись сепаратистських настроїв у Галичині.
Певне напруження в українсько-австрійські стосунки вносила й та обставина, що ерц-герцог Вільгельм Габсбург , розглядався деякими політичними колами як претендент на український престол. У цей час він очолював один з австрійських військових підрозділів, розквартированих у м. Олександрії. П.Скоропадський визнає, що його непокоїло перебування в Україні нащадка австрійської корони. Гетьман вважав, що цей молодий чоловік «ґрунтовно готувався до своєї ролі, оскільки він вивчив українську мову, ходив в українській сорочці і своєю поведінкою привертав на свій бік українців шовіністичного відтінку».
Дійсно такі наміри у молодого і амбітного ерц-герцога були. Щодо цього він, навіть, радився з імператором Карлом І. Цісар застерігав небожа від прийняття будь-яких пропозицій, вважаючи, що «кандидатура ерц-герцога на Україні, звичайно, викликала б великі труднощі у взаємовідносинах з Німеччиною». Крім того, за нинішніх умов важко встановити, яка в дійсності воля більшості українського народу. І все ж П.Скоропадський був переконаний, що це прошуки проти нього уніатів і Віденського двору. Врешті через німецьке командування і посольство гетьман домігся переводу у жовтні 1918 р. В.Габсбурга з України.
Природно, що найвищі керівники Австро-Угорщини зовсім не бажали зміцнення української державності і не вірили в перспективу її розбудови. Зокрема, начальник австрійського генерального штабу А.Арц не виключав, що “гетьманство залишиться як коротке інтермеццо”. Він також вважав, що гетьманство Скоропадського німцями й задумане тільки як фундамент для розв’язання російського питання.
Австрійський імператор Карл І у листі до ерц-герцога Вільгельма у травні також писав: “Тепер ще цілком неможливо передбачити чи зміцниться гетьманський режим надовго. Якщо Скоропадський буде скинутий, то це буде тільки епізодом, який нас мало торкатиметься”. Прогноз цісаря справдився, але дещо в іншій послідовності. Спочатку впав його трон, потягнувши за собою й повалення українського гетьмана.
NB Оцифровано з просвітницькою метою в рамках проекту "Архів партії". Авторські права визначаються згідно з відповідним законодавством. Точка зору автора не обов'язково співпадає з думкою власника цього ЖЖ.