Я не забыла тебя, Куренёвка.
Когда я была журналистом...
когда была я журналистом активным, бегающим...
Этот день - он был одним из дней моего личного траура. Потому что если что-то берёшься расследовать, закапываешься в давнюю историю, перебираешь архивы, ползаешь пузом по карте, карандашом очерчивая давние круги ада, топаешь ногами по изменённой топографии мест - то уже не можешь не пережить, не пропустить это через себя.
Как будто ты там был, как будто тебя нёс селевой поток, словно это ты три дня умирал, вжатый в другие тела, и без надежд на спасение.
Когда я была журналистом, я мечтала найти акробатов - тех цирковых акробатов, которые летали на тросах, прикрепленных к вертолётам - и выдёргивали из грязи людей.
Журналисты, дарю. Об этом мало кто знает.
Тех акробатов я так и не нашла.
Сейчас я занята другим. Я сейчас вместе с вами делаю историю - чтобы когда-то кто-то ползал пузом по карте, топал ногами по изменённой топографии, восстанавливал имена и лица...
Но, как сказала Кэтрин Кин:
- Без прошлого нет будущего...
Я не забыла тебя, Куренёвка.
(текст старый, очень старый, с тех пор многое узнали, много прочтений изменилось - я же даю просто текст, ок? Спорный и в чём-то даже смешной мой старый текст как салют Куренёвке, и моему журналистскому прошлому салют)
ПРОСТА ЗАГАДКА КУРЕНІВКИ
Діана Макарова
ЛЕГЕНДИ КУРЕНІВКИ
А одного разу до Києва приїхали разом з мамою двоє школярів. Для двох підлітків, брата й сестри з далекого села то стало подією, що вразила на все життя. У мами були свої “дорослі” справи - вона приїхала у відрядження. Дітям запропонували вивчати Київ. Дітям поталанило - допомогати їм у тому згодилась старенька Харитина Петрівна, троюрідна тітка, в якої, власне, й зупинилась сім я. Старенька не мала дітей та онуків. Метка сухенька спортсменка, комуністка (якась бо навіть персональна пенсіонерка), - вона охоче стала гідом для дітей на тиждень. Вставали рано, вмивались холодною водою, робили зарядку (діти у квартирі, ліниво махаючи руками-ногами, захоплено поглядаючи у вікно - а там, у дворі, на снігу босоніж Харитина Петрівна робила такі вправи, кульбіти - ото стара!), брали пакунок з пиріжками і йшли, як говорила гід, “бродити”. І, роззявляючи очі та роти на вітрини, небачені в селі, стрибаючи на те диво - ескалатор, слухали жадібно розповіді Харитини Петрівни. Історію Києва, а разом з тим історію України, вкладала вона в юні голови так, як жоден з вчителів історії не міг ні до того, ні після. Центр та окраїни, ліси та парки, гори, спуски з гір, що називались чудернацько - узвози... “А це Куренівка... Було колись таке страхіття тут!..” Тоді ми почули вперше про те, що й досі не кожен з мого покоління знає, що снилось після того не раз мені й брату - чи то юні голови були такими чуйними, чи так розповіла Харитина Петрівна, земля давно їй пухом... Був то 1978 рік.
“... Тут йшла грязюка валом, і вал той ніс гроби, дерева. Зносив будинки, машини, трамваї, забирав людей і ховав під товщею грязі. Стирчали руки, ноги, а порятунку не було. Погнали солдатиків рятувати тих, кого ще можна було витягти. Проклали по багнюці дошки, солдати йшли по дошкам, та й самі падали. Людей невинних загинуло чимало, а солдатиків! Хто їх лічив?..”
... Сьогодні я живу у Києві на вулиці Фрунзе, за кілька кроків від того місця, де сталась жахлива історія, почута у дитинстві. Я знаю більше про ту трагедію, ніж Харитина Петрівна у далекі роки мого дитинства - в основному завдяки публікаціям, що почали з являтись не так давно.
Мільйони кубометрів води, що несуться на житловий масив, тисячі загиблих людей, вал висотою 14 метрів! Радянській владі треба було заховати діяння фашистів, бо під братськими могилами людей, розстріляних у Бабиному Яру фашистами, криються жертви радянської влади та Голодомору. Викладається ще одна можлива причина - прояв владного антисемітизму. Начебто озера були зроблені саме для того, щоб не привертати увагу громадян до масової загибелі євреїв!
Ці жахи читаю я у публікаціях.
Запитую у корінних киян. Тих, що жили тоді, що пошепки передавали одне одному історії смертей та спасіння. Легенди, домисли, правда? Що знав тоді Київ про подію березня 1961 року, якщо навіть всезнаюча мудра Харитина Петрівна вважала, що стався тоді ... прорив каналізації!
“Помста Бабиного Яру”. “Відповідь сплюндрованих могил, не похованих убитих людей - живим”. Така гуляє Києвом містика майже півсторіччя. Як не народитись було легендам, якщо навіть дата трагедії - 13 березня 1961 року - зовсім містична! Як втриматись літераторам, не підхопити легенди й не рознести їх по шпальтам! Тим більш, що так було все утаємничено, ховались кінці у воду, у глину, в пісок...
ПОМИЛКИ ІНЖЕНЕРІВ
Початок тої трагедії криється в зародженні озер.
Масові розстріли київського єврейства у перші дні фашистської окупації, постійні розстріли протягом двох років - результатом стали величезні братські могили на місці природних ярів та траншей. Їх почали затоплювати швидко після війни (1950 р) - навіщо? Для чого потрібно було радянському уряду ховати страшні діяння нацистів, замість того, щоб дбайливо розкопати, витягти трупи, ідентифікувати по можливості, пере захоронити з почестями?.. Замість цього була прокладена труба, по якій йшла пульпа. Яри поступово перетворювались на озера.
“Прошу вас, не пов язуйте Куренівську трагедію з трагедією Бабиного Яру! На місці масових розстрілів озер не було. Озера утворені були нижче. Так, там теж розстрілювали. Але не масово, а локально. Фашисти інтенсивно користувались Бабиним, Кирилівським ярами та траншеями, які викопали курсанти напередодні війни. У ці готові могильники звозились трупи з гестапо, з концтаборів. Але неможливо було по війні розкопувати такі великі площі! Зрозумійте психологію фронтовиків - вони дивились уперед, їм ніколи було оглядатись. Треба було відбудовувати місто.”
Ілля Левітас, Президент фонду «Пам ять Бабиного Яру»
Фронтовики повернулись з перемогою і побачили свої міста в руїнах. Люди повертаються з евакуації - людям треба десь жити. Виникла потреба у цегельних заводах. Для виробництва цегли потрібна глина, а вона залягає іноді дуже глибоко. Знімати шари грунту й вивозити за місто? Громіздко й нерентабельно. Вирішили пускати грунт у яри разом з водою. Чекали утворення водоймищ? Кажуть, ні. Планувалось так - вода просочиться, а грунт лишиться. Доведено - був ряд помилок при проектуванні. Перша помилка - геологічна. Вважалось, що дно суглинкове, а виявилось - глина. Глина не пропустила воду, утворивши щит. Друга помилка - геодезична й гідрографічна. Мали бути краще сплановані витоки з озер, та й чистити частіше їх не задавадило б. Озера стримували греблі і - ось вам! - чергова помилка. Повинні бути ті греблі бетонними, а були вони ... земляними. Були ще й помилки експлуатаційні.
“... робітником Войновичем - одним із свідків трагедії - сказано, що на об єкті водовідводний колодязь не працював кілька років, воду відкачували лише насосною станцією, та й ту потім демонтували. На поверхні озера, а вода стояла там кілька років, навіть розвелась риба...”.
Олександр Анісімов «Куренівський апокаліпсис»
Ще й на цьому базуються підозри у політичному підтексті інженерного рішення - надто багато помилок. Явно дуже поспішали, мало думали, погано рахували...
Кажуть, “травили” ті греблі нещадно, і потоки води були звичайним явищем на Куренівці. Кажуть, начебто, воді завадив просочитись у грунт шар людського жиру, витопленого з людських тіл під час масового спалення тисяч трупів. Напередодні відступу фашисти спалювали “сліди діяльності” - факт відомий. Та чи можливий ТАКИЙ шар жиру?
«УТКИ» НА ОЗЕРАХ КУРЕНІВКИ
“Це повна дурість! І спалення було далеко від того озера, та й взагалі це неможливо!”
Ілля Левітас
"Архітектор Ігнатенко згоден з легендою, що Куренівська трагедія - це акт помсти вищих сил за кров, яка була пролита у Бабиному Яру. Він упевнений, факти підтверджують легенду: коли починалась закладка фундаменту пам ятника, робітники наштовхнулись на шар людського жиру.
“Якби не ця жахлива обставина, то вода фільтрувалася б, а пісок лишався сухим. І трагедії б на сталось.”
Валентина Євсеєва - «Куренівська трагедія - помста за злочини у Бабиному Яру”, “Сегодня”
Такі різні думки - у якій з них істина?
Де місце під пам ятник, а де озера! Між ними сотні метрів. Між 1943 (спалення трупів) і 1950 роками (початок створення озер) - сім років. Дощі, сонце, розкопки комісій... Чи варто розглядати гіпотезу про шар жиру (хоча б з поваги до шанованого архітектора, та до колег по жанру), чи хай пливе ця “уточка”, пущена колись плавати по куренівським озерам - вона не перша й не остання, запущена принаймні по темі Куренівської трагедії.
А як бути з прихованими під товщею води братськими могилами - “фашистськими”, “радянськими”?
“Є відомі місця поховання жертв радянської влади - Лук янівське кладовище й ліс під Бик івнею. Яри навряд чи могли використовуватись для таких могил. Мало хто враховує той факт, що це були населені місця. Тут постійно ходили люди - хоча б на кладовища! Я сам ганяв по тим ярам на велосипеді. Зовсім непідходящими були ці місця для масових таємних поховань. І не вважаю, що радянська влада була настроєна антисемітично. Навпаки, у перші роки після війни скрізь говорили в основному про розстріли євреїв. У виступах, на сторінках газет. Вже потім стали згадувати усіх розстріляних.”
Ілля Левітас
Втім, невідомо. Можливо, дійсно, ніхто нічого не пробував приховати. Просто - виходили з топографії місцевості. Кудись треба було зливати пульпу. У яри найдешевше. А що озера утворились над житловими кварталами (висота - 60 метрів) - кого це особливо хвилювало? Кого хвилює зараз Київське море і стан дамби, яка стримує його? (20 метрів над Києвом).
ПОНЕДІЛОК. 13 березня 1961 року
Повернемось у страшний березневий понеділок 1961 року. Зануримось у цифри і одразу заплутаємось. Є усього кілька цифр, що співпадають в усіх дослідників трагедії Куренівки. 13 березня 1961 року. 6.45 ранку - гребля почала пропускати воду. Потім її знесло і пішов сельовий потік, який ішов з півгодини і накрив 30 гектарів землі. Далі - цифри розбігаються. Висота валу - від трьох метрів до чотирнадцяти. Кількість води - від 60 тис кубометрів до мільйонів і мільйонів. Кількість жертв - від 145 чоловік до 7 тисяч!.. І сталося те зовсім недавно, і свідків були тисячі - чому такі розбіжності? Відповідь частково криється ще у трьох цифрах: лише 31 березня влада спромоглась на скупе повідомлення. Орган ЦККПУ газета “Правда України” надрукувала "Повідомлення Урядової комісії про закінчення розслідування причин аварії намитих земляних мас у Бабиному Яру…". - 145 загиблих, 143 травмованих.
Аж 31 березня. Так довго думали, боялись розголосу? А він і так йшов по країні...
“Ще сім років тому, працюючи над матеріалами для книги “Куренівський апокаліпсис”, я, історик за фахом, до того ж маючий доступ до документів з найбільш строгим грифом “Цілком таємно. Віддруковано у одному екземплярі”, взнав, що записи про померлих в архівних справах за березень 1961 року ... просто відсутні. Із-за древності, з них вилучені сторінки, і, очевидно, дуже глибоко заховані, якщо не знищені. Цвинтарні регістраційні книги з відмітками про дату, місце поховання та прізвищами похованих, яких виявилось дуже багато, адже ховали померлих кожного дня протягом півтора місяця на усіх діючих тоді міських цвинтарях, на деяких закритих і навіть приміських, також не мають сторінок за березень-квітень 1961 року. Додам, що на існуючих могилах загиблих 13 березня 1961 року на Куренівці в більшості відсутні точні дати смерті, а є, наприклад, лише дата погребання. Наприклад, один з трамвайних вагонів з загиблими змогли відкопати лише на 13-й день після катастрофи. А деяких змогли знайти лише через місяць по тому!”
Олександр Анісімов
Отже, радянська влада вправно займалась звичною роботою - приховуванням масштабів трагедії власного нехлюйства. Ті, хто жив при цій ще зовсім недавній владі, розуміють - чиновники змушені були мовчати. Ну, а зараз, коли їх не стримують заборони, можливо, ті з них, хто ще живий, хто приймав участь у розслідуванні та розкопках - скажуть правду?
“Тільки матеріальні збитки склали більш ніж три мільйони карбованців. Грязеві маси повністю чи частково зруйнували 41-й жилий дім, будівлі та споруди трамвайного депо імені Красіна, строй двору управління капітальних ремонтів міськвиконкому, управління енергогосподарства “Київенерго”, рейкозварочного поїзду №5 Південно-Західної залізниці, інших об єктів.
Загинуло 145 чоловік. Підрахунки велись не один день. Усі загиблі були опізнані. Лише один раз родичам видали не того покійника.
...А води у верхів ї третього отрогу Бабиного Яру тоді накопичилось 25-30 тисяч кубічних метрів.”
Леонід Пінський, у 1961 р. - старший слідчий Київської міської прокуратури.
Нова цифра, принаймні для мене. Я вже знаю, що усього озер було три. “Збунтувалось” третє, найближче до Куренівки. (Було воно на місці Кирилівського Яру, який увесь час путають з Бабиним). То на Куренівку йшли мільйони кубометрів води й пульпи чи 25-30 тисяч? З відповіді на це питання можна зрозуміти - 14-метровим був той вал, чи 3-метровим? А вже після чергової відповіді можна буде прикинути хоча б приблизно - так 145 загиблих чи тисячі? Бо якщо підрахувати можливу кількість робітників підприємств, перерахованих колишнім старшим слідчим, якщо прийняти до уваги, що багато хто того ранку не встиг ще прийти на роботу - цілком логічно буде припустити, що радянська влада не дуже багато й замовчувала.
“Куренівська катастрофа знищила 22 приватних одноповерхових будинка, 5 двоповерхових, 12 одноповерхових будинків держфонду, 2 гуртожитка. Загальна площа цих будівель складала 5000 квадратних метрів. Пульпою було знищено депо імені Красіна. Нанесені збитки експериментальному заводу “Укрпромконструктор”, управлінню капітальних ремонтів міськвиконкому, управлінню енергогосподарства “Київенерго”, заводу №5 Південно-Західної залізниці. Це ще майже 9000 квадратних метрів”
Олександр Анісімов.
А це вже один з основних експертів Куренівської трагедії, автор книги “Куренівський апокаліпсис”. Він окрім переліку підприємств та управлінь наводить дані про будинки, де жили люди. Чому колишній слідчий мовчить про ці будинки? Чи міг не знати, чи забув?
Олександр Анісімов давно зробив свої підрахунки. Півтори тисячі загиблих - вважає він. Не більше. Можливо, менше.
ТОПОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ДИЛЕТАНТІВ
Спробуймо зайнятись дилетантською топографією. Вал йшов від озера 800 метрів. Звісно, по дорозі він став нижчим. Ширина його була приблизно з півкілометра.
Ілля Левітас працював тоді у одній з шкіл. Почувши про трагедію, він сів на велосипед і був на місці - вулиця Нагорна - о дев ятій, через півгодини після проходження валу. Він бачив трамвай (один!), який був покритий пульпою до дуг. Тоді виходить, вал був не набагато вищим трьох метрів? І аж ніяк не 14! Ні, поправляють очевидці. Міг бути до 14 метрів, але швидко знизився. Все ж небо людям закривав той вал, що наближався - у цьому очевидці одностайні.
“Після катастрофи, що сталась у столиці України на Куренівці, літаки “Аерофлоту” протягом кількох тижнів змінювали маршрути і облітали це страшне місце, щоб жоден з пасажирів не зміг розгледіти з ілюмінаторів дійсних масштабів трагедії. Кілька днів Київ був відірваний від світу.”
Олександр Анісімов
... Перекрути, кіномеханіку, плівку назад. Пусти у 1978 рік, де Харитина Петрівна показує двом дітям улюблене місто. Я запитаю у неї! Я хочу знати - як усе було. А очевидців стає дедалі менше. Вже треба їх розшукувати. Як шукаю я зараз одного з чотирьох акробатів братів Тишлєр. Вони літали вниз головою на тросах, що звисали з гелікоптерів. Висмикували тих, кого можна ще було висмикнути з багнюки.
Гелікоптер мав площадку у дворі школи №1, що над Подільським узвозом. Там взували гумові чоботи Мікоян з Хрущовим - збираючись на черговий “інспекторський” обліт величезної грязевої плями.
Влада, треба віддати їй належне, відреагувала миттєво. Якщо потік води почав іти о 6.45 (та невже? А ось одна з урятованих каже, що ще вночі на 13 березня вона бігла в нічну зміну на підстанцію, і вже тоді потоки води були чималі! Ще одна загальна цифра спростована), а пульпа ринула о 8.00, представники Москви прилетіли вже о 12.00 дня. До речі, потім усі постраждалі куренівці миттєво отримали квартирні ордери. Чимало - на Дарницю. Через 6 років Ілля Левітас став працювати в одній з дарницьких шкіл. Серед його учнів багато було куренівських переселенців. Якось він провів власне соціальне опитування, задаючи лише одне питання - хто з дітей має у сім ї хоча б одного загиблого під час трагедії. Відповідь - ніхто... Це можна пояснити тим, що люди з житлових будинків в основному встигли врятуватись - гинули ті, хто їхав з інших районів, хто працював на підприємствах.
А що ж ті солдати, які так вразили мою Харитину Петрівну? Чи правда те, що вона розповідала, чи гинули вони під час рятувальних робіт? Хоча б узнати - скільки їх було?
“... зазначу, що вже через п ять років, можливо, ми ознайомимося з деякими новими матеріалами про трагедію, якщо такі є у зберіганні, оскільки на них розповсюджується 50-річна заборона на обнародування. А вони, виходячи з усього, повинні зберігатись у колишньому архіву Комуністичної партії України у Києві, в деякі підвали якого сьогодні простому смертному не пробратись...
До речі, коли у Державному архіву Київської області я з великим трудом вблагав показати мені дуже секретну інформацію Штабу Київського Військового округу за березень 1961 р., сподіваючись вийти на кількість ліквідаторів наслідків Куренівської трагедії і число загиблих при цьому воїнів, то побачив лише архітаємні дані про кількість виданих особистому складу протигазів та чобіт...”
Олександр Анісімов
«Спочатку ми працювали вручну, за допомогою лопат, а коли пригнали екскаватор, почали лунати крики похованих заживо.Ще живих людей чіпляв ківш. Стояти поруч було неможливо. Іноді у ківш попадали руки, ноги, тіла людей, розірваних лавиною. Попадались невимовно знівечені тіла. Всю ніч світили прожектори, які вихоплювали нові подробиці кошмару. Десь відрили групу з дитсадка і вихователя. Потім добрались до заповненого людьми трамваю, повністю похованого під багатометровим шаром пульпи. Цілі тіла звозили на територію Павловської лікарні й складали рядами у клубі. Кілька днів перед будівлею стояв виючий, лементуючий натовп людей, які прийшли шукати своїх рідних»
В.І.Ткаченко, військовий
… УРЯТУВАТИ ТЕЛЕВІЗОР
... І де узяти відповідь на основне питання, яке тривожить мене з дитинства - чому вони не рятувались? Чому не тікали, схопивши дітей, лишаючи речі? У них був запас часу! Що скажеш, мудра Харитино Петрівно?..
Вода текла вранці аномальними, незвичними навіть для низинної Куренівки, струмками, потоками. Люди, що десять років жили “під дамбою”, повинні були зрозуміти - щось тут не так. Розповіді постраждалих вражають. Одні поспішали на роботу, інші відводили дітей до дитсадка - йшло нормальне звичне життя. Навіть коли трамваї вже не пускали - один прорвався! Як же - людям потрібно на роботу! Усі вони й загинули...
Навіть коли вода почала заливати перший поверх гуртожитку на території депо матері дерлись на другий поверх, обіймаючи дітей і ... телевізор. Чи я, людина 21-го сторіччя, просто не розумію, який то був скарб у 1961 - телевізор?
Тринадцатое марта, Куреневка.
Сначала глина, позже вал воды.
У человека буксовала "Волга",
Он думал в ней уехать от беды.
Ему б бежать, минуты не теряя, -
И мог спастись. А он ее толкал.
Дома, машины и людей сметая,
Все приближался трехметровый вал.
Скользили ноги. Падал на колени,
Но поднимался и толкал опять.
Колеса "Волги" видели на гребне,
А он волною сразу был подмят.
Так и случилось, что погиб он вместе
С моим дружком, который в этот день
Случайно оказался в этом месте
И не удрал, а стал спасать людей.
1963
Це написав Льоня Кисельов, тоді ще підліток. Дитя 20-го сторіччя....
... Ми усі - діти 20-го сторіччя і тої країни, що називалась Радянським Союзом. Ми вміємо душе швидко забувати про страшні події. “Довлеет дневи злоба его...” - приходять нові події, ще більш страшні. Чому не рятувались - питання риторичне. Матері мого покоління виносили дітей на пост чорнобильське сонечко, на радіоактивний пісок у квітні 1986 р. Чим закінчились ті прогулянки, знають матері, які тепер лікують страшні діагнози дітей. Чому ми їх не рятували?
Прокрути, механіку, плівку назад. У 1978 - там на засніженому дворі босоніж робить зарядку мудра стара киянка, яка вчила мене пам ятати... У 1961 - там несеться грязевий вал, закриваючи людям небо... У 1950 - там вирішено використовувати пам ять народу у господарських потребах... Оглянемось, згадаємо. Можливо, тоді ми нарешті зрозуміємо, що основна причина Куренівської трагедіі криється у людській психології. Звичайне інженерне нехлюйство, експлуатаційна недбалість, легковажність влади й наша власна. І головне наше уміння - забути про все, як не було. Тому треба досліджувати, знати, як і що було - досконально, пам ятаючи про кожного загиблого й скаліченого, застраховуючи й перестраховуючи самих себе. Чи правда, Харитино Петрівно?..
“Матеріали суду над винними у Куренівській трагедії, були ліквідовані “за давністю терміну зберігання”. Разом з іншими документами, були знищені два особливо цінних тома зі свідченнями очевидців та більшість оперативної фотозйомки з місця подій. Зроблено це вже було на початку 90-х рр. З грубими порушеннями законодавства про зберігання архівних документів. Кудись зникла й документація заводоуправління Петровських цегельних заводів №1 і №2 . Робилось це тому, що жили й живі до сьогоднішнього дня істинні винуватці трагедії”
Олександр Анісімов
когда была я журналистом активным, бегающим...
Этот день - он был одним из дней моего личного траура. Потому что если что-то берёшься расследовать, закапываешься в давнюю историю, перебираешь архивы, ползаешь пузом по карте, карандашом очерчивая давние круги ада, топаешь ногами по изменённой топографии мест - то уже не можешь не пережить, не пропустить это через себя.
Как будто ты там был, как будто тебя нёс селевой поток, словно это ты три дня умирал, вжатый в другие тела, и без надежд на спасение.
Когда я была журналистом, я мечтала найти акробатов - тех цирковых акробатов, которые летали на тросах, прикрепленных к вертолётам - и выдёргивали из грязи людей.
Журналисты, дарю. Об этом мало кто знает.
Тех акробатов я так и не нашла.
Сейчас я занята другим. Я сейчас вместе с вами делаю историю - чтобы когда-то кто-то ползал пузом по карте, топал ногами по изменённой топографии, восстанавливал имена и лица...
Но, как сказала Кэтрин Кин:
- Без прошлого нет будущего...
Я не забыла тебя, Куренёвка.
(текст старый, очень старый, с тех пор многое узнали, много прочтений изменилось - я же даю просто текст, ок? Спорный и в чём-то даже смешной мой старый текст как салют Куренёвке, и моему журналистскому прошлому салют)
ПРОСТА ЗАГАДКА КУРЕНІВКИ
Діана Макарова
ЛЕГЕНДИ КУРЕНІВКИ
А одного разу до Києва приїхали разом з мамою двоє школярів. Для двох підлітків, брата й сестри з далекого села то стало подією, що вразила на все життя. У мами були свої “дорослі” справи - вона приїхала у відрядження. Дітям запропонували вивчати Київ. Дітям поталанило - допомогати їм у тому згодилась старенька Харитина Петрівна, троюрідна тітка, в якої, власне, й зупинилась сім я. Старенька не мала дітей та онуків. Метка сухенька спортсменка, комуністка (якась бо навіть персональна пенсіонерка), - вона охоче стала гідом для дітей на тиждень. Вставали рано, вмивались холодною водою, робили зарядку (діти у квартирі, ліниво махаючи руками-ногами, захоплено поглядаючи у вікно - а там, у дворі, на снігу босоніж Харитина Петрівна робила такі вправи, кульбіти - ото стара!), брали пакунок з пиріжками і йшли, як говорила гід, “бродити”. І, роззявляючи очі та роти на вітрини, небачені в селі, стрибаючи на те диво - ескалатор, слухали жадібно розповіді Харитини Петрівни. Історію Києва, а разом з тим історію України, вкладала вона в юні голови так, як жоден з вчителів історії не міг ні до того, ні після. Центр та окраїни, ліси та парки, гори, спуски з гір, що називались чудернацько - узвози... “А це Куренівка... Було колись таке страхіття тут!..” Тоді ми почули вперше про те, що й досі не кожен з мого покоління знає, що снилось після того не раз мені й брату - чи то юні голови були такими чуйними, чи так розповіла Харитина Петрівна, земля давно їй пухом... Був то 1978 рік.
“... Тут йшла грязюка валом, і вал той ніс гроби, дерева. Зносив будинки, машини, трамваї, забирав людей і ховав під товщею грязі. Стирчали руки, ноги, а порятунку не було. Погнали солдатиків рятувати тих, кого ще можна було витягти. Проклали по багнюці дошки, солдати йшли по дошкам, та й самі падали. Людей невинних загинуло чимало, а солдатиків! Хто їх лічив?..”
... Сьогодні я живу у Києві на вулиці Фрунзе, за кілька кроків від того місця, де сталась жахлива історія, почута у дитинстві. Я знаю більше про ту трагедію, ніж Харитина Петрівна у далекі роки мого дитинства - в основному завдяки публікаціям, що почали з являтись не так давно.
Мільйони кубометрів води, що несуться на житловий масив, тисячі загиблих людей, вал висотою 14 метрів! Радянській владі треба було заховати діяння фашистів, бо під братськими могилами людей, розстріляних у Бабиному Яру фашистами, криються жертви радянської влади та Голодомору. Викладається ще одна можлива причина - прояв владного антисемітизму. Начебто озера були зроблені саме для того, щоб не привертати увагу громадян до масової загибелі євреїв!
Ці жахи читаю я у публікаціях.
Запитую у корінних киян. Тих, що жили тоді, що пошепки передавали одне одному історії смертей та спасіння. Легенди, домисли, правда? Що знав тоді Київ про подію березня 1961 року, якщо навіть всезнаюча мудра Харитина Петрівна вважала, що стався тоді ... прорив каналізації!
“Помста Бабиного Яру”. “Відповідь сплюндрованих могил, не похованих убитих людей - живим”. Така гуляє Києвом містика майже півсторіччя. Як не народитись було легендам, якщо навіть дата трагедії - 13 березня 1961 року - зовсім містична! Як втриматись літераторам, не підхопити легенди й не рознести їх по шпальтам! Тим більш, що так було все утаємничено, ховались кінці у воду, у глину, в пісок...
ПОМИЛКИ ІНЖЕНЕРІВ
Початок тої трагедії криється в зародженні озер.
Масові розстріли київського єврейства у перші дні фашистської окупації, постійні розстріли протягом двох років - результатом стали величезні братські могили на місці природних ярів та траншей. Їх почали затоплювати швидко після війни (1950 р) - навіщо? Для чого потрібно було радянському уряду ховати страшні діяння нацистів, замість того, щоб дбайливо розкопати, витягти трупи, ідентифікувати по можливості, пере захоронити з почестями?.. Замість цього була прокладена труба, по якій йшла пульпа. Яри поступово перетворювались на озера.
“Прошу вас, не пов язуйте Куренівську трагедію з трагедією Бабиного Яру! На місці масових розстрілів озер не було. Озера утворені були нижче. Так, там теж розстрілювали. Але не масово, а локально. Фашисти інтенсивно користувались Бабиним, Кирилівським ярами та траншеями, які викопали курсанти напередодні війни. У ці готові могильники звозились трупи з гестапо, з концтаборів. Але неможливо було по війні розкопувати такі великі площі! Зрозумійте психологію фронтовиків - вони дивились уперед, їм ніколи було оглядатись. Треба було відбудовувати місто.”
Ілля Левітас, Президент фонду «Пам ять Бабиного Яру»
Фронтовики повернулись з перемогою і побачили свої міста в руїнах. Люди повертаються з евакуації - людям треба десь жити. Виникла потреба у цегельних заводах. Для виробництва цегли потрібна глина, а вона залягає іноді дуже глибоко. Знімати шари грунту й вивозити за місто? Громіздко й нерентабельно. Вирішили пускати грунт у яри разом з водою. Чекали утворення водоймищ? Кажуть, ні. Планувалось так - вода просочиться, а грунт лишиться. Доведено - був ряд помилок при проектуванні. Перша помилка - геологічна. Вважалось, що дно суглинкове, а виявилось - глина. Глина не пропустила воду, утворивши щит. Друга помилка - геодезична й гідрографічна. Мали бути краще сплановані витоки з озер, та й чистити частіше їх не задавадило б. Озера стримували греблі і - ось вам! - чергова помилка. Повинні бути ті греблі бетонними, а були вони ... земляними. Були ще й помилки експлуатаційні.
“... робітником Войновичем - одним із свідків трагедії - сказано, що на об єкті водовідводний колодязь не працював кілька років, воду відкачували лише насосною станцією, та й ту потім демонтували. На поверхні озера, а вода стояла там кілька років, навіть розвелась риба...”.
Олександр Анісімов «Куренівський апокаліпсис»
Ще й на цьому базуються підозри у політичному підтексті інженерного рішення - надто багато помилок. Явно дуже поспішали, мало думали, погано рахували...
Кажуть, “травили” ті греблі нещадно, і потоки води були звичайним явищем на Куренівці. Кажуть, начебто, воді завадив просочитись у грунт шар людського жиру, витопленого з людських тіл під час масового спалення тисяч трупів. Напередодні відступу фашисти спалювали “сліди діяльності” - факт відомий. Та чи можливий ТАКИЙ шар жиру?
«УТКИ» НА ОЗЕРАХ КУРЕНІВКИ
“Це повна дурість! І спалення було далеко від того озера, та й взагалі це неможливо!”
Ілля Левітас
"Архітектор Ігнатенко згоден з легендою, що Куренівська трагедія - це акт помсти вищих сил за кров, яка була пролита у Бабиному Яру. Він упевнений, факти підтверджують легенду: коли починалась закладка фундаменту пам ятника, робітники наштовхнулись на шар людського жиру.
“Якби не ця жахлива обставина, то вода фільтрувалася б, а пісок лишався сухим. І трагедії б на сталось.”
Валентина Євсеєва - «Куренівська трагедія - помста за злочини у Бабиному Яру”, “Сегодня”
Такі різні думки - у якій з них істина?
Де місце під пам ятник, а де озера! Між ними сотні метрів. Між 1943 (спалення трупів) і 1950 роками (початок створення озер) - сім років. Дощі, сонце, розкопки комісій... Чи варто розглядати гіпотезу про шар жиру (хоча б з поваги до шанованого архітектора, та до колег по жанру), чи хай пливе ця “уточка”, пущена колись плавати по куренівським озерам - вона не перша й не остання, запущена принаймні по темі Куренівської трагедії.
А як бути з прихованими під товщею води братськими могилами - “фашистськими”, “радянськими”?
“Є відомі місця поховання жертв радянської влади - Лук янівське кладовище й ліс під Бик івнею. Яри навряд чи могли використовуватись для таких могил. Мало хто враховує той факт, що це були населені місця. Тут постійно ходили люди - хоча б на кладовища! Я сам ганяв по тим ярам на велосипеді. Зовсім непідходящими були ці місця для масових таємних поховань. І не вважаю, що радянська влада була настроєна антисемітично. Навпаки, у перші роки після війни скрізь говорили в основному про розстріли євреїв. У виступах, на сторінках газет. Вже потім стали згадувати усіх розстріляних.”
Ілля Левітас
Втім, невідомо. Можливо, дійсно, ніхто нічого не пробував приховати. Просто - виходили з топографії місцевості. Кудись треба було зливати пульпу. У яри найдешевше. А що озера утворились над житловими кварталами (висота - 60 метрів) - кого це особливо хвилювало? Кого хвилює зараз Київське море і стан дамби, яка стримує його? (20 метрів над Києвом).
ПОНЕДІЛОК. 13 березня 1961 року
Повернемось у страшний березневий понеділок 1961 року. Зануримось у цифри і одразу заплутаємось. Є усього кілька цифр, що співпадають в усіх дослідників трагедії Куренівки. 13 березня 1961 року. 6.45 ранку - гребля почала пропускати воду. Потім її знесло і пішов сельовий потік, який ішов з півгодини і накрив 30 гектарів землі. Далі - цифри розбігаються. Висота валу - від трьох метрів до чотирнадцяти. Кількість води - від 60 тис кубометрів до мільйонів і мільйонів. Кількість жертв - від 145 чоловік до 7 тисяч!.. І сталося те зовсім недавно, і свідків були тисячі - чому такі розбіжності? Відповідь частково криється ще у трьох цифрах: лише 31 березня влада спромоглась на скупе повідомлення. Орган ЦККПУ газета “Правда України” надрукувала "Повідомлення Урядової комісії про закінчення розслідування причин аварії намитих земляних мас у Бабиному Яру…". - 145 загиблих, 143 травмованих.
Аж 31 березня. Так довго думали, боялись розголосу? А він і так йшов по країні...
“Ще сім років тому, працюючи над матеріалами для книги “Куренівський апокаліпсис”, я, історик за фахом, до того ж маючий доступ до документів з найбільш строгим грифом “Цілком таємно. Віддруковано у одному екземплярі”, взнав, що записи про померлих в архівних справах за березень 1961 року ... просто відсутні. Із-за древності, з них вилучені сторінки, і, очевидно, дуже глибоко заховані, якщо не знищені. Цвинтарні регістраційні книги з відмітками про дату, місце поховання та прізвищами похованих, яких виявилось дуже багато, адже ховали померлих кожного дня протягом півтора місяця на усіх діючих тоді міських цвинтарях, на деяких закритих і навіть приміських, також не мають сторінок за березень-квітень 1961 року. Додам, що на існуючих могилах загиблих 13 березня 1961 року на Куренівці в більшості відсутні точні дати смерті, а є, наприклад, лише дата погребання. Наприклад, один з трамвайних вагонів з загиблими змогли відкопати лише на 13-й день після катастрофи. А деяких змогли знайти лише через місяць по тому!”
Олександр Анісімов
Отже, радянська влада вправно займалась звичною роботою - приховуванням масштабів трагедії власного нехлюйства. Ті, хто жив при цій ще зовсім недавній владі, розуміють - чиновники змушені були мовчати. Ну, а зараз, коли їх не стримують заборони, можливо, ті з них, хто ще живий, хто приймав участь у розслідуванні та розкопках - скажуть правду?
“Тільки матеріальні збитки склали більш ніж три мільйони карбованців. Грязеві маси повністю чи частково зруйнували 41-й жилий дім, будівлі та споруди трамвайного депо імені Красіна, строй двору управління капітальних ремонтів міськвиконкому, управління енергогосподарства “Київенерго”, рейкозварочного поїзду №5 Південно-Західної залізниці, інших об єктів.
Загинуло 145 чоловік. Підрахунки велись не один день. Усі загиблі були опізнані. Лише один раз родичам видали не того покійника.
...А води у верхів ї третього отрогу Бабиного Яру тоді накопичилось 25-30 тисяч кубічних метрів.”
Леонід Пінський, у 1961 р. - старший слідчий Київської міської прокуратури.
Нова цифра, принаймні для мене. Я вже знаю, що усього озер було три. “Збунтувалось” третє, найближче до Куренівки. (Було воно на місці Кирилівського Яру, який увесь час путають з Бабиним). То на Куренівку йшли мільйони кубометрів води й пульпи чи 25-30 тисяч? З відповіді на це питання можна зрозуміти - 14-метровим був той вал, чи 3-метровим? А вже після чергової відповіді можна буде прикинути хоча б приблизно - так 145 загиблих чи тисячі? Бо якщо підрахувати можливу кількість робітників підприємств, перерахованих колишнім старшим слідчим, якщо прийняти до уваги, що багато хто того ранку не встиг ще прийти на роботу - цілком логічно буде припустити, що радянська влада не дуже багато й замовчувала.
“Куренівська катастрофа знищила 22 приватних одноповерхових будинка, 5 двоповерхових, 12 одноповерхових будинків держфонду, 2 гуртожитка. Загальна площа цих будівель складала 5000 квадратних метрів. Пульпою було знищено депо імені Красіна. Нанесені збитки експериментальному заводу “Укрпромконструктор”, управлінню капітальних ремонтів міськвиконкому, управлінню енергогосподарства “Київенерго”, заводу №5 Південно-Західної залізниці. Це ще майже 9000 квадратних метрів”
Олександр Анісімов.
А це вже один з основних експертів Куренівської трагедії, автор книги “Куренівський апокаліпсис”. Він окрім переліку підприємств та управлінь наводить дані про будинки, де жили люди. Чому колишній слідчий мовчить про ці будинки? Чи міг не знати, чи забув?
Олександр Анісімов давно зробив свої підрахунки. Півтори тисячі загиблих - вважає він. Не більше. Можливо, менше.
ТОПОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ДИЛЕТАНТІВ
Спробуймо зайнятись дилетантською топографією. Вал йшов від озера 800 метрів. Звісно, по дорозі він став нижчим. Ширина його була приблизно з півкілометра.
Ілля Левітас працював тоді у одній з шкіл. Почувши про трагедію, він сів на велосипед і був на місці - вулиця Нагорна - о дев ятій, через півгодини після проходження валу. Він бачив трамвай (один!), який був покритий пульпою до дуг. Тоді виходить, вал був не набагато вищим трьох метрів? І аж ніяк не 14! Ні, поправляють очевидці. Міг бути до 14 метрів, але швидко знизився. Все ж небо людям закривав той вал, що наближався - у цьому очевидці одностайні.
“Після катастрофи, що сталась у столиці України на Куренівці, літаки “Аерофлоту” протягом кількох тижнів змінювали маршрути і облітали це страшне місце, щоб жоден з пасажирів не зміг розгледіти з ілюмінаторів дійсних масштабів трагедії. Кілька днів Київ був відірваний від світу.”
Олександр Анісімов
... Перекрути, кіномеханіку, плівку назад. Пусти у 1978 рік, де Харитина Петрівна показує двом дітям улюблене місто. Я запитаю у неї! Я хочу знати - як усе було. А очевидців стає дедалі менше. Вже треба їх розшукувати. Як шукаю я зараз одного з чотирьох акробатів братів Тишлєр. Вони літали вниз головою на тросах, що звисали з гелікоптерів. Висмикували тих, кого можна ще було висмикнути з багнюки.
Гелікоптер мав площадку у дворі школи №1, що над Подільським узвозом. Там взували гумові чоботи Мікоян з Хрущовим - збираючись на черговий “інспекторський” обліт величезної грязевої плями.
Влада, треба віддати їй належне, відреагувала миттєво. Якщо потік води почав іти о 6.45 (та невже? А ось одна з урятованих каже, що ще вночі на 13 березня вона бігла в нічну зміну на підстанцію, і вже тоді потоки води були чималі! Ще одна загальна цифра спростована), а пульпа ринула о 8.00, представники Москви прилетіли вже о 12.00 дня. До речі, потім усі постраждалі куренівці миттєво отримали квартирні ордери. Чимало - на Дарницю. Через 6 років Ілля Левітас став працювати в одній з дарницьких шкіл. Серед його учнів багато було куренівських переселенців. Якось він провів власне соціальне опитування, задаючи лише одне питання - хто з дітей має у сім ї хоча б одного загиблого під час трагедії. Відповідь - ніхто... Це можна пояснити тим, що люди з житлових будинків в основному встигли врятуватись - гинули ті, хто їхав з інших районів, хто працював на підприємствах.
А що ж ті солдати, які так вразили мою Харитину Петрівну? Чи правда те, що вона розповідала, чи гинули вони під час рятувальних робіт? Хоча б узнати - скільки їх було?
“... зазначу, що вже через п ять років, можливо, ми ознайомимося з деякими новими матеріалами про трагедію, якщо такі є у зберіганні, оскільки на них розповсюджується 50-річна заборона на обнародування. А вони, виходячи з усього, повинні зберігатись у колишньому архіву Комуністичної партії України у Києві, в деякі підвали якого сьогодні простому смертному не пробратись...
До речі, коли у Державному архіву Київської області я з великим трудом вблагав показати мені дуже секретну інформацію Штабу Київського Військового округу за березень 1961 р., сподіваючись вийти на кількість ліквідаторів наслідків Куренівської трагедії і число загиблих при цьому воїнів, то побачив лише архітаємні дані про кількість виданих особистому складу протигазів та чобіт...”
Олександр Анісімов
«Спочатку ми працювали вручну, за допомогою лопат, а коли пригнали екскаватор, почали лунати крики похованих заживо.Ще живих людей чіпляв ківш. Стояти поруч було неможливо. Іноді у ківш попадали руки, ноги, тіла людей, розірваних лавиною. Попадались невимовно знівечені тіла. Всю ніч світили прожектори, які вихоплювали нові подробиці кошмару. Десь відрили групу з дитсадка і вихователя. Потім добрались до заповненого людьми трамваю, повністю похованого під багатометровим шаром пульпи. Цілі тіла звозили на територію Павловської лікарні й складали рядами у клубі. Кілька днів перед будівлею стояв виючий, лементуючий натовп людей, які прийшли шукати своїх рідних»
В.І.Ткаченко, військовий
… УРЯТУВАТИ ТЕЛЕВІЗОР
... І де узяти відповідь на основне питання, яке тривожить мене з дитинства - чому вони не рятувались? Чому не тікали, схопивши дітей, лишаючи речі? У них був запас часу! Що скажеш, мудра Харитино Петрівно?..
Вода текла вранці аномальними, незвичними навіть для низинної Куренівки, струмками, потоками. Люди, що десять років жили “під дамбою”, повинні були зрозуміти - щось тут не так. Розповіді постраждалих вражають. Одні поспішали на роботу, інші відводили дітей до дитсадка - йшло нормальне звичне життя. Навіть коли трамваї вже не пускали - один прорвався! Як же - людям потрібно на роботу! Усі вони й загинули...
Навіть коли вода почала заливати перший поверх гуртожитку на території депо матері дерлись на другий поверх, обіймаючи дітей і ... телевізор. Чи я, людина 21-го сторіччя, просто не розумію, який то був скарб у 1961 - телевізор?
Тринадцатое марта, Куреневка.
Сначала глина, позже вал воды.
У человека буксовала "Волга",
Он думал в ней уехать от беды.
Ему б бежать, минуты не теряя, -
И мог спастись. А он ее толкал.
Дома, машины и людей сметая,
Все приближался трехметровый вал.
Скользили ноги. Падал на колени,
Но поднимался и толкал опять.
Колеса "Волги" видели на гребне,
А он волною сразу был подмят.
Так и случилось, что погиб он вместе
С моим дружком, который в этот день
Случайно оказался в этом месте
И не удрал, а стал спасать людей.
1963
Це написав Льоня Кисельов, тоді ще підліток. Дитя 20-го сторіччя....
... Ми усі - діти 20-го сторіччя і тої країни, що називалась Радянським Союзом. Ми вміємо душе швидко забувати про страшні події. “Довлеет дневи злоба его...” - приходять нові події, ще більш страшні. Чому не рятувались - питання риторичне. Матері мого покоління виносили дітей на пост чорнобильське сонечко, на радіоактивний пісок у квітні 1986 р. Чим закінчились ті прогулянки, знають матері, які тепер лікують страшні діагнози дітей. Чому ми їх не рятували?
Прокрути, механіку, плівку назад. У 1978 - там на засніженому дворі босоніж робить зарядку мудра стара киянка, яка вчила мене пам ятати... У 1961 - там несеться грязевий вал, закриваючи людям небо... У 1950 - там вирішено використовувати пам ять народу у господарських потребах... Оглянемось, згадаємо. Можливо, тоді ми нарешті зрозуміємо, що основна причина Куренівської трагедіі криється у людській психології. Звичайне інженерне нехлюйство, експлуатаційна недбалість, легковажність влади й наша власна. І головне наше уміння - забути про все, як не було. Тому треба досліджувати, знати, як і що було - досконально, пам ятаючи про кожного загиблого й скаліченого, застраховуючи й перестраховуючи самих себе. Чи правда, Харитино Петрівно?..
“Матеріали суду над винними у Куренівській трагедії, були ліквідовані “за давністю терміну зберігання”. Разом з іншими документами, були знищені два особливо цінних тома зі свідченнями очевидців та більшість оперативної фотозйомки з місця подій. Зроблено це вже було на початку 90-х рр. З грубими порушеннями законодавства про зберігання архівних документів. Кудись зникла й документація заводоуправління Петровських цегельних заводів №1 і №2 . Робилось це тому, що жили й живі до сьогоднішнього дня істинні винуватці трагедії”
Олександр Анісімов