Десакралізація влади
Ілюстрація: rodonews.ru
Нинішні політики, особливо "нової генерації", нагадують мені скороспілого вундеркінда, напханого віртуальним знанням про все і про ніщо, який, однак, як і переважна більшість тінейджерів-міщухів, свято переконаний, що молоко є фабричним продуктом хімічних реакцій органічних речовин. Інтелектуальні бройлери, вирощені, по-перше, в інкубаторі владних або довколавладних родин, переконані, по-друге, що шлях до елітних висот гарантований, здебільшого, технологіями та піаром, дозрівши до "продуктивного віку", діють за неписаними правилами політичної тусовки. Знання про тих, ким їм належить керувати, базується, зазвичай, на чутті і смаках радників, аналітиків сумнівного призову, у кращому разі, на самостійно проштудійованих викладках світових авторитетів, які до українських реалій мають, м'яко кажучи, опосередкований стосунок.
Аби нівелювати цей ґандж і спробувати бодай на дещицю стати "ближчими до народу", політики часто наголошують на традиціоналізмі їхніх підходів. Блуд посилюється, позаяк давно відомо, що "традиція - це жива віра померлих, а традиціоналізм - це мертва віра живих". Ба більше, в українських постмайданних реаліях, коли громада відчуває потребу радикальних змін, бажання традиціоналізувати політичну практику несумісне і навіть шкідливе. Традиціоналізм нинішнього керівництва, утім, є складником його "харизми", але динаміка новопосталих завдань і, зрештою, гнучкість тактики агресора, роблять цю рису архаїчною і почасти незрозумілою.
Українська демократія досі, навіть після Майдану, перебуває у неприродній позі, стоячи на голові. Знайомі до болю персони озвучують гасла, що, на їхню думку, є втіленням месиджів про потреби громади. Ці гасла, у свою чергу, трансформуються посередництвом заангажованих медій, набуваючи рис ідеологем, неспростовних істин в останній інстанції, першочергових суспільних завдань. Пересічному обивателю залишається лише відсепарувати потрібне серед бурхливого потоку інформації, близьке йому за стилем життя, вимогами до довкілля і до себе. Чудово, правда, коли обиватель здатний до рефлексій і поміркованого аналізу.
Чомусь ніхто з політиків не здає собі справи, що мало б бути навпаки. Що конституційна фраза про "народ - джерело влади" передбачає саме первинність рефлексій громади, донесених до провідників і відтак піднятих ними на щит партійних програм. Чомусь мало кому з обраних (колись, зараз, і, не дай Боже, у майбутньому) спадає на думку банальна істина, що влада є продуктом самоорганізації громади, а, отже, залежить не від захцянок наділених повноваженнями персон, а від потреб і сподівань тих, хто віддав їм ці повноваження з цілком певною метою, - систематизувати, укласти у бажані виміри своє повсякденне життя, гарантувати безпеку особистості, власності і бізнесу, озвучувати і реалізовувати нагальні завдання.
Цю політичну амнезію, а, може, радше, навмисну ігнорацію природних і найважливіших функцій влади не можна пояснити "вродженими плямами" тоталітарного минулого. Тоді ми мали справу з апатією громади, в якої атрофували творчі начала, перетворивши на статиста партійної практики. Нинішня ситуація спровокована іншим: засиллям маніпулятивних технологій, фактичною психологічною війною еліти не проти реального агресора, а проти власного народу. Розшарпана свідомість обивателя не дає йому можливості проаналізувати справжні мотиви політичних персонажів, його особистісна автономія обмежує світовид рамками приватизованого помешкання або сільського обійстя. А неміч має наслідком сакралізацію влади, - захмарної, далекої, бундючної і всесильної.
Коли громадянин зможе нарешті висловити випродукувані ідеї, знайти однодумців, коли ці відчайдухи виокремлять зпосеред себе осіб, здатних зважитися на спротив накинутим ззовні ідеям і гаслам, натомість запропонувавши свої, тоді влада змушена буде позбутися риз святенності і всеправедності. Лише тоді демократія набуде зручної осанки, ставши з голови на ноги. Хай це відбудеться через п'ять років. але, погодьтеся, гра вартуватиме свічок.
Ігор Гулик
Десакрализация власти
Нынешние политики, особенно из "нового поколения", напоминают мне скороспелого вундеркинда, напичканного виртуальным знанием обо всем и ни о чем, который, однако, как и подавляющее большинство тинейджеров-горожан, свято убежден, что молоко - это фабричный продукт химических реакций органических веществ. Интеллектуальные бройлеры, выращенные, во-первых, в инкубаторе властных или околовластных семей, убеждены, во-вторых, что путь к элитным высотам гарантирован, в основном, технологиями и пиаром. Созрев к "продуктивному возрасту", они действуют по неписаным правилам политической тусовки. Знание о тех, кем им предстоит управлять, базируется, как правило, на чуйке и вкусах советников, аналитиков сомнительного призыва, в лучшем случае, на самостоятельно проштудированных выкладках мировых авторитетов, к украинским реалиям имеющим, мягко говоря, опосредованное отношение.
Чтобы нивелировать этот недостаток и попытаться хотя бы на толику стать "ближе к народу", политики часто подчеркивают традиционализм собственных подходов. Ложь только усиливается, поскольку давно известно, что "традиция - это живая вера умерших, а традиционализм - это мертвая вера живых". Более того, в украинских постмайданных реалиях, когда общество испытывает потребность радикальных изменений, желание традиционализировать политическую практику ошибочно и даже вредно. Традиционализм нынешних руководителей является частью их "харизмы", но динамика вновь возникаюших задач и, впрочем, тактика оппонентов-агрессоров, делают эту черту архаичной и отчасти непонятной.
Украинская демократия до сих пор, даже после Майдана, пребывает в неестественной позе, стоя на голове. Знакомые персоны озвучивают лозунги, что, по их мнению, является воплощением мессиджей о потребностях общества. Эти лозунги, в свою очередь, трансформируются посредством ангажированных медиа, приобретая черты идеологем, неопровержимых истин в последней инстанции, первоочередных общественных задач. Простому обывателю остается лишь отсепарировать нужное среди бурного потока информации, близкое ему по стилю жизни, его требованиям к обществу и к себе. Правда, это когда обыватель способен к рефлексиям и умеренному анализу.
Почему-то никто из политиков не отдает себе отчета в том, что должно быть наоборот. Что конституционная фраза о "народе - источнике власти" предусматривает именно первичность рефлексий общества, донесенных к лидерам и затем поднятых ими на щит партийных программ. Почему-то мало кому из избранных (прежде, сейчас, и, не дай Бог, в будущем) приходит в голову банальная истина, что власть является продуктом самоорганизации граждан, а, следовательно, зависит не от прихотей наделенных полномочиями персон, а от потребностей и ожиданий тех, кто отдал им эти полномочия с вполне определенной целью - систематизировать, уложить в желаемые измерения свою повседневную жизнь, гарантировать безопасность личности, собственности и бизнеса, озвучивать и реализовывать насущные задачи .
Эту политическую амнезию, а, может, скорее, умышленную игнорацию природных и важнейших функций власти нельзя объяснить "врожденными пятнами" тоталитарного прошлого. Тогда мы имели дело с апатией общества, атрофировавшей творческие начала, превратившей его в статиста партийной практики. Нынешняя ситуация спровоцирована другим: засильем манипулятивных технологий, фактической психологической войной элиты не против реального агрессора, а против собственного народа. Растерзанное сознание гражданина не дает ему возможности проанализировать истинные мотивы политических персонажей, его личностная автономия ограничивает горизонт рамками приватизированного помещения или сельского подворья. А немощь граждан влечет за собой сакрализацию власти, - заоблачной, далекой, напыщенной и всесильной.
Когда гражданин сможет наконец выразить спродуцированные им же идеи, найти единомышленников, когда эти отчаянные выделят среди себя персонажей, способных решиться на сопротивление наброшенным извне идеям и лозунгам, предложив взамен свои, тогда власть будет вынуждена избавиться риз святости и всеправедности. Только тогда демократия приобретет удобную позу, став с головы на ноги. Пусть это произойдет через пять лет. но, согласитесь, игра будет стоить свеч.
Игорь Гулык