«Життя Пі». Сам у човні, не рахуючи тигра
Ще невідомо, скільки золотих статуеток візьме творіння Енга Лі, однак поза сумнівом - усі 11 номінацій цілком заслужені. Тайванець зняв кіно, у якому ідеальна картинка - не самоціль, а засіб усвідомлення філософської притчі з “подвійним дном”. Півтори години дрейфування шлюпки, хижак, готовий роздерти тебе при найменшій слабкості, надія та відчай, пошук Бога - і безмежний Тихий океан навколо.
Про виживання в екстремальних умовах знято немало фільмів, а “Мільйонер з нетрів” довів, що тріумфувати на Оскарі можна і з індійською тематикою. Однак екзотична Азія і порятунок після катастрофи - лише фон до стосунків смаглявого хлопця і смугастої тварини, котрі б не зблизилися в будь-якій іншій ситуації. Від смертельної ворожнечі до погляду, що зупинив занесену руку, спільної мандрівки і закономірного розставання.
Чудова ілюстрація вислову Канта про “Зоряне небо над головою і моральний закон всередині нас” - невимовно прекрасна природа і змучений підліток, який в безвихідному становищі шукає духовну опору. Режисер правильно вирішив обійтися без відомих акторів (окрім свіжоспеченого громадянина Росії) - дебютант Сурадж Шарма відмінно впорався зі складним завданням розкрити внутрішній світ героя. Не підвели й інші Пі, сформувавши цілісний образ - від релігійної дитини до чоловіка, що знайшов гармонію в собі.
Але при всій повазі до людських персонажів, усіх переграв створений за допомогою комп'ютерних технологій бенгальський тигр. Страшний, кумедний і зворушливий водночас Річард Паркер не лише рятує Пісіна від самотності, а й надає сенс його подальшому існуванню. Витримати голод, шторм, вирватися з моторошного острову сурікатів і врятуватися після семи місяців злигоднів вони могли тільки разом.
Фільм справедливо став одним з головних претендентів на Оскар. Режисура і оператор, сценарій і саундтрек - усе на найвищому рівні, хоча треба ознайомитися з рештою номінантів. При всій симпатії до “Хоббіта: Несподівана подорож” мушу визнати, що “Життя Пі” - сильний конкурент у боротьбі за “Кращі візуальні ефекти” і “Роботу художника-постановника”. Тож єдиним недоліком стали сусіди по залу - гламурне кісо, що постійно тринділа по мобільному і гигикання інтелектуалів-тінейджерів.
Безумовний шедевр, який наприкінці ставить перед глядачем серйозну дилему - що обрати, кожен вирішує самостійно. Доречно процитувати інше хороше кіно - “Припускаю, що я Роберт Портер, якщо Ви припустите можливість того, що я з Ка-Пекс”.
Костянтин Єлішевич