До концепцій Європи
Ілюстрація: zemlyaki.name
У вступі до своєї всеосяжної історії Старого світу Норман Дейвіс подає ледь не з десяток різноманітних концепцій Європи, і серед них, ясна річ, нема українського варіанту. Це сталося з кілької причин. Однією з найголовніших, мабуть, слід уважати неготовність так званого „Заходу” до разючих, причому, нетяглих у часі змін, які спричинили руїну совєтського блоку. Той же Дейвіс зауважує з цієї нагоди, що „один бік трибун здуло ще до того, як цирк набрав остаточної форми. Виконавцям залишилося створювати нове коло і нові номери з новими виконавцями... Водночас, все ще є надії розширити Союз на Схід і розпочати головні структурні реформи, яких вимагає це розширення. Не існує Володаря кола, ані належної влади і справжньої демократичної відповідальности”.
Другою, не менш поважною причиною відсутності елементу українства серед концептуальних формул Європи є однозначно те, що історики на Захід від Одеру не ставили собі за мету прискіпливіше поглянути на „прикру націю”, яка не вписувалася у їхні зручні конструкції, теренами якої виникли додаткові європейські межі - між католицизмом і православ’ям, між ісламом та християнством… Та й узагалі, хіба то Європа, - радше, якийсь закуток під самісінькою межею давнього континенту, яка сягала лише Дону, допоки свавільна Катька з Петербурга не постановила застовпити кордони з Азією на Уралі. Навіть якщо й якийсь шмат української території, гадають такі панове, й номінально належав колись європейським імперіям, то, знову ж таки, це був найзанедбаніший, найзабитіший загумінок і годі вважати тамтешніх мешканців носіями цивілізаційних цінностей.
Поза тим, в самій Україні досі нема власної європейської концепції. Певним чином до її відсутності спричинили й згадані вже поділи. Але до межових кордонів поміж різними культурами, релігіями, ментальностями, які, як зазначено розламують українських терен, долучилися ще й стереотипи політичного характеру, які власне й формують дещо макабричне, зовсім необ’єктивне уявлення багатьох мешканців цього терену на той світ, який простягається на захід від Чопа чи Краковця.
Пафосні заклики влади про європейську інтеграцію часто адресовані визначеному сегментові публіки, яка, в принципі, вже побачила Старий світ зблизька і не живить щодо нього особливих ілюзій. Цей сегмент безумовно сприймає тамтешні цінності, розуміє, що українцям в Унії буде безперечно комфортніше й безпечніше, але його сприйняття позбавлене зайвих ідеалізмів. Акурат на це натякав Роман Купчинський, висміюючи декого з вітчизняних єврофанатів: „Українці ставлять це питання своїм світським лідерам. "Що далі? Куди ви нас ведете?". Лідери відповідають: "До Європейського Союзу" так, ніби Європейський Союз став певною формою комунізму на постійно зникаючому горизонті”.
У країні, яка щойно позбулася тоталітарного ярма, брати за пропагандистські гасла схожі аналогії, мабуть, те саме, що „ розігрувати виставу зі зміями перед тими, хто ненавидить змій” (Кобе Або). Зрештою, зайва гламуризація Європи не на руку самим європейцям, оскільки вони на власних кишенях відчули, що цей глазур є доволі крихким, коли до „спільного дому” приєднуються злиденні сусіди. Німеччина, до прикладу, досі перетравлює гедеерівський шмат. Щодо України, то тут не тільки застереження до певної межі містичного плану, - російський чинник ще довго тяжітиме над світосприйняттям мешканців благополучної Унії (ще раз згадаймо кордон до Уралу). Європа остерігається, як це не дивно, величі України, як зауважив один з вітчизняних авторів, з певним занепокоєнням споглядає зміни, які, не зважаючи на політичні кризи і чвари, демонструє найбільша потенційно європейська держава.
І поза тим, так близько до Європи, як зараз, ми ще не були. Мені видається, що мине ще кілька років, і брюссельські чиновники запитуватимуть в українських лідерів, що їм робити у тому чи іншому випадку. Дав би лише Бог адекватних провідників.
Ігор Гулик
К вопросу о концепциях Европы
Во введении к своей всеобъемлющей истории Старого света Норман Дейвис подает чуть ли не с десяток разнообразных концепций Европы, и среди них, конечно, нет украинского варианта. Это произошло по нескольким причинам. Одной из главных, пожалуй, следует считать неготовность так называемого "Запада" к поразительным, причем, быстрых во времени изменений, повлекших за собой руину советского блока. Тот же Дейвис отмечает по этому случаю, что "одну сторону трибун сдуло еще до того, как цирк приобрел окончательную форму. Исполнителям осталось создавать новый круг и новые номера с новыми исполнителями... Однако все еще есть надежды расширить Союз на Восток и начать главные структурные реформы которых требует это расширение. Не существует Властелина круга, ни надлежащей власти и настоящей демократической ответственности".
Вторая, не менее важная причина отсутствия элемента украинства среди концептуальных формул Европы - однозначно то, что историки на Западе от Одера не ставили себе целью придирчиво взглянуть на "досадную нацию", которая не вписывалась в их удобные конструкции, по ареалу которой возникли дополнительные европейские границы - между католицизмом и православием, между исламом и христианством... Да и вообще, разве это Европа, - скорее, какой-то угол у самых границы древнего континента, которая достигала лишь Дона, пока своевольная Катька из Петербурга не постановила застолбить границы с Азией на Урале. Даже если какой-то кусок украинской территории, думают такие господа, и номинально принадлежал когда-то европейским империям, то, опять же, это была самыя запущенныя, самая забытая провинция и разве можно считать местных жителей носителями цивилизационных ценностей.
Кроме того, в самой Украине до сих пор нет собственной европейской концепции. Определенным образом ее отсутствие вызвали и упомянутые уже разделы. Но к границам между разными культурами, религиями, ментальностями, которые, как указано, разламывают украинскую территорию, следует добавить еще и стереотипы политического характера, которые собственно и формируют несколько несуразные, совсем необъективное представление многих граждан страны на мир, простирающийся на запад от Чопа или Краковца.
Пафосные призывы власти о европейской интеграции часто адресованы определенному сегменту публики, в принципе, уже видевшей Старый свет вплотную и не питает о нем особых иллюзий. Этот сегмент безусловно воспринимает тамошние ценности, понимает, что украинцам в Унии будет бесспорно комфортнее и безопаснее, но ее восприятие лишено лишнего идеализма. Аккурат на это намекал Роман Купчинский, высмеивая некоторых отечественных еврофанатов: "Украинцы задают этот вопрос своим светским лидерам. "Что дальше? Куда вы нас ведете?". Лидеры отвечают: "В Европейский Союз" так, как будто Европейский Союз стал определенной формой коммунизма на постоянно исчезающем горизонте".
В стране, которая только вот сейчас избавилась от тоталитарного ига, брать за пропагандистские лозунги похожие аналогии, пожалуй, равно как "разыгрывать спектакль со змеями перед теми, кто ненавидит змей" (Кобо Абэ). Впрочем, ненужная гламуризация Европы не на руку самим европейцам, поскольку они в собственных карманах почувствовали, что эта глазурь - довольно хрупкая, когда к "общему дому" присоединяются нищие соседи. Германия, к примеру, до сих пор переваривает эндээровский подарок. Относительно Украины, то здесь не только оговорки до определенного предела мистического плана, - российский фактор еще долго будет довлеть над мировосприятием жителей благополучной Унии (еще раз вспомним границу до Урала). Европа опасается, как это ни странно, размера Украины, как заметил один из отечественных авторов, с определенным беспокойством смотрит на перемены, которые, несмотря на политические кризисы и дрязги, демонстрирует самое большое потенциально европейское государство.
И все же, так близко к Европе, как сейчас, мы еще не были. Мне кажется, что пройдет еще несколько лет, и брюссельские чиновники будут спрашивать у украинских лидеров, что им делать в том или ином случае. Дал бы только Бог адекватных лидеров.
Игорь Гулык