Про Схід і Захід-2
Ілюстрація: vorobus.com
Отже, про Схід, про «донецьку ментальність», на якій Дм. Стус робить особливий акцент, зауважуючи, що там діє «закон сильнішого».
Олесь Санін у своєму «Мамаї» хай опосередковано, штрихом, та все ж дуже влучно наголошує на коренях цього поведінкового стереотипу: герой будує свою халупу з трьома стінами. Відкритість - це не тільки ознака щирості чи риса «вітменівської людини». Вона - потреба воїна на межі Дикого поля: сьогодні відсутність стіни знадобиться, аби вчасно похопитися і стати до зброї, завтра - прийняти тих, хто розділить з тобою твою самість.
«До Бога високо, до царя - далеко», - це не тільки російська приповідка, що визначає мотиви вчинків загубленої в степах людини, потребу або високої самооцінки, або ж доконечної безпорадності. Це, зрештою, нагальність самотужки, на власний розсуд укласти певні форми людського співжиття, вдатися до особливих форм організації. Демократична козацька республіка - одна з таких форм, і болото на голові щойно обраного гетьмана (отамана) - не тільки втілення його рівності серед інших, але й ознака певної умовності правління - справжній монарх (цар, імператриця, король) - далеко і вище.
Оце зневажливе, за великим рахунком, ставлення до місцевого провідництва, парламентаризм Дикого поля, де «спікера» можна змінювати коли і як заманеться, позаяк він «помазаний тванню», а не «миром», є витоком не тільки розмаїтих переворотиків і путчів у козацькому середовищі, а й відтак - спонтанних селянських бунтів початку совєтчини. Анархізм Нестора Махна аж ніяк не міг народитися в Галичині, де, як вже сказано, усі тактичні національні порухи спочатку укладалися у певну стратегію, з урахуванням впливів лобістів у парламенті чи сеймі, існування підтримки з боку патріотично налаштованих підприємців чи військовиків, зрештою, з оглядом на міжнародний розголос.
Махно не мав стратегії, і його метання між «білими» і «червоними» - не що інше, як тяглість приреченості Богдана Хмельницького на побут між кількома вогнями. Анархізм «батька» - не укладена в кабінеті теорія, а фатум безвиході, своєрідний концепт «русскаго бунта», квінтесенція достоєвщини і толстовщини водночас. Дм. Стус, може, рефлексивно зауважує: «Я не вірю, що західний світ набагато вільніший, аніж Росія. Ані в Нью-Йорку, ані в іншому місті на Заході я не можу йти по вулиці і пити пиво. Суспільство хоче міщанського комфорту, воно його має. З іншої сторони - доки стояв учора на Київському вокзалі, до мене підходило два «бухаріки», за кордоном такого не має». Відвага «бухаріків» - це не ознака демократії, а, мабуть-таки, позиція Міті Карамазова з його дилемою між «твар’ю» і «імєющім право».
Вторинність закону для «східної» ментальності яскраво виявилася у двох історично далеких фактах. Творця першої української конституції Пилипа Орлика визнали за державця на Заході, в Європі. А Центральна Рада ухвалила Основний закон УНР тоді, коли большевики стояли ледь не під стінами Педагогічного музею…
Втім дискусія про Схід і Захід триватиме, либонь, ще довго. Я вже наголошував на тому, що тут важливою є участь інтелектуалів. Вони мусять перебрати на себе роль модераторів цього процесу, наповнити його сенсами, перехопити ініціативу від політиків, і таким чином унеможливити спекуляції довкола проблеми, які неодмінно виринають на потребу моменту. Акцент на «іншості», а не антагонізмі, на свободі думки і толерації вибору ближнього, на урахуванні відмінностей уможливить надалі пошук ідентичностей, точок дотику, які не тільки присутні, але й що не день то актуалізуються.
Ігор Гулик
Про Восток и Запад-2
Итак, про Восток, о «донецкой ментальности», на которой Дм. Стус делает особый акцент, замечая, что там действует «закон сильного».
Олесь Санин в своем «Мамае» пусть косвенно, штрихом, но все же очень точно указывает на корни этого поведенческого стереотипа: герой строит свою лачугу с тремя стенами. Открытость - это не только признак искренности или черта «уитменовского человека». Она - потребность воина на границе Дикого поля: сегодня отсутствие стены понадобится, чтобы вовремя спохватившись, встать к оружию, завтра - принять тех, кто разделит с тобой твою одинокость.
«До Бога высоко, до царя - далеко», - это не только российская поговорка, определяющего мотивы поступков затерянного в степях человека, это потребность или высокой самооценки, или непременной беспомощности. Это, наконец, актуальность самостоятельно, на свое усмотрение заключить определенные формы человеческого общежития, прибегнуть к особым формам организации. Демократическая казацкая республика - одна из таких форм, и грязь на голове новоизбранного гетмана (атамана) - не только воплощение его равенства среди других, но и признак определенной условности правления - настоящий монарх (царь, императрица, король) - далеко и выше.
Вот это пренебрежительное, по большому счету, отношение к местным лидерам, парламентаризм Дикого поля, где «спикера» можно менять когда и как вздумается, поскольку он «помазан тиной», а не «миром», является истоком не только разнообразных переворотиков и путчей в казацком среде, но и затем - спонтанных крестьянских бунтов первых десятилетий советчины. Анархизм Нестора Махно никак не мог возникнуть в Галичине, где, как уже сказано, все тактические национальные движения сначала заключались в определенную стратегию, с учетом воздействий лоббистов в парламенте или сейме, с надеждой на поддержку патриотически настроенных предпринимателей или военных, наконец, с оглядкой на международное мнение.
Махно не имел стратегии, и его метания между «белыми» и «красными» - не что иное, как преемственность фатума Богдана Хмельницкого на пребывания между несколькими огнями. Анархизм «батьки» - не видуманная в кабинете теория, а рок безысходности, своеобразный концепт «русскаго бунта» , квинтэссенция достоевщины и толстовщины одновременно. Дм. Стус, может, рефлексивно заметил: «Я не верю, что западный мир гораздо свободнее, чем Россия. Ни в Нью-Йорке, ни в другом городе на Западе я не могу идти по улице и пить пиво. Общество хочет мещанского комфорта, оно его имеет. С другой стороны - пока стоял вчера на Киевском вокзале, ко мне подходило два «бухарика», за рубежом такого нет». Смелость «бухариков» - это не признак демократии, а по-видимому, позиция Алеши Карамазова с его дилеммой между «тварью» и «имеющим право».
Вторичность закона для «восточной» ментальности ярко проявилась в двух исторически далеких фактах. Творца первой украинской конституции Пилипа Орлика признали властители на Западе, в Европе. А Центральная Рада приняла Основной закон УНР тогда, когда большевики уже стреляли под стенами Педагогического музея...
Впрочем дискуссия о Востоке и Западе продлится, вероятно, еще долго. Я уже писал, что здесь важно участие интеллектуалов. Они должны взять на себя роль модераторов этого процесса, наполнить его смыслами, перехватить инициативу у политиков, и таким образом исключить спекуляции вокруг проблемы, которые непременно всплывают, как только того требует момент. Акцент на «иных», а не антагонизме, на свободе мысли и толерации выбора ближнего, на учете различий позволит в дальнейшем поиск идентичности, точек соприкосновения, которые не только присутствовали раньше, но и с каждым днем становятся актуальнее.
Игорь Гулык